Зміст:
Душа
духовна сутність людини / З Вікіпедії, безкоштовно енциклопедія
Шановний Wikiwand AI, Давайте зробимо це простіше, відповівши на ключові запитання:
Чи можете ви надати найпопулярніші факти та статистику про Душа?
Підсумуйте цю статтю для 10-річної дитини
Душа́ (грец. ψυχή , лат. anima) — складне поняття з області філософії і релігії, одинична, індивідуальна, безтілесна, нематеріальна сутність, що за деякими віруваннями властива живим істотам [1] . Переконання в існуванні душі характерне для міфологічного й релігійного світоглядів [2] . Науковий світогляд поняття про душу не використовує [3] .
Ієронімус Босх або Єронім Босх (1500–1504): душі після смерті на шляху до неба Людські душі в Дзіґоку-дзосі — царстві пекла (з японських вірувань)
У більшості вірувань душа вважається безсмертною [ джерело? ] . За одними віруваннями після тілесної смерті вона переходить у потойбічний світ [ джерело? ] , а за іншими — переселяється в нову істоту [ джерело? ] .
Етимологічно слово «душа» пов’язане зі словом «дихання» [4] . Відповідні грецькі та латинські корені увійшли в українську мову в таких словах як психіка, анімалізм тощо [5] . Поняття душа споріднене з поняттям дух [ джерело? ] . В ужитку ці два поняття часто заміняють одне одне, та все ж існують відмінності — дух може не мати тілесної оболонки, не бути одиничним тощо [5] . Духами називають також деякі вигадані безтілесні істоти, що зустрічаються у міфах та казках [ джерело? ] .
Oops something went wrong:
Душа (філософія)
Душа́ (від старослов. д͠ша, доуша) — у філософії — 1) нематеріальна субстанція (на відміну від тіла), носій надприродної та особистісної сутності людини; 2) цілісність індивідуального емоційно чуттєвого світу людини, що є основою її духовних зв’язків зі світом; 3) метафорично — внутрішній світ людини, сукупність усіх проявів її психіки і свідомості. Одне з центральних понять європейської філософії, дослідження якого об’єднує сфери онтології, гносеології, антропології, а також моралі, релігії.
Зміст
Вчення про душу в історії європейської філософії
Вчення про душу розроблене ще в античній філософії (грец. ψυχή, psykhḗ — душа, дихання; лат. аnima — повітря, дихання, душа), де душа початково осмислена як космічне життєтвірне (а не інтимно особистісне) начало, субстанція. Душу співвідносять з «найтоншими речовинами» — повітрям, вогнем, ефіром (Геракліт Ефеський, Діоген, стоїцизм); розуміють як нематеріальну й передуючу існуванню (Платон), натомість тіло порівнюють з «в’язницею душі» (Піфагор, Платон). Аристотель тлумачив душу як сутність або «щойність», первинну здійсненність, ентелехію природного органічного тіла, що потенційно володіє життям.
Античні філософи обмірковували також взаємозв’язок душі й почуттів (зокрема у софістів, душа — тільки осердя відчуттів); душі й розуму; душі й тілесності (так, в епікурейців — душі тілесні, бо інакше не могли б «рухати тіла»). Серед кола філософських проблем — безсмертя душі та переселення душ (метемпсихоз); свобода волі та виховання душі; сутність Світової душі та ієрархія душ (неоплатонізм).
Важлива тема філософських розмірковувань — внутрішня «структура» душі та її зв’язок з людськими чеснотами. Так, Платон виділив три частини душі — розумну, вольову, чуттєву — і суголосні чесноти: мудрість і прагнення до блага, мужність, стриманість. Аристотель розвинув вчення про безтілесну душу як «внутрішню форму» і властивість усіх форм життя. Виділив три види (щаблі розвитку) душі: рослинну, тваринну, розумну; вважав сприймаючий і діяльний розум найвищою здатністю душі, що спрямовує людину до блага й чеснот.
У християнстві панівним стало розуміння сотворіння душі як самосущої непросторової, нематеріальної субстанції, котра протистоїть тілесному та визначає життя та здібності особи. Стверджена необхідність «піклуватися» про душу; йдеться про «очищення» душі, можливість її повернення до Бога через Ісуса Христа. Максима дуалізму душі й тіла втілена у вченнях про душу як володарку тіла, що ним вона користується наче інструментом (Аврелій Августин), душу як «форму тіла» (Альберт Великий, Тома Аквінський).
Серед ключових проблем середньовічної схоластики (аж до періоду Нового часу): співвідношення душі й тіла, матеріального та духовного, душі й розуму; проблема безсмертя душі; взаємозв’язок душі з моральністю і чеснотами людини тощо.
Становлення наукової картини світу обумовило заміну християнської екзистенційної тріади «дух — душа — тіло» на гносеологічні пари «тіло — душа», «матеріальне — ідеальне», «тілесне — духовне».
У філософії Нового часу саме свідомість (розум) постала універсальною характеристикою життєдіяльності людини, натомість тіло потрактоване як машина або механізм, підпорядкований керуванням душі. Пізнавальна здатність душі розумілася як визначальна, спроможна приборкувати афекти (Дж. Лок, Р. Декарт, Б. Спіноза). Субстанційність душі була потрактована в різний спосіб:
- в оптиці дуалізму душі й тіла, котрі мислилися як окремі субстанції, де тіло — умова, завдяки якій душа може діяти в матеріальному світі (Р. Декарт);
- на засадах плюралізму, вчення про монади, ієрархія яких відбивала ієрархію душ (або здібностей душі), де кожна монада — це мікрокосм, в якому знята протилежність мислення і протяжності (Ґ. Лейбніц);
- через повернення до вчення Платона та неоплатоніків (Дж. Берклі, X. Вольф).
І. Кант відмовився від субстанційного тлумачення душі, розумів душу як предмет внутрішнього почуття в його зв’язку з тілом. Для нього твердження про безсмертя душі — теоретично недоведений постулат практичного розуму. Філософ принципово перевів проблему душі зі сфери онтології й гносеології у дискурс моралі.
Незвідність душевної сфери до раціональної й інтелектуальної, містико ірраціональна природа душевних поривань — теми, що стали стрижневими для філософії серця Г. Сковороди, П. Юркевича; вчень Екгарта та німецьких містиків про «глибини душі», її сутність як божественного образу, світла або «іскри»; розмислів В. Соловйова про «душу світу»; софіології С. Трубецького, С. Булгакова.
Намагання подолати дуалізм душі й тіла було властиве теоретикам філософської антропології (М. Шелер, Г. Плеснер, А. Гелен). Зокрема М. Шелер розвинув учення про вітальні пориви,де тіло й душа діють як одне ціле. За Ж.-П. Сартром, тіло суб’єкта індивідуалізує його душу. У 20 ст. гуманістичний психоаналіз, екзистенційна філософія звернулися до аналізу різноманітних станів (афектів) людської душі, серед яких — страх, турбота, відчай, самотність, нудота, трагізм, радість, мужність тощо.
Поняття «душа» у науковому дискурсі Поняття «душа» з кін. 19 ст. увійшло до лексикону психології, психіатрії (напр., «душевні хвороби», «душевнохворий»). У науковому дискурсі поняття душі — на відміну від індивідуального духу — тлумачилося як сукупність міцно пов’язаних з організмом психічних явищ, зокрема почуттів і прагнень («вітальна душа»), але поступово витіснене категоріями «психіка», «психічне». Теоретична та емпірична психологія досліджували механізми функціонування різних проявів душевного життя людини спільно з антропологією, біологією, фізіологією, що розширювало дослідницькі можливості.
У сучасній філософії, етиці, педагогіці зміст поняття душі розкривається у взаємозв’язку з феноменами душевності — термін на позначення близькості, єдності духовної й чуттєвої складових життя, «внутрішнього змісту» душі; душевних порухів (поривань) — почуттів, афектів, пристрастей, настроїв; душевних схильностей (як явищ психічного, актів «Я») тощо. Широко використовуються терміни «душевне життя», «душевне багатство», «душевне ставлення», «душевний світ». Актуалізована проблема співвідношення душі й духовності. Душа потрактовується як глибинне джерело примноження духу через власну генеруючу здатність (думку, мрію, надію).
Література
- Шелер М. Положение человека в Космосе // Проблема человека в западной философии / Пер. с англ., нем., фр. Москва : Прогресс, 1988. С. 31–95
- Юркевич П. Д. Вибране / Пер. з рос. В. П. Недашківського. Київ : Абрис, 1993. С. 73–114.
- Франц А., Селесник Ш. Человек и его душа: познание и врачевание от древности и до наших дней / Пер. с англ. И. Козырева, И. Киселева. Москва : Прогресс-Культура ; Яхтсмен, 1995. 608 с.
- Лабиринты души: Августин Аврелий. Исповедь; Блез Паскаль. Письма к провинциалу. Симферополь : Реноме, 1998. С. 23–206.
- Франк С. Л. Предмет знания. Душа человека. Минск : Харвест ; Москва : АСТ, 2000. С. 631–800.
- Aristotle. On the Soul and Other Psychological Works / Trans. from greek. Oxford : Oxford University Press, 2018. 352 p.
- Leibowitz A. The Neshama: A Study of the Human Soul. Portsmouth : Feldheim Publishers, 2018. 193 р.
- Лука (Войно Ясенецкий). Дух, душа и тело. 7-е изд. Москва : Даръ, 2019. 318 с.