Частина ІІІ. Зоологія
10. Тип Хордові
10.6. Клас Ссавці

Загальна характеристика. У сучасній фауні налічується 4—4,5 тис. видів ссавців. Це вершина еволюції хребетних, органи яких, особливо кора переднього мозку, досягли на сучасному етапі їхнього розвитку найвищого ступеня диференціювання. Ссавці практично поширені в усіх середовищах існування. Вони живуть переважно в наземно-повітярному середовищі, хоч серед них є ґрунтові, водні й напівводні.

Тіло ссавців вкрите шкірою з шерстю або волоссям. Шкіра багата на сальні й потові залози. У багатьох видів є й пахучі залози. Потові залози виділяють піт, завдяки чому відбувається терморегуляція тіла. Усі ссавці мають молочні залози. У них є передротова порожнина, обмежена губами й зубами. На відміну від плазунів, зуби ссавців диференційовані. У ссавців є діафрагма, яка відділяє грудну порожнину від черевної. Орган слуху в зовнішній частині має вушну раковину, а в середньому вусі є три слухові кісточки.

Завдяки прогресивному розвиткові центральної нервової системи, теплокровності, наявності волосяного покриву, виношуванню малят у тілі матері та вигодовуванню їх молоком ссавці виявилися переможцями в конкуренції з плазунами та іншими хребетними і міцно завоювали не тільки суходіл, а й інші середовища існування.

Розглянемо морфологію й фізіологію ссавців на прикладі свійського собаки, звертаючи увагу лише на відмінності їх від людини. Решту відомостей про ссавців вивчатимемо в розділі «Біологія людини».

Свійський собака — перша тварина, приручена первісною людиною. Характерні ознаки родини — середні розміри тіла, добре розвинені довгі ноги, пристосовані для бігу, добре розвинений нюх і наявність 42 зубів. Незважаючи на велику різноманітність порід собак, усі вони належать до одного виду. Залежно від їх використання людиною та призначення всі породи цих тварин поділяють на службових, мисливських і декоративних. Собаки добре піддаються дресируванню. Собак широко використовують як лабораторних тварин.

Тулуб собаки звичайно стрункий, з добре розвиненою мускулатурою, не торкається землі, бо його кінцівки розміщені під тулубом, тоді як у плазунів — з боків. Під час ходіння й бігу собаки спираються на пальці з міцними кігтями. Голова їх міститься на гнучкій шиї і дуже рухлива.

Шкіра вкрита волосяним покривом. Довгі й товсті волосини називаються остю, а дрібніші й коротші — підшерстям, або пухом. Підшерстя і шкіра захищені від пошкодження грубими й міцними остьовими волосинами. Підшерстя, в якому утворюється повітряний прошарок, призначене для збереження теплоти тіла.

Двічі на рік собака, як і багато інших ссавців, линяє. Оскільки потових залоз у нього мало, охолодження організму досягають частим диханням. Шкіра більшості звірів має велику кількість потових залоз.

Пояс передніх кінцівок собаки (як і інших швидкобігаючих ссавців) утворений двома лопатками й прирослими до них воронячими кістками та двома рудиментарними ключицями. М’язова система собаки добре розвинена й дуже диференційована. В ній кілька сотень окремих, спеціалізованих м’язів. Особливо розвинені м’язи спини й кінцівок.

Травний канал ссавців, за винятком найнижчих форм, закінчується анальним отвором. Число зубів постійне в кожного виду, зуби розміщені в альвеолах, диференційовані на різці, корінні та ікла. У єхидни, мурахоїда та деяких китоподібних зубів немає. Шлунок може бути багатокамерним. На межі тонкої й товстої кишок є сліпа кишка. Легені складно влаштовані, вкриті дволистковою плеврою. Кровоносна система досконала: серце чотирикамерне, аорта робить ліву дугу. Видільна система складається із тазових нирок, сечоводів і сечового міхура із сечівником. Особливої досконалості досягла нервова система. Найкраще розвинені півкулі переднього мозку, вкриті звивинами (не в усіх). З аналізаторів чуття найкраще розвинені нюховий та слуховий. Особливо тонкий слух мають звірі, активність яких найбільша в нічний час. Досить добре розвинений і орган нюху. Органом дотику у багатьох видів є довгі й жорсткі волосини — вібриси, розміщені переважно біля носа й очей. Кольори розрізняють далеко не всі звірі. Ту гаму кольорів, яку бачить людина, сприймають, можливо, лише м^івпи. Смак добре розвинений у травоїдних.

Статеве розмноження відбувається за участі спеціалізованого органа — матки. Запліднення внутрішнє, зародок розвивається в матці самки, утворює зародкові оболонки і плаценту — місце тісного вростання ворсинок зовнішньої зародкової оболонки в стінку матки. Пуповина з’єднує плід із плацентою. У різних видів звірів тривалість внутрішньоутробного розвитку, або вагітності, різна. Наприклад, у гризунів (мишей, хом’яків) вагітність триває 11—15 діб, у свійських собак — два місяці, а в слонів — майже півтора року. Періоду розмноження ссавців передує підшукування партнера. Шлюбна поведінка ссавців дуже різноманітна. Характер поведінки самців, привертання уваги самки своєрідні в кожного виду тварин. У багатьох представників спостерігаються складні форми ритуальної шлюбної поведінки. Маля в одних видів народжується безпорадним, в інших (зайці, копитні) — відразу після народження встає і йде за матір’ю (мал. 3.73). У цьому випадку тривалість вагітності значно подовжується. Після завершення годування молоком зв’язок між батьками і нащадками зберігається ще якийсь час. Це забезпечує можливість передавання індивідуального досвіду батьків нащадкам.

Мал. 3.73. Одноденні заєць-біляк (а) і кролик (б)

Поведінка ссавців. Поряд з інстинктами велике значення в поведінці ссавців має вироблення умовних рефлексів, які легше і швидше формуються у видів з найрозвиненішою корою переднього мозку.

Малята ссавців упізнають свою матір вже з перших днів життя. Потім вони стають досвідченішими. Взаємне переслідування, боротьба, стрибки і біг сприяють не лише тренуванню тварин, а й виробленню прийомів захисту та нападання. У зв’язку зі змінами навколишнього середовища у ссавців постійно виробляються нові умовні рефлекси, а ті, що не підкріплюються подразниками, гальмуються і можуть зникати. Тому ссавці швидко пристосовуються до нових умов зовнішнього середовища.

У багатьох ссавців (хижих, гризунів та ін.) малята народжуються сліпими, а іноді й голими, тому самки ще до родів будують гніздо або лігво. Після родів самки облизують своїх малят, годують, зігрівають і оберігають їх, стежать за чистотою лігва. Рослиноїдні ссавці народжують малят цілком сформованими, здатними вже через кілька годин іти за матір’ю. Турбота про потомство у них полягає в годуванні його молоком і захисті. Самки всіх ссавців виявляють велику активність, іноді навіть ризикують своїм життям, захищаючи потомство. Самці зазвичай не турбуються про потомство. Пари утворюються переважно на період розмноження.

Сезонні явища в житті ссавців. У ссавців, подібно до інших тварин, життєвий цикл складається з біологічних фаз, або періодів, причому біологічні явища у них складніші, ніж в інших тварин. Основні періоди річного циклу ссавців:

1. Підготовка до розмноження. Цей період характеризується дозріванням статевих продуктів, що зумовлює особливості шлюбної поведінки тварин.

2. Дітонародження і виховання молодняку. Тварини перебувають у порівняно безпечних місцях, є досить обережними. У них розвивається значна осілість, прив’язаність до ділянки гніздування. Тривалість вигодовування малят зумовлюється характером і доступністю корму, на який переходить виводок, особливостями поведінки старих тварин і виводка, складом молока та швидкістю росту молодняку. Період існування сім’ї, тобто батьків з виводком, неоднаковий у різних ссавців і залежить від частоти появи приплодів, наявності корму та часу переходу молоді до самостійного способу життя.

3. Період підготовки до зими. Характеризується інтенсивним живленням та линянням. В цей час активність тварин у зв’язку з відшукуванням та добуванням корму підвищується. Вони помітно жиріють. Підвищення вгодованості є важливим пристосуванням до переживання несприятливих умов.

4. Зимівля. В зимовий період зменшується кількість кормів, погіршується їх якість та утруднюється добування. Як пристосування до несприятливих умов у деяких тварин (лисиць, вовків, тигрів, зайців, копитних) активізується рух. В інших виникають більш глибокі пристосування — сплячка або заготівля корму. Сплячка характерна для тварин, які не можуть узимку добувати стільки корму, щоб компенсувати витрати енергії. Крім зимової деяким тваринам властива літня сплячка. Причиною цього, наприклад у ховраха жовтого, є нестача вологи в кормах. Жирових запасів, у зв’язку зі зниженням обміну, вистачає до весни.

Справжня сплячка характерна для їжака, бабаків, хом’яків, ховрахів, тушканчиків, сонь, більшості рукокрилих. Стимулом до неї є зниження температури та нестача корму. Властивість впадати в сплячку є спадковою, що виробилася в процесі історичного розвитку видів. Це підтверджується тим, що тварини, для яких характерне це явище, перебуваючи в штучних умовах, за високої температури перестають споживати корм і виявляють сонливість. Тривалість сплячки різна. Наприклад, у ховраха жовтого в умовах Середньої Азії вона часто триває 8 і більше місяців. Їжаки в Україні сплять понад 8 місяців. У деяких тварин, зокрема в тих, яким властиві добре виявлені сезонні міграції (ластоногі, китоподібні, копитні), сплячки немає.

На відміну від справжньої сплячки, для деяких тварин характерний зимовий сон, або факультативна сплячка. Буває вона, наприклад, у борсука, ведмедя бурого, собаки єнотоподібного та частково у білки, яка засинає під час великих морозів. Зимовий сон — також успадкована особливість, але не обов’язкова. У цей час незначно уповільнюється дихання і знижується температура тіла, тобто обмін речовин мало знижується, тому ведмідь від шуму прокидається. Тривалість сну значною мірою залежить від географічних умов.

Багато які ссавці у зв’язку з переживанням несприятливих умов роблять запаси корму. Хйжі ссавці великих запасів не роблять, але куниці, тхори, песці, росомахи, лисиці ховають корм. Норка і тхір роблять запаси жаб і дрібних ссавців у вигляді куп у норах, бобри річкові — запаси деревини, а також кореневищ водяних рослин, складаючи їх у воду біля «хаток» чи нір.

Багато видів ссавців через недостатню кількість корму або трудність його добування мігрують. Найбільш характерні міграції для копитних і великих хижаків, що переслідують здобич. Так, олені північні восени мігрують на південь, навесні, навпаки, — в тундру. Разом з ними мігрують і хижаки (вовки, росомахи). Такі міграції здійснюють і зайці-біляки, поширені на півночі тундри. Сезонні міграції характерні для багатьох ссавців гірських місцевостей, наприклад для диких свиней, маралів, козуль, баранів, а також для копитних — мешканців пустель. Багато летючих мишей літо проводять у північних широтах, а на зиму відлітають на південь.

Загалом міграції у ссавців розвинені гірше, ніж, наприклад, у риб, птахів. Найкраще вони виявлені у морських ссавців, копитних та рукокрилих.

Різноманітність ссавців. Клас Ссавці (Звірі) включає два підкласи: Першозвірі (Яйцекладні, з одним рядом — Однопрохідні) та Справжні звірі з двома інфракласами: Нижчі звірі, або Сумчасті, та Вищі звірі — Плацентарні, що налічують 14 рядів.

Першозвірі — яйцекладні ссавці. До них належить лише один ряд — Однопрохідні. Це найпримітивніша і нечисленна група ссавців, які поширені в Австралії, на о. Тасманія і в Новій Гвінеї.

Характерною ознакою першозвірів є наявність низки примітивних рис, успадкованих від предків — рептилій. Розмножуються першозвірі відносно великими і багатими на жовток яйцями. Інкубація яєць відбувається в процесі насиджування (качкодзьоб) або виношування у шкіряній сумці (єхидна). Першозвірі мають трубчасті молочні залози, які відкриваються своїми протоками (без зібрання в соски) на залозистих полях. Малята злизують молоко з цих полів. У самок однопрохідних функціонує лише ліва половина статевого апарату. Є клоака, в яку, як і у птахів, відкриваються кишки і сечостатевий синус. Кістки черепа зливаються рано, не залишаючи швів, В тазовому поясі є сумчасті кістки, які приєднуються до лобкових. Губ немає, а щелепи вкриваються роговим дзьобом. У дорослих тварин немає зубів, вони є у молодих качкодзьобів. Температура тіла низька, нестабільна і коливається від 26 до 30 °С.

Сучасні яйцекладні — залишки давньої групи першозвірів, які збереглися в Австралії і на деяких островах завдяки колишній ізоляції цього материка, куди не встигли проникнути вищі ссавці.

До першозвірів належить дві родини — єхидна (4 види) і качкодзьоби. Єхидна наземна — дуже незграбна тварина, тіло якої крім волосся вкрите ще довгими гострими голками. Здатна згортатися в колючий клубок, подібно до їжака. Це риюча тварина, на коротких сильних передніх кінцівках якої є міцні кігті, за допомогою яких вона розриває мурашники. Щелепи її витягнуті в циліндричний з роговим покривом дзьоб. У ньому міститься довгий, червоподібний язик, вкритий липкою слиною, завдяки якій до язика прилипають мурашки й терміти, які є для єхидни головним кормом. На череві у єхидни є сумка — складка шкіри, куди відкриваються молочні залози. Одне, рідше два яйця виношує в сумці. Веде присмерковий або нічний спосіб життя.

Качкодзьоб — приземкувата, короткопала, пристосована до водного способу життя тварина, довжина тіла якої сягає 60 см; 1/4 довжини припадає на хвіст. Тіло вкрите густою бурою шерстю, яка довго не намокає у воді. Широкий, голий і плоский дзьоб зсередини і з боків вкритий роговими пластинками, що разом із роговими утворами язика формують своєрідне сито. Крізь нього тварина, добуваючи собі корм, проціджує мул. Справжніх зубів у качкодзьоба немає, вони бувають у молодих особин, але з часом зникають. П’ятипалі кінцівки мають плавальні перетинки.

Поширений качкодзьоб у Східній Австралії і Тасманії. Живе в старицях річок, порослих багатою прибережною рослинністю, риє глибокі нори в крутих берегах. Яйця висиджує в гнізді, розміщеному в норі. Качкодзьоб добре плаває і пірнає, але на суші незграбний і безпорадний, пересувається повільно, перевальцем і далеко від водойм не відходить. Найхолодніші місяці року, очевидно, проводить у сплячці. Статевої зрілості досягає у віці два роки. Полювання на качкодзьоба заборонено.

Інфраклас Сумчасті. Особливості організації, представники, роль у природі та житті людини. Представники сумчастих мешкають переважно в Австралії і на прилеглих до неї островах. Невелика кількість їх є в Південній і Центральній Америці. Опосуми трапляються і в Північній Америці. Усього відомо близько 250 видів сумчастих. Вигодовують своє потомство молоком.

Сумчасті відрізняються від інших звірів низкою особливостей — наявністю сумчастих кісток у тазі, сумки, у якій виношують малят, злиттям воронячих кісток із лопатками, своєрідною будовою сосків тощо.

Плаценти в сумчастих немає або вона перебуває в зачатку, тому малята народжуються недорозвиненими і дуже маленькими. В гігантського кенгуру, наприклад, новонароджене маля не більше за волоський горіх — 3 см завдовжки. Внутрішньоутробне існування малят дуже коротке. У більшості сумчастих на череві є шкірна сумка, в порожнину якої відкриваються протоки молочних залоз. У сумці вони виношують новонароджених. Маля не може саме ссати і навіть ковтати. Відразу після народження воно бере в рот сосок, який, розбухаючи, заповнює всю його ротову порожнину. Так маля безпорадно висить на соску, і мати вприскує йому в рот молоко за допомогою м’яза—стискача молочних залоз. Гортань маляти піднята і притиснута до хоан, молоко обтікає її з боків, тому маля може вільно дихати.

Мозок у сумчастих дуже примітивний, у ньому немає мозолистого тіла. В самок дві матки і дві піхви, тому в самців статевий член нерідко роздвоєний. Зуби не міняються, крім одного переднього корінного. Температура тіла вища, ніж в однопрохідних, але нижча, ніж у плацентарних, і не строго постійна.

Серед сумчастих є наземні (кенгуру, сумчастий тушканчик), підземні (сумчастий кріт), водні (водяний опосум) та деревні тварини (коала, сумчаста летяга).

Унаслідок діяльності людини, зокрема через акліматизацію нею в Австралії плацентарних ссавців, деякі види сумчастих зникли (сумчастий вовк), а багато видів потребує охорони. З них 21 вид занесено до Міжнародної Червоної книги.

Вищі звірі. До Ряду Комахоїдні належать найпримітивніші плацентарні ссавці (мал. 3.74), викопні рештки яких відомі з верхньокрейдяних відкладів мезозою. Поширені скрізь, крім Австралії і більшої частини Південної Америки. До ряду належать різні за розміром, зовнішнім виглядом і анатомічною будовою звірі, що пристосувалися до різних способів життя: наземного, напівводяного, підземнориючого і деревного. Розміри їх переважно дрібні. Волосяний покрив — від бархатистого хутра кротів до голчастого покриву їжаків. Голова невелика, морда, за невеликим винятком, витягнута в хоботок, дуже рухомий у деяких видів. Вушні раковини добре розвинені або рудиментарні, слухові капсули у більшості тварин недорозвинені. Хвіст розвинений добре або короткий і зовсім непомітний.

Мал. 3.74. Види комахоїдних:

а — африканський стрибунець; б — тенрек; в — землерийка; г — хохуля; д — кріт

Кінцівки відносно короткі, здебільшого стопохідні, п’ятипалі. Пальці закінчуються кігтями. Череп з видовженим лицьовим відділом і порівняно невеликою мозковою коробкою. Півкулі мозку малі, борозен не мають. Зуби слабкодиференційовані, кількість їх — від 26 до 44. У багатьох видів розвинені бічні анальні й хвостові залози, які виділяють різкий мускусний запах. Деякі представники комахоїдних впадають у сплячку (їжак). Живляться переважно комахами та іншими безхребетними тваринами, інколи — невеликими хребетними і в невеликій кількості — рослинним кормом.

Відомо близько 500 видів комахоїдних, що об’єднані в 10 родин: їжакові, хохулеві, кротові, землерийкові тощо. В Україні трапляються 11 видів саме з названих родин. Родина Землерийкові є найбільшою. Це дрібні комахоїдні тварини, довжина тіла яких від 3,8 до 18 см, маса — від 1,2 до 150 г. Зовні схожі на мишей, але відрізняються від них витягнутою в хоботок мордочкою, бархатистим покривом, формою та розміщенням зубів. Очі малі. Кінцівки короткі, п’ятипалі, стопохідні. Череп вузький і довгий, трохи загострений в носовому відділі. Виличних дуг у черепі немає, що є рідкісним явищем серед ссавців. Зубів 26—32. Більшість видів веде наземний спосіб життя, але є види, тісно пов’язані з водою. Живляться тільки комахами, їхніми личинками та іншими безхребетними тваринами. Рідше споживають рослинний корм. Характерним для землерийок є високий рівень обміну речовин. Розмножуються один-два (рідко — три) рази на рік. У приплоді 1—14 малят. Народжуються малята сліпими, голими, безпорадними, але швидко ростуть і в місячному віці стають самостійними. В зимову сплячку не впадають. Живуть трохи більше року. Усі види відрізняються ненажерливістю, мають велике значення в житті біоценозів — упродовж року знищують велику кількість шкідливих комах на різних стадіях їх розвитку.

В Україні землерийкові представлені видами 3 родів: бурозубки, білозубки й кутори. Бурозубка звичайна — досить велика землерийка (85 мм без хвоста). Населяє поліські, лісостепові області, у степовій зоні трапляється тільки в долинах великих річок. Селиться в лісах різного типу, на вологих лісових низинах, у чагарниках, садах, парках, на мокрих луках, у заплавах річок тощо. Активна вдень і вночі. Самка народжує 5—8, а іноді 12 сліпих, голих, немічних малят. Живиться переважно тваринним кормом — комахами, зокрема шкідливими, та їхніми личинками, земляними червами, молюсками. Поїдає дрібних хребетних (малят полівок, мишей), а також живиться рослинами.

Бурозубка мала — найменший звірок фауни України (маса до 5 г, довжина 6 см). Трапляється на Поліссі, в Лісостепу, долинах річок Степу, в Карпатах і Криму. Поселяється в листяних і мішаних лісах, заболочених луках, чагарникових заростях, садах тощо. Упродовж свого життя поїдає чимало шкідників лісу і полів.

Кутора звичайна — найбільша із землерийок у фауні України (маса до 21 г), яка пристосувалася до напівводяного способу життя. Добре плаває, пірнає і швидко бігає по дну. Живе на Поліссі, в Лісостепу і рідко в Степу, оселяючись по річкових долинах, заболочених берегах струмків, біля стоячих водойм і водойм з повільною течією, у мішаних і листяних лісах, де багато гнилих пеньків, бурелому. Водиться також у болотах і заболочених, порослих чагарником річкових заплавах. Живиться комахами, червами, молюсками, мальками риб, жабами, пуголовками. Дуже ненажерлива. За добу з’їдає корму, який становить 120 % її маси. Нори кутора звичайна риє у берегах, де влаштовує гніздові камери. У травні — червні в наземному або підземному кублі, вистеленому сухою травою і листям, народжує 6—10 малят.

У білозубки малої білі кінці зубів. Довжина 74 мм, маса — у середньому 4,7 г. В Україні поширена майже по всій території, крім карпатських полонин і болотистих районів Полісся. Живе на полях, у розріджених лісах, садах, на заболочених луках, у лісосмугах, скиртах, населених пунктах. У гірських районах трапляється на висоті 850 м над рівнем моря.

Білозубка білочерева поширена в Україні скрізь. Трохи більша за білозубку малу (8 см, 9 г). Поселяється в найрізноманітніших біотопах.

Усі землерийки — корисні тварини. Вони знищують велику кількість комах в усі пори року, зокрема в місцях, де не завжди добувають їх комахоїдні птахи (під снігом, у листяній підстилці, в глибині нір тощо).

Родина Кротові об’єднує найбільш спеціалізованих комахоїдних, що пристосувалися до підземного або бігаючого способу життя. Типовим представником родини є кріт звичайний, який поширений в Україні, особливо в правобережній частині. Він живе на Поліссі, в лісостеповій зоні, в Карпатах, займаючи різні біотопи: луки й ліси з вологим ґрунтом, парки та узбережжя водойм, узлісся, галявини, випаси, перелоги, пустирі. Чисельність кротів у різних біотопах залежить від наявності вологи і ґрунтових безхребетних. Місця їх поселення легко виявити за купками землі (кротовинами), яку вони викидають на поверхню під час риття підземних ходів 10—50 см завглибшки. Проте часто кріт риє під самою поверхнею землі (3—5 см). У такому разі він землю не викидає, а розсовує її в боки і вгору. У зимову сплячку кроти не впадають, активні упродовж усього року. Найбільш активно риє кріт навесні і восени. Найдіяльнішим буває вночі та вранці.

Тіло крота звичайного валькувате, шия коротка, голова приплюснута, з хоботком на кінці, що має підвищену чутливість. Очі дуже малі, майже непомітні в хутрі. Передні кінцівки вкорочені, масивні, лопатоподібні, вивернуті набік і назовні ступнями. Пальці передніх лап з’єднані між собою шкірною перетинкою і закінчуються міцними й довгими кігтями. Задні кінцівки розвинені значно слабше, ніж передні. Зубів 40—44. Довжина тіла 12—16, хвоста — 4 см. Хутро коротке, м’яке й густе, темно-буре, майже чорне (важливий хутровий звір).

Основним кормом для крота є безхребетні тварини, що живуть у ґрунті. Гніздову камеру, де кріт виводить малят, він робить на глибині до 60 см, найчастіше під захистом коренів дерева. Від неї йде ціла система ходів. У гніздовій камері міститься гніздо, зроблене з моху, листя, трави. Наприкінці квітня або травня самка народжує 3—7 (до 12) сліпих, голих і немічних малят. Статевозрілими кроти стають на другий рік.

Родина Хохулеві включає два види, поширені лише в Європі. Хохуля звичайна у межах України живе в притоках Сіверського Дінця, в його заплавах та озерах у межах Харківської, Донецької та Луганської областей. Заселяє переважно заплавні водойми, найчастіше із стоячою прісною водою, і зовсім уникає проточних вод. Улюбленими місцями хохулі є стариці річок та озера до 1,5 м завглибшки, що в прибережній зоні густо поросли водяною рослинністю, зокрема лататтям, очеретом. Охоче заселяє лісові водойми або стариці поблизу лісу, широкі річкові долини з низькими берегами, вкриті напівзатопленими лісами з чорної вільхи та чагарниками. У зимову сплячку не впадає. Живиться малорухливими тваринами, переважно різноманітними водяними комахами та їхніми личинками, п’явками, молюсками, ікрою жаб, узимку — дрібного рибою та рослинним кормом (нижні частини стебел і кореневища деяких водяних рослин).

Влітку при висиханні водойм клишоногі звірки на землі безпорадні, тому стають здобиччю хижаків. Живе в норах з одним виходом під воду. Там, де рівень води коливається, утворює нори з кількох ярусів. В одній норі одночасно живе до десятка звірків: батьківська пара, молодь поточного та минулого років народження. Конкурентом, що захоплює нори хохулі, є ондатра.

До родини Їжакові належать тварини масою до 1,6 кг (у середньому 700—800 г). Тіло їх зверху і з боків укрите твердими голками. Зубів 36. Родина складається із близько 10 видів. Типовими її представниками у фауні України є їжак звичайний та їжак вухастий. Для їжака звичайногохарактерний голчастий покрив верхньої частини тіла, а також сильно розвинений підшкірний шар поздовжніх і кільцевих м’язів, при скороченні яких тіло згортається в голчасту кулю. Це типовий мешканець листяних і мішаних лісів, де селиться переважно в заростях чагарників, на галявинах, узліссях, вирубках, але великих лісових масивів і дуже заболочених місць уникає. Їжака можна бачити також у садах, парках, заплавах річок, навіть в купинястих болотах, полезахисних насадженнях, на полях, вигонах, у населених пунктах і поблизу них.

Живиться переважно тваринним кормом: комахами, їхніми личинками, а також дрібними хребетними (полівками, жабами, ящірками). Розмножується раз на рік. У приплоді буває від 2 до 8 малят. Народжуються вони сліпими, з м’якими білими рідкими голками або яскраво-рожевою шкірою без голок. Ростуть швидко і через місяць досягають розміру дорослих особин. На зиму їжак упадає в сплячку, зариваючись у купу сухого листя, трави, моху або ховаючись у зимовому гнізді з того самого матеріалу. Активність його підвищується у присмерки. Навесні активний і вдень. Їжак є хазяїном багатьох видів кліщів — переносників збудників хвороб.

У їжака вухастого порівняно з їжаком звичайним більші розміри вушних раковин, коротші голки. На території України поширений у крайніх східних областях (Луганська, Донецька).

Хохулю, їжака звичайного та вухастого, кутору занесено до Червоної книги України, а хохулю — ще й до Міжнародної Червоної книги.

Ряд Рукокрилі (близько 850 видів). Представники ряду мають шкірясту перетинку, натягнуту між довгими пальцями (крім першого) передніх кінцівок та між самими передніми кінцівками, боками тіла, задніми кінцівками й хвостом (мал. 3.75). На груднині є невеликий кіль, до якого прикріплюються сильні грудні м’язи. Головний мозок відносно великий, на великих півкулях є борозни. Органи зору в деяких видів розвинені добре, але здебільшого малі.

Самки мають одну пару сосків, розміщених на грудях. Народжують одного, рідше — двох малят. У перші дні життя малята тримаються за матір під час польоту.

Мал. 3.75. Рукокрилі:

а — кажани; б — скелет летючої миші: 1 — ключиця; 2 — плечова кістка; 3 — ліктьова кістка; 4 — променева кістка; 5 — 1-й палець; 6 — 2-й палець; 7 — 3-й палець; 8 — фаланги 3-го пальця; 9, 10 — 4-й і 5-й пальці; 11 — стегно; 12 — шпора; 13 — міжстегнова перетинка

До рукокрилих належать крилани та кажани (летючі миші). Довжина тіла криланів сягає 40 см. Живляться вони соковитими плодами, чим можуть завдавати шкоди садівництву. Поширені в тропічних країнах Азії, Африки, Австралії. Здатність до ехолокації незначна. Типовий вид — летючий собака, або калонг.

Довжина тіла кажанів — від 3 до 17 см. Живляться здебільшого комахами, іноді нектаром квіток, рибою або кров’ю великих тварин (вампіри). Різці верхньої щелепи вампірів мають загострений край, яким, діючи як бритвою, розрізають покриви тварин або людини і злизують кров, що виступає. Слина вампірів містить речовини, які не дають крові згортатися, а також знеболювальні речовини, тому укуси їх маловідчутні. Вампіри завдають шкоди тваринництву, оскільки на місці ранки у тварин можуть виникати запалення. Крім того, вампіри є переносниками збудників хвороб (сказу).

В Україні налічується 22 види кажанів (підковоноси, вухані, вечірниці, нетопирі, нічниці тощо). Більшість їх занесено до Червоної книги.

Багато які рукокрилі активні в присмерки та вночі, іноді в непроглядній темряві завдяки ехолокації. Кажан під час польоту видає ультразвуки (звуки високої частоти), які не сприймаються вухом людини. Ці звукові хвилі відбиваються від предметів, що трапляються на шляху польоту, й у вигляді відлуння вловлюються тонким слухом тварини. У багатьох кажанів є різні вирости на морді для спрямування звуків, які вони видають, а також великі вуха для їх уловлювання.

Деякі види рукокрилих узимку впадають у сплячку, інші відлітають на зиму в теплі краї. Під час сплячки температура тіла з 36—37 °С падає до 12—14 °С і нижче. Зимують летючі миші в печерах, будівлях або дуплах великих дерев з достатньо вологим повітрям.

Винищуючи шкідливих комах, кажани приносять користь.

Ряд Гризуни — це численна (близько 3 тис. видів), досить поширена, цілком відособлена група ссавців. Представники ряду малого й середнього розміру (найбільша з них водосвинка Південної Америки — до 1,5 м завдовжки з масою до 60 кг). Гризуни живляться переважно рослинним кормом, тому мають своєрідну будову зубної системи: в кожній половині щелепи по одному сильно розвиненому долотоподібному різцю, вони не мають коренів і ростуть упродовж усього життя. Іклів немає. Між різцями і передкутніми зубами є широкий, позбавлений зубів проміжок — діастема. Жуйна поверхня передкутніх і кутніх зубів плоска або тупогорбкова. Кишки довгі через споживання грубого рослинного корму. Є сліпа кишка, яка виконує роль «бродильного чана». Кінцівки п’ятипалі, іноді чотирипалі, стопохідні або напівстопохідні. На пальцях є кігті. Дуже характерними для гризунів є раннє статеве дозрівання й велика плодючість.

Ряд об’єднує різні за способом життя види. Більшість гризунів — наземні, є водноназемні (бобер, ондатра, нутрія), земляні (сліпак), деревні (білки, летяги, вовчки), синантропи (миша хатня, пацюк). Представники ряду мають важливе промислове значення, але деякі є носіями або переносниками епідеміологічних захворювань людини та сільськогосподарських тварин (миші, пацюки, піщанки тощо). Серед них є багато шкідників сільського господарства (полівки, миші, хом’яки). Сучасні гризуни належать до 25 родин. З них в Україні живуть 41 вид з 8 родин: білячі (54 види), мишачі, тушканчикові, вовчкові (соні), нутрієві, сліпаки, боброві.

Типовим представником білячих є білка звичайна — невеликих розмірів гризун (20—32 см завдовжки, хвіст — 19—31 см, маса — від 180 г до 1 кг). Забарвлення її досить мінливе (руде, попелясте, майже чорне), залежить від сезону, віку, району поширення, індивідуальних особливостей. В Україні білка поширена на Поліссі, в Лісостепу. Оселяється вздовж річкових долин, у лісових насадженнях, проникає на південь у степові області. Не менш поширена білка в передгір’ях та гірських районах Карпат. Це типовий лісовий звірок нашої фауни. Крім молодих насаджень заселяє найрізноманітніші типи лісу, зокрема мешкає у високих хвойних і мішаних лісах, уникаючи молодих насаджень. Живе також у великих садах, парках. Сховищами її є дупла дятлів, шпаківниці, дуплянки тощо. Частіше білка будує кулястої форми гніздо — гайно з 1—2 вихідними отворами. Живиться насінням, грибами та плодами різних дерев і чагарників. Улюбленим кормом є горіхи кедра, бука та ліщини. Помічено також, що білки поїдають дрібних птахів, полівок, комах, їх личинок, мурашині яйця. Запасають корм на зиму. Кожний звірок має кілька гнізд, які він за потреби міняє. Упродовж року білка дає два приплоди: у березні—квітні та липні—серпні. Малята (3—10) народжуються сліпими й голими. Бачити починають лише в місячному віці. На 8—10-й місяць стають статевозрілими. Линяє білка в помірних широтах двічі на рік, а її хвіст — один раз. У сплячку не впадає. Характерними для білки є кормові міграції. Це цінний хутровий звірок, але в Україні її відстріл обмежено.

Ховрах крапчастий — найпоширеніший серед інших ховрахів в Україні. Заселяє вигони, схили ярів, узбіччя польових доріг, лісосмуг — тобто цілинні ділянки. Тут риє нори, які бувають тимчасовими і постійними. Живиться переважно соковитими частинами трав’янистих рослин. Склад їжі змінюється в різні сезони. Це денні тварини. Більшу частину свого життя ховрахи перебувають у сплячці, яка є важливим біологічним пристосуванням їх до несприятливих умов.

Родина Тушканчикові представлена тваринами, які мають добре розвинені задні й короткі передні кінцівки. Їхній хвіст є регулятором руху. Він досить довгий і часто закінчується китичкою. Пересуваються лише на задніх кінцівках, стрибками. Такий спосіб руху в місцях з бідною рослинністю і малим запасом корму є доцільним пристосуванням, що забезпечує швидке переміщення на порівняно велику відстань. Тушканчики ведуть нічний спосіб життя. На зиму впадають у сплячку. В межах Україні живуть мишівка степова, мишівка лісова, заєць земляний, або тушканчик великий, тощо.

Родина Мишачі — найчисленніша і дуже різноманітна за зовнішнім виглядом група гризунів, поширених майже по всій суші земної кулі. До неї належать миші, піщанки, хом’яки, полівки, пацюки тощо.

Родина Вовчкові (соні) охоплює невеликих гризунів. Зовні одні нагадують мишей, інші — маленьких білок. Мають довгий, укритий волоссям хвіст, великі очі. Хутро м’яке, густе, вушні раковини досить великі. В Україні живуть майже в усіх районах Лісостепу, Полісся й Карпат. Ведуть деревний спосіб життя. На зиму впадають у сплячку.

Представники родини Нутрієві в Україні живуть в напіввільному стані. Розводять їх заради хутра.

Родина Боброві об’єднує найсучасніших гризунів. Характерною особливістю їх є широкий, сплющений у горизонтальній площині хвіст, вкритий великими лусками з рідким коротким волоссям між ними. Тіло масивне. Пальці передніх ніг вільні, задніх — з’єднані плавальними перетинками. Кіготь другого пальця задніх кінцівок роздвоєний. Цим вилкоподібним утвором тварина розчісує шерсть і звільняється від паразитів. В Україні бобри водяться на територіях таких областей: Вінницької, Волинської, Житомирської, Київської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Херсонської, Черкаської, Чернігівської. Тіло бобра річкового незграбне, міцне, вкрите густим темно-коричневим волоссям. Це звичайний звір лісових біотопів з водоймами. Живе колоніями на водоймах, узбережжя яких багаті на деревну рослинність. Живиться деревами з м’якою деревиною: осика, тополя, береза, верба. Влітку споживає трав’янисту рослинність. Розмножуватися починає в трирічному віці. Самка народжує троє-четверо сліпих малят, укритих густою і м’якою бурою шерстю. Бобер річковий пристосований до напівводного способу життя. Робить запаси їжі. Міцними, великими різцями підгризає і валить на землю дерева. Гілки й кору з’їдає, а стовбур сплавляє до житла. У високих берегах бобри риють нори з виходом під воду, у низьких або заболочених — будують гнізда-«хатки» з товстих гілок і хмизу, зцементованих мулом і також з виходом під воду. Із стовбурів дерев бобри споруджують греблі, завдяки яким підтримується постійний рівень води, що, в свою чергу, не дає «хаткам» обсихати і робить їх недоступними для хижаків. Бобри активні переважно вночі.

Ряд Хижі. Представники цієї групи ссавців живляться переважно тваринами і добре пристосовані до полювання. Це малі (ласка) і великі (ведмідь) тварини. Тіло більшості хижих гнучке й мускулисте. У них відносно добре розвинені вібриси. Характерною ознакою хижих є добре диференційовані зуби, причому ікла завжди розвинені. По одному кутньому зубу з кожного боку щелепи перетворюється на так званий хижий зуб, який має великі розміри та гострий загальний край для дроблення кісток, перекушування сухожилків (мал. 3.76).

Мал. 3.76. Череп кроля (а) і собаки (б):

1 — різці; 2 — кутні; 3 — ікла; 4 — хижі зуби

Ключиці у хижих рудиментарні або їх зовсім немає. На кінцях пальців є кігті.

Відомо близько 240 видів хижих (в Україні — 17 видів). Поширені на всіх континентах (крім Антарктиди). В Україні трапляються представники родин Котячі, Вовчі, Ведмедеві та Куницеві.

Родина Котячі характеризується безшумною ходою, втяжними кігтями, чудовим зором, міцними, хоча й маловитривалими м’язами. Здобич підкараулюють у засідці. В Україні є два види котячих — лісовий кіт і звичайна рись (обох занесено до Червоної книги України). Найбільшим серед котячих є тигр.

До родини Вовчі належать вовк, собака, песець, шакал, лисиця, єнотоподібний собака. Це тварини середніх розмірів, мають довгі кінцівки з невитяжними кігтями. Пальцехідні. Єнотоподібний собака впадає в сплячку. Невибагливий до корму, має добре хутро. Вовки (предки свійського собаки) полюють зграями, нападають на великих тварин, але їдять і комах, і мишоподібних гризунів. Лисиця полює на будь-яку здобич, з якою може впоратися, — від зайця до коника.

В Україні мешкають вовки, лисиці та єнотоподібний собака.

Родина Ведмедеві — це всеїдні, стопохідні хижаки з коротким хвостом. На зиму ведмеді накопичують жир і впадають у сплячку, яка нагадує сон. В Україні, в Карпатах, ще трапляється бурий ведмідь. Найбільший представник родини — білий ведмідь, який мешкає в Арктиці.

Родина Куницеві. Її представники зазвичай мають довгий і гнучкий тулуб та короткі лапи. Добре пристосовані до полювання між гілками дерев і в різних схованках. Найбільший представник родини в Україні — борсук. Серед куницевих є багато цінних хутрових звірів, які є об’єктом промислу або яких розводять штучно (лісова куниця, соболь, тхір, норка, горностай, ласка). Більшість видів живе в лісах, живиться здебільшого дрібними птахами та гризунами. Видра річкова живе в чистих водоймах України, охороняється законом.

Ряд Ластоногі включає переважно великих тварин — з довжиною тіла 1,2—6 м, масою від 40 кг до 3,5 т. Ластоногі поширені переважно в полярних і помірних широтах, заселяють прибережні станції, рідше живуть у відкритому морі. Систематично ластоногі близькі до хижих і становлять собою гілку їх, що перейшла до водного способу життя, який зумовив своєрідні особливості загальної організації. Форма тіла їх веретеноподібна; шия, крім деяких тварин, вкорочена і не має яскраво вираженого перехвату. Шкіра, порівняно з наземними хижими, товща. Під нею є значний шар жиру, що має як термоізоляційне, так і гідростатичне значення. Шкірний покрив тією чи іншою мірою редукований. Шерсть складається переважно з ості, що є пристосуванням до тривалого перебування у воді. У деяких тварин (котики, нерпи) хутровий покрив розвинений добре.

Передні й задні кінцівки перетворилися на ласти. Передні забезпечують функцію горизонтальних та вертикальних рулів і регулюють рух уперед, задні — забезпечують поступальний рух. Зовнішня вушна раковина редукована. Під час пірнання слуховий отвір закривається спеціальною мускулатурою. Пристосування до водного способу життя, зокрема до перебування під водою, полягає у збільшенні розміру легень, добре розвиненій мускулатурі легень і альвеол, більшій кількості крові порівняно з наземними тваринами. В деяких ластоногих кров становить 15—16 % (у собаки — 6—8, у свині — 3—5) маси тіла. У крові ластоногих порівняно багато міоглобіну (у тюленів до 50 % і більше від маси гемоглобіну). Під час пірнання тварини міоглобін виділяє значну кількість кисню, яким тварина дихає. Головний мозок ластоногих розвинений добре. На його півкулях є борозни. Слух досить тонкий, нюх розвинений добре, органи дотику представлені вібрісами, органи зору розвинені слабко.

Диференціація зубів виявлена менше. Зубами тварини лише захоплюють і утримують здобич. Живляться ластоногі рибою, молюсками, ракоподібними. Незважаючи на високу їх спеціалізацію, для розмноження (запліднення, народження малят, линяння), а також для відпочинку вони виходять на сушу, лід. Розмножуються раз на рік, мають по одному маляті в приплоді. Малята ростуть швидко, чому сприяє висока жирність молока матері. Так, жирність молока у тюленя-монаха становить 40 %, у тюленя гренландського — 42 %. Статеве дозрівання настає, очевидно, на третьому році життя.

Ластоногі є переважно стадними тваринами. У деяких із них розвивається здатність до ехолокації. Основна стихія — вода. На суші вони безпорадні. Мають велике промислове значення: використовують їхній жир, м’ясо, шкіру, цінне хутро деяких видів. Усього відомо близько 30 видів ластоногих, які об’єднуються в три родини: тюлені вухаті (морські леви, сивачі, котики), моржі, тюлені справжні (тюлень гренландський, заєць морський, нерпа, тюлень-монах). У Чорному морі трапляється тюлень-монах.

Ряд Китоподібні об’єднує ссавців, які ведуть водний спосіб життя. Потрапляючи на сушу, вони швидко гинуть. Предками китоподібних були наземні тварини, які приблизно 70 млн років тому перейшли до водного способу життя. Пристосування цих тварин до руху у воді відбувалось у напрямку утворення відповідної форми тіла. Тіло веретеноподібне з великою головою. Шийного перехвату немає. Передні кінцівки, зберігаючи всі елементи п’ятипалих, видозмінились у ласти. Задні кінцівки атрофовані, тому таз редукований (від нього збереглися лише дві рудиментарні кістки). Хвіст рибоподібний, але розміщений горизонтально. У багатьох представників ряду розвинений спинний плавець. Шкіра гола, без волосся, тільки на голові є рідкі волоски. Потових і сальних залоз немає. У китів дуже багато підшкірного жиру. У великих тварин товщина жирового шару сягає 50 см. Скелет рихлий, у ньому теж значна кількість жиру. Дуже великі легені вміщують до 1400 л повітря (гігантський синій кит). Значно розрослися надгортанник і черпакоподібні хрящі, тому в ротовій порожнині утворилася трубка, що приєднується до внутрішніх отворів носових ходів. Це зумовлює повне відокремлення дихального шляху від травної системи.

Багато китоподібних здатні залишатися під водою упродовж 15—45 хв, деякі — до однієї години. Це пояснюється наявністю великої кількості альвеол. Наприклад, у дельфіна загальна площа їх утричі більша, ніж у людини. Крім того, бронхіоли мають мускульні сфінктери, за допомогою яких в альвеолах замикається повітря, що дає можливість повністю використати кисень. Концентрація гемоглобіну в крові на 20—50 % вища, ніж у наземних тварин. Щільність тіла, наприклад, кита гренландського менша за густину морської води (загиблий кит плаває на воді).

Органи чуття розвинені у різних тварин неоднаково. Носові раковини редуковані, нюхові шляхи виконують функцію каналу, по якому повітря проходить до легень. Очі пристосовані до водного способу життя, мають плоску рогівку й кулястий кришталик. Вушних раковин немає, зовнішній слуховий хід невеликий і закінчується сліпо, не доходячи до середнього вуха. Слух розвинений порівняно добре. Звукові сигнали китоподібні використовують для зв’язку та орієнтації. Звуки вони сприймають на відстані 10—20 км, орієнтуються в просторі також за допомогою ультразвуків.

Малята народжуються у воді. Вони великі, здатні відразу після народження пересуватись разом із матір’ю. Материнське молоко жирне, тому малята швидко ростуть. Молочних залоз у самки дві, вони розміщені в пахах у спеціальній шкірній складці — кишені. Маля охоплює сосок згорнутим трубкою язиком, а мати, скорочуючи черевні м’язи, вприскує йому в рот молоко.

Ряд Китоподібні поділяють на два підряди: кити вусаті та кити зубаті. Кити вусаті — найбільші серед ссавців. Вони не мають зубів, але в них є цідильний апарат у вигляді рогових пластин, яких налічується до 400 пар. Вони відомі під назвою китового вуса і звисають з піднебіння в пащу. Тому голова в цих тварин дуже велика — становить від 1/5 до 1/3 довжини тіла. Поширені кити в усьому Світовому океані, але частіше трапляються в холодних морях Південної півкулі. Живляться планктонними безхребетними, різною рибою. За добу кит з’їдає до 5 т корму.

До зубатих китів належать кашалоти, касатки, дельфіни.

Ряд Парнокопитні. Тварини цього ряду населяють усі материки, крім Антарктиди. В Австралію завезені людиною. Цей ряд, крім бегемота, об’єднує наземних рослиноїдних і всеїдних тварин великого розміру. Найчастіше це стрункі, довгоногі звірі, в яких виробились пристосування до швидкого, тривалого бігу. Кінцівки у них дво- або чотирипалі. Першого пальця завжди немає, третій і четвертий розвинені найкраще, між ними проходить вісь кінцівки; другий і п’ятий — недорозвинені, мають вигляд малих ратиць або їх зовсім немає. Кінцівки під час ходи рухаються в одній площині. Тіло парнокопитних вкрите шерстю, диференційованою на грубу ость і тонкий покручений підшерсток. Лише в деяких видів ость перетворюється на щетину. Бегемоти практично не мають волосяного покриву. Півкулі головного мозку розвинені добре, вкриті борознами. Загальний напрям еволюційного розвитку парнокопитних — пристосування до швидкого бігу в умовах відкритого ландшафту і до живлення порівняно грубою трав’янистою рослинністю.

Сучасні парнокопитні поділяються на два підряди — нежуйні й жуйні з близько 200 видами у складі 9 родин. Підряд Нежуйні охоплює нечисленну групу парнокопитних з кремезним тілом і міцними короткими ногами. Другий і п’ятий пальці розвинені добре. У верхніх і нижніх щелепах крім горбкуватих кутніх зубів є різці й добре розвинені ікла (особливо в самців). Шлунок простий.

Типовим представником цього підряду є свиня дика із родини Свині. Селиться вона по узбережжях річок і на лісових болотах, у заростях очерету й чагарнику, у вологих лісових заростях. У Карпатах трапляється на висоті 1800 м над рівнем моря. Це всеїдні тварини. Живляться плодами дуба, бука, ліщини, диких фруктових дерев, наземними та підземними частинами лісових рослин, різними городніми культурами. Поїдають також дрібних ссавців, яйця птахів, пташенят, дощових червів, комах та їхні личинки. Їдять також падаль. Самки народжують 4—8 поросят, які залишаються біля матері майже до наступного її запліднення. Дика свиня є предком свійської свині.

Підряд Жуйні об’єднує більшість парнокопитних. Шлунок (мал. 3.77) у них складний: рубець, сітка, книжка (передшлунки) й сичуг (власне шлунок), пристосований до бродіння рослинної їжі й до відригування (регургітації) її в рот для пережовування. У ротовій порожнині корм зволожується слиною і наспіх пережовується кутніми зубами. Далі корм після ковтання потрапляє в рубець, де бродить під дією ферментів слини та симбіотичних бактерій. Потім корм надходить до сітки, звідки знову повертається до ротової порожнини, де ще раз пережовується, зволожується слиною і переходить до книжки, а звідти — до сичуга. Завершується травлення під дією шлункового соку в сичузі та кишкових соків у тонких кишках.

Мал. 3.77. Багатокамерний шлунок жуйних:

а — вівці; б — корови: 1 — книжка; 2 — рубець; 3 — сітка; 4 — сичуг; 5 — стравохід; 6 — початок кишки; стрілками показано шлях переміщення їжі

Більшість видів мають роги (мал. 3.78). Тварини стрункі, з тонкою густоволосою шкірою. У них немає різців на верхній щелепі. До жуйних належать 6 родин (оленьки, кабарги, олені, вилорогі, порожнисторогі, жирафи), які охоплюють до 180 видів. Більшість із них є мисливськими тваринами, на яких полюють заради м’яса і шкури.

Мал. 3.78. Порожнисті (а, б, в) та щільні (г, д) роги парнокопитних:

а — сибірського гірського козла; б — барана аргалі; в — зубра; г — північного оленя; д — європейського оленя

Родина Олені охоплює представників із переважно гілчастими кістковими рогами, які щороку змінюються. Роги є лише в самців (за винятком північного оленя), а кабарги зовсім не мають їх. В Україні акліматизовано оленя плямистого. Розводять оленів заради пантів (молоді, м’які, вкриті шкірою роги). Зрізані в червні, вони мають цінні властивості. Виготовлений із них лікарський препарат пантокрин широко використовують як тонізуючий засіб. Олені плямисті — цінні промислові звірі. Козулі поширені в правобережних лісостепових і лісових областях. Це красиві декоративні тварини парків і лісових насаджень, а також цінні мисливські звірі, м’ясо яких дуже смачне.

Одним із найбільших звірів в Україні є лось. Це лісовий олень, що сягає у висоту 2 м. Поїдає траву й гілки дерев. Завдяки охороні нині чисельність його зростає. У фауні України тепер цей звір не рідкісний. Живуть лосі парами. Із шкури лося виготовляють замшу та інші вироби, м’ясо вживають у їжу.

Родина Порожнисторогі об’єднує тварин, у яких роги не кісткові, як в оленів, а рогові, що сидять на кісткових виростах лобових кісток у вигляді чохлів і не змінюються упродовж життя. Тільки в антилопи вилчасті роги змінюються щорічно. Роги є переважно в самців. До родини належать сайгак, джейран, тур, козел, баран, буйвол, зубр, бізон, До диких баранів належать муфлон, штучно акліматизований в Україні (Крим), та архар — баран великого розміру (гори Середньої Азії). Від цих баранів походять свійські породи овець.

Велика рогата худоба, крім яка та буйвола, веде свій початок від тура, який ще в доісторичний час був досить поширений в Європі, Азії, Південній Африці. Зовсім зник тур приблизно 300 років тому.

До ряду Непарнокопитні належать великі копитні (коні, осли, зубри, носороги, тапіри), в яких добре розвинений третій (середній) палець (у носорогів три пальці). Решта пальців у процесі еволюції редукувалися. Ключиць немає. Шлунок однокамерний, мікрофлорою збагачена товста кишка.

Дикі непарнокопитні (мал. 3.79), порівняно із парнокопитними, поширені менше. Ростуть повільніше, ніж парнокопитні.

Мал. 3.79. Непарнокопитні:

а — гірська зебра; б — дикий осел; в — кулан; г — тарпан; д — тапір; е — кінь Пржевальського; є — індійський та чорний (ж) носороги

До роду Коні належать 8 видів. З них два види (кінь Пржевальського і тарпан) є предками сучасних коней. Дикий осел — предок свійського осла. В Африці живе кілька видів зебр. Тіло коней, зебр і ослів вкрите коротким густим волоссям, на верхній частині шиї (грива) та на хвості волосся довге.

Кінь Пржевальського був виявлений російським ученим М. М. Пржевальським у Центральній Азії. Мешкав у пустелях Джунгарії (в західній частині Китаю). В дикій природі цей кінь, мабуть, зник. Його занесено до Міжнародної Червоної книги. Сьогодні його розводять у країнах Європи і СІЛА, в Україні — у заповіднику Асканія-Нова та зоопарках.

Кулан живе в пустелях Передньої, Середньої й Центральної Азії. Його чисельність різко скорочується, тому він перебуває під охороною. Занесений до Міжнародної Червоної книги. Нині реакліматизований, мешкає на о. Бірючий в Азовському морі.

Породи свійських коней. У давніх народів коні забезпечували населення м’ясом, молоком, шкурами і використовувались для верхової їзди. Пізніше було створено три основні породи коней: верхова, тяглова і ваговозна, однак у багатьох народів і досі коні не втратили свого значення як джерело м’яса і молока (кумис). Основні породи коней: орловська рисиста, донська, ахалтекінська, російська рисиста, литовська й латвійська тяглові, російський ваговоз.

Ряд Примати («перші») — так К. Лінней назвав ряд, до якого включив і людину. До цього ряду належить близько 190 видів. За багатьма ознаками примати — це звірі, які мають звичайну для ссавців будову, але перевершують інші групи за розвитком нервової системи та складністю поведінки.

Череп приматів великий, очі спрямовані вперед (бінокулярний зір). Це дає їм змогу бачити предмети обома очима одночасно, а отже, точніше визначати відстань до них. Слух добре розвинений. Поширені в тропіках і субтропіках, різноманітні за формою, способом життя та розмірами (від 9 до 200 см). Мають п’ятипалі кінцівки, причому великий палець протиставлений останнім, на пальцях є пласкі нігті. У нижчих приматів морда витягнута, у мавп перетворена на пласке обличчя. Головний мозок великий, його кора має борозни. Усі групи зубів (кутні, ікла, різці) добре диференційовані. Більшість приматів веде деревний спосіб життя, на земній поверхні часто пересуваються на задніх кінцівках. Рослиноїдні або різноїдні.

Ряд Примати поділяють на підряди: Напівмавпи та Мавпи. До підряду Напівмавпи належать тварини з довгим нехапальним хвостом, погано розвиненими борознами кори великих півкуль головного мозку (або борозен зовсім немає); у деяких видів пальці з кігтями. Ведуть деревний спосіб життя. Представники — тупайї, лемури, довгоп’яти.

Підряд Мавпи, або вищі примати, мають добре розвинені звивини півкуль головного мозку та пласкі нігті. Грудних сосків одна пара. Хвіст розвинений або його немає. Розрізняють вузько- та широконосих мавп. Широконосі мавпи водяться в Америці. У них широка перегородка між носовими отворами. Представники — ігрунки, ревуни, павукоподібні мавпи.

Мавпи Південної Азії й Африки мають вузьку перетинку між ніздрями, хвіст у них нехапальний або його немає. Це мартишки, макаки, павіани та людиноподібні мавпи. Безхвості макаки трапляються в Іспанії.

Родина Мартишок об’єднує мавп з розвиненими сідничними мозолями та защічними мішками. Хвіст більшості представників розвинений. Найбільші з них павіани, які ведуть наземний спосіб життя. Ці великі мавпи (мешкають у гірських місцевостях Африки) живуть добре організованими стадами (з чіткою ієрархією) під керівництвом зрілих самців — ватажків.

До родини Людиноподібні мавпи належать види, які не мають сідничних мозолів, защічних мішків та хвоста. Представники — гібон, орангутан («лісова людина»), шимпанзе, горила. Найближчими до людини є шимпанзе. Вони ведуть напівдеревний спосіб життя в групах чисельністю від 2 до 50 особин. У спілкуванні між собою використовують понад 30 звуків, міміку, пози та жести. Їхні руки й ноги не тільки придатні для лазіння по деревах, але й можуть утримувати різні предмети та виконувати з ними різноманітні дії.

Сучасна, або розумна, людина належить до родини Люди. Відрізняється дуже великим об’ємом головного мозку із сильно розвиненими півкулями, вертикальним положенням тіла, редукцією волосяного покриву та іншими особливостями. До цієї родини належить також кілька викопних видів.

Тваринництво. Це галузь сільського господарства, що займається розведенням сільськогосподарських тварин для виробництва цінних продуктів харчування — молока, масла, м’яса, яєць та іншого; постачанням харчовій та легкій промисловості сировини (молока, м’яса, вовни, шкур, щетини тощо); постачає живу тяглову силу (коні, воли, верблюди, осли та ін.) та основне органічне добриво (гній, курячий послід). Із деяких продуктів та відходів тваринництва виробляють корми (кісткове борошно, знежирене волоко тощо), а також лікарські препарати (сироватки, гормональні засоби та ін.).

Галузями тваринництва є скотарство, свинарство, вівчарство, птахівництво, козівництво, кролівництво, конярство, верблюдівництво, оленярство, звірівництво, собаківництво. До тваринницьких галузей належать також рибництво, бджільництво й шовківництво.

У більшості тваринницьких галузей виділяють племінне й продуктивне (товарне) тваринництво. Племінним тваринництвом займаються переважно спеціалізовані племінні господарства та відповідні науково-дослідні установи (Полтавський інститут свинарства, Інститут тваринництва ім. М. Ф. Іванова та ін.).

Охорона ссавців. Інтенсивний промисел багатьох видів ссавців, а також руйнування їхніх місць існування та розмноження призвели до того, що вже зникло з поверхні Землі близько 120 видів і підвидів (морська корова, дикий бик — тур, дикий кінь — тарпан, сумчастий вовк та ін.). Понад 350 видів ссавців перебувають під загрозою зникнення і потребують негайного проведення заходів охорони.

Види, які потребують захисту, заносять до Червоної книги. До Червоної книги України занесено: їжака вухатого, бурозубку альпійську (комахоїдні), великого та малого підковоносів, нічницю триколірну та ставкову, нетопиря казаноподібного, вечірницю велетенську (рукокрилі), полівку снігову карпатську, сліпака білозубого, буковинського та піщаного, соню садову, ховраха європейського (гризуни), зайця білого (зайцеподібні), афаліну чорноморську (китоподібні), тхора степового, перегузня, горностая, норку європейську, видру річкову, рись звичайну, кота лісового (хижі), зубра (парнокопитні). Для збереження цих видів та їхнього розмноження велике значення мають охоронні території (заповідники, заказники, національні парки).

Для того щоб зберегти чисельність промислових ссавців, регулюють строки полювання на них та кількість здобичі, яку можна відстріляти. Крім того, обмежується застосування пестицидів, що призводять до масової загибелі тварин. Розробляються заходи щодо збереження в непорушеному стані місць, де розмножуються і живуть зникаючі та рідкісні види тварин, навіть якщо ці місця розташовані за межами заповідників чи заказників.

Використовуючи сайт ви погоджуєтесь з правилами користування

Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Ми приєднуємось до закону про авторське право в цифрову епоху DMCA прийнятим за основу взаємовідносин в площині вирішення питань авторських прав в мережі Інтернет. Тому підтримуємо загальновживаний механізм “повідомлення-видалення” для об’єктів авторського права і завжди йдемо на зустріч правовласникам.

Копіюючи матеріали во повинні узгодити можливість їх використання з авторами. Наш сайт не несе відподвідальність за копіювання матеріалів нашими користувачами.

§ 23. ХОРДОВІ, ЇХНІ ОСОБЛИВОСТІ ТА РІЗНОМАНІТНІСТЬ

Пригадайте! Що таке двобічна симетрія, вторинна порожнина тіла, зародкові листки, замкнена кровоносна система?

Поміркуйте

1 – найбільша тварина на Землі, найгучніша тварина на Землі – синій кит (вага до 150 т); 2 – найшвидша літаюча тварина на Землі – сокіл-сапсан (розвиває швидкість до 320 км/год); 3 – найшвидша бігаюча тварина на Землі – гепард (розвиває швидкість до 110 км/год); 4 – найвища тварина на Землі – жирафа (до 5,5 м). Які ж особливості будови дозволяють цим хордовим тваринам ставити такі рекорди?

ЗМІСТ

Які особливості поширення хордових?

Тип Хордові об’єднує риб, земноводних, плазунів, птахів і ссавців. Існує понад 41 000 видів хордових тварин (в Україні – майже 750), що становить всього 3 % від загальної кількості видів усіх тварин. Але, незважаючи на це, хордові поширені по всій земній кулі й часто живуть в умовах, недоступних для інших тварин. Наприклад, завдяки досконалим механізмам теплорегуляції пінгвіни можуть жити й розмножуватися в Антарктиді при температурі -50 °С.

Представники типу Хордові мають органи, що забезпечують життєдіяльність у найрізноманітніших середовищах існування. Наприклад, кінцівки хордових можуть набувати вигляду плавців, ластів, крил, ніг. Заселяють представники цієї групи водне (наприклад, хрящові й променепері риби, морські черепахи), ґрунтове (риючі ссавці), повітряне (птахи, літаючі ссавці), наземне (земноводні, плазуни) середовища. Є серед хордових і паразити (наприклад, міноги є зовнішніми паразитами риб).

Хордові тварини пересуваються найшвидше від усіх тварин, тому спроможні легко добувати їжу й уникати небезпеки. Про їхню досконалість свідчить і той факт, що вони в ланцюгах живлення є завершальною ланкою. Високий рівень організації дозволяє однаково успішно існувати й процвітати хордовим як дрібних, так і великихрозмірів.

Іл. 88. Мінога українська

Отже, хордові є тваринами з високим рівнем організації, які освоїли в процесі еволюції всі середовища існування.

Які особливості будови хордових?

Хордові – це найбільш високоорганізовані представники царства Тварини. Їхній високий рівень організації є результатом поєднання низки ознак, які дісталися їм від безхребетних, та ознак, що виникли вперше лише в них. Ознаками, які дісталися хордовим від безхребетних тварин є: 1) багатоклітинність (організми побудовані зі спеціалізованих клітин, які об’єднані в різноманітні тканини, органи, системи органів); 2) наявність вторинної порожнини, яка втратила свою опорну функцію й забезпечує захист внутрішніх органів під час рухів; 3) наявність двобічної симетрії тіла, що в багатьох випадках визначає ефективне виконання функцій парними органами; 4) наявність трьох зародкових листків – ектодерми, ендодерми й мезодерми, з яких формуються різні тканини й органи.

Визначальною ознакою хордових тварин є наявність хорди – внутрішнього осьового скелета, який забезпечує організму надійну опору, захист і одночасно легкість. У нижчих хордових (ланцетники, деякі риби) цей утвір зберігається все життя, а у вищих замінюється на хребет. Розвиток хорди є важливою прогресивною ознакою, оскільки завдяки внутрішньому опорному скелету підвищується загальна рухливість тварин.

Хорда – внутрішній осьовий скелет, пружний еластичний тяж, що проходить уздовж всього тіла і є його віссю.

Ще однією особливістю хордових є поява й розвиток у них трубчастої нервової системи. Нервова трубка знаходиться над хордою й має внутрішню порожнину, по якій циркулює рідина. З її допомогою здійснюється ефективна діяльність клітин нервової системи. Передній відділ нервової трубки майже в усіх хордових тварин потовщується й утворює головний мозок, а задній відділ – спинний мозок. Збільшення розмірів головного мозку допомагає хордовим тваринам не лише швидко реагувати на зміни в навколишньому середовищі, а й пристосовуватися впродовж свого життя.

Нервова трубка – зачаток центральної нервової системи хордових тварин, що формується над хордою та має внутрішню порожнину.

Ознаками хордових є й такі особливості, як наявність зябрових щілин у глотці, формування замкненої кровоносної системи з центральним органом кровообігу та низка інших. З удосконаленням органів дихання пов’язане збільшення ефективності процесів окиснення й звільнення з їжі енергії для життєдіяльності. А виникнення характерної для хордових замкненої кровоносної системи з центральним органом кровообігу пришвидшило подачу кисню й поживних речовин до клітин, регуляцію життєвих функцій і стабільність внутрішнього середовища.

Отже, ХОРДОВІ – це двобічносиметричні вториннопорожнинні тришарові тварини, які на ранніх стадіях або протягом усього життя мають хорду й нервову трубку.

Як класифікуються хордові тварини?

Тип Хордові об’єднує три групи: Безчерепні, Личинкохордові та Черепні (Хребетні).

Безчерепні – найбільш примітивні з сучасних хордових, дуже мало відрізняються від своїх предків, спільних для них і для хребетних. Їх характерною ознакою є збереження хорди й нервової трубки впродовж всього життя. У цих тварин немає черепа та будь-яких зачатків хребців. Цю групу представляє ланцетник європейський.

Іл. 89. 1 – ланцетник європейський; 2 – асцидія пурпурова

Личинкохордові (покривники) значною мірою відрізняються від типових хордових і мають їх ознаки лише на личинковій стадії. До цієї групи належать тварини з тілом у вигляді мішка, яке вкрите особливою оболонкою. Загальне уявлення про цих тварин нам може дати асцидія пурпурова.

Черепні, або Хребетні найбільш високоорганізовані хордові, що перейшли до активного способу живлення. До хребетних тварин належать хрящові та променепері риби, земноводні, плазуни, птахи й ссавці.

Хребетні, або Черепні – хордові тварини, які мають осьовий скелет – хребет, що поєднується зі скелетом голови – черепом.

Серед хребетних немає видів, що ведуть прикріплений спосіб життя. Вони постійно переміщуються, активно розшукують їжу й кращі умови для існування. Активні переміщення забезпечують хребетним тваринам можливість зміни середовища залежно від змін умов існування й потреб на різних етапах їхнього життя. У всіх хребетних розвинений головний мозок й вища нервова діяльність, що є основою набутої поведінки. Для хребетних характерна наявність складних органів чуття, що забезпечують швидке сприйняття великої кількості інформації. З розвитком головного мозку й органів чуття пов’язано виникнення черепа, який слугує надійним захистом для цих важливих органів. Як основа скелету, замість хорди у хребетних існує досконаліший і міцніший хребет, що містить у собі спинний мозок. У передньому відділі травної системи формується щелепний апарат, що забезпечує захоплення, утримання та подрібнення їжі. Наявність серця зумовлює швидкий кровообіг, а парні нирки забезпечують швидке видалення з організму збільшеної кількості продуктів обміну.

ДІЯЛЬНІСТЬ

Навчаємося пізнавати

Розгляньте схему будови хордової тварини і визначте назви позначених елементів будови та їх функції. Заповніть таблицю, пояснивши переваги хордових порівняно з безхребетними.

Таблиця 9. УСКЛАДНЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ХОРДОВИХ ТВАРИН

Ознаки ускладнення

Біологічне значення

Поява нервової трубки

Наявність зябрових щілин у глотці та формування досконаліших зябер й легень

Замкнена кровоносна система з серцем

Біологія + Геометрія

Іл. 90. Хорда в колі та в серці людини

Термін «хорда» застосовується в декількох галузях науки. У зоології цим терміном називають внутрішній осьовий скелет, а в медицині під хордою розуміють додаткову сполучнотканинну нитку між стінками серця. А що означає це поняття в геометрії? Що спільного між цими поняттями? Які особливості будови хорди забезпечують її функції в тваринному організмі?

Біологія + Хімія

Іл. 91. Асцидія блакитна королівська

У крові асцидій є клітини, що містять ванадій і сульфатну кислоту, концентрація котрої сягає 9 %. Цікаво, що асцидії можуть накопичувати цей елемент, і в Японії їх спеціально вирощують на підводних фермах для отримання Ванадію. Також у крові асцидій є клітини, що містять зелені тільця із Феруму та білкових сполук. У крові та тканинах асцидій містяться також Тітан, Хром, Сіліцій, Натрій, Алюміній, Кальцій, Купрум, Нікель у великій кількості. Запишіть хімічні символи згаданих хімічних елементів. Чому в більшості хордових кров червона?

РЕЗУЛЬТАТ

Оцінка

Запитання для самоконтролю

1. Наведіть приклади хордових тварин. 2. Назвіть середовища існування хордових. 3. Хто такі хордові? 4. Які ознаки є лише в хордових? 5. Що таке хорда? 6. Назвіть основні групи хордових тварин.

7. Які особливості поширення хордових? 8. Які визначальні ознаки хордових тварин? 9. Як класифікують хордових?

10. Поясніть переваги хордових тварин у порівнянні з безхребетними.