Від чого помирають люди у світі?

У 1950 році очікувана середня тривалість життя становила лише 46 років.

У деяких країнах прогресивні зміни не завжди були легкими. Хвороби, епідемії і непередбачувані події нагадують про те, що зростання тривалості життя не слід сприймати як належне.

Між тим, частка смертності через терористичні напади, війни і стихійні лиха – менше 0,5% всіх смертей загалом.

При цьому багато людей досі помирають надто рано і з причин, яким можна запобігти.

Історія про те, коли люди помирають, – це історія про те, як вони помирають, і як це змінювалося з часом.

Причини смертності

2017 року у світі померло 56 мільйонів людей.

Це на 10 мільйонів більше, ніж 1990 року, оскільки населення Землі зросло, а люди в середньому живуть довше.

Понад 70% померли від неінфекційних і хронічних захворювань. Вони не передаються від людини до людини і, як правило, прогресують повільно.

Серцево-судинні захворювання є найчастішою причиною смерті у світі. Вони вражають серце та судини і є причиною практично кожної третьої втрати життя.

Онкологічні захворювання – друга з основних причин смертності. Рак забирає життя кожної шостої людини у світі.

Інші неінфекційні захворювання, як діабет, деякі захворювання органів дихання і деменція також серед головних причин смерті.

Можна запобігти

Що, можливо, шокує ще більше, – це кількість людей, що продовжують вмирати від причин, які можна попередити.

У 2017 році близько 1,6 млн померли від захворювань, пов’язаних з діареєю, яка потрапила до першої десятки в рейтингу причин смертності. У деяких країнах це – одна з головних вбивць.

Неонатальні розлади – смерть дитини протягом перших 28 днів – забрали життя 1,8 млн новонароджених у 2017 році.

Показники смертей значною мірою різняться між країнами. В Японії в перші 28 днів життя померла менш ніж одна дитина з тисячі, в той час як у найбідніших країнах світу – одна дитина з двадцяти.

Середня тривалість життя в Японії – одна з найвищих у світі

Автомобільні аварії є причиною великої кількості смертей як в найбагатших, так і в найбідніших країнах світу. У 2017 році на дорогах загинуло 1,2 млн людей.

Попри те, що в багатьох країнах з високим рівнем доходів в останні десятиліття спостерігалось значне зниження смертності на дорогах, на загальну картину це не вплинуло.

Водночас від самогубств загинуло майже вдвічі більше людей, ніж від вбивства однієї людини іншою.

У Великій Британії рівень самогубств був у 16 разів вищий; це – головна причина смерті чоловіків віком від 20 до 40 років.

Про що розповідає смерть

Причини смертності людей змінюються з часом і поступовим розвитком країни, в якій вони мешкають.

У минулому інфекційні хвороби відігравали більш значну роль, ніж сьогодні.

У 1990 році кожна третя смерть була результатом інфекційних захворювань. 2017 року цей показник впав до однієї п’ятої.

Особливо вразливі до інфекційних захворювань діти. Ще у XIX столітті кожна третя дитина в світі помирала у віці до п’яти років.

Дитяча смертність з того часу значно знизилася завдяки вакцинам та покращенню рівня гігієни, харчування, охорони здоров’я та доступу до чистої води.

Сьогодні в багатих країнах діти вмирають доволі рідко, в той час як у найбідніших регіонах дитяча смертність наздоганяє показники Великої Британії і Швеції в першій половині XX століття.

Зниження дитячої смертності на світовому рівні – одна з найбільших історій успіху сучасної медицини.

Кількість дітей, які вмирають щороку, за останні десятиліття зменшилась більш ніж удвічі. Людство навчилося краще боротися з інфекційними хворобами.

Однак це змістило показники смертності в бік незаразних захворювань серед людей похилого віку.

У багатьох країнах зростає занепокоєння щодо збільшення навантаження на родичів і систему охорони здоров’я в міру старіння людей і розвитку в них хронічних захворювань.

Це стійке покращення можуть змінити непередбачувані події.

Яскравим прикладом цього є криза ВІЛ/СНІД 1980-х років.

Епідемія поширилася на всі регіони світу, але найбільш помітний вплив на динаміку тривалості життя зафіксовано в Африці, на південь від Сахари.

Після десятиліть стійкого поліпшення тривалість життя істотно знизилась в багатьох країнах регіону.

Лише за останні десять років антиретровірусна терапія, лікування та медична просвіта знизили показник глобальної смертності від хвороб, пов’язаних зі СНІДом, удвічі – з 2 мільйонів на рік до 1 мільйона.

Очікувана тривалість життя в цих країнах почала зростати, але лише зараз поступово повертається до докризового рівня.

Навіть у найбагатших країнах прогрес не слід сприймати як належне.

Очікувана тривалість життя в США дещо знизилась в останні кілька років, здебільшого через опіоїдну наркотичну кризу.

Тривалість життя молодих матерів також постійно зростає.

Однак у близько 10 країнах світу, зокрема у США, молода жінка сьогодні з більшою ймовірністю помре під час пологів або одразу після них, ніж її мати.

Попереду ще багато роботи

Сьогодні загальна картина виглядає доволі позитивно: ми живемо довше, і менше людей, особливо дітей, вмирають від причин, які можна попередити.

Однак попереду ще багато роботи.

Покращення санітарних умов, гігієни, харчування, вакцинації та базової медицини є вирішальними.

Те саме можна сказати про підвищення рівня безпеки та профілактику і лікування психічних захворювань.

Розуміння причин смертності є надзвичайно важливим, якщо ми хочемо, щоб прогрес не зупинявся.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Війна і старість. Де знаходять прихисток самотні літні люди

Через війну чимало літніх людей в Україні залишаються без догляду і житла. Де вони знаходять прихисток – у статті DW.

Жінка похилого віку сидить у коридорі благодійного прихистку, Харків, жовтень 2023 рокуФото: Hanna Sokolova-Stekh/DW

Вузьким коридором повільно йде згорблена сива жінка – вона пересувається за допомогою ходунків. Інша бабуся сидить на стільці. Вона дивиться чи то на букет польових квітів, чи то крізь них. Біля телевізора збирається група пенсіонерів – щойно почався серіал.

Пів сотні людей похилого віку живуть у цьому благодійному притулку на околиці Харкова. Його заснувала місцева архітекторка Ольга Клейтман. У лютому 2022 року, коли Росія почала повномасштабну війну проти України, жінка разом із іншими волонтерами допомагала літнім людям, які залишилися самі на околицях міста, під постійними обстрілами.

Майже одразу волонтери зрозуміли, що не можуть щодня обходити всіх стареньких, та почали евакуйовувати їх із небезпечних районів. Клейтман згадала про одного зі своїх клієнтів, який ще до війни хотів побудувати приватний геріатричний пансіонат. Вона попросила його про будь-яке приміщення для стареньких, і він здав в оренду колишній гуртожиток.

“Харків – столиця переселенців”

Клейтман незадоволена станом приміщення. Адже воно не пристосоване для маломобільних людей, яких тут майже половина. У триповерховому гуртожитку немає ліфту, у коридорах і кімнатах – недостатньо простору для колісних крісел та ходунків, нарікає волонтерка. “Це страшенно незручно – люди опиняються майже в увʼязненні”, – каже Клейтман, показуючи простору терасу, яку почали облаштовувати на другому поверсі. Ремонт у решті кімнат робили за кошти приватних пожертв, так само купували побутову техніку.

Архітекторка і волонтерка Ольга КлейтманФото: Hanna Sokolova-Stekh/DW

У притулку живуть люди з Харківщини, Донеччини та Луганщини, які з різних причин залишилися без житла або догляду. “Зараз Харків – столиця переселенців. У нас багато людей, які обрали Україну. Вони поїхали не в Росію, а сюди. Вони довірили нам своє життя, – розмірковує Клейтман. – Ми не ставимося до цього прихистку як до місця, де помирають. Він для того, щоб підтримали у важкі часи”. Переважна більшість із мешканців притулку має родичів, які не можуть або не хочуть за ними доглядати. Дехто, хоч і має вціліле житло, не може там жити без постійного догляду. “У нас жила бабуся, якій було 100 років і 5 місяців, коли вона до нас потрапила. А її сину – 80. Він не міг ані підняти її, ані помити. Але він відвідував її тут”, – розповідає Клейтман.

Крім спалень і ванних кімнат, тут є кухня і медичний кабінет. “У нас працюють люди, які раніше не працювали в цій системі, і тому в них немає тієї мозолі на душі, щоб не відчувати чужий біль”, – каже Клейтман.

Медсестра Тетяна Кухар раніше працювала у швидкій. Вона бере з кабінету бинти й медикаменти і йде до однієї з мешканок – робити перевʼязку. Тетяна уважна до своєї пацієнтки, звертається до неї лагідно, на імʼя. Але бабуся незворушно похмура.

“З Бахмуту, з фортеці”

Це 82-річна Людмила Мушніна із Бахмуту. “З фортеці, – додає жінка. – Де все розбите”. Жінка самотня – її чоловік помер понад 20 років тому, а доньки не стало напередодні повномасштабної війни. Волонтери евакуювали Людмилу до Кіровоградської області, де живуть родичі її чоловіка. Вони надали їй квартиру. “Але не безкоштовно, я платила оренду”, – обурюється жінка.

Медсестра Тетяна Кухар робить перевʼязку 82-річній Людмилі Мушніній із БахмутуФото: Hanna Sokolova-Stekh/DW

Людмила дивиться крізь нас – вона майже не бачить. На Кіровоградщині їй зробили операцію на нозі, і анестезія дала ускладнення на зір, каже жінка. “Я нічого не розрізняю. Я не користуюся телефоном. Навіть коли мені дзвонять, я не можу знайти кнопку. Бачу лише силуети. Я осліпла, – ледь не плаче Людмила. – А коли я осліпла – хто мені квартиру здасть? Кажуть: у нас немає грошей, щоб потім іншу квартиру купляти. От мене сюди – як у будинок престарілих”.

Вона дивиться у бік своєї сусідки, що сидить на ліжку навпроти й привітно посміхається. “Скільки вже з нею живу, але її обличчя не знаю”, – знизує плечима Людмила. “Яка тут дружба – у 82 роки? Всі зрячі, а я сліпа. Одна така на все відділення. От з ким я подружилась”, – сумно посміхаючись, плескає по ліжку жінка.

Її сусідка – 83-річна Валентина Дементьєва. “У мене проблеми з ногами. Я впала, і ноги відмовили. Мене забрали в лікарню, там пролежала кілька днів. А потім мене сюди направили. І тут мене лікують”, – розповідає про себе Валентина. Вона – із Харкова. Тут опинилась, бо потребує догляду, але лишилась сама. Її чоловік помер, дітей вони не мали. Крім того, племінник чоловіка намагається успадкувати квартиру – вона належить покійному, який не був офіційно одружений із Валентиною. “Я не знаю, як усе буде. Стільки прожити і опинитися тут… Я вже так втомилась. У мене немає сил”, – зітхає жінка.

83-річна харківʼянка Валентина ДементьєваФото: Hanna Sokolova-Stekh/DW

“Донька мене забере”

У сусідній кімнаті – також двоє бабусь. 73-річна Марія Натальченко сидить на ліжку, на тумбі – деревʼяні пірамідки. Вона повільно складаєї їх, тренуючи руку, паралізовану внаслідок інсульту. Жінка – із села Буди на Харківщині. Вона має не лише будинок, а й сина. “Є у мене один син, дорослий”, – відповідає Марія.

Вона не хоче про нього говорити. Натомість згадує свої заняття із реабілітологом Крістіаном – волонтером, який приїхав до Харкова із США. “Отаку іграшку він мені привіз, щоб я складала, – показує деревʼяні пірамідки жінка. – А ще ми з ним ходимо, розробляємо ноги. І Данилівна мені допомагає”.

73-річна Марія Натальченко із ХарківщиниФото: Hanna Sokolova-Stekh/DW

Данилівна – 89-річна Ольга Жадан із села Штормове на Луганщині. Напередодні повномасштабного вторгнення жінка приїхала у Харків до доньки. Та мала доглядати за матірʼю, яка проходила реабілітацію після перелому шийки стегна. Однак у перші дні повномасштабного вторгнення донька потрапила в автокатастрофу і опинилась у лікарні із численними переломами.

Ольга залишилася сама в квартирі. Вона потребувала догляду, тож донька влаштувала її у цей притулок. “Звісно, вона мене забере. Але бажання – повернутися туди, де я живу. Хочеться на батьківщину. Де мої батьки поховані”, – каже жінка. Її село окупували росіяни. “Чекаю, поки звільнять, – каже Ольга і виправляє саму себе. – Звільнимо. Будемо сподіватись, що буде наша перемога. Не може бути такого…”.

89-річна Ольга Жадан із ЛуганщиниФото: Hanna Sokolova-Stekh/DW

“Не може бути, щоб не було України”, – жваво продовжує її сусідка Марія.

“Якщо щось було би треба від нас, пенсіонерів, я би все віддала, аби це припинилось”, – із сумом додає Ольга.

“Стареньким надали студентські гуртожитки”

“У цих людей немає альтернативи”, – каже організаторка притулку Ольга Клейтман. За її словами, у відповідь на звернення із проханням про допомогу для її прихистку міська та обласна адміністрації нагадали, що переселенці можуть оформити державні виплати – від двох до трьох тисяч гривень.

Представниця благодійного фонду “Артдача” Василіса Гайденко, яка також допомагає переселенцям на Харківщині, спочатку не зверталась до місцевої влади, бо розраховувала на волонтерські ресурси. Крім того, вона хотіла вивезти людей далі від Харкова, де на той час було небезпечно. Разом з іншими благодійними організаціями, зокрема “Х-Траверс”, Гайденко займалася евакуацією стареньких за кордон – в державні пансіонати в Австрії та Литві – та в більш безпечні регіони України.

Після деокупації Купʼянська у вересні минулого року волонтери стикнулися з новою хвилею переселенців, серед яких було чимало самотніх літніх людей. Гайденко на кілька днів поселила їх у волонтерський штаб. Вона звернулась до обласної адміністрації, і там надали студентські гуртожитки для тривалого проживання. Вони, однак, виявилися непридатними для проживання маломобільних людей, тож хворих літніх людей поселили в міські лікарні.

Пенсіонери дивляться телевізор у благодійному прихистку в ХарковіФото: Hanna Sokolova-Stekh/DW

Загалом, за даними Гайденко, їй із колегами вдалося знайти прихисток для майже тисячі самотніх літніх людей. Евакуація з прифронтових громад Харківщини триває досі, зазначає волонтерка. Для транспортування маломобільних людей “Х-Траверс” має дві машини швидкої допомоги. Евакуйованих досі везуть у харківські гуртожитки, а також до тимчасового прихистку, облаштованого благодійною організацією “Схід-СОС”.

“Ми не могли залишити їх на вокзалі”

“Коли ми налагоджували процес евакуації, постало питання, куди селити людей. Адже ми не могли просто довезти їх до Дніпра й залишити на вокзалі, – розповідає Оксана Куянцева, членкиня правління “Схід-СОС”. – Ми робили багато запитів до міністерства реінтеграції та міністерства соціальної політики. Там відповідали, що місць для розміщення просто немає”. DW звернулась за коментарем до міністерства соціальної політики, але на момент публікації тексту відповіді не отримала.

У партнерстві з іншими благодійними організаціями “Схід-СОС” узявся за облаштування транзитних шелтерів та місць компактного проживання. Перший тимчасовий прихисток відкрили у Дніпрі на базі центру соціальної адаптації людей з інвалідністю “Океан добра”. Такий же транзитний шелтер пізніше відкрили і в Харкові. Ще чотири заклади, розраховані на постійне проживання понад 500 людей, є в Умані. В Івано-Франківській області “Схід-СОС” облаштував три прихистки на 130 людей. На Закарпатті – 37 місць у психоневрологічному пансіонаті. Усі заклади обладнані для потреб маломобільних людей, тож значна частина мешканців – самотні літні люди.

“Жоден із шелтерів не побудований з нуля, – пояснює Куянцева. – Зазвичай ми робимо це у співпраці з місцевою владою”. Ремонт та облаштування одного об’єкту обходиться фонду у майже десять мільйонів гривень. Ці кошти вони беруть у міжнародних фондів. Місцева влада зазвичай сплачує менше – до трьох мільйонів. “Але вона бере на себе зобов’язання утримувати цей заклад, зокрема платити за комунальні послуги та виплачувати зарплати для персоналу, – зазначає Куянцева. – Крім того, люди, які там проживають, заключають угоду, за якою 75% їхньої пенсії йде на оплату їхнього перебування там”.

Жінка похилого віку дивиться телевізор у благодійному прихистку в ХарковіФото: Hanna Sokolova-Stekh/DW

“З місцями завжди була проблема”

Керівник гуманітарної місії “Проліска” Євген Каплін зіткнувся із проблемою прихистку самотніх літніх людей ще в 2014 році, коли почав займатися евакуацією мешканців Донеччини та Луганщини. “Тоді стало зрозуміло, що є категорії громадян, які не можуть влаштуватися до державних закладів. Навіть тоді, коли там ще були місця. Хоча з місцями завжди була проблема”, – зазначає Каплін.

Зокрема, право на проживання в геріатричному закладі мають самотні пенсіонери та люди з інвалідністю першої та другої груп. “Але є, наприклад, 96-річний дідусь із селища Миронівський, яке 2014 року перебувало на першій лінії. Ми забрали його з холодної квартири, привезли в один із благодійних притулків. Питаємо, де його діти. Син – у Москві, полковник російської армії, дочка – теж у Москві, військова викладачка. Тим не менш, ми з ними звʼязались, і син-полковник сказав: “Напишете нам, коли він помре”, – розповідає Каплін і додає. – Хоча із точки зору закону він мав живих дітей”.

У 2017 році його колега Євген Ткачов також відкрив притулок для самотніх літніх людей у Часовому Яру. Із початком повномасштабного вторгнення заклад евакуювався на Хмельниччину. Гуманітарна місія “Проліска” і зараз евакуює самотніх стареньких та шукає для них прихисток. “Недавно вивозили з Торецька лежачу жінку, яка не виходила з квартири п’ять років. За нею доглядали сусіди, – розповідає Каплін. – Та коли в будинок влучила ракета, сусіди роз’їхалися. Вони подзвонили нам на гарячу лінію і попросили евакуювати цю жінку. І у нас був цілий квест – знайти місце, щоб її влаштувати. Зрештою її погодився прийняти державний заклад на Вінниччині. І так щоразу”.

“Це наша відповідальність”

Шукати фінансування для благодійних притулків досить складно, скаржаться волонтери. Гранти від міжнародних фондів надаються на певний термін. А пожертви від громадян починають зменшуватися, зазначає Ольга Клейтман. Її притулок обходиться у пів мільйона гривень на місяць. “Зараз у нас немає постійних спонсорів. Оренду платимо тоді, коли є гроші”, – додає волонтерка.

Проєкт приватного геріатричного пансіонату, розроблений архітекторкою Ольгою КлейтманФото: Hanna Sokolova-Stekh/DW

Тим не менш вона планує побудувати поруч сучасний притулок на понад 200 людей. “Ми хочемо, щоб там була бібліотека, ресторанчик. У нас є реабілітолог, і він хоче мати кімнату, де б могли займатися багато людей одночасно. Ми повинні зробити так, щоб ми самі не боялися туди попасти”, – каже Клейтман, показуючи проєкт. Його кошторис – 20 мільйонів доларів. “Ми маємо надію знайти спонсорів”, – каже волонтерка. Один корпус має бути комерційним, а другий – благодійним, що буде утримуватись за рахунок першого. “Щоб не залежати від пожертв”, – пояснює Клейтман.

“Бабці та дідусі усе це побудували, – каже Клейтман, роззираючись старим гуртожитком, де наразі розташований її притулок. – І зараз вони залежать від нас. Це наша відповідальність – зробити так, щоб їхні останні роки пройшли в затишній атмосфері”.

“Чудо Містечко” для літніх людей, які втратили житло

To view this video please enable JavaScript, and consider upgrading to a web browser that supports HTML5 video