Володимир Маяковський

Російський поет, лірик, представник школи футуризму. Починає творчий шлях із заперечення традицій старої класичної культури, вносить у поезію революційний дух доби, погляд його спрямований до майбутніх “мільйонів”. Він поет-бунтар, поет-оратор, поет-агітатор.

Перші твори були надруковані в альманаху “Ляпас суспільному смаку”, далі виходять поеми “Хмарина в штанах”, “Флейта-хребет” (1915), “Людина”, “Війна і мир” (1917), “150 000 000”, “Володимир Ілліч Ленін” (1924). У той же час Маяковський пише багато віршів, агіток, співпрацює з газетами, подорожує країною з творчими виступами. Поета захоплює ідея революційного оновлення, він вітає прогресивні зміни, але не може пройти повз недоліки. Виникають його сатиричні драми “Клоп”, “Баня”, але цензурна влада намагається їх не пропустити до глядача. Останні роки життя Маяковський не знаходить підтримки серед літераторів, між поетом і суспільством виростає стіна нерозуміння, що приводить його до смерті.

Твори Володимира Маяковського:

Дивіться також:

УкрЛіб — скорочення від Ukrainian Library (українська бібліотека). Метою створення цього сайту було зробити українську літературу доступною для всіх, хто бажає її читати.

УкрЛіб © 2000 — 2024, Євген Васильєв
При використанні матеріалів сайту, посилання на УкрЛіб обов’язкове.

Чому застрелився Володимир Маяковський

Історія самогубства відомого «поета-трибуна» і «горлана-главаря» має не один десяток версій. Однією з них було його нерозділене кохання до Лілі Брік (Каган). Утім, не вона була свідком трагічної події 14 квітня 1930 року, і не вона бачила, як після фатального пострілу в кімнаті звивався димок, і Маяковський ще намагався підвести голову.

Згадана Ліля Брік хіба що свідомо підштовхнула поета до логічного кінця. Її шлюб 1912 року з Осипом Бріком – після «творчих» канікул у Мюнхені 1911 року, під час яких вона жила одночасно з Г.Блуменфенльдом, О.Волком і О.Грановським – набув певної завершеності по тому, як подружжя познайомилось з Володимиром Маяковським, і всі вони почали жити «родиною на трьох».

Третій не зайвий?

Цікаво, що саме Осип Брік сприяв зближенню своєї дружини з поетом, якому видав на власні гроші його поему «Облако в штанах». З’явилася ніби як «людина-дитя», котра могла «виростати» на очах зацікавленої парочки. До того ж, «третій» у подружньому житті був зовсім не «зайвий» і цікавив подружжя Бріків не лише з естетичної точки зору. «Я любила заниматься любовью с Осей, – згадувала Ліля Брік. – Мы тогда запирали Володю на кухне. Он рвался, хотел к нам, царапался в дверь и плакал».

Можливо, саме тому Маяковський намагався позбутися своїх комплексів, розбурханих пристрастю до свавільної жіночки-вамп, яка значила на бережках рукопису, відповідно, щодо Бріка і Маяковського: «Физически О.М. не был моим мужем с 1916 г., а В.В. – с 1925 г.». Тож зі своєю черговою коханкою Веронікою Полонською поет зійшовся вже на зовсім іншому ґрунті, ніби бажаючи помститися за попередні любовні невдачі з любою Лілею. «В.В. требовал ежедневных встреч, – бідкалась приваблива, але одружена з М.Яншиним акторка МХАТу, якій під час зустрічі з 36-річним В.Маяковським було ледь за двадцять. – У период виставки «ХХ лет работы» я была беременна от него. Сделала аборт, у меня появилось отвращение к физическим отношениям. В.В. никак не мог с этим примириться, это приводило его в неистовство».

На відміну від сімейства Бріків, Полонська знала зовсім іншого Маяковського. Нетерплячого мазохіста, що ані хвилини не міг прожити без владної хазяйки, якій він з усіх куточків світу, куди його закидала гастрольна доля, слав любовні листи з телеграмами, а незалежного й наполегливого деспота-коханця. Наразі складно з’ясувати, якій саме з цих двох еротичних іпостасей поет був найбільш адекватний за життя, хоч загальновідомо, що мазохізм – це одна з форм садизму. Так, будучи з Полонською, Маяковський визнавав, що хоче кардинально змінити своє життя, завести родину, дітей, власний дім. Він називав її своєю останньою надією і був відвертий з нею так, як мало з ким до того. В.Полонська знала і про його дочку, плід паризького кохання до Тетяни Яковлевої, і про всіх його жінок, і насамперед – про його пекельну пристрасть до Лілі Брік.

Загалом усі жінки Маяковського не просто знали про існування Лілі – вони змушені були вислуховувати захопливі розповіді поета про неї. Будучи у Франції, поет разом із згаданою Яковлевою блукав по паризьких крамницях, щоб вибрати для коханої Лілі авто. Адже вона любила подарунки, а він любив дарувати. Імпровізовану обручку, всередині якої було вирізьблено: «Л.Ю.Б.» (себто «Ліля Юріївні Брік») владна коханка носила після смерті поета на шиї – разом з його власним перснем, почепленим на тому намисті поруч із каблучками інших коханців.

Але по-справжньому Маяковського, здається, не любила жодна з його жінок. У тому числі й Ліля Брік. Після смерті поета вона відновила сумнозвісну «родину на трьох», запросивши до співжиття героя громадянської війни Віталія Примакова, розстріляного згодом у 1937 році. Пізніше, після смерті Осипа Бріка в 1945-му, що сталася, ясна річ, через інфаркт, з’явився наступний неофіційний чоловік, літературознавець Васілій Катанян. За життя Ліля Брік любила приказувати: «Я любила только одного. Одного Осю, одного Володю, одного Виталия и одного Васю».

Хоч насправді романів з видатними особами, вистачало без того – і до Маяковського, і після нього, і паралельно з ним. Був, між іншим, державний діяч Киргизії Юсуп Абдрахманов, а також відомий кінорежисер Кулєшов, якого через нещасне кохання ледве спинили на порозі самогубства, буквально схопивши за руку. «Знал ли Маяковский о ваших романах?» – питали в Лілю Брік на схилі життя. – «Знал». – «Как он реагировал?» – «Молчал».

Смерть – не смерть?

В останні дні свого життя Маяковський відчайдушно намагався створити власну родину. Він писав листи в Париж до Тетяни Яковлевої, в яких благав її вийти за нього заміж. Від Вікторії Полонської вимагав негайного розлучення з чоловіком. І в той самий час клопотався про те, щоб отримати квартиру поруч з сімейством Бріків. Без Лілі, без дозволу жорстокої хазяйки жодне родинне життя не уявлялось Маяковському можливим. Навіть після смерті поета все вирішилось на користь Лілі Брік. У своєму передсмертному листі Маяковський писав: «Товарищ Правительство! Моя семья – это Лиля Брик, мама, сестры и Вероника Витольдовна Полонская. Если ты устроишь им сносную жизнь – спасибо». Натомість половина при розподілі поетової спадщини, якою його справжня родина (мати і сестри) не займалася, дісталася самій лише Л.Брік. Не без її втручання В.Полонська ще у 1930-му році відмовилася вважати себе членом родини В.Маяковського (при живому чоловікові!) і категорично заперечила свій інтимний зв’язок з поетом. Щоправда, у своїх спогадах, які з’явилися друком після її смерті у 1994 році, вона неодноразово наголошує на цих стосунках.

Також у 1971 році Полонська спробувала відновити свої «родинні» права, написавши на ім’я Леоніда Брежнєва заяву з проханням надати їй персональну пенсію, як членові родини Маяковського. Дізнавшись про це, поетова сестра заявила, що ані Брік, ні Полонську ніхто з Маяковських ніколи не вважав за членів родини. При цьому у смерті поета вона звинувачувала безпосередньо В.Полонську, яка, мовляв, була свідком його страшних душевних мук і нічого не зробила, щоб «переключить это настроение, чтобы отвести курок револьвера от него». У претензіях В.Полонської на персональну пенсію було відмовлено, а за постановою ВЦВК і СНК РСФСР від 1930 року авторські гонорари В.Маяковського і далі ділили порівну між собою його родина і Ліля Брік.

Отже, морально відповідальною за смерть «першого радянського поета» в ЦК зробили Вікторію Полонську. Утім, чи лише вона винна у тому, що сталося? І чи не завдяки неприхованим фобіям Маяковського ця жінка виявилась причетною до його особистої трагедії?

Справа в тому, що протягом свого життя Маяковський був схильний до самогубства. Кілька разів до трагічної розв’язки він намагався покінчити з собою. «Мысль о самоубийстве была хронической болезнью Маяковського», – згадувала Л.Брік. – Всегдашние разговоры Маяковского о самоубийстве! Это был террор. В 1916 году рано утром меня разбудил телефонный звонок. Глухой, тихий голос Маяковского: «Я стреляюсь. Прощай, Лилик». Я крикнула: «Подожди меня!» – что-то накинула поверх халата, скатилась с лестницы, умоляла, гнала, била извозчика кулаками в спину. Маяковский открыл мне дверь. Он сказал: «Стрелялся, осечка. Второй раз не решился, ждал тебя». Как часто я слышала от Маяковского слова: «Застрелюсь, покончу с собой. 35 лет – старость. До тридцати лет доживу. Дальше не стану».

Точка кулі вкінці

Дізнавшись, що фінальний постріл був зроблений В.Маяковським з браунінга, Л.Брік полегшено зітхнула: «Хорошо, что не из револьверчика. Как бы некрасиво получилось – большой поэт и из маленького пістолета». Справді, крім старості, поет боявся звинувачень у замалих «розмірах» свого кохання, а чи його інструменту, якщо зважити на модні на ту пору фрейдистські алюзії.

Здавалося б, про що поема В.Маяковського «Про это»? У всякому випадку аж ніяк не «про це». Немає у ній ані еротики, ані сексу. Розповідь Маяковського про “ЭТО” можна порівняти хіба що з мріями поета-мазохіста про насильство, його грімким блюзом коханця, що вмирає від туги за любовним покаранням. Недаремно свого часу літературознавець Роман Якобсон вказував на спорідненість поеми «Про это» з віршем «Товарищу Нетто – пароходу и человеку». Ця жанрова близькість чітко проявляється у розділі «Последняя смерть», основний мотив якої – перемога насильства, що породжує героїв. Маяковським при цьому керує жага до ґвалтівної смерті, зразком якої він обирає вбивство у 1928 році дипкур’єра Теодора Нетто: «Но в конце хочу – других желаний нету – / Встретить я хочу свой смертный час / Так, как встретил смерть товарищ Нетте».

Згадаймо також химерне заклинання В.Маяковського, що стало своєрідним гаслом: «Ленин – жил, Ленин – жив, Ленини будет жить». Здавалося б, що може бути абсурднішим за це бажання побачити Леніна-зомбі, Леніна-Вія, Леніна-вурдалака? Мабуть, не дивно, що, оцінюючи свого часу патріотичну поему “150 000 000” Маяковського цей самий Ленін вирік: «Печатать подобный вздор тиражем не более 1500 экз. для библиотек и чудаков, а Луначарского сечь за футуризм».

Зрозуміло, що при всій жорсткості суджень, які мають суто текстуальний характер, за поетичними рядками залишаються людські риси. Судити про них після смерті власника – справа не дуже вдячна. «Покойник этого ужасно не любил», – жартома зазначив поет перед смертю. А що саме любив «покойник», нині, здається, уже мало кого цікавить. Оскільки Маяковський для нащадків – це тільки текст. І вже не одіозні «сто томов партийных книжок», а той бік поетової творчості, що рясно мережаний знаками погребальної обрядовості. Адже саме Маяковський був найбільш «ритуальним» з усіх радянських авторів, чия поетична обрядовість лягла фундаментом усієї соціалістичної культури. І навіть вибір «точки пули в конце» був зроблений ним не стільки з точки зору побутової карми, скільки з позиції реалістичної доречності вогнепальної розв’язки.

Ігор Бондар-Терещенко