ЛІКАРСЬКІ РОСЛИНИ

Лікарські рослини (лат. plantаe medicinalеs) — рослини, що містять БАР (див. Біологічно активні речовини) та є джерелом отримання лікарської сировини (див. Лікарська рослинна сировина), деяких продуктів її переробки, препаратів для фітотерапії (див. Фітотерапія, Лікарські препарати), ветеринарії, арома- і гідротерапії, косметології, дієтології тощо, вихідних продуктів синтезу чи напівсинтезу.

Дослідженням лікарських рослин займаються фармацевтична ботаніка — інтегрована медико-біологічна дисципліна фармацевтичних і медичних вишів, високоспеціалізована наука фармакогнозія та фітотерапія — універсальна медична галузь (див. Фармацевтична ботаніка, Фармакогнозія, Фітотерапія). Досить чіткі системи захисту від хвороб і лікування рослинами склалися тисячі років тому в Шумері, Єгипті, Китаї, Тибеті, Індії та інших країнах. Вони закріпилися й поступово створили народну медицину (етнофармакологію), яка емпірично відібрала лікарські рослини, що постачають організм людини речовинами, притаманними йому в нормі чи близькими за структурою до таких. Багатовікова історія наукового опанування і медичного використання лікарських рослин тісно пов’язана з розвитком цивілізації, науки, промисловості, суспільного ладу і свідчить, що від глибокої давнини до наших днів інтерес до лікарських рослин і потреба в них незмінно зростають. З часів К. Ліннея будь-які досліджені рослини, у т.ч. й лікарські, отримували стандартну латинську назву, що є стійким бінарним сполученням назв роду, виду й повного або скороченого прізвища автора, який описав вид (напр. Mentha piperita L., Fagopyrum esculentum Moench. (Fagopyrum sagittatum Gilib.), Glycine maxima (L.) Merr., або G. hispida (Moench) Maxim., або G. soja Sieb.et Zucc.).

У світі як лікарські використовують 21 тис. видів. Із них більшість — у народній, а також арабській, індійській, китайській, тибетській та інших традиційних медицинах (напр. китайська — понад 2 тис. видів, різні школи арабської — до 800, бурятська гілка тибетської медицини — 560). В Україні багаті фітоетнологічні традиції усвідомлені спостереженнями упродовж багатьох століть. Встановлення латинських еквівалентів національних назв рослин здійснюється двома методами. Порівняльно-опитувальний метод використовується з початку XIX ст. і полягає у ботанічній ідентифікації зразків рослинної сировини, які отримують безпосередньо у народного лікаря чи встановлюють тотожність колекціям етнографічних музеїв. Фармаколінгвістичний метод був розроблений у ході аналізу санскритських текстів. Він складається з послідовних етапів: підрядковий переклад трактату без інтерпретації спеціальних термінів, інтерпретація термінів шляхом аналізу відповідних малюнків, складання словника-транслятора наукових понять і термінів, складання остаточного варіанта, який нагадує сучасні ботанічні посібники. На останньому етапі визначають будь-яку рослину або рослинну сировину за описом у «Флорах», довідниках, визначниках, за малюнками, гербаріями і колекціями; звертають увагу на характерні органолептичні властивості, особливості застосування конкретної рослини в медицині. Крім вивчення спадщини народної та традиційної медицини, у пошуку перспективних видів лікарських рослин. використовують фітохімічний скринінг (експрес-метод вивчення хімічного складу рослинної сировини) і хемосистематичний аналіз окремих родин, родів і видів, систематично й хімічно близьких до відомих лікарських рослини.

У будь-якій рослині наявні сотні й тисячі речовин первинного синтезу (білки, вуглеводи, вітаміни, ліпіди, ферменти тощо) і БАР вторинного біосинтезу (фенольні сполуки: кумарини, фурокумарини, хромони, ксантони, антраценпохідні, флавоноїди, лігнани, дубильні речовини; терпеноїди: складові ефірних олій, іридоїди, кардіостероїди, сапогеніни, стероїди; ціаногенні- й тіогліказиди, алкалоїди тощо). Лікарські рослини постачають ЛРС (див. Лікарська рослинна сировина), а також з них отримують препарати і сировинні продукти, що природно чи примусово виділяються рослинами: латекс (опій, каучук), соки, воски, камеді (гуміарабік, трагакант), ефірні олії, смоли, бальзами (живиця), камеді-смоли (асафетида); продукти первинної переробки ЛРС (напр. ментол і анетол з відповідних ефірних олій, жирні олії й такі тверді рослинні жири, як масло какао, кокосовий жир); індивідуальні БАР (серцеві глікозиди, ціаногенні глікозиди і тіоглікозиди, сапоніни, кумарини і фурокумарини, флавоноїди, алкалоїди, вітаміни та ін.), галенові та новогаленові препарати. Використовують лікарські рослини у свіжому вигляді (напр. для отримання соків), а частіше — висушеними цілими (напр. омела, водорості, ріжки пурпурові тощо) або лише окремі частини і органи, які містять максимальну кількість діючих речовин.

Класифікації лікарських рослин певною мірою умовні, постійно змінюються й доповнюються залежно від наявної на певний час сукупності знань. Класифікують лікарські рослини з урахуванням їх екології, фітоценології та життєвої форми, ступеня вивченості, статусу, домінування певних груп речовин, спрямованості терапевтичної дії та інших ознак.

Залежно від екології виділяють:

• дикорослі лікарські рослини (горицвіт весняний, конвалія звичайна, мучниця, брусниця, бобівник, глечики жовті, кмин піщаний, деревій звичайний, звіробій продірявлений, чебрець повзучий тощо);
• лікарські рослини, що наявні у природі в недостатній кількості, культивуються для задоволення потреб фармації (валеріана лікарська, оман високий, беладона звичайна, вовчуг польовий, женьшень, обліпиха крушиноподібна, алтея лікарська тощо);
• лікарські рослини іноземного походження, акліматизовані та інтродуковані в Україні (шавлія лікарська, чебрець звичайний, наперстянка пурпурова тощо), Л.р., що відомі лише в культурі (м’ята перцева, ортосифон тичинковий, мак снодійний (сорт олійний);
• сільськогосподарські лікарські рослини (льон, гарбуз, мигдаль, гірчиця та ін.);
• культивовані лікарські рослини, які поділяються на польові (змієголовник молдавський, меліса лікарська, левзея сафлороподібна, лофант анісовий тощо), теплично-польові (катарантус рожевий, ерва шерстиста тощо), тепличні (алое деревоподібне, каланхое перисте), а також сортові селекційні, штамові мікроклоновані.

На сьогодні у спеціалізованих господарствах України вирощується лише 25 видів лікарських рослин. Залежно від життєвої форми розрізняють лікарські рослини деревні (дерева, кущі, ліани), напівдеревні (кущики, напівкущики) і трав’янисті (одно- і багаторічні трави та ліани). Із 1075 видів судинних лікарських рослин флори України 386 видів органічно пов’язані з лісовими фітоценозами; близько 40 видів — чагарники та напівчагарники, решта — трав’янисті рослини, з яких 312 є типовими представниками безлісих лучно-болотних, лучно-степових, лучних, прибережно-водних угруповань; 377 представляють лабільну групу синантропних видів, бур’янів, які активно просякають порушені ділянки будь-яких фітоценозів. Кожна екологічна та фітоценотична категорія лікарських рослин постачає сировину відповідної якості й дії.

За мірою дослідженості, ступенем практичного упровадження та статусом лікарські рослини поділяють на неофіційні, тобто ті, що використовуються у народній медицині, та офіцинальні, або офіційні, ефективні — більш чи менш досліджені в хімічному та фармакологічному відношеннях і дозволені до використання науковою медициною як ЛРС, ліки та в нутриціології. Виділяють також перспективні та потенційні лікарські рослини. Перспективними вважаються лікарські рослини, для яких доведено фармакологічну ефективність, але не завершені клінічні випробування, недосконалі способи заготівлі, технології переробки, обмежені природні ресурси тощо. Такі види використовуються в екстрених випадках або стають ефективними після усунення зазначених проблем. Потенційними лікарськими вважаються види, які в дослідах показали будь-який фармакологічний ефект, але недостатньо вивчені й не пройшли клінічні випробування. Можливість їх використання доводять шляхом подальших досліджень.

Залежно від хімічного складу і домінування певних груп речовин лікарські рослини і ЛРС розподіляються на групи, які містять у значній кількості певні фармакологічно активні сполуки (вуглеводи, ліпіди, глікозиди, фенольні сполуки, ефірні олії, кардіостероїди, алкалоїди, вітаміни тощо). Сучасні фітотерапевти керуються фармакологічною класифікацією. Вона виділяє групи Лр, що діють на серцево-судинну, шлунково-кишкову, центральну нервову, ендокринну та імунну системи, органи дихання, нирки і сечовивідні шляхи, шкіру, використовуються при інфекційно-запальних захворюваннях, авітамінозах, кровотечах тощо. Значна частина видів входить водночас до кількох хімічних або терапевтичних груп.

В Україні понад 50% ЛП виробляється із рослинної сировини, а у сфері серцево-судинних захворювань — понад 70%. Потенційні можливості фітотерапії величезні, оскільки майже кожній рослині із 1,5 тис. відомих видів притаманний широкий спектр лікувальних властивостей (див. Фітотерапія). Вихідний асортимент лікарських рослин у різних країнах формувався відповідно до кліматичних умов, складу місцевої флори, етнографії. Пізніше почала практикуватися купівля лікарських рослин або ЛРС за кордоном. Вивченню та освоєнню вітчизняних лікарських рослин сприяли численні експедиції дослідників, розвиток торговельних зв’язків і подорожей, обмін рослинами між різними державами. Значно розширився арсенал лікарських рослин європейської медицини і фармації внаслідок акліматизації та інтродукції цінних рослин тропічного та субтропічного походження, розвитку лікарського рослинництва і селекції.

На сьогодні для одержання ЛРС і вітчизняних алопатичних препаратів використовується 66 найменувань лікарських рослин, 17 багатокомпонентних зборів.

Виявлення нових цінних лікарських рослин здійснюється у кількох напрямах:

1. вивчення та використання досвіду народної медицини;
2. масовий польовий (рекогносцирувальний) фітохімічний аналіз усіх видів рослин певної місцевості чи району без вибору (або з частковим вибором) на вміст основних груп БАР;
3. дослідження видів, найближчих філогенетично до офіційних Л.р., оскільки еволюційно споріднені рослини можуть мати аналогічний або близький хімічний склад і схожий фармакологічний ефект;
4. ревізія і вивчення на сучасному науковому рівні широковідомих чи забутих науковою медициною лікарських рослин.

Сучасні проблеми використання лікарських рослин пов’язані з обмеженим ресурсним потенціалом багатьох цінних видів рослин (див. Ресурсознавство). Тому загальнонаціональне значення має вирішення проблеми дефіциту цінних ЛР, виявлення сировинних резервів, оцінка фіторесурсів, розробка наукового обґрунтування їх невиснажливого використання. В лабораторії ботанічного ресурсознавства Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАНУ проводяться системні ресурсні дослідження. Вивчаються питання регіонального розміщення, ресурсного потенціалу, можливостей збагачення сировинних ресурсів лікарських рослин; визначаються запаси видів, близькоспоріднених до лікарських (напр. 12 видів роду звіробій (Hypericum L.), 5 видів цмину (Helichrysum Mill.), 15 видів чебрецю (Thymus L.), 12 видів деревію (Achillea L.) та ін. Здійснюється складання картосхем локалізації ЛР; розробляються наукові основи оптимізації використання виявлених ресурсів; оцінюється динаміка ресурсів дикорослих лікарських рослин під впливом сукупності екологічних факторів тощо. Всі напрацювання з моніторингових досліджень є науковою основою прогнозування стану ресурсів конкретних видів лікарських рослин і створення нормативних актів Мінекобезпеки України.

Горбань А.Т., Горлачева С.С., Кривуненко В.П. Лекарственные растения: вековой опыт изучения и возделывания. — Полтава, 2004; Левинштейн И.И. Этюды по истории фармации. — Ч. 1. — М., 1927; Лікарські рослини: Енциклопедичний довідник / Відп. ред. A.M. Гродзінський. — К., 1992; Мінарченко В.М., Тимченко І.А. Атлас лікарських рослин України. — К., 2002; Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. — СПб, 1890. — Т. 1; Энциклопедический словарь лекарственных растений и продуктов животного происхождения / Под ред. Г.П. Яковлева и К.Ф. Блиновой. — СПб, 2002.

НАСТОЇ ТА ВІДВАРИ

НАСТОЇ ТА ВІДВАРИ (лат. infusa et decocta) — рідкі лікарські форми, які є водними витяжками з ЛРС, а також водними розчинами сухих або рідких екстрактів-концентратів. В. (Decoctum) виготовляють переважно із щільних частин рослини шляхом нагрівання залитої водою сировини на водяній бані протягом 30 хв. Н. (Infusum) виготовляють переважно з м’яких частин рослин, а також із сировини, яка містить леткі й такі, що руйнуються при тривалому нагріванні, речовини, нагріванням на водяній бані протягом 15 хв. Після закінчення нагрівання водні витяжки охолоджують при кімнатній температурі: настої — не менше 45 хв, відвари — протягом 10 хв. При приготуванні водних витяжок із ЛРС об’ємом 1000–3000 мл тривалість нагрівання на водяній бані для Н. збільшується до 25 хв, для В. — до 40 хв; час охолодження залишається попереднім (45 і 10 хв відповідно). На якість водних витяжок впливають такі фактори: співвідношення між кількістю сировини і екстрагенту; стандартність сировини; гістологічна будова сировини; ступінь подрібнення сировини; використана апаратура; температура і час настоювання; вплив ферментів і мікрофлори; хімічний склад діючих речовин, рН середовища. Якщо кількість ЛРС у рецепті не вказана, Н. та в. готують у співвідношенні 1:10. Н. з трави горицвіту, кореневища з коренями валеріани, трави конвалії, кореня китяток, сенеги, синюхи, собачого мила і морської цибулі готують з розрахунку 1:30. Витяжки з ЛРС, що містить сильнодіючі речовини, готують за прописом лікаря, а при відсутності вказівок про кількість сировини — у співвідношенні 1:400 і в основному з екстрактів-концентратів (термопсис та наперстянка). Кількість води, яка поглинається, залежить від гістологічного складу та ступеня подрібнення сировини. Тому при розрахунках необхідно використовувати індивідуальні коефіцієнти поглинання води сировиною. Коефіцієнт водопоглинання показує кількість рідини, утримуваної 1,0 г ЛРС стандартного ступеня подрібнення після віджимання в перфорованій ємності інфундирки. Стандартною вважається сировина, що відповідає вимогам НТД, яка повинна надходити в аптеки із зазначенням на упаковці вмісту в ній діючих речовин у відсотках або її біологічної активності в одиницях дії. Для одержання водних витяжок може застосовуватися тільки стандартна сировина або сировина з високим вмістом діючих речовин і підвищеною біологічною активністю. Ступінь подрібнення рослинного матеріалу повинен відповідати вимогам НТД до вказаної сировини. В аптечній практиці для приготування водних витяжок використовують методи гарячого й холодного екстрагування. У випадку вказівки «Сіtо», при необхідності швидко приготувати водну витяжку, настоювання проводять протягом 25 хв з наступним штучним охолодженням. Руйнівна діяльність ферментів припиняється при висушуванні рослин. Унаслідок цього велике практичне значення для стабілізації рослинної сировини має сушіння. Усі види свіжих рослин необхідно висушувати якомога швидше після їх збирання. В аптеках водні витяжки готують тільки з висушеної рослинної сировини, що зберігається в сухому і провітрюваному приміщенні. Для віджимання сировини використовують прес-цідилко, яке має вигляд невеликого металевого сита з товкачиком і вставною сітчастою основою або деколятор — металевий перфорований циліндр, що має пробку-поршень і закривається кришкою. У деколятор поміщають ЛРС і підвішують її в інфундирку з водою. Поршень служить для віджимання рослинної сировини, що залишилася після екстракції в деколяторі. Приготування водних витяжок проводять із використанням інфундирних або інфундирно-стерилізаційних апаратів, в які поміщають 1–3 інфундирки залежно від конструкції. Матеріал, з якого зроблена інфундирка (від лат. infundio — обливати, заварювати), також може впливати на якість виготовлюваних Н. та. в. Він не повинен взаємодіяти з рослинним матеріалом і екстрагованими активними речовинами, мати достатню теплопровідність і механічну міцність.

БМЭ. — М., 1980 — Т. 12; Лікарські рослини / За ред. А.М. Гродзинського. — К., 1992; Тихонов А.И., Ярных Т.Г. Технология лекарств. — Х., 2002.