Статус присяжних і народних засідателів

Відповідно до ст. 127 Конституції України народ бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних у визначених законом випадках і в рамках відповідних судових процедур. Залучення народних засідателів і присяжних для здійснення правосуддя є ознакою демократичності самого правосуддя та однією з форм реалізації принципу колегіального розгляду судових справ. Слід зазначити, що інститут народних засідателів не є новим, оскільки був і раніше притаманним судовій системі України. Натомість, інститут присяжних задекларований в Конституції України, але був запроваджений тільки після прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 р. Інститут народних засідателів функціонує в цивільному процесі, а інститут присяжних – у кримінальному провадженні.

Статус народних засідателів і присяжних має певні особливості, обумовлені виконанням ними своїх обов’язків на тимчасовій основі, на відміну від професійних суддів, а також характером своїх повноважень при здійсненні правосуддя. Особливістю статусу народних засідателів, присяжних, який закріплено в чинному законодавстві є те, що вони під час розгляду і вирішення справ користуються повноваженнями судді. Водночас законодавства інших країн (США, Велика Британія, Росія) передбачають, що присяжні, на відміну від народних засідателів, не користуються правами судді. У зазначених країнах присяжні приймають рішення (вердикт) щодо винуватості чи невинуватості підсудного, чи заслуговує або не заслуговує підсудний поблажливості при призначенні покарання.

Відповідно до ст. 57 Закону народним засідателем, присяжним є громадянин України, який у випадках, визначених процесуальним законом, вирішує справи у складі суду спільно із суддею (суддями), забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу в здійсненні правосуддя. Чинне законодавство встановлює до народних засідателів і присяжних однакові вимоги.

Статус народних засідателів і присяжних визначається: правилами формування списків народних засідателів і присяжних, порядком і строком їх залучення до виконання своїх обов’язків у суді, гарантіями їх незалежності та недоторканності, заходами їх матеріального забезпечення на час виконання своїх обов’язків.

Відповідно до ст. 58 Закону список народних засідателів формується таким чином: 1) до списку народних засідателів у кількості, зазначеній у поданні голови суду, включаються громадяни України, які досягли тридцятирічного віку і постійно проживають на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду, і дали згоду бути народними засідателями; 2) затвердження списку народних засідателів здійснюється згідно з рішенням відповідної місцевої ради строком на чотири роки, який переглядається у разі необхідності, але не рідше ніж раз на два роки; 3) список народних засідателів публікується у друкованих засобах масової інформації відповідної місцевої ради. Наприклад, згідно з рішенням Київської міської ради від 1 листопада 2012 р. № 219/8503 затверджено список народних засідателів Шевченківського районного суду міста Києва в кількості одинадцять осіб, який оприлюднено в місцевій газеті “Хрещатик”.

На відміну від списку народних засідателів, список присяжних формується шляхом звернення територіального управління ДСА з поданням до відповідної місцевої ради, що формує і затверджує у кількості, зазначеній у поданні, список громадян, які досягай тридцятирічного віку і постійно проживають на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду, а також дали згоду бути присяжними. Зокрема, відповідно до рішення Київської міської ради від 1 листопада 2012 р. № 220/8504 затверджено списки присяжних районних судів міста Києва, які оприлюднені у місцевому друкованому засобі масової інформації органу місцевого самоврядування.

Не підлягають включенню до списків народних засідателів і списків присяжних такі громадяни України: визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними; мають хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов’язків народного засідателя, присяжного; мають не зняту чи непогашену судимість; народні депутати України, члени Кабінету Міністрів України, судді, прокурори, працівники органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів, військовослужбовці, працівники апаратів судів, інші державні службовці, адвокати, нотаріуси; досягай шістдесяти п’яти років; не володіють державною мовою. Встановивши категорії громадян, які не можуть бути народними засідателями і присяжними, законодавець не передбачив процедуру перевірки такої несумісності.

Головою відповідного суду звільняються від виконання обов’язків народного засідателя, присяжного: особи, які перебувають у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами, у відпустці по догляду за дитиною, а також які мають дітей дошкільного чи молодшого шкільного віку або утримують дітей-інвалідів, інших хворих або членів сім’ї похилого віку; керівники та заступники керівників органів місцевого самоврядування; особи, які через свої релігійні переконання вважають для себе неможливою участь у здійсненні правосудця; інші особи, якщо голова суду визнає поважними причини, на які вони посилаються. Крім того, народні засідателі та присяжні до початку виконання своїх обов’язків можуть подати заяву про увільнення їх від виконання, а в конкретній справі можуть бути увільнені внаслідок відводу (самовідводу) в порядку, встановленому процесуальним законом.

Порядок залучення народних засідателів, присяжних до виконання своїх обов’язків у суді визначений ст. 61 Закону та відповідними процесуальними кодексами (ЦПК, КПК). Суд залучає народних засідателів до здійснення правосуддя в цивільному судочинстві у порядку черговості на строк не більше одного місяця на рік, крім випадків, коли продовження цього строку зумовлено необхідністю закінчити розгляд справи, розпочатий за їх участі. Письмове запрошення для участі у здійсненні правосуддя надсилається судом народному засідателю не пізніше ніж за сім днів до початку судового засідання. У запрошенні зазначаються права та обов’язки народного засідателя, перелік вимог до народних засідателів, а також підстави для увільнення їх від виконання обов’язків. Одночасно із запрошенням надсилається письмове повідомлення для роботодавця про залучення особи як народного засідателя. Роботодавець при цьому зобов’язаний звільнити народного засідателя, присяжного від роботи на час виконання ним обов’язків зі здійснення правосуддя. Відмова у звільненні від роботи вважається неповагою до суду.

Народний засідатель, присяжний зобов’язані вчасно з’явитися на запрошення суду для участі в судовому засіданні. Неявка без поважних причин у судове засідання вважається неповагою до суду.

Статтею 62 Закону встановлено гарантії матеріального забезпечення народних засідателів і присяжних: за час виконання ними обов’язків у суді в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, виплачується винагорода; відшкодовуються витрати на проїзд і наймання житла, а також виплачуються добові. Зазначені виплати здійснюються територіальними управліннями ДСА за рахунок коштів Державного бюджету України; на час виконання народними засідателями і присяжними своїх обов’язків у суді за місцем основної роботи їм зберігаються всі гарантії та пільги, передбачені законом. Час виконання народним засідателем чи присяжним обов’язків у суді зараховується до всіх видів трудового стажу. Звільнення народного засідателя чи присяжного з роботи або переведення на іншу роботу без його згоди під час виконання ним обов’язків у суді не допускаються. Порядок виплати винагороди та відшкодування витрат на проїзд

Статус судді і наймання житла, виплати добових народним засідателям і присяжним за час виконання ними обов’язків у суді затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. № 1506 [1] .

На час виконання обов’язків зі здійснення правосуддя на народних засідателів та присяжних поширюються гарантії незалежності і недоторканності судців, установлені законом. Такі гарантії забезпечуються передбаченою процесуальним законом процедурою здійснення правосудця, забороною будь-якого незаконного впливу при здійсненні правосуддя, недоторканністю народного засідателя та присяжного. За обгрунтованим клопотанням народного засідателя, присяжного заходи безпеки щодо них можуть вживатися і після закінчення виконання їх обов’язків.

Статус народного засідателя та присяжного передбачає не тільки сукупність їхніх прав, а і їх обов’язки. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 57 Закону на народних засідателів і присяжних покладено певні обов’язки, передбачені в судоустрійному законодавстві та деталізовані у відповідних процесуальних кодексах.

Народні засідателі беруть участь у здійсненні правосуддя тільки у цивільних правах. Цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного професійного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються правами судді. У цивільному судочинстві народні засідателі беруть участь у розгляді цивільних справ окремого провадження про: обмеження цивільної дієздатності фізичної особи; визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; усиновлення; надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу. Визначення колегії суддів для розгляду конкретної цивільної справи за участю народних засідателів здійснюється автоматизованої системою документообігу суду відповідно до ст. 111 ЦПК. Правовий статус народних засідателів характеризується тим, що вони при розгляді цивільної справи користуються рівними правами з головуючим професійним суддею при вирішенні всіх питань, які виникають при розгляді цивільної справи та ухваленні судового рішення.

У кримінальному провадження інститут присяжних почав функціонувати одночасно з набранням чинності Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 р. Відповідно до частин 3, 9 ст. 31 Кодексу кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо злочинів, за вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі, здійснюється колегіально за клопотанням обвину-

Баченого судом присяжних у складі двох професійних суддів і трьох присяжних. На забезпечення зазначеного права передбачено обов’язок прокурора та суду роз’яснити обвинуваченому наявність у нього права подання такого клопотання.

Порядок кримінального провадження в суді присяжних детально регламентовано статтями 383–391 КПК. Судці та присяжні разом вирішують усі питання, пов’язані із судовим розглядом кримінальної справи, крім обрання, скасування та зміни запобіжного заходу щодо обвинуваченого. Відповідно до ч. 1 ст. 386 КПК присяжний має такі процесуальні права: брати участь у дослідженні всіх відомостей і доказів у судовому засіданні; робити нотатки під час судового засідання; з дозволу головуючого ставити запитання обвинуваченому, потерпілому, свідкам, експертам, іншим особам, які допитуються; просити головуючого роз’яснити норми закону, що підлягають застосуванню при вирішенні питань, юридичні терміни і поняття, зміст оголошених у судовому засіданні документів, ознаки злочину, у вчиненні якого обвинувачується особа. Разом з тим, присяжний зобов’язаний: правдиво відповісти на запитання головуючого і учасників судового провадження щодо можливих перешкод для його участі в судовому розгляді, його стосунків з особами, які беруть участь у кримінальному провадженні, що підлягає розгляду, та поінформованості про його обставини, а також на вимогу головуючого подати необхідну інформацію про себе; додержуватися порядку в судовому засіданні і виконувати розпорядження головуючого; не відлучатися із залу судового засідання під час судового розгляду; не спілкуватися без дозволу головуючого з особами, які не входять до складу суду, стосовно суті кримінального провадження та процесуальних дій, що здійснюються (здійснювалися) під час нього; не збирати відомості, що стосуються кримінального провадження, поза судовим засіданням; не розголошувати відомості, які безпосередньо стосуються суті кримінального провадження та процесуальних дій, що здійснюються (здійснювалися) під час нього, і стали відомі присяжному в зв’язку з виконанням його обов’язків.

Характерною особливістю участі присяжних у кримінальному процесі є складання ними присяги. Відповідно до листа ВССУ “Про деякі питання порядку здійснення судового розгляду в судовому провадженні у першій інстанції відповідно до Кримінального процесуального кодексу України” від 5 жовтня 2012 р. № 223-1446/0/4-12 після закінчення відбору присяжні за пропозицією головуючого складають присягу такого змісту: “Я (прізвище, ім’я, по батькові), присягаю виконувати свої обов’язки чесно і неупереджено, брати до уваги лише досліджені в суді докази, при вирішенні питань керуватися законом, своїм внутрішнім переконанням і совістю, як личить вільному громадянину і справедливій людині”. Текст присяги зачитує кожен присяжний, після чого підтверджує, що його права, обов’язки та компетенція йому зрозумілі.

З метою забезпечення незалежності та неупередженості присяжних ст. 389 КПК передбачає заборону прокурору, обвинуваченому, потерпілому та іншим учасникам кримінального провадження протягом усього судового розгляду спілкуватися з присяжними інакше, ніж у порядку, передбаченому процесуальним кодексом.

Участь народних засідателів і присяжних у суді першої інстанції

Участь народних засідателів і присяжних у суді першої інстанції, або участь народу в здійсненні судочинства є одним з найважливіших принципів судоустрою. Даний принцип є характерним для демократичних правових країн з високим рівнем дотримання прав і свобод людини і громадянина, самостійною судовою системою. Традиційно суди присяжних і народні засідателі розглядаються як додаткова гарантія проти зловживань з боку державної влади. Змагальний судовий процес дійсно є змагальним тоді, коли відбувається протиставлення доказів, які наводяться протилежними сторонами, перед пасивним і нейтральним органом, єдина мета якого – у вирішенні цієї справи.

Зародки інституту суду присяжних можна побачити у давньогрецькому суді геліастів, що був інститутом безпосереднього здійснення правосуддя народом. До складу геліеї входили 6000 представників народу, старших за ЗО років. У Римській республіці також, починаючи з II ст. до н. е., діяв прообраз суду присяжних – римське журі юдексів. Після повстання Спартака до складу цієї постійної комісії були введені представники різних верств населення (аристократія, вершники, трибуни), але за диктатури Цезаря було встановлено високий майновий ценз, що фактично позбавив доступу до здійснення правосуддя навіть середні прошарки населення. Перші документальні згадки про участь народу в здійсненні правосуддя в Європі мають місце в історії Великої Британії, де така форма правосуддя з’явилась ще у XII ст., за Генріха II, і отримала розвиток з прийняттям Великої Хартії Вольностей у 1215 р. Згодом у країнах Європи народ долучається до розгляду і вирішення різних категорій справ і в різних організаційних формах: журі вердикту в Англії, суд асизів у Франції (а також у ряді інших європейських країн, що пов’язано із завоюваннями Наполеона), суд шефенів у Німеччині.

На території України також існували різні форми участі народу в здійсненні правосуддя. У XV ст., за правління московського великого князя Івана III найважливіші справи розглядали крім старост і “кращі і добрі люди”. У середині XVI ст. у Новгороді та Пскові обирали так званих цілувальників, обов’язком яких було “в суді сидіти та правду стерегти”. Продовжується ця традиція і за Івана Грозного. Українським прототипом інституту суду присяжних є копний суд, якому притаманні риси англійського судочинства за участю суду присяжних, а саме: обов’язок і місцевої української громади, й англійського фриборгу полягав у підтриманні правопорядку та визначенні особи, винної у вчиненні злочину.

У XIX ст. у Російській імперії внаслідок хаосу в законодавстві, низького рівня здійснення правосуддя та повної його невідповідності західноєвропейським стандартам визріла ідея проведення судової реформи. У 1864 р. імператор Олександр II затвердив Статут кримінального судочинства і Статут про покарання, які і запровадили вперше інститути присяжних засідателів та адвокатури.

У результаті судової реформи 1864 року в Російській імперії в окружних судах для розгляду більшості кримінальних справ було запроваджено інститут присяжних засідателів, схожий на французьку модель суду асизів: на присяжних покладався обов’язок прийняття рішення про винуватість чи невинуватість підсудного. Суд присяжних запроваджувався поетапно. Спочатку, у 1867 р., він був втілений у практику Харківського, Сумського та Ізюмського судів, територіально розміщених ближче до центру імперії. Найпізніше, у 1880 р., суд присяжних набув практичного застосування у Правобережній Україні – у Київському, Уманському, Кам’янець-Подільському, Житомирському та Луцькому судах.

Після революційних подій у 1917 році інститут присяжних було скасовано Декретом про суд № 1 від 22 листопада, однак на українських землях інститут суду присяжних набув подальшого розвитку у 1917–1920 pp., незважаючи на політичну нестабільність та економічну кризу. У Західній і Східній Галичині та на Буковині суд присяжних діяв за положеннями австро-угорського законодавства, що продовжувало бути чинним. У 1921 р. на українських землях, що перебували у складі Польщі, суд присяжних було запроваджено до судової системи на досить незначний строк. Натомість надалі створювався новий інститут – народних засідателів, який мав наблизити суди до народу. Даний інститут продовжував діяти як протягом радянської доби української державності, так і після здобуття незалежності у 1991 р.

Світовій юридичній практиці відомі дві моделі участі народу у здійсненні правосуддя – англо-американська та європейська. Перша полягає в тому, що суд присяжних виносить вердикт про винуватість чи невинуватість не в присутності професійного судді, друга передбачає участь у розгляді справи відомих вітчизняній судовій системі народних засідателів, які досліджують усі матеріали справи та виносять рішення спільно із суддею. На сьогоднішній день суд присяжних функціонує в таких європейських країнах, як Австрія, Бельгія, Данія, Іспанія, Норвегія, Швеція, Швейцарія, розглядаючи здебільшого кримінальні справи щодо тяжких злочинів, а також щодо державних та інших злочинів, які мають політичний характер.

Участь народу в здійсненні правосуддя в Україні закріплено на найвищому законодавчому рівні. У ч. 4 ст. 124 Конституції України зазначено, що народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Стаття 127 Конституції вказує, хто саме може здійснювати правосуддя в Україні: професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні. Таким чином, Основний Закон держави визначає дві форми участі народу в здійсненні правосуддя: інститут народних засідателів та інститут присяжних. Особливості участі вказаних осіб у вирішенні справ, їх статус і повноваження встановлені Законом і галузевим процесуальним законодавством.

У контексті даного принципу участь народу у здійсненні правосуддя дістає вияв в участі у судових процедурах поряд із професійними суддями пересічних громадян України на тимчасовій основі. Тому не є здійсненням даного принципу, наприклад, участь у процесі секретаря судового засідання (який хоч і працює на професійній основі, однак не здійснює правосуддя) або присутність осіб на судовому засіданні як свідків.

Відповідно до ст. 57 Закону народним засідателем, присяжним є громадянин України, який у випадках, визначених процесуальним законом, вирішує справи у складі суду спільно із суддею (суддями), забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу в здійсненні правосуддя. При розгляді та вирішенні справи народні засідателі та присяжні користуються повноваженнями судді і повинні виконувати обов’язки, пов’язані з розглядом і вирішенням справи. Інші обов’язки професійних суддів, пов’язані з їх професійним статусом на народних засідателів і присяжних не поширюються. Народні засідателі та присяжні користуються і деякими гарантіями забезпечення своєї діяльності, що поширюються на професійних суддів, зокрема, вони не можуть бути допитані в якості свідка про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку (п. 4 ч. І ст. 51 ЦПК).

Законодавець закріпив однакові вимоги до осіб, які можуть бути присяжними і народними засідателями: громадянство України, віковий ценз (не молодше ЗО років) і ценз осілості (постійне проживання на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду). Списки народних засідателів і присяжних затверджуються відповідними місцевими радами строком на 4 і 2 роки відповідно [1] .

Ha сьогоднішній день здійснення правосуддя за участю непрофесійних представників народу законодавчо закріплено у цивільній та кримінальній юрисдикціях. За загальним правилом, присяжні та народні засідателі можуть розглядати та вирішувати справи лише по суті у суді першої інстанції. Можливість перегляду судових рішень непрофесійними суддями в законодавстві не передбачена, оскільки такий перегляд потребує глибокої професійної підготовки суб’єктів перегляду, якими є судді апеляційної чи касаційної інстанцій, з метою виявлення та усунення можливих помилок.

У порядку цивільного судочинства справи у судах першої інстанції у визначених законом випадках повинні розглядатися колегією у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді. До таких випадків законодавець відносить деякі категорії справ окремого провадження:

  • 1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;
  • 2) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;
  • 3) усиновлення;
  • 4) надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку;
  • 5) примусова госпіталізація до протитуберкульозного закладу.

Участь народних засідателів у розгляді справ про усиновлення

обумовлена тим, що результат вирішення справи не в останню чергу залежить від моральної оцінки обставин і спроможності усиновителів надати дитині батьківську опіку. Необхідність залучення народних засідателів до розгляду інших категорій справ можна пояснити потребою у підвищенні довіри до суду, а також у додатковій гарантії незалежності та неупередженості суду при вирішенні справ, пов’язаних із втручанням у сферу правосуб’єктності особи чи примусовим лікуванням.

У кримінальному судочинстві інститут народних засідателів існував до 2011 р. та був скасований 19 травня 2011 р. в зв’язку з підготовкою до запровадження інституту присяжних. 13 квітня 2012 р. прийнято новий Кримінальний процесуальний кодекс, який на законодавчому рівні вперше за 16 років не тільки реалізував конституційні вимоги щодо суду присяжних, а і запровадив механізм їх участі у розгляді та вирішенні кримінальних справ. Стаття 31 КПК встановлює, що кримінальне провадження в суді першої інстанції стосовно злочинів, за вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі, здійснюється колегіально у складі трьох професійних суддів, а за клопотанням обвинуваченого – судом присяжних у складі двох професійних суддів і трьох присяжних. Кримінальне провадження стосовно кількох обвинувачених розглядається судом присяжних стосовно всіх обвинувачених, якщо хоча б один з них заявив клопотання про такий розгляд. Усі питання, пов’язані із судовим розглядом, крім питання про застосування, зміну чи скасування запобіжних заходів, судді і присяжні вирішують спільно. Нарадою суду присяжних керує головуючий, який послідовно ставить на обговорення питання, що вирішуються судом при ухваленні вироку, проводить відкрите голосування і веде підрахунок голосів. Голоси професійних суддів і присяжних при підрахунку є рівнозначними, а утриматися від голосування ніхто зі складу суду присяжних не може (ст. 391 КПК).

Загальноприйнятим є положення, що роль суду за участю присяжних забезпечує право людини бути визнаним винним у вчиненні злочину не інакше як за рішенням рівних йому осіб, представників народу. Це підтверджується тим, що в країнах, у яких суд присяжних становить невід’ємну складову системи кримінального судочинства, він вважається найбільш поважним інститутом демократичної правової держави. У ході розгляду та вирішення кримінального провадження судом присяжних значно підвищується ефективність реалізації обвинуваченими своїх прав і законних інтересів, у тому числі головного права: на захист від незаконного та безпідставного кримінального переслідування та засудження.

У господарському, адміністративному судочинстві та при розгляді справ про адміністративні правопорушення участь народу в здійсненні судочинства чинним законодавством не передбачена.

Ідея участі народу в здійсненні правосуддя достатньо давно сприйнята теорією і практикою. Ефективна діяльність державних органів неможлива без тісної й систематичної співпраці з народним елементом, тобто з громадянами, громадськістю, оскільки потужним регулятором соціальної поведінки громадян є громадська думка як великих, так і малих соціальних груп. За правовою природою суд за участю народу є однією з форм здійснення безпосередньої демократії, тобто способом волевиявлення народу при вирішенні суспільно важливих питань.