Сімейна справа. Як родичів Сталіна репресували за його власним підписом

5 березня 1953 помер Йосип Сталін, який керував радянською державою майже тридцять років. З ім’ям Сталіна безпосередньо пов’язана історія репресій у Радянському Союзі: арешти, каторжна праця, багаторічна ізоляція і страти за рішенням судових і позасудових органів. Під безліччю вироків і розстрільних списків – особистий підпис Сталіна. Репресували політичних супротивників радянського ладу, «класово чужих», інтелігентів, науковців, представників різних національностей. Їхніх дітей, батьків, дружин і чоловіків.

Мало знайдеться родин, яких не торкнулися репресії, – і сім’я Йосипа Сталіна не виняток. У різні роки співробітники НКВС заарештували брата і сестру його першої дружини, сестру другої дружини і її чоловіка, колишнього чоловіка його дочки і дружину його сина. «Настоящее время» – проект Радіо Свобода з участю «Голосу Америки» – розповідає, як Сталін репресував власних родичів і як змінилася їхня доля після його смерті.

Сванідзе. «Йосип увесь час ласкаво посміхався»

Перша дружина Сталіна Катерина Сванідзе походила з родини грузинського дворянина. Її брат Олександр навчався з Йосипом Джугашвілі (справжнє прізвище Сталіна – ред.) у Тифліській духовній семінарії.

Йосип і Катерина одружилися в 1906 році, через рік у них народився син Яків. Йому ще не було року, коли мати померла від черевного тифу. Хлопчика виховували численні грузинські родичі.

Брат першої дружини Олександр Сванідзе і його дружина Марія багато років були близькими друзями Сталіна. Олександр – видатний більшовик, нарком із питань фінансів у Грузинській РСР, пізніше – заступник голови Держбанку зі зовнішніх торговельних операцій (партійний псевдонім «Альоша Сванідзе»). Марія Сванідзе – оперна співачка. Сванідзе їздили до вождя додому і на дачу, приймали його у себе, обговорювали дітей і спільних знайомих, обмінювалися подарунками. Зберігся щоденник Марії Сванідзе, який вона вела в 1934–1937 роках.​

«Дуже весело вечеряли, я була в гарному настрої, розповіла кілька анекдотів, і Й. («Й.» у щоденниках Сванідзе – Йосип Сталін – ред.) дуже сміявся. Пили тости», – писала вона в червні 1935 року. А так у серпні 1935-го вона розповідала про спільну зі Сталіним і його наближеними особами поїздку в щойно побудованому московському метро: «Й. весь час ласкаво посміхався, очі у нього були добрі, добрі і ласкаві. Гадаю, його за всієї його тверезості все-таки зачіпала любов і увага народу до свого вождя. Він якось сказав про овації, які влаштовують йому – народові потрібен цар, тобто людина, якій вони можуть поклонятися і в ім’я якої жити і працювати».

У 1936–1937 роках у щоденнику Сванідзе з’являється багато гнівних записів: спочатку про вбивць Сергія Кірова, потім – про «троцькістів», яких судили в Москві на початку Великого терору. Навіть коли вона чує перешкоди в радіоефірі під час промови Сталіна, Марія Сванідзе підозрює шкідництво.

«І ось ці хамелеони на 20-му році революції виявилися у всьому своєму брехливому вбранні. Ні елементарної чесності, ні патріотизму, ні чисто тваринної хоча б прихильності до своєї держави в них не знайшлося» – це цитата з останнього запису в щоденнику Сванідзе, зробленого 7 серпня 1937 року. Через чотири місяці, в грудні, одним із таких «хамелеонів» оголосили її чоловіка.

Слідство у його справі тривало до 1940 року, Сванідзе звинувачували у пособництві іспанським троцькістам і шпигунстві на користь Німеччини. Засудили до розстрілу і влітку 1941 року виконали вирок. У 1956 році Олександра Сванідзе посмертно реабілітували.

Поки йшло слідство у справі Сванідзе, співробітники НКВС заарештували спочатку його дружину, а потім сестру Маро. Їх обох розстріляли 3 березня 1942 року за постановою Особливої наради НКВС.

Аллілуєви. «Отруйники» через десять років по тому

Батьком другої дружини Сталіна, Надії, був робітник Сергій Аллілуєв. У Аллілуєва – ідеальне походження (мати – покоївка, батько – кучер) і трудова біографія: з дванадцяти років пішов «у люди», як герой Максима Горького, працював у залізничних майстернях у Тифлісі (де познайомився зі справжнім Горьким, тоді ще Олексієм Пєшковим), потім – помічником машиніста. Сталін у 1917 році жив у Аллілуєва на конспіративній квартирі в Петрограді і там же вперше побачив його дочку Надію, якій тоді було 16 років. Через рік вони одружилися.

Надія Аллілуєва народила Сталінові сина і дочку – Василя і Світлану, а в 1932 році наклала на себе руки.

Вона була не єдиною дитиною в сім’ї. Старший брат Павло входив до найвищого командування Червоної армії, керував автобронетанковим бюро, співпрацював з ОДПУ. У розпал Великого терору Павло Аллілуєв разом із іншими армійськими командирами звернувся до Сталіна з проханням припинити репресії в лавах Червоної армії. 2 листопада 1938 року його знайшли мертвим у кабінеті – зупинилося серце. Ходили чутки, що Аллілуєва отруїли.

За його дружиною Євгенією Аллілуєвою (уродженою Земляніциною) співробітники НКВС прийшли в 1947 році, звинувативши її в отруєнні чоловіка через дев’ять років після його смерті. При ексгумації не знайшли слідів отрути, але Аллілуєву відправили в табір. Незабаром після її арешту під варту взяли і її другого чоловіка, Миколу Молочникова. Вони пережили табір, але після звільнення розлучилися. Обидва реабілітовані.

Кіра Аллілуєва – дочка Павла і Євгенії, актриса московського Малого театру – теж пройшла табори. Її заарештували в січні 1948 року. Аллілуєва-молодша виявилася «слабкою ланкою»: давала свідчення проти родичів, у тому числі проти своєї тітки Анни Реденс (уродженої Анни Аллілуєвої, рідної сестри Павла і Надії).

«Антирадянські вигадки», «очорнення Сталіна» – коли Анну Реденс заарештували в 1948 році, ці свідчення посіли своє місце серед «доказів» у її справі. Реденс звинуватили в шпигунстві. Провівши кілька років у в’язниці, вона вийшла на волю психічно нездоровою людиною: не впізнавала синів, була апатична до всього. Померла в 1964 році в Кремлівській лікарні в Москві.

Чоловік Реденс – польський більшовик, соратник Дзержинського – на момент арешту дружини вже десять років як був розстріляний. У роки Великого терору Станіслав Реденс став одним із організаторів репресій у Московській області: брав участь у слідстві у справі Зінов’єва і Каменєва, посадив більшовика Мартем’яна Рютина. У 1938 році Реденса призначили наркомом внутрішніх справ у Казахстанську РСР і вже з цієї посади зняли як «ворога народу».

У 1956 році з Реденса посмертно зняли всі звинувачення. «Ось іще на мені гріх – Реденса реабілітував» – такі слова приписують генерал-майорові Борису Вікторову, який входив до спеціальної групи Головної військової прокуратури з питань реабілітації під час розвінчання культу особи Сталіна. Нібито група не збиралася реабілітувати Реденса, але отримала на це особисту вказівку Микити Хрущова.

Решту Аллілуєвих реабілітували на загальних підставах.

Улюблена дочка і нелюбий син

Світлана Аллілуєва, молодша і улюблена дочка Йосипа Сталіна, першого разу вийшла заміж іще студенткою, в 1944 році. Її обранцем став Григорій Морозов – син комерційного директора парфумерної фабрики Йосипа Морозова і однокласник брата Світлани Василя. Шлюб протривав три роки. Аллілуєва пізніше писала, що вибором дочки батько був незадоволений через походження Морозова – той був євреєм. У 1948 році свекра Світлани, який активно заводив знайомства серед новоспечених родичів і наближених до них людей, заарештували. Шлюб був розірваний, у Григорія відібрали паспорт і видали новий, без позначки про шлюб. Йосип Морозов вийшов на волю в 1953 році, коли Сталін помер.

У 1957 році Світлана Аллілуєва вийшла заміж за Джонні Сванідзе – сина тих самих Олександра і Марії Сванідзе, яких Сталін кликав на дачу і катав на метро, а потім оголосив «ворогами народу». У 1938 році, коли батьків заарештували, від Джонні (його назвали так на честь письменника і журналіста Джона Ріда) відреклися всі численні родичі, його взяла на виховання колишня нянька. На допитах від 11-річного хлопчика вимагали свідчити проти батька. У 16 років Джонні Сванідзе опинився в Казанській психіатричній лікарні при в’язниці, де провів три роки, а звідти вирушив на заслання в Казахстан на п’ять років. У Москву Сванідзе-молодший повернувся в 1956 році, був реабілітований. Став ученим-африканістом, працював в Московському держуніверситеті. Шлюб із Світланою Аллілуєвою тривав недовго.

Як і шлюб Якова Джугашвілі, старшого сина Сталіна, з артисткою балету Юлією Мельцер. Вони одружилися в 1938 році. Юлія була третьою дружиною Якова, він – її п’ятим чоловіком (за даними щоденника Марії Сванідзе, яка, втім, недолюблювала новоспечену родичку). Через рік народилася дочка Галина. А через два роки, в 1941-му, Яків потрапив у полон до нацистів, опинившись в оточенні під Вітебськом. Навколо цієї події і реакції на неї Сталіна досі ходять легенди і різноманітні спекуляції, в тому числі версія про те, що Якова Сталіна пропонували обміняти на німецького фельдмаршала Паулюса. Достеменно відомо, що Яків Джугашвілі (Сталін) загинув навесні 1943 року в концтаборі Заксенгаузен під Берліном.

Тоді ж випустили на волю і його вдову: Юлія Мельцер півтора року провела у в’язниці. Світлана Аллілуєва писала, що наказ про арешт Юлії віддав особисто Сталін, заявивши про поганий вплив на Якова дружини і про те, що через той вплив він нібито і здався в полон.

Син за батька відповідає. Справа Василя Сталіна

Молодший син Сталіна, «золотий хлопчик» Кремля, став єдиним із його родичів, кого репресували не до, а після смерті вождя.

26 березня 1953 року, через три тижні після смерті його батька, Василя Сталіна звільнили в запас у званні генерал-лейтенанта. Але вже через місяць заарештували, звинувативши в привласненні державного майна і в «наклепницьких вигадках» на адресу радянського керівництва. Дали йому вісім років в’язниці і відправили у «Владимирський централ» (російська в’язниця для особливо небезпечних злочинців у місті Владимирі). Сталін-молодший сидів не під своїм ім’ям: у документах він проходив як Василь Павлович Васильєв, виконроб, засуджений за розтрату. Звільнився достроково, в 1960 році, але менше ніж через рік знову опинився під арештом за відвідування посольства Китаю, де Василь Сталін нібито зводив наклепи на радянську батьківщину.

Опинившись за вироком суду на засланні в Казані, син Сталіна прожив там недовго: в 1962 році помер від отруєння алкоголем. В останній рік життя Василеві не тільки заборонили жити в Москві, але й відібрали право носити прізвище Сталін, видавши паспорт на ім’я Джугашвілі.

У 1999 році Верховний суд Росії частково реабілітував Василя Сталіна.

При підготовці матеріалу використані дані історико-біографічного довідника Валерія Торчинова та Олексія Леонтюка «Навколо Сталіна», спогадів Світлани Аллілуєвої «Двадцять листів до друга», щоденника Марії Сванідзе, книги Олега Хлевнюка «Сталін. Життя одного вождя». Оригінал пулікації – на сайті проекту Радіо Свобода з участю «Голосу Америки» «Настоящее время». Над перекладом працювала Людмила Ваннек.

80 років тому: як Сталін і Ріббентроп про дружбу і кордони домовлялися

Справа наліво: міністр закордонних справ СРСР В’ячеслав Молотов, генсекретар ЦК ВКП(б) Йосиф Сталін, міністр закордонних справ Німеччини Йоахім фон Ріббентроп і представник МЗС Німеччини Фрідріх Гаус після підписання Пакту Молотова-Ріббентропа. Москва, 23 серпня 1939 року

80 років тому – 17 вересня 1939 року – Радянський Союз долучився до Другої світової війни. Причому, долучився доволі хитро: адже, з одного боку, Кремль захопив доволі велику територію, а з іншого – ані СРСР нікому не оголосив війни, ані йому ніхто війни не оголошував. А невдовзі Москва і Берлін уклали нову угоду – про дружбу і кордони.

Про початок Другої світової війни і тогочасні відносини Німеччини й Радянського Союзу Радіо Свобода поговорило зі співробітником Інституту національної пам’яті Максимом Майоровим.

Історична Свобода | 80 років тому: як Сталін і Ріббентроп про дружбу і кордони домовлялися

No media source currently available

– 1 вересня 1939 року Німеччина почала війну проти Польщі. 3 вересня держави, які мали перед Польщею союзницькі зобов’язання – Великобританія і Франція – оголосили війну Німеччині. А як реагували на початок цього конфлікту у Москві, де напередодні був укладений договір про ненапад, відомий як Пакт Молотова-Ріббентропа?

– Тоді вже цілком окреслилися відносини між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом. Це було очевидне зближення, якому передували події серпня 1939 року та й події березня 1939 року, коли ліквідація Карпатської України із санкції Гітлера, фактично, отримала схвалення з боку Москви.

– Але тут якісно нова ситуація: починається світова війна – дуже вдало для Німеччини і невдало для Польщі. Як це сприйняли в Москві?

– До такого розвитку подій в Москві були готові. І тут ми відсилаємо до секретного протоколу до Пакту Молотова-Ріббентропа, де не говориться прямо про війну, але дещо туманно йдеться, що в разі зміни політичної ситуації у Центрально-Східній Європі… Тобто вони воліли виражатися евфемізмами, але ні в кого не виникало сумніву, що йдеться про війну, про військовий розгром противника, що Польща просто так не відмовиться від своєї державності та суверенітету.

Тому напад Німеччини на Польщу був очікуваним, логічним. Ба більше, ще до 17 вересня, до приєднання до агресії Радянського Союзу проти Польщі, вже намітилася цілком конкретна співпраця. Є інформація, що Мінська радіостанція відігравала роль маяка для наведення літаків Люфтваффе, які бомбардували територію Польщі. До 17 вересня, готуючись до війни проти Польщі, приблизно за 3-4 дні почалося активне засилання на польську територію радянських диверсійних груп.

Завчасно створили на базі Київського військового округу Український фронт, на базі Білоруського – Білоруський фронт. Вони потім наступали проти Польщі.

Секретний додатковий протокол до Договору про ненапад між СРСР і Німеччиною. 23 серпня 1939 року. Радянський оригінал російською мовою

– На базі військових округів створювалися фронти, хоча Радянський Союз нікому війни не оголошував?

– Не оголошував. Тому не було спонтанного рішення 17 вересня, коли радянські війська перейшли польській східний кордон. Єдине, що німців трохи засмутило, що цей напад не відбувся синхронно. Німці сподівалися, що Радянський Союз не стільки допоможе їм розгромити Польщу, а й розділить відповідальність за цей крок. Для німців була б ідеальною ситуація, коли не одні вони отримали оголошення війни, а й Радянський Союз. Щоб тісніше втягнути його у свою орбіту і можна було надалі на нього покладатися.

– Як німці реагували на те, що Радянський Союз синхронно не почав війну? І що у Москві казали з цього приводу?

– Тут була цікава дипломатична гра з українським фактором. Німці були незадоволені, що вони розпочали війну фактично на самоті, їм оголосили війну, а Радянський Союз, на який вони сподівалися, нічого не робить. Таке враження, що він взагалі не збирається вступати в бойові дії, залишиться осторонь, і весь тягар Німеччина буде виносити одноосібно. Такі побоювання були. Були ноти Ріббентропа, про те, що вони чекають виконання союзницьких зобов’язань.

– Між іншим, у тих документах, які ми знаємо про підписання Пакту Молотова-Ріббентропа, не йдеться про синхронні дії проти Польщі.

Письмові документи, з якими ми можемо працювати, не свідчать про те, що там були розроблені оперативні плани спільної діяльності військ

– Абсолютно. Про це докладно нічого невідомо. В усякому разі, письмові документи, з якими ми можемо працювати, не свідчать про те, що там були розроблені оперативні плани спільної діяльності військ.

Єдине, що можна сказати, що самі німці, ще в часи радянсько-німецької дружби 1920-х років, коли планували війну проти Польщі, то ці плани передбачали діяльність до Вісли або до Західного Бугу. Тобто вони не передбачали окупації всієї Польщі. Так чи інакше, німецький генеральний штаб розраховував, що десь там зі Сходу буде допомога.

Так само план нападу Німеччини на Польщу 1939 року не передбачав окупацію всієї Польщі й ведення там бойових дій до Збруча.

– Даруйте, але до Львова німці дійшли.

– Дійшли, але це був дещо вимушений крок. Оскільки Радянський Союз не вступав у війну, їм нічого не лишалося, як переслідувати польські війська, вести бойові дії, наступати далі.

– І все-таки, що казали у Москві? Як пояснювали свою позицію?

– Радянський Союз казав, що ми ще не готові, що чекаємо розвитку подій, зачекайте і все буде. І тоді Ріббентроп увімкнув фактор непрямого шантажу чи тиску. Була нота на адресу Радянського Союзу, що польські збройні сили практично розгромлені, і німецькі збройні сили не збираються наступати далі окресленої лінії. І за таких умов можуть постати умови для створення за східною межею цієї лінії нових держав.

Це був прозорий натяк: якщо Радянський Союз не встановить контроль над Західною Україною і Західною Білоруссю, там не без допомоги Німеччини виникнуть якісь місцеві уряди, які проголосять іредентистські держави й будуть потім висувати претензії до Радянського Союзу. Як з Карпатською Україною грали, так само зіграли із Західною Україною.

– Це подіяло на товариша Сталіна?

Радянське військово-політичне керівництво чекало розвитку подій. Їм потрібен був якийсь момент, після якого вони могли сказати, що польського уряду не існує

– Невідомо чи саме цей фактор зіграв, але буквально за кілька днів відкрита радянська агресія відбулася. Тут важливий нюанс: Сталін не просто так затягував. Радянське військово-політичне керівництво чекало розвитку подій. Їм потрібен був якийсь момент, після якого вони могли сказати, що польського уряду не існує і вони вступають мало не з гуманітарною місією.

– Чекали слушної нагоди.

– Так. І потім радянська історіографія брехала про те, що цей «визвольний похід» почався вже після того, як польський уряд втік з польської території.

– Це була офіційна радянська позиція. Польському послу в Москві так і сказали.

– Так. Така позиція мала на меті уникнути відповідальності й не наразитися на оголошення війни з боку Британії та Франції.

– А чому ви кажете, що це була брехлива теза?

– На момент вручення ноти, коли радянські війська перейшли кордон вище польське керівництво перебувало на Покутті, територія теперішньої Івано-Франківської області, чекало новин. І новини про те, що Червона армія перейшла кордон стали приводом відмовитися від планів подальшого опору, принаймні регулярними збройними силами, і відступити в Румунію.

– Переплутали причини й наслідки. Насправді, не втеча польського уряду стала причиною для наступу радянських військ, а те, що радянські війська перейшли кордон, стало остаточною причиною, щоби польський уряд залишив територію держави.

А що німці робили з цим проектом іредентистських держав? Наскільки відомо, німецьке керівництво оунівцям якісь сигнали надсилало.

– Це був запасний варіант, оскільки на той момент і навіть пізніше німці не вірили, що можна створити українську державу і на неї покладатися.

Підпільна мережа ОУН, яка оперувала в Західній Україні, почала зіткнення з відступаючими польськими військами, захоплення зброї

Але були певні загравання. Наприклад, з українських націоналістів, тоді ще з єдиної не розколотої ОУН був створений легіон, який мав абревіатуру ВВН – військові відділи націоналістів. Цей легіон під командуванням колишнього полковника армії УНР Романа Сушка, він з території Словаччини – союзник Німеччини у цьому конфлікті – цей легіон дійшов до Західної України, але потім його повернули назад.

Тоді ж підпільна мережа ОУН, яка оперувала в Західній Україні, почала зіткнення з відступаючими польськими військами, захоплення зброї. Тобто розгорталося певне повстання, яке згорнулося після 17 вересня, коли стало зрозуміло, що ці території перейдуть під контроль Радянського Союзу.

Міністр закордонних справ СРСР В’ячеслав Молотов (праворуч, сидить) підписує пакт Молотова-Ріббентропа. Третій ліворуч – генеральний секретар ЦК ВКП(б) Йосип Сталін. Москва, 23 серпня 1939 року

Дійсно, були сподівання, що німці у Карпатській Україні не дозволили, а на цей раз дозволять. Омелян Сеник мав стати прем’єром, а Микола Сціборський, ще один діяч ОУН, написав конституцію для держави, яка в теорії мала постати на західноукраїнських землях після розгрому німцями Польщі.

– Але не так сталося. Підсумком спільних німецько-радянських дій проти Польщі стало, серед іншого, укладання нової угоди в Москві. 28 вересня 1939 року Німеччина і СРСР уклали угоду Про дружбу і кордони. Що можна сказати про ці переговори? Вони були складнішими за ті, що передували укладенню Пакту Молотова-Ріббентропа чи простішими?

Лінію розподілу, яка була накреслена 23 серпня 1939 року, запропонував сам Сталін, і німці з цим погодилися

– Цього разу все відбувалося складніше. Лінію розподілу, яка була накреслена 23 серпня 1939 року, запропонував сам Сталін, і німці з цим погодилися. Вона була досить умовна. Ніхто прямо не казав, що це буде лінія майбутнього кордону. Це дійсно був розподіл певних сфер інтересів, можливо, не виключалося, що Польща у тому чи іншому вигляді залишиться.

Але німці перетнули лінію Пакту Молотова-Ріббентропа, пішли далі на Схід, дійшли до Львова. Мовляв, якщо Радянський Союз не вступить у війну, то вже не буде про що домовлятися. Відтак почали переглядати цю лінію. Німцям потрібно було посунути лінію на свою користь, адже вони завоювали ці території та зазнали втрат.

Лінія Пакту Молотова-Ріббентропа по Віслі була абсолютно незручна з точки зору квазіетнофедерального устрою Радянського Союзу

Зрештою, вже не йшлося про Польщу у тому чи іншому вигляді якоїсь маріонеткової держави, йшлося про окупацію. Лінія Пакту Молотова-Ріббентропа по Віслі була абсолютно незручна з точки зору квазіетнофедерального устрою Радянського Союзу. Адже це межиріччя Вісли та Західного Бугу заселене переважно поляками. Куди б його включили в Радянському Союзі? Треба було створювати якусь республіку союзну чи автономну, і це був би недружній крок щодо Німеччини.

– Адже тоді Москва і Берлін домовилися створити передумови, щоб польської держави не існувало. І створювати польську республіку не випадає.

– Так. Тому Сталін сам запропонував уже в розвитку подій, про те, що ми віддаємо це Вісло-Бузьке межиріччя, а натомість переглядаємо загальну лінію поділу сфер впливу.

Домовилися, що Литва, яка досі була у німецькій сфері впливу, перейде в радянську зону впливу. На цьому і погодилися.

– До речі, саме про ці вересневі переговори Ріббентроп потім казав, що він себе почував у Москві наче серед старих партійних товаришів.

Відбулися локальні зіткнення між Червоною армією та Вермахтом під Львовом. Не тому, що вони отримали такі накази, а просто переплутали.

– Напевне, це була ейфорія від того, що йшлося не про якісь теоретичні питання, а про практичні. Хоча самі переговори були складніші. Адже відбулися локальні зіткнення між Червоною армією та Вермахтом під Львовом. Не тому, що вони отримали такі накази, а просто переплутали. І німці не хотіли відступати, вони зажадали залишити за Німеччиною ще Бориславсько-Дрогобицький нафтовий басейн.

– До речі, це дуже цікавий момент. Стенограма цих переговорів збереглася. Коли Ріббентроп про це сказав, то Сталін відповів, що українці – це страшенні націоналісти. Якщо він віддасть Дрогобич, то вони йому цього не пробачать.

– Так. І пізніше Сталін таку облудну аргументацію використовував у спілкуванні вже з Черчиллем та Рузвельтом: мовляв, він там чимось не може поступитися, бо вже пообіцяв українцям.

Німецькі та російські офіцери вітають прапор з нацистською свастикою під час параду в Бресті-Литовську після вторгнення в Польщу після. Брест-Литовськ, 22 вересня 1939 року

Лінія, яка стала німецько-радянським кордоном, не відповідала етнографічній межі. Під німецьким контролем залишалися українські території

Про нещирість цих слів може свідчити те, що сама ця лінія, яка стала німецько-радянським кордоном, не відповідала етнографічній межі. Під німецьким контролем залишалися українські території, та ж сама Холмщина. Сталін сильно переживав за Дрогобич і Борислав, а от Холм його не турбував, попри те, що там теж жили українці.

– Там не було нафти та інших корисних копалин.

– Абсолютно. Насправді, йшлося про встановлення стратегічного кордону, який мав би опору на природні бар’єри. Такими природними бар’єрами були річки. У первинній лінії Пакту Молотова-Ріббентропа це Нарев, Вісла і Сян. В договорі Про дружбу і кордон вже були Сян і Буг.

Пакт Молотова-Ріббентропа: Сталін чудово розумів, що це початок війни

– Наприкінці вересня 1939 року вже проглядалися зачатки радянсько-німецького конфлікту? Чи тоді все виглядало як дружба народів і режимів?

– Під час самих бойових дій були різні інциденти, виникали лінії напруження, але вони вирішилися.

Здебільшого ситуація розвивалася у компліментарному дусі, коли німецькі й радянські війська спільно добивали поляків

Здебільшого ситуація розвивалася у компліментарному дусі, коли німецькі й радянські війська спільно добивали поляків. Наприклад, група генерала Владислава Андерса, який пізніше очолював польські збройні сили закордоном, пробивалися до Угорщини, маючи зіткнення як з радянськими частинами, так і з німецькими. Врешті-решт, Андерс потрапив у радянський полон. Так само оперативна група «Полісся» – остання регулярна польська частина, яка здалася німцям аж 5 жовтня. Ведучи бої проти Червоної армії, вона пробивалася з території Західної України та Білорусі, потім звела кілька боїв з німцями, поки не склала зброю.

80 років тому Червона Армія «визволила» Західну Україну. Історик Ярослав Грицак про ті події і реакцію людей

Дмитро Шурхало

Співпрацюю з Радіо Свобода, був кореcпондентом і редактором (2008–2017), зараз веду програму «Історична Свобода». Спеціалізуюсь на політиці та історії. Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники».