Вчені розповіли про покарання ранніх християн

З історичних джерел відомо, що ранніх християн переслідували в Римській імперії. Це були люди-мученики, їх розпинали, спалювали, кидали на розтерзання диким тваринам на гладіаторських аренах Римської імперії. Спочатку переслідування не мали систематичного характеру і проводилися місцевою владою. Але коли імператор Нерон стратив християн після пожежі 64 року, гоніння поширилися по всій імперії. Одним з перших законів проти християн був так званий наказ Септимія Севера, виданий 202 року, що забороняв навернення в юдаїзм чи християнство. Найбільші гоніння були за імператорів Діоклетіана і Галерія.

Але іноді покарання ранніх християн набувало іншої форми, пояснюють археологи Томас Леві та Мохаммед Наджар у своїй статті «Засуджені на шахту». У статті йдеться, що ранніх християн довічно засуджували на видобуток мідної руди в регіоні Файнан (сучасна Йорданія). Робота тут була такою важкою, що ніхто не виживав. Це було формою ранньохристиянського переслідуванням рівнозначного смертному вироку. Повідомляє «Урядовий кур’єр» з посиланням на іноземні ЗМІ.

«Відправлення в’язнів на шахту у Файнані, де добували мідну руду, було популярною формою раннього християнського переслідування в Римській імперії. Це була виснажлива робота, з жахливими умовами, по суті це був смертний вироком для всіх тих, хто сюди потрапив», – йдеться у статті.

Людство розпочало виплавляти мідь 4500-4000 років до нашої ери. У ті давні часи в Ізраїлі на південь від Мертвого моря існували мідні родовища, схожі на Файнан. Це були одні із найперших у світі мідних шахт.

Біблійний цар Соломон добував з цих родовищ мідну руду для Ізраїлевого царства, виплавляв мідь, з якої виробляли зброю, знаряддя праці, а також торгували металом.

Зрозуміло, що римляни теж скористалися цими природними ресурсами, коли вони отримали контроль над цією територією та мідними копальнями. Цей регіон став місцем примусової праці, де працювали засуджені на смерть і раби.

У дослідженні також йдеться, що римські імператори не були єдиними, хто засуджував християн на видобуток мідної руди у Файнані. Навіть після того, як християни стали правителями Римської імперії, ця форма ранньохристиянських переслідувань продовжувала використовуватися для покарання засуджених єретиків та прихильників суперницьких сект.

Гоніння на християн у Римській імперії

Гоніння на християн у Римській імперії почалися з розп’яття Ісуса Христа та описаних в Новому Завіті гонінь від юдеїв [en] та тривали з різною інтенсивністю протягом трьох сторіч до 313 року, коли імператором Костянтином Великим був виданий Міланський едикт та становище християн стало легальним. Християни переслідувалися місцевою владою не регулярно і в різних обставинах, часто за примхою місцевої не християнської частини суспільства.

Гоніння зробили сильний вплив на розвиток християнства, визначивши вибір канонічних євангелій, надавши вплив на богослів’я та організаційну структуру християнської церкви. Серед іншого, гоніння сформували культ святих та мучеників, сприяли швидкому поширенню нової релігії, появі апологетичної літератури.

Після засудження аріанства на Нікейському соборі 325 року і проголошення 380 року християнства державною релігією імперії, переслідування набули форми покарання послідовників християнських вчень, визнаних єретичними.

Oops something went wrong:

Як християнство стало державною релігією

Едикт римського імператора Феодосія І Великого мав для Європи далекосяжні наслідки: цей маніфест про віру слугував основою для злиття іудейсько-християнської релігії з грецько-римською культурою.

Римський імператор Феодосій IФото: picture-alliance / akg-images

Аж до Нікейського собору, який був скликаний 325 року, християни в Римській імперії зазнавали переслідувань: у них відбирали майно, церкви спалювали. При імператорі Диоклетіані (близько 245 – 316 рр.) гоніння посилилися. Диоклетіан прагнув відновити старі язичницькі традиції та перетворити їх на свого роду державну релігію. Однак його антихристиянська політика виявилась неспроможною. Кінець їй поклав Костянтин І (близько 285 – 337 рр.), який став імператором після Диоклетіана.

Римська імперія мала добре організоване військо та відлагоджений механізм державного управління. Загальний економічний простір забезпечував достойний рівень статків. Громадянські права, які були даровані всьому населенню імперії, сприяли його єдності. Різні погляди зберігалися лише в питанні віросповідання.

Нікейський собор

Стамбул – поблизу цього міста християни зібралися на перший Вселенський соборФото: AP

Щоб підвести риску під давньою релігійною суперечкою між єпископом Олександром та пресвітером Арієм, імператор Костянтин запросив християнських священнослужителів 19 червня 325 року на Собор в Нікею (зараз – Ізник, населений пункт у Туреччині, в околицях Стамбула).

Метою Собору, для участі в якому прибуло 318 єпископів, а також чимало пресвітерів та дияконів, було зовсім не піднесення християнства на рівень державної релігії, а врегулювання релігійних суперечок заради стабілізації Римської імперії.

Собор, який став першим Вселенським собором християнської Церкви, відбувався близько двох місяців. Після тривалих дебатів імператор Костянтин І став на бік єпископа Олександра та його однодумців. Собор проголосив божественність Духа Святого і його рівність Отцю та Сину. Аріанство засудили. З визначенням головних доктрин християнства й підписанням формули християнського віросповідання (так званого Нікейського символу віри) переслідування християн припинилися.

Маніфест віри

Незабаром у прихильників християнства з’явився новий привід для святкування. 27 лютого 380 року східноримський імператор Феодосій І Великий (347-395 рр.) в присутності західноримського імператора Валентиніана ІІ (371-392 рр.) та його зведеного брата, співправителя Граціана (359-383 рр.), підписав в Салониках едикт про віру, який проголошував християнство державною релігією та забороняв проведення язичницьких обрядів.

Переслідування християн припинилосяФото: dpa

Едикт під назвою Cunctos populos не тільки забезпечував християнству особливий статус, але й відкривав дорогу для переслідувань єретиків та іновірців. В ньому імператор Феодосій наказував всім народам, які перебували під його владою, сповідувати віру за Нікейським символом, ухваленому на І Вселенському соборі.

Згідно з едиктом, у Римській імперії кожна людина мала сповідувати віру в тій її формі, в якій проповідував святий Петро в Римі і якої дотримувалися мужі апостольської святості – римський єпископ Дамас і олександрійський єпископ Петро. Це означало уявлення про Бога як про єдиносущну і нероздільну Святу Трійцю – Отця, Сина та Святого Духа.

«Послідовникам цього віросповідання, – говорилося в едикті, – ми наказуємо називатися православними християнами, інших ми вважаємо душевнохворими й божевільними, засуджуємо їх нести безславність єретичного вчення, зборам же їх не приписуємо йменуватися церквами. Окрім вироку божественного правосуддя, вони повинні будуть зазнати суворих покарань, яким зволіє їх піддати наша влада, керована небесною мудрістю».

Симбіоз культури та релігії

Як у Римській імперії колись переслідували християн та іудеїв, так тепер суворих гонінь зазнавали язичники. Культові обряди іновірців розцінювалися як державна зрада. Язичницькі храми нищили. Жертвою охоронців «істинної» віри став і Дельфійський оракул – легендарне місце пророкування при храмі Аполлона в древньогрецькому місті Дельфи.

І все ж таки 27 лютого 380 року – епохальна дата в європейській історії. Саме в цей день сформувався симбіоз іудейсько-християнського коріння та грецько-римської античної культури.

Стародавня історія Греції та Риму та іудейсько-християнське релігійне вчення мали вирішальний вплив на розвиток Європи – як у позитивному, так і в негативному сенсі. Бо в наступні сторіччя християнський хрест символізував не лише допомогу неімущим, хворим та страждаючим. Вбивства інакодумців та «віровідступників» також відбувалися в ім’я Христа.

Автор: Маттіас фон Гельфельд / Ольга Прокопишина
Редактор: Володимир Медяний