Валуєвський циркуляр 1863 року: Юзефович – це «Табачник 19-го століття»?

1863 року міністр внутрішніх справ Російської імперії Петро Валуєв видав свій відомий циркуляр, яким – часто кажуть, що він забороняв українське книговидання, але заборони повної не було – істотно обмежував українське книговидання. Насамперед обмеження стосувалося книжок для простолюду і навчальної літератури, а письменство, високе письменство не обмежувалося.

Пані Шандра, як пояснити цю політику російської влади щодо українського книговидання? Чому міністр внутрішніх справ раптом зацікавився тим, чим взагалі… Ну, ми звикли, що правоохоронні відомства книжками особливо не цікавляться.

Чому до цього українські книжки виходили, ми знаємо, «Кобзар» у Санкт-Петербурзі вперше з’явився українською мовою, і не виникало жодних проблем щодо виходу цієї книжки, а тут раптом українські книжки викликали таке занепокоєння у російських можновладців?

Ваша Свобода

No media source currently available

Валентина Шандра: Якщо серйозно почати думати над цією проблемою і попробувати аналізувати місце мов народів, які входили до складу Російської імперії, якою була політика верховної влади, то я, з’ясовуючи це питання, прийшла до висновку, що такої радикальної нагінки, як на українську мову, практично до інших народів не було застосовано.

Можливо, треба було б почати з того, які найсерйозніші, найперші такі чинники вплинули на появу Валуєвського циркуляру. Мені здається, що найперше (може, пан професор зі мною не погодиться) – це буде Січневе (Польське) повстання 1864 року.

– А яким чином Польське повстання стосувалося української мови? Тобто Польське повстання – це за незалежність Польщі від Російської імперії. Так?

Валентина Шандра: Так. Але ж Польське повстання проходило на території Царства Польського.

Володимир Панченко: Але й на Правобережній Україні.

Валентина Шандра: Але й на Правобережній Україні. І польські повстанці, формуючи чи конструюючи свою націю, почали звертатися до українського селянства і почали робити його через видання букварів, через заснування шкіл польських.

– А український буквар мав зробити Правобережну Україну польською? Це чия логіка? У кого така логіка?

Валентина Шандра: Не український, а буквар, написаний польською, польськими літерами.

– Тобто не кирилицею, а латинкою?

Валентина Шандра: Так. І це, звичайно, налякало імператорську владу, як і налякало саме Польське повстання, до якого в принципі верховна влада не була готова. Вона справді була налякана таким широким розмахом національних маніфестацій, які почалися, починаючи з 1860-х: 1860 рік, 1861 рік, 1862 рік, ще до самого повстання.

Володимир Панченко: Крім того, пам’ятали про повстання 1830 року. Тобто не так багато часу пройшло від попереднього повстання.

Валентина Шандра: Ну, влада пам’ятала.

Володимир Панченко: Так. І ця боязнь ланцюгової реакції повстань, спочатку польського, яке може раптом перекинутися сюди і на українські терени.

– А чому ж у такому разі заборона стосувалася насамперед навчальної літератури?

Володимир Панченко: От це дуже суттєвий момент.

Валентина Шандра: А це друге питання, яке я визначила б.

Володимир Панченко: Тут важливо зробити ще кілька таких цікавих історичних уточнень, які стосуються начебто деталей, але суттєвих. Ви на початку здивувалися, чому цим займався міністр внутрішніх справ Валуєв?

– Так. А не, скажемо, міністр освіти. Адже йшлося насамперед про підручники.

Володимир Панченко: Все дуже просто. Справа в тому, що поняття «міністр внутрішніх справ» у тодішній Росії не збігається з поняттям міністра внутрішніх справ у нашому уявленні. Міністр внутрішніх справ Росії займався не правопорядком, він займався внутрішньою політикою держави. Його повноваження були набагато ширші за тих, хто зараз представляє поліцію або міліцію. Він займався внутрішньою політикою. Логічно питання національні, які пов’язані з культурою, з стосунками між націями, питання мови, у тому числі – все це було в його компетенції. Це одна деталь, одне уточнення.

Історія Валуєвського циркуляру почалася в Києві. Цензор Новицький отримав рукопис книжечки для народу українською мовою, не знав, що робити

Друга цікава деталь, можливо, буде і для нашої аудиторії. Ця історія Валуєвського циркуляру почалася в Києві. Не в столиці Російської імперії, а в Києві. Якщо говорити про буквальний початок сюжету, то все почалося з того, що київський цензор Новицький, який отримав рукопис книжечки для народу українською мовою, не знав, що йому робити: чи дозволяти друкування цієї книжечки для народу, чи не дозволяти? Інструкції йому не вистачало. І він тоді звернувся з листом по своїй інстанції по вертикалі, і ці звернення прийшли на розгляд…

– А цензура була у віданні МВС, так?

Володимир Панченко: Звичайно. І, зрештою, це питання вийшло на рівень міністра Валуєва. До речі, прогресиста. Він же ж був одним із молодих, так би мовити.

Валентина Шандра: Один з найкращих, реформатор.

Володимир Панченко: Так. 30-річний майже, він був тоді ще спочатку курляндським губернатором. Потім, коли Росія провалилася у Кримській війні 1854 року, він виступив в одному з російських видань з таким трактатом-роздумом «Записки русского», які він аналізував.

– А цей цензор Новицький що ж такого написав?

Володимир Панченко: Він запитав дозволу: що мені робити з цими даними?

Валентина Шандра: А справа ось у чому полягала. 1861 рік – звільнення селянства, скасування кріпацтва. Постало питання: треба було селянина підняти, «окультурити», так би сказати, підняти його до рівня, хоча б трошки. Селянин, який отримав всі права мати землю, займатися господарством, повинен бути освічений.

– Раніше пан багато за що відповідав.

Валентина Шандра: Так. Треба було відкривати школи для народу, оці книжечки для народу. Значить, треба, щоб і література була для народу, написана його мовою. І коли це питання почало обговорюватися у найширших колах, то, виявляється, і петербурзькі діячі, і багато київських діячів, зокрема полтавських громадівців, київських громадівців, прийшли до висновку, що народ треба навчати і давати йому освіту його рідною мовою.

Володимир Панченко: І тут вже виникало питання, яке виходило за рамки мови і виходило на велику політику, тому що національна мова в обставинах Російської імперії – це далеко більше, ніж просто мова, це вже велика внутрішня політика і це, зрештою, геополітика.

І тут з’являється те, що можна було б назвати синдромом страху влади, офіційної влади. Цілком, зрештою, логічно, зрозуміло. Страху за те, що спочатку мова, потім культура, а потім прагнення незалежності. Отакої ланцюгової реакції: від своєї мови до своєї сильної національної культури, а потім до політичних вимог, то такої ланцюгової реакції влада і боялася.

– Так цей цензор все це обдумав у голові, чи це пішло вже…?

Володимир Панченко: Цей цензор мислив категоріями своїх службових обов’язків.

Але коли це питання вийшло на рівень міністерства, міністра, то ось тоді почалася розкішна бюрократична процедура узгодження думок. Тому що оце питання, ініційоване київським цензором Новицьким, коли вже опинилося в кабінеті, відповідні папери у Валуєва, то він почав звертатися за узгодженням до високих чиновників. Він звернувся до керівника Синоду. І Синод рішуче був проти таких видань на «малороссийском языке».

Потім так само свою думку висловлював (оце цікава деталь!) міністр освіти Головнін. Так Головнін не заперечував проти видань українською мовою. Він написав таку теж розкішну фразу, що «забороняти треба не мову, а думки».

Валентина Шандра: Тут трошки треба уточнити. Тут одночасно з цим, з таким широким обговоренням, якою мовою мала б бути освіта, всі в принципі згоджувалися і в проекті записали, що початкова освіта повинна здобуватися мовою тих народів, де будуть відкриватися ці школи.

– Це Міністерство освіти цим займалося.

Валентина Шандра: А тут же, виявляється, і переклад українською мовою Святого Письма. І коли почали забороняти (ось Ви звертаєтеся до Синоду), коли Синод почав забороняти, хоч переклад Морачевського був дуже якісний, то міністр народної освіти сказав: та це ж велика дурість – забороняти Святе Письмо, коли, навпаки, треба виховувати народ. А як же його? Через релігію виховувати. Він якраз йшов на те, щоб Святе Письмо було перекладене.

– Отже, між відомствами були різне бачення цього питання.

Валентина Шандра: На перших порах – так.

Володимир Панченко: Кожне відомство висловлювало свою позицію, і виходило, що найліберальніше виглядав міністр освіти Головнін. По суті, його резюме було афористичним: забороняти треба не мову, а думки. Розумієте? Думки!

– Тобто, якщо не благонадійні думки, то забороняти.

Володимир Панченко: Так, то треба. А от мова ні при чому була.

Валентина Шандра: При чому тут мова? Так. Якою мовою це буде все висловлено.

– Але чи він впливав на цензуру в Російській імперії? Чи він міг книжки забороняти, дозволяти?

Валентина Шандра: Тоді не впливав.

Володимир Панченко: Його запитав Валуєв – він відповів, він висловив свою позицію.

Але дуже цікаво, що цей сюжет із узгодженням позицій мав таке завершення, яке я назвав би відкритим фіналом. Тобто не було, зрештою, якогось такого заборонного рішення – все зависло у повітрі, тому що смисл Валуєвського циркуляру полягав у тому, що в цьому циркулярі було написано: чекайте наступних повідомлень. Розумієте? Тобто він завис у повітрі.

– Тобто він дав вказівку на якийсь час, до остаточного вирішення питання, припинити друк книжок?

Володимир Панченко: Так, до остаточного вирішення питання.

Але чиновнику багато не треба. Якщо він зрозумів, що щось там зависло і що ось можуть заборонити, то він вже незалежно від того, чи є там остаточні рішення, чи немає, все одно про всяк випадок гальмував. І статистика показує, що після 1863 року в Україні в усі 1860-і наступні роки українське книговидання майже зупинилося. Там був рік, коли жодної книжки не вийшло. Здається, 1865 рік, наприклад, чи 1866 рік. Я зараз точно не пригадаю. Тобто він свою лиху справу зробив.

– Тобто жодної книжки, навіть не освітньої, а й інших?

Володимир Панченко: Взагалі не було. Хоча у даному випадку, якщо говорити про це запитання цензора Новицького з Києва, то він хотів з’ясувати, чи можна видавати освітні, релігійні книжечки для народу українською мовою. А от це питання дуже конкретне цензорське переросло у широке політичне питання.

– Я от читаю переклад тексту циркуляру. Валуєв там пише, що більшість малоросіян також з обуренням на ці книжки дивляться, і вони (тобто більшість малоросіян, він посилається на більшість малоросіян) досить ґрунтовно доводять, що ніякої особливої малоруської мови не було, немає і бути не може, що наріччя їх, вживане простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі.

А яка справді тоді була громадська думка серед населення тієї частини України, яка входила до складу Російської імперії? Це Валуєв об’єктивну чи суб’єктивну оцінку дав?

Валентина Шандра: Давайте поміркуємо. Яка була ситуація, скажімо, з мовою на Лівобережній Україні і на Правобережній Україні? Еліта, панство, дворянство служило Російській імперії. Державна мова була російська мова. І тому, щоб зробити собі кар’єру і зробити кар’єру швидко, треба було опанувати так. І що ж українцю було опанувати російську мову, як вона насправді дуже близька? Польське панство чи польська шляхта говорили польською мовою.

Природну мову таку українську зберігало одне селянство. І це була справді говірка. Тому що полтавські селяни говорили однією говіркою, харківські – іншою. Стандартної української мови як такої не було. Її треба було…

Володимир Панченко: Нормативної, літературної.

Валентина Шандра: Так. Вона-то була наче, але того, що писав Квітка, того, що писав Котляревський, про Шевченка я вже й не говорю, то цього було замало.

– Тобто системи освіти української мови не було.

Діти не розуміли російську мову. Губернатори коли пояснювали селянам положення 1861 року, їм чиновники писали виступи «на малороссийском языке»

Валентина Шандра: Мову треба було зробити знаряддям чогось – спілкування, державної служби, освіти. Ніде вона не функціонувала. Вона функціонувала тільки практично в селянському середовищі.

І справді… Я не знаю, з кого було б почати? Напевне, з Куліша Пантелеймона. От він почав творити українську мову. Він почав видавати «Основу» у Петербурзі. І в тій «Основі» мало того, що він половину там повідомлень друкував російською мовою, а половину – українською, він ще й почав перекладати і доводити разом з тим громадівцям, про яких я говорила, що українській дитині російська мова, яка на той час була і літературна, не буде зрозуміла. І якщо подивитися (там було прикладів багато наведено) на ті школи, які починали працювати, діти не розуміли російську мову.

Та (більше того!) сама влада, губернатори коли приїжджали і пояснювали селянам положення 19 лютого 1861 року, їм їхні чиновники писали виступи «на малороссийском языке».

– Були змушені перекласти, щоб ті зрозуміли. Аудиторія зрозуміла.

Валентина Шандра: Так. І сам Куліш узявся перекладати маніфест 19 лютого про скасування кріпацтва для того, щоб реформа була зрозумілою селянинові. Тобто справді була велика різниця. Але влада на місці і губернаторів, і інших, і генерал-губернаторів не хотіла цього розуміти і не визнавала цього.

І от Куліш взяв на себе таку сміливу роль. Він почав справді швидко, потужно творити українську мову. Часом це було дуже незвично, тому що справді було дуже багато запозичень з польської мови, він брав ту українську мову, яку він знав, і справді творив мову літературну.

– Тобто, коли Валуєв казав, що мови немає, то мова насправді творилася в цей час?

Валентина Шандра: То, мабуть, він мав на увазі саме оце.

В 17-му столітті після возз’єднання України з Росією. Еліта перейшла на російську. Простолюд залишився вірний своїй українській

Володимир Панченко: Ця проблема почалася в 17-му столітті після возз’єднання України з Росією. Після того, як еліта перейшла на російську мову, після цього виник зазор між мовою еліти і простолюду. Простолюд залишився вірний своїй мові – українській. А еліта заговорила по-російськи, тому що це була офіційна мова.

До речі, в цьому сенсі українська еліта не була унікальною. Я колись читав про етрусків, яких завоювали римляни, то у них точно те ж саме сталося. Коли їх завоювали, то етруська еліта стала римською. Розумієте?

– Римляни взагалі латинську мову поширили так, що рецепти й досі нею пишуть.

Володимир Панченко: Вона перейшла на бік сильного, а простолюд залишився.

Я з чим не погодився би з Валентиною Степанівною, коли вона сказала, що це була тільки сфера селянського вжитку. Не зовсім так. Ви ж далі згадали про Куліша. Тобто було ще певне інтелігентське середовище, яке свідомо займалося творенням мови, підтримкою, творенням літератури, літературної мови.

І не тільки Куліш. Ми вже згадували і Котляревського, і Квітку. Ну і, звичайно, унікальною тут була роль Тараса Шевченка як творця такої літературної мови. Тобто не тільки селянство, але й були, ясна річ, інтелігентські…

– Тобто наскільки теза Валуєва про те, що «більшість малоросіян вважає…», відповідала чи не відповідала дійсності?

Володимир Панченко: Ці слова Валуєва, до речі, не всі точно трактують. Бо коли пишуть, що «не було, немає і бути не може української мови», то треба точно знати, що в оригіналі Валуєв посилався на думку «більшості малоросіян».

– Так от, власне, я тільки що про це казав.

Не треба ходити у 19-е століття. Серед малоросіян, українців нинішніх, є люди, які вважають, престижна – російська, а українська – непрестижна

Володимир Панченко: Правильно! І, на превеликий жаль, Валуєв певною мірою мав рацію.

Зрештою, не треба ходити у 19-е століття. А що, ми не пам’ятаємо недавно і навіть зараз, що серед частини малоросіян, тобто українців нинішніх, є люди, які вважають, що престижна – це російська, а українська – непрестижна? І це уявлення про престижність російської і непрестижність української збереглося до сьогодні.

Через те у Валуєва тим більше було підстав говорити про те, що багато малоросіян вважають: а навіщо ці видання, якщо ми всі розуміємо російську? Він мав певні підстави так говорити.

Зрештою, знаєте, є такий один цікавий епізод в біографії Тараса Шевченка, який стосується цього питання. Шевченко, коли жив у Петербурзі, писав…

– Чекайте, Шевченко вже помер на цей момент.

Володимир Панченко: Ні, я кажу, що коли жив. Ще у 1830-і роки. Він писав листи своїм родичам, зокрема троюрідному братові Варфоломію і братам рідним Йосипу і ще іншому братові, українською мовою. Вони йому старалися відповідати по-російськи. Він в одному з листів написав дуже сердито: оце якщо не будете писати мені по-нашому, то я взагалі буду рвати ваші листи і не хочу я ваших листів взагалі!

І цікавою є реакція його кореспондентів, його родичів. Вони, як пише у спогадах Варфоломій Шевченко, були всім цим дуже здивовані: а що, він вважає нас неграмотними і некультурними людьми, що він пише нам по-нашому? Розумієте, який вивих відбувся в українській свідомості на мовній основі? От якщо по-нашому, то це ніби як нижче. Розумієте? Це вже непрестижно, неправильно, по-селянськи! А ми теж люди! Розумієте?

От все те, що сталося від 17-го століття до 19-го століття включно, спотворило цю свідомість, уявлення про те, про своє і чуже, тобто чуже – престижне, а наше – ні. Через те Валуєв мав підстави, коли так говорив.

Валентина Шандра: Справа в тому, що в цей період починає формуватися і російська нація, і інші нації починають формуватися.

– Що Ви в даному випадку маєте під нацією?

Українці, служачи в Російській імперії на чиновницьких посадах, писалися «русские». Поняття «русскости» означало – і ті, і ті сповідують православ’я

Валентина Шандра: Маю на увазі ось що. Що тоді українці, служачи, наприклад, в Російській імперії на чиновницьких посадах, скрізь писалися, що вони – «русские». І ніхто там особливо не заперечував проти того, тому що оце поняття «русскости» означало, що вони всі сповідують, і ті, і ті сповідують православ’я.

– А! Тобто це релігійний чинник був основним.

Валентина Шандра: Початки формування нації впиралися у православ’я. І українці були православними. І чому так гостро повстало питання української мови отим же Кулішем? Що іншого способу відмежуватися і проголосити формування своєї нації не на цій основі, а на основі культури і мови, то це треба було виділити свою мову. І це був дуже демократичний крок зроблений всіма тими, хто почав сповідувати ці ідеї, що треба брати мову народу і на ній творити високо літературну мову.

– Валуєв видав на власний розсуд циркуляр. Але яке його остаточне було вирішення цього питання?

Володимир Панченко: Розумієте, у цьому епізоді воно ніяк не було вирішене. Це був відкритий фінал. Тобто остаточного документа, який обіцяв Валуєв у своєму циркулярі, не з’явилося.

– Так і не з’явилося?

Володимир Панченко: Але незабаром настане 1876 рік. І, до речі, це теж цікаво відзначити, що історія Емського указу теж починається у Києві, як і історія Валуєвського циркуляру. Не даремно цей Емський указ вже в 1876 році. Пройшло не так багато часу – всього 13 років.

– Це вже імператор Олександр Другий?

Валентина Шандра: І тоді, і тоді.

Володимир Панченко: Олександр Другий.

Але справа в тому, що я наголошую, що це з Києва починалося. Недаремно цей Емський указ ще неофіційно називали «закон Юзефовича». Михайло Володимирович Юзефович – це «Табачник 19-го століття» київський. Він вважав себе «істинно русскім». І, власне, вони офіційно себе називали, такі, як Юзефович. Вони вважали, що «Юго-Западный край» – це споконвічна частина території Росії. І, власне, діяльність була спрямована саме на це, на повну інтеграцію «Юго-Западного края» в «тіло» Росії. При цьому згадувалася і «святая Русь», і «православие», і «единство веры», і так далі. Весь інструментарій було задіяно.

Так ось, звідси, з цього середовища, від Юзефовича конкретно пішла та ініціатива, яка оформилася у 1876 році в Емський указ з його п’ятьма пунктами.

Валентина Шандра: І набагато жорстокіший.

Володимир Панченко: Набагато! Там були прямі п’ять заборонних пунктів. Один з цих пунктів, між іншим, як казав київський юрист Олександр Кістяківський, було записано спеціально для Миколи Лисенка. Тобто він забороняв ноти супроводжувати українськими текстами. Якщо пісня співалася «Дощик, дощик крапає дрібненько», то вона повинна була по-французьки звучати, ця українська народна пісня. Вистави заборонялися, ввезення літератури з-за кордону, тобто з Галичини переважно, тобто з Австро-Угорської імперії.

Ото вже був такий залізобетонний заборонний документ, який мав п’ять позицій, які по суті перекреслювали все, що пов’язано з українською мовою. І після цього почалася 30-літня війна за право говорити своєю мовою, видавати книжки. Ця війна закінчилася аж в 1906 році, тоді, коли вже відбулися відповідні події в Росії.

– Пан Панченко загадав Табачника. Чомусь у мене виникла така аналогія, що рік тому якраз 3 липня ухвалили закон про засади державної мовної політики. І це викликало протести. Під Українським домом тоді відбувалася сутичка. Мав приїхати Янукович. Там зібралася акція протесту.

Циркуляр, очевидно, був секретний – там не було чого протестувати, він не набув широкого розголосу. А от взагалі така політика влади, не конкретні документи, а така політика викликала якийсь спротив, якісь протести?

Валентина Шандра: Це ж все відбувалося у своєму часі.

Валентина Шандра: І таких протестів, які сьогодні є, тоді не можна було чекати.

Я б назвала такий дуже дивний протест. Його дослідив фінський історик (не пригадую зараз його прізвища). Він дослідив, що дуже багато… Простежено, розклали, коли і які видання виходили, то були певні роки, коли виходили в Києві українські книжки. І, виявляється, що був такий Пузеркевський-цензор, і він брав хабарі. І коли йому давали хабарі за книжки – він дозволяв українською мовою їх видавати. Попри ці заборони. І, можливо, саме вони і викликали до певної міри, що треба було…

– Хабара дати.

Валентина Шандра: Так.

Володимир Панченко: Оце Валентина Степанівна зачепила дуже цікавий аспект нашої проблематики. Чому?

Валентина Шандра: В якийсь спосіб треба було шукати вихід зі становища.

Володимир Панченко: Тому що в Російській імперії ніколи закони не виконувалися добре. На щастя для нас. Тому що існував циркуляр, після цього з’явився Емський указ. І, як не дивно, навіть після цього жорсткого, жорстокого Емського указу все одно пройшло кілька років – почали дозволяти українські вистави театральні. Чому? Тому що був величезний попит на них.

Ну і, зрештою, знаходили якісь такі паліативні, компромісні рішення. Мовляв, хай генерал-губернатор сам собі вирішує. Хоче – будь ласка! Тільки там ще російський водевільчик хай покаже.

Крім того, вирішували в цих ситуаціях інколи і абсолютно суб’єктивні чинники. От був Михайло Драгомиров тут у нас генерал-губернатором. Він мав колосальний авторитет. Він мав український сентимент.

Валентина Шандра: Він був українофіл. Просто українофіл.

Володимир Панченко: Так. Крім того, цим дуже вміло користалися такі люди, яка історик Володимир Боніфатійович Антонович. Вони знали дорогу до Драгомирова, вони влаштовували там посиденьки, їх об’єднували українські вареники, чарка.

– Отже, суворість заборон можна було обійти на той час. Так?

Володимир Панченко: Можна.
​

Дмитро Шурхало

Співпрацюю з Радіо Свобода, був кореcпондентом і редактором (2008–2017), зараз веду програму «Історична Свобода». Спеціалізуюсь на політиці та історії. Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники».

Валуєвський циркуляр: як, ким, чому?

НАСЛІДКИ ВІДПРАЦЬОВАНОГО СТОЛІТТЯМИ МЕХАНІЗМУ НИЩЕННЯ ВСЬОГО УКРАЇНСЬКОГО, ОСОБЛИВО У СФЕРІ ДРУКАРСТВА, ВІДЧУВАЄМО Й НИНІ. НАМАГАННЯ ЗАПРОВАДИТИ В ДЕЯКИХ РЕГІОНАХ ДЕРЖАВИ ДРУГУ ОФІЦІЙНУ МОВУ — ВСЕ ЦЕ СПОНУКАЄ НАС ПИЛЬНІШЕ ВНИКАТИ Й АНАЛІЗУВАТИ УРОКИ ІСТОРІЇ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

18 липня 2013 року виповнюється 150 років від дня підписання так званого Валуєвського таємного цензурного циркуляра, яким заборонялося друкувати й поширювати на всій території імперії книжки українською мовою. Що стояло за появою цього чергового антиукраїнського акту й якими були його наслідки для української культури, а також маловідомий варіант тексту документа — читайте в матеріалі дослідника історії українського друкованого слова та видавничої справи, професора Миколи ТИМОШИКА.

ХТО Й НАВІЩО ПІДРИВАЄ ПОВАГУ ДО НАШОГО СЛОВА

Чергові спроби певних політичних сил загальмувати процес утвердження української мови як державної, демонстративне ігнорування високими посадовими чиновниками рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення першої частини статті 10 Конституції України, за яким «українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування», намагання запровадити в окремих регіонах держави другу офіційну мову — все це спонукає нас пильніше вникати й аналізувати уроки історії.

Такий аналіз неодмінно виведе на ті чинники, які методично й цілеспрямовано підривали пошану до українського слова, відтісняли його на другий план, на багато років наклали негативний відбиток і на психологію українського громадянства, і на рівень національної свідомості певної частини українців.

Історія розвою українського друкованого слова пов’язана з десятками, сотнями таємних і гласних, санкціонованих на «височайшому» рівні й у кабінетах місцевих «держиморд» актів, циркулярів, указів, розпоряджень, метою яких було знищити мову багатомільйонного народу, переконати простий люд у «другосортності», «неприродності», «безперспективності» «малоросійського наріччя».

Своєрідну роль «сторожового пса» щодо заборони поширення українського друкованого слова в усі часи виконували різноманітні цензурні підрозділи, утворені ще за часів Петра І. З особливою жорстокістю стала розправлятися російська цензура з україномовною друкованою продукцією після так званого Валуєвського (1863 року) цензурного циркуляра.

Наслідки цього відпрацьованого століттями механізму нищення всього українського, особливо в друкованій сфері, відчуваємо й нині.

ПРИЧИНИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ЦЕНЗУРИ В РОСІЇ

Цензура, в широкому розумінні слова, означає нагляд за друком із метою попередження шкідливих, з точки зору уряду, друкованих творів. У вужчому значенні цього поняття маються на увазі заклади, яким спеціально доручено такий нагляд.

Причиною запровадження з боку уряду такого нагляду за друком книжок у Російській імперії стала. діяльність друкарень в Україні. Справа в тому, що одна-єдина друкарня, що виникла в Москві за Івана Грозного й існувала до кінця ХVІІ століття, була на утриманні самої влади, виконувала лише її замовлення. Отож, ніякої потреби в цензурі тоді не було.

В інших умовах розвивалася ця справа в Україні. Українські гетьмани своїми універсалами віддавна забезпечували на підпорядкованих ним територіях волю друку. Так, в одному з пунктів Гадяцької угоди, підписаної Іваном Виговським із поляками, спеціально гарантувалася воля і незалежність українських друкарень: «Колегії, школи й друкарні, скільки їх буде потрібно, вільно засновувати, вільно науками займатися і друкувати різні книжки».

Першу спробу поставити діяльність Чернігівської й Києво-Печерської друкарень, які ніколи не залежали від будь-яких урядових чинників, під свій контроль здійснив цар Олексій Михайлович. Справу довершив Петро І, який своїм указом від 5 жовтня 1720 року заборонив друкування в Києві й Чернігові книжок, «не согласных с великороссийскими печатями», тобто тогочасною українською мовою.

Остаточно діяльність вільних друкарень в Україні заборонила 1796 року Катерина ІІ. Таким чином було покладено початок цензури як цілком самостійного відомства, на яке покладалися обов’язки дозволяти чи забороняти книжки.

ДО УКРАЇНСЬКИХ ВИДАНЬ — ОСОБЛИВЕ СТАВЛЕННЯ

Щодо цензури Україна була у значно гіршому становищі, ніж, скажімо, Польща чи Фінляндія. Бо саме для України застосовувалися, окрім загальних для всієї імперії цензурних правил, ще й додаткові. Суть їх полягала в тому, щоби «в українських книгах, де трактується про народність і мову українську, українці не давали переваги любові до своєї малої батьківщини перед любов’ю до «отєчества».

Ці додаткові правила особливо стали посилюватися після першої хвилі відродження слов’янських народностей, а надто ж — після появи 1840 року «Кобзаря» Тараса Шевченка, який нагадав «малоросам» про їхню справжню Батьківщину.

Метою саме тих специфічних цензурних заборон українського друкованого слова й була повна асиміляція українського народу, знищення елементів, які становлять національне буття цього народу, головним чином мови, літератури, культури в цілому.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства та оголошення вироку суду щодо найактивніших його членів 30 травня 1847 року, 19 червня того ж року міністр внутрішніх справ граф Перковський своїм циркуляром надіслав у губернські центри таку «видавничу» інформацію: «Надруковані твори Шевченка — «Кобзар», Куліша — «Повість про український народ», «Україна» і «Михайло Чернишенко», Костомарова — «Українські балади» і «Вітка» — заборонені й вилучені з продажу. Міністром народної освіти наказано по цензурному відомству про заборону надалі передруку цих творів новим виданням».

Зазначені твори на багато років уперед відкривали все нові й нові списки заборонених українських видань.

Судовий процес над «братчиками» став своєрідним сигналом для вже неприхованого наступу царського уряду на український рух.

НАСТУП НА ІСТОРІЮ

Літопис Григорія Граб’янки був першим історичним документом, який піддали політичній кастрації. Цензор Мацкевич, до якого потрапив рукопис на затвердження в 1853 році, побачив у ньому немало місць, де вчувалася йому велика пристрасть і пієтет автора до української національності. Незважаючи на наполягання керівництва Тимчасової комісії для розгляду стародавніх актів, яка готувала цей літопис до видання в друкарні Київського університету, залишити весь текст без змін, оскільки це історичний документ, а не твір сучасного автора, Літопис Граб’янки все ж вийшов із значними цензурними купюрами.

Ще один приклад. Магістр університету св. Володимира Каленик Шейковський наприкінці 1850-х років підготував до друку рукопис словника української мови, який він із відомих причин назвав «Опыт южнорусского словаря». У часописі «Основа» (число 12 за 1861 рік) вже було вміщено повідомлення про умови передплати майбутнього словника, оскільки з цензурного комітету одержано дозвіл на друкування цієї книжки, щоправда вже з іншою назвою — «Малороссийский лексикон». Однак виходу книжки завадила. передмова із таким заголовком: «Декілька слів про южноруський народ і особливо про його мову». Вже готовий до друку текст рішенням спеціального засідання цензурного комітету був знищений. До речі, прізвище талановитого випускника Київського університету, який так і не зміг стати викладачем цього закладу, К. Шейковського через 13 років після цієї історії знову зустрінеться в заборонних цензурних документах. Цього разу — у справі виходу його книжки «Будівля світу», що вийшла накладом 420 примірників далеко від Києва — у білоруському Бобруйську. 5 лютого 1876 року на неї був накладений арешт прямо на складі в друкарні.

ПЕРЕДТЕЧІ ЦЕНЗУРНОГО ЦИРКУЛЯРУ

У контексті розгляду ситуації з передумовами запровадження урядового цензурного циркуляра наприкінці 50-х — початку 60-х років XIX століття варто загострити увагу на одній обставині. Апологети «єдіної і нєдєлімої» імперії, які ще й сьогодні трапляються в середовищі наших науковців, у своїх аргументах щодо захисту чи, принаймні, виправдання політики царського уряду в національному питанні часом заявляють, що ніхто насильно українську мову ніколи не забороняв, що заборонялися лише окремі твори окремих авторів, які могли розхитати підвалини імперії, на що, мовляв, її провідники мали безперечне право.

Безумовно, лукавлять такі науковці, не бажаючи ознайомитися із десятками, сотнями гласних і негласних документів, які ще й сьогодні чекають на свого першого читача в архівах колишніх цензурних управлінь. Оприлюднимо деякі з них.

24 травня 1858 року на адресу Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора з грифом «таємно» надійшов із Третього відділу Міністерства внутрішніх справ, пакет такого змісту:

«У Санкт-Петербурзі в 1857 році на малоросійській мові вийшла книга під заголовком «Граматика». Переконливо прошу Вас розпорядиться, аби всі книгопродавці у ввірених Вам губерніях зобов’язані були підписками не тримати в себе цієї книги для продажу. Якби в когось із них була ця книга, то розпорядіться опечатати всі примірники печатками і в такому виді чекати особливого розпорядження».

Цього разу йшлося не про історію України чи передмову до словника української мови, а всього лише про граматику, яку немало людей хотіли вивчати. Детальніше знайомство з цією справою показало, що з депешею до Києва петербурзькі цензори запізнилися. Значний наклад цієї книжки вже було продано. Так, із наявних 500 примірників у книгопродавця Дейкуна вдалося вилучити лише 44, в іншому магазині всі доставлені 33 книжки були вже реалізовані. Поліція стала збирати у власників магазинів свідчення про тих, хто конкретно купував ці книжки.

Дійшло до того, що стали забороняти окремі букви з української абетки. «Малоросійською мовою» дозволялося читати, але лише в російській інтерпретації. Красномовне підтвердження цього — циркулярний лист Міністерства освіти на адресу Київського цензурного комітету. Ось витяг із нього:

«Головне управління цензури визначило: «. Постановити правилом, аби твори на малоросійському наріччі, писані власне для поширення їх між простим народом, друкувалися не інакше, як російськими буквами. »

Подібних циркулярів лише по цензурному відомству вийшло на початок 1860-х років більше десятка. Таким чином, готувався грунт для заборони вже на державному рівні мови багатомільйонного народу.

ЯК ЗАПУСКАЛИ МЕХАНІЗМ НИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Місію заборони рідної мови українців керівництво імперії поклало на міністра внутрішніх справ російського уряду П. Валуєва.

На початку пробну кулю було запущено на адресу Міністерства освіти. Від імені «більшості малоросіян» П. Валуєв виклав у листі до міністра освіти позицію уряду. Вона зводилася до наступного: «Ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може, наріччя ж, вживане простолюдом, є та ж російська мова, лише зіпсована впливом на неї Польщі. Загальноросійська мова така ж зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть більше зрозуміла, ніж українська мова, яку тепер творять».

Другим кроком стало підписання П. Валуєвим 18 липня 1863 року циркуляра, який із позначкою «таємно» було розіслано по всій Російській імперії.

Промовиста деталь: до жовтневого перевороту 1917 року в Росії цей документ ніде не публікувався. Пізніше, особливо в перші роки радянської влади, в різних виданнях подавався його скорочений варіант разом із викладом доповідної записки, на який найчастіше й посилаються науковці. Пропонований нижче текст документа, віднайденого автором в архіві колишнього київського цензурного комітету, є оригіналом. Тому з огляду на це його варто навести повністю в перекладі українською мовою: «На основі подання від 27 минулого червня за № 342 пропоную Київському цензурному комітету зробити розпорядження, аби до друку дозволялися лише такі твори на малоросійському наріччі, які відносяться до галузі красного письменства, пропуском же книг тією мовою як релігійного змісту, так і навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, призупинитися до розв’язання піднятого з цього предмету питання в установленому порядку, про що комітету буде своєчасно повідомлено».

Поява цього руйнівного для книговидавничої справи в Україні й ганебного в історії всієї людської цивілізації циркуляра, безперечно , зумовлена політичними чинниками. Після першого десятилітнього антракту в історії українського руху, пов’язаного з розгромом Кирило-Мефодіївського братства, невдалими спробами «Молодої України» підвести із занепаду духовні сили народу, стала пожвавлюватися культурологічна діяльність. На твердий грунт ставала «Основа» — перший у Росії український за мовою і суттю друкований періодичний орган, повсюдно в містах і селах України відкривалися недільні школи, знову, як і в період виходу Кулішевої «Сільської бібліотеки», до читача почали надходити українські книжки, зокрема підручники. Але, як висловився Сергій Єфремов, цьому «медовому місяцю українського руху судилося мати надто коротке існування».

СПРОБИ РОСІЙСЬКОЇ ВЛАДИ ВИРІШИТИ «УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ»

«Пропуск книг тією мовою», говорячи словами Валуєвського циркуляра, призупинявся не тимчасово. Вже з початку 1870-х років урядовий тиск на українофільський рух знову посилився. Фінальним акордом чергового наступу на все українське стала діяльність «Юго-Западного отделения Императорского географического общества», яка чітко проявилася, зокрема, в налагодженні випуску українознавчої літератури, заснуванні мережі спеціальних магазинів, де продавалися саме українські книжки.

За доносом російських шовіністів цар наказав створити спеціальний комітет для розгляду питання про «українофільство». Саме для одного із засідань цієї комісії Головне управління у справах друку підготувало досить красномовний документ, який укотре проливає світло на причини категоричного небажання царського уряду миритися з подальшим існуванням на території Російської імперії української мови та літератури, насамперед у друкованому вигляді. Цей маловідомий документ (друкується вперше за понад 90 років) вартує того, щоби про нього знав нинішній український читач. Тим більше, що зміст його надто актуальний сьогодні в Україні:

«Цензурне відомство давно вже звернуло увагу на появу в друці значного числа книг, що видаються на малоросійському наріччі.

Стежачи з особливою увагою за спрямованістю усіх видань для народу на малоросійській мові, яких розплодилося у значній кількості, не можна було не прийти до позитивного висновку в тому, що вся літературна діяльність так званих українофілів має бути віднесена до прикритого лише благовидними формами зазіхання на державну єдність і цілість Росії.

У писаннях сучасних діячів українофільства не лише проглядається, а й висловлюється прямо думка про відокремлення Малоросії від усієї Росії, відокремлення поки що лише літературне, але за яким природно і навіть неминуче має прийти прагнення до відокремлення політичного, бо ніщо не об’єднує людей в політичному відношенні так сильно, як єдність мови і літератури, і навпаки, ніщо не роз’єднує їх так, як відмінність мови і писемності. Допустити створення особливої простонародної літератури на українському наріччі означало б покласти міцну основу для розвитку переконання у можливості здійснити в майбутньому. відчуження України від Росії» (Виділення моє. — М.Т.).

Те, що десятиліттями приховувалося й завуальовувалося, нарешті було сказано гранично чітко й однозначно: аби поставити раз і назавжди всілякі питання про український сепаратизм, який за століття перебування України в складі Росії виникав систематично, треба було передусім заборонити цю мову.

Отже, заборона друкування книжок українською мовою, як і заборона поширення цієї мови серед українського населення Російської імперії, стала для ревнителів цієї справжньої «тюрми народів» головним чинником її виживання.

Про форми і методи антиукраїнських цензурних репресій, спроби відміни цензурних циркулярів та високий житейський чин видатних діячів українського відродження щодо захисту права народу на свою мову, вочевидь, розмова не завершена.