1788—1824

Вплив творчості Дж. Байрона на розвиток романтизму в Європі. У кожній країні романтизм мав свої специфічні ознаки. Англія також не є винятком. На англійському ґрунті плідно розвивалися такі романтичні течії, як рання (універсальна, філософська) — Вільям Блейк, Семюел Колрідж; народно-фольклорна — Вільям Вордсворт; утопічна — Персі Біші Шеллі; «вальтер-скоттівська» (історична) — Вальтер Скотт; релігійно-містична — Вільям Вордсворт, Роберт Сауті; байронічна — Джордж Байрон та його послідовники.

Розквіт творчості Дж. Байрона припав на першу третину XIX ст., коли в Англії та Європі посилилися настрої розчарування після Французької революції та періоду наполеонівських війн. Тому в спадщині Дж. Байрона переважають теми, пов’язані з неприйняттям навколишньої дійсності та її гострою критикою. Герой Дж. Байрона виступає проти духовно ницого суспільства, він тікає зі свого оточення у світ природи, спогадів і нездійсненних ідеалів. У творчості митця яскраво виявився контраст між реальним життям і мріями героя.

Байронічний герой розчарований у принадах світу, його не радує ані багатство, ані слава, ані кохання. Основний його духовний стан — це нудьга. Він не задоволений навколишнім середовищем, не може знайти місце в ньому, звідси — його тривалі блукання в нетрях власної душі й у світі. Це не національний, а інтернаціональний тип епохи. Він відчуває світову скорботу, загальну невлаштованість людства. Його душа протестує проти неволі, духовної ницості, обмеженого існування, прагне полинути у світ чистих і світлих почуттів, краси природи, високих ідеалів, але світ надто жорстокий до нього. Байронічний герой самотній і відчужений. Його страждання й почуття — головний предмет дослідження автора. Герой Дж. Байрона — песиміст і водночас егоїст. Він нерідко несе загибель усім, хто його любить. Це грішний янгол, демон, який ніде не знаходить розради, але й сам страждає від цього.

Вплив творчості Дж. Байрона на англійську й інші літератури Європи був таким сильним, що інші письменники наслідували теми, мотиви, його стиль, а широка публіка — тип поведінки, відчувань, ставлення до світу, навіть одягу. Дж. Байрон був напрочуд популярним автором доби. Тому від часів Дж. Байрона сформувалося поняття «байронізм». Це ідейно-естетична концепція в європейській культурі XIX ст., пов’язана з творчістю Дж. Байрона, властива й іншим митцям. Основні ознаки байронізму — тираноборство, волелюбність, бунтарство, демонізм, заперечення недосконалої дійсності. Дж. Байрон у своїх героях відтворив риси, характерні для пореволюційної доби, часу великих розчарувань, душевної смути, коли жили й страждали так звані «зайві люди».

З появою творів Дж. Байрона до широкого вжитку ввійшло поняття «байронічний герой», котрий став утіленням духу епохи, тих настроїв, якими жило суспільство на початку XIX ст.

Дух бунтарства, розчарування в суспільстві, двоїстість, рефлексія — характерні риси байронічного героя.

Шлях Дж. Байрона. Французький письменник А. Моруа назвав життя Дж. Байрона «дорогою слави й честі». І це дійсно так, адже поет поєднав у собі найкращі людські якості: прагнення істини, гостре відчуття несправедливості, палке бажання боротися з вадами суспільства й захищати права людини. Це був шлях важких випробувань, падінь і розчарувань, але поет ніколи не схилявся під ударами долі, ніщо не могло спинити вільний політ його уяви й непереборне прагнення до свободи.

Джордж Ноел Гордон Байрон народився 22 січня 1788 р. в м. Лондоні (Англія). Його батько, Джон Байрон, належав до аристократичного, але збіднілого англійського роду. Він був легковажною людиною. Одружившись із матір’ю Байрона, Кетрін Гордон Гайт, дочкою багатих землевласників, батько поета розтринькав увесь її спадок і втік від кредиторів у Францію, де помер 1791 р. Від нього залишилися тільки борги та ще дочка від першого шлюбу — Августа, яку виховувала бабуся. Байрон не бачився з Августою до 1804 р., однак пізніше вони потоваришували, Августа стала вірним другом поета до кінця його життя, їй присвячено чимало творів.

Ранні дитячі роки хлопчика минули в Шотландії, у невеличкому містечку Ебердіні. З дитинства він відчував себе самотнім. Мати любила його, але болісно переживала бідність і гнівалася на чоловіка, який залишив її з боргами, тому нерідко виливала відчай на сина. Внутрішній біль хлопчика посилювала й фізична вада — кульгавість, з якою він боровся все життя, зміцнюючи своє здоров’я за допомогою спорту (фехтування, плавання, бокс тощо). Аж раптом становище сім’ї Байронів змінилося на краще. Після смерті двоюрідного діда Джорджа — лорда Вільяма Байрона — майбутній поет успадкував титул лорда.

Т. Стіводсон. Місіс Кетрін Гордон Байрон. XIX cт.

1801 р. Дж. Байрон вступив до школи закритого типу в Гарроу, де навчалися діти з багатих аристократичних сімей. У школі він захопився літературою й історією, почав писати вірші. Після закінчення школи Дж. Байрон вступив до Кембриджського університету. У 1806-1808 рр. вийшли друком перші його збірки, що відзначаються щирістю перших почуттів і благородством душі.

У 1809-1811 рр. Дж. Байрон здійснив велику подорож різними країнами. Він побував у Португалії, Іспанії, Албанії, Туреччині, Греції. Поет вивчав історію, особливості культури й життя суспільства різних народів. Роздуми про людину та світ відображені в поемі «Паломництво Чайльд Гарольда», перші дві пісні якої написано під час мандрівки (вийшли друком 1812 р.). Твір із захопленням сприйняла вся Європа. Скрізь читали й цитували Дж. Байрона, він став почесним гостем у літературних салонах і світських товариствах.

«Багато людей нашого часу починали життя ні з чим, а закінчували відомими людьми» (Дж. Байрон).

ЛІТЕРАТУРНА ПРОГУЛЯНКА

Ньюстедське абатство

Після смерті двоюрідного діда Дж. Байрон успадкував титул лорда й родовий маєток — Ньюстедське абатство. Хлопцеві на той час виповнилося десять років, і він радісно блукав околицями маєтку. Поет присвятив Ньюстедському абатству вірші «Прощання з Ньюстедським абатством», «Елегія на Ньюстедське абатство» та ін., у яких виявилося захоплення старовиною, історією, життям предків. Коли Дж. Байрон навчався в школі в Гарроу, канікули проводив у Ньюстеді. Улітку 1803 р. він зустрівся тут із Мері Чаворт, дочкою сусідів. Юний Байрон покохав Мері, образ якої проходить через багато його віршів: «До Мері при одержанні її портрета», «Ти щаслива», «Станси до однієї леді. », «Сон» та ін. Улітку 1811 р. Дж. Байрон дізнався про хворобу й смерть матері. Горе поета посилила загибель його близького друга Чарльза Скіннера. Він усамітнився в Ньюстеді, не хотів нікого бачити, заповів поховати його поруч з улюбленим собакою в склепі Ньюстедського саду.

Ньюстедське абатство — родовий маєток Байронів

Повернувшись до Англії, Дж. Байрон вирішив зайнятися суспільною діяльністю. Як лорд, він посів місце в парламенті, гостро реагував на проблеми громадськості, стаючи на захист тих, кого державні діячі прирікали на бідність і загибель. У своїх палких промовах у парламенті Дж. Байрон захищав права робітників і селян, закликав дотримуватися толерантності в питаннях віри. Громадянські мотиви потужно зазвучали й у його творчості.

Стара школа в Гарроу. Велика Британія. Сучасне фото

У 1813-1816 рр. Дж. Байрон створив цикл східних поем: «Гяур» (1813), «Абідоська наречена» (1813), «Корсар» (1814), «Облога Коринфа» (1816), «Паризина» (1816). У цих творах автора цікавить передусім виняткова особистість і надзвичайні обставини, у які вона потрапляє. У східних поемах події відбуваються в умовному (історичному або екзотичному) просторі, який увиразнює силу й незвичайність характерів. Герої східних поем вирізняються зі свого середовища, вони охоплені пристрастями, що визначають їхню долю. Це переважно бунтівники, самотні й трагічні, бо повстали проти Бога, людей і всього світу, а світ до них ворожий і жорстокий.

«Забезпечити свободу й існування трудівників — найважливіша мета суспільства» (Дж. Байрон).

«Я нікого, крім нього, не міг обрати представником нової поезії, тому що він справді великий талант нашої доби. Байрон утілює весь теперішній час» (Й. В. Ґете).

У січні 1815 р. Дж. Байрон одружився з Аннабеллою Мілбенк, яка походила з багатої аристократичної родини. Але її прагнення до сімейного затишку не узгоджувалися з вдачею поета, котрий займався широкою суспільною й літературною діяльністю. Через рік після одруження, народивши доньку Аду, Аннабелла розлучилася з Дж. Байроном.

25 квітня 1816 р. письменник, утомлений сімейними негараздами та гострою критикою ворогів у парламенті, виїхав з Англії за кордон. Почався новий період у його житті — роки перебування у Швейцарії, Італії, Греції. У Швейцарії він потоваришував з англійським поетом-романтиком Персі Біші Шеллі, їхня дружба справила вплив на обох митців. Одного разу під час прогулянки біля Женевського озера Дж. Байрон і П. Б. Шеллі потрапили під сильний дощ й змушені були шукати притулку в Шильйонському замку, з яким пов’язана доля швейцарського патріота XVI ст. Франсуа Бонівара: за політичні погляди його тривалий час утримували в підземеллі. Легенди Шильйонського замку дали поштовх до створення поеми «Шильйонський в’язень», де показано трагедію волелюбної людини.

З 1816 по 1823 р. Дж. Байрон жив в Італії. Там він завершував «Паломництво Чайльд Гарольда» (остання пісня поеми створена 1818 р.), написав поему «Мазепа» (1818) і драму «Каїн» (1821), розпочав роман у віршах «Дон Жуан» та ін. В Італії Дж. Байрон жив у різних містах — Венеції, Равенні, Генуї та ін. На тлі живописної природи відбулося його знайомство з юною Терезою Гвічіолі, дружиною старого й багатого графа. Тереза та Джордж покохали одне одного й, попри різні перешкоди, були щасливими. Тереза домоглася розлучення на суворих церковних умовах, але це не завадило їй жити поблизу Дж. Байрона.

Українська дослідниця Соломія Павличко зазначила: «Байронізм — це окреслена художня система, неоднозначна, контрастна, вона еволюціонувала настільки, що все те, що на початку покладено в її основу, наприкінці було безжально висміяно, відкинуто самим її творцем. У кожному творі геніального митця вмістився не лише трансформований уявою, “демонізований” власний образ, а й цілий згорток художніх тенденцій і філософських міркувань, і саме вони сьогодні є ключем до культурного розвитку епохи».

В Україні байронізм позначився на «Історії русів», творчості Є. Гребінки, М. Петренка, Л. Боровиковського й інших представників Харківської школи романтиків, згодом — П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки та ін.

Тереза походила з родини Гамбії, яка брала активну участь у русі карбонаріїв. Її брат, П’єтро Гамба, був одним з очільників цього руху в Равенні. Дж. Байрон теж пристав до карбонаріїв — борців за незалежність Італії. На початку 1821 р. карбонарії Равенни почали готуватися до повстання, а Дж. Байрон надавав їм посильну допомогу. Але повстання було жорстоко придушено. У 1822 р. Дж. Байрон вирішив узяти участь у визвольній боротьбі грецького народу проти Туреччини. Озброївши на власні кошти загін грецьких повстанців (для цього від продав свій маєток Рочдейл), поет вирушив до Греції. Там, у таборі патріотів у м. Месолонгіоні, він тяжко захворів. Лихоманка знесилила його, і 19 січня 1824 р. поет помер.

Т. Врізакіс. Зустріч лорда Байрона в Месолонгіоні. 1861 р.

Спочатку друзі хотіли поховати його в Афінах, у храмі Тезея, але потім вирішили перевезти тіло до Англії. Однак вони не одержали офіційного дозволу на поховання праху поета у Вестмінстерському абатстві, пантеоні англійської культури, тому його перевезли до церкви Хоркнелл-Торкард, неподалік від Ньюстедського абатства.

ДЖОРДЖ НОЕЛ ГОРДОН БАЙРОН – Життя і творчість письменника

Байрон народився 22 січня 1788 року в Лондоні у знатній, але зовсім збіднілій аристократичній родині. Англійський поет належав до давнього англійського роду, а по лінії матері, уродженої Гордон, був прямим нащадком короля Шотландії Якова І. Його батько, який вів безпутне життя (прізвисько «Mad Jack»), протринькав залишки свого майна та посаг дружини, втік до Франції, рятуючись від кредиторів, де й вмер, коли Байронові було три роки. Мати, майже позбавлена засобів до існування, відвезла сина на свою батьківщину в Абердин. У 1798 році по смерті двоюрідного діда Байрон успадкував титул лорда й родовий маєток — Ньюстедське абатство. У 1801 році Байрон вступив до аристократичної школи Хароу; у 1805 році — до Кембриджського університету.

У грудні 1806 року Байрон видав першу збірку віршів («Fugitive Pieces»), які, за порадою друга, який вважав окремі вірші надто чуттєвими, вилучив з продажу і знищив. Незабаром у світ вийшло друге видання цієї збірки. Обидва видання з’явилися без посилання на авторство. Уперше своє ім’я Байрон поставив на збірці «Години дозвілля», яка побачила світ у червні 1807 року.

У січні 1808 року на сторінках впливового «Единбурзького огляду» була надрукована рецензія. Критик, ознайомившись із віршами, вказав на те, що вони: незрілі й наслідувальні. Байрон зробив першу й свою найбільш невдалу спробу створити за прикладом інших романтиків образ-маску: юнака-поета, поета-аристократа. Образ був сконструйований з використанням новітніх романтичних мотивів: у прихильності до родового замку («Прощання з Ньюстедом») було щось від вальтер-скоттівського середньовіччя; у пристрасті до спогадів — від властивої Вордсворту мрійливої самозаглибленості; в анакреонтичних любовних віршах, героїні яких ховаються за вигаданими іменами Еми, Кароліни, угадувався вплив Т. Мура.

Однак за межами збірника залишилося те краще, що вже було написано й що саме тоді писав Байрон. Наприклад, вірші, звернені до Мері Чаворт: «Уривок, написаний невдовзі після заміжжя міс Чаворт», «Спогад»,— свідчення юнацької любові поета, що назавжди залишилися в його віршах як перше й найщиріше почуття.

Визнання, несподіване у вустах поета-романтика, але виправдане Байроном, який віддавав перевагу романтичній біографії над романтичною фантазією. Інші уявляли екзотичні дива Сходу, а Байрон здійснив туди подорож та оцінив все пильним поглядом політика. Інші бунтували в уяві, а він спочатку у своїх парламентських виступах і віршах підтримав руйнівників верстатів — лудитів, повсталу Ірландію, а пізніше сам взяв участь у змові італійських карбонаріїв і в грецькому повстанні. Він бачив себе передусім політиком, діячем суспільним, а вже потім — поетом, хоча поезія була його найзначнішим суспільним діянням. Звідси ж і скептичне ставлення до романтизму в цілому. Байрон не прийняв сучасного романтизму, хоча більшість його виступів проти Вордсворта, Саути, Мура, В. Скотта мали особистий характер. Скандал, що вибухнув, не застав Байрона в Англії. У червні 1809 року він відбув у дворічну подорож по Середземномор’ю. У липні 1811 року Байрон повертається до Англії й визнає, що сатира його була занадто різкою, і вибачається. Але далеко не все в ній можна пояснити хвилинним роздратуванням. У ній є оцінки, від яких Байрон не відмовиться. Він не приймає, по суті, головного — ролі поета, якою вона уявлялася романтикам. Для нього поет не маг, не баладник, не самотній мрійник, а оратор, суспільна особистість. Це він підтвердить і іншим своїм маніфестом, що його він привіз зі східної подорожі,— поемою «З Горація».

Байрон надавав йому великої ваги, але розчарував своїх друзів, які сподівалися отримати від нього щось інше. їхнім очікуванням більше відповідали дві перші пісні нової поеми «Паломництво Чайльд-Гарольда», робота над якими почалася ще восени 1809 року, в Албанії, де поет вперше усвідомив необхідність закріпити в поетичній формі свої враження від подорожі.

Третя і четверта пісні будуть пов’язані з іншою подорожжю Байрона — з його мандрівним життям після того, як 25 квітня 1816 року він буде змушений назавжди покинути Англію. Це було викликано остаточним розривом з англійським світським суспільством після того, як його залишила дружина Анабела Мільбенк одразу ж після народження дочки Ади.

Лондонський період (1812—1816) — час романтичної слави, роки успіху, що виявилися для поета важким іспитом. Залишитися собою, жити своїм життям повною мірою йому не вдавалося.

У 1812—1813 роках Байрон здійснив важливі виступи в палаті лордів, однак йому швидко «набридла парламентська комедія. Я виступив там три рази, але не думаю, що з мене вийде оратор» («Щоденник», 14 листопада 1813 року). Було написано ним кілька гострих політичних віршів — відгук на те, що відбувається, але в цілому поезія тих років справляла враження, що невдоволеність власним життям лондонського денді змушувала його люто кидати героя на зіткнення зі світом, на бунт проти нього.

Саме в ці роки Байрон створює цикл так званих східних поем, що розробляють уже знайдений у «Чайльд-Гарольді» новий жанр лисичанської поеми, що.,складно вибудовує відносини між автодром і героєм. У новому циклі автор трохи відступає в тінь і з більшою чи меншою послідовністю розповідає історію свого героя. Історію* у якій майже завжди є центральним: любовний епізод. Поеми утвердили за Байроном славу відчайдушного самотнього романтика, їх відразу ж перекладали іншими мовами* у тому числі й російською: «Гяур» (1813), «Абідоська наречена» (1813), «Корсар» (1814), «Лара» (1826), «Облога Коринфа» (1816), «Паризіна» (1816)і

У героях східних поем читачі впізнавали самого Байрона. Створювалися цікаві легенди, згідно з якими все, що відбувалося з героями, траплялося і з автором. Герой Байрона ввібрав у себе різноманітні романтичні риси, ніби розчинившись в біографії й образі самого поета. Тиражування цього героя, масове наслідування його в житті й у літературі створили течію «байронізм».

Складність, з якою розрізняли автора й героя, проявлялася в незвичності самої форми лисичанської поеми, яку створив Байрон. Однак новизна форми була наслідком нової особистості, що безпосередньо позначилася й на ліричних циклах лондонського періоду. Він починається шістьма віршами, об’єднаними під умовно-грецьким жіночим ім’ям «До Тирзи» і присвяченого померлій; жінці. У ній іноді намагаються вгадати якесь конкретне обличчя, «безіменну» чи «приховану» любов, але біографічний привід має більш широкий зміст, передає атмосферу й обставини особистого життя Байрона після його повернення до Англії.

Першого серпня 181II року помирає мати поета, з якою його пов’язували стосунки важкі, але близькі. Потім протягом двох місяців він одержує звістки про смерть кількох друзів з Хароу і Кембриджа. Цикл «До Тирзи» — один з перших для Байрона у поемах і драмах образів приреченої любові, що гине.

Другим важливим ліричним циклом тих років була низка віршів, об’єднаних особистістю Наполеона; Спочатку в зв’язку з його зреченням 6 квітня 1814 року за один день пишеться велика «Ода Наполеону Бонапартові». Роком пізніше він пише також такі твори: «На втечу Наполеона з острова Ельби», «Ода з французького», «Зірка Почесного легіону», «Прощання Наполеона». Ліричним завершенням цього періоду життя Байрона були вірші, звернені до зведеної сестри Августи Лі: «Станси до Августа», «Послання до Августи»,— однієї з небагатьох, хто не покинув поета. Вірші були написані вже у Швейцарії, куди Байрон спочатку вирушив після розриву з дружиною. Місяці — з травня по жовтень 1816 року,— проведені там, були душевно важким часом для Байрона й водночас творчо плідним. Відразу ж з’являється збірник, що об’єднав вірші й нову поему,— «Шильйонський в’язень». У ті ж місяці написані невеликі ліричні поеми: «Пітьма» і «Сон», що доводять морок і безвихідність романтичної свідомості до апокаліптичного бачення загальної загибелі. Він також пише філософську драму «Манфред», що її розпочав у Швейцарії і, яка чимось подібна до «Фауста» Гете, хоча, разом з тим, і полемізує з цим твором.

Місяці, що їх Байрон провів 1816 року у Швейцарії, не були для поета самотніми. На цей час випадає його зустріч і спільне проживання на віллі Діодаті з П. Б. Шеллі. Там у Байрона виникає роман з його своячкою Клер Клермонт. У січні народжується дочка Алегра (померла в 1822 році).

У листопаді 1816 року Байрон переїздить до Італії, де спочатку зупиняється у Венеції. Потім, після зустрічі з Терезою Гві-чіолі, живе з нею в Равені (грудень 1819р.). Переслідуваний за свої зв’язки з карбонаріями поліцією, Байрон у жовтні 1821 року їде до Пізи, а через рік поселяється в Генуї.

Якщо друга пісня «Паломництва Чайльд-Гарольда» була сповнена спогадів про велике минуле Греції, то четверта, остання пісня, присвячена минулому Давнього Риму та Італії. Італійські враження загострюють історичне почуття Байрона. У цей час він пише невеликі поеми «Скарга Тасо» і «Пророцтво Данте» (1819). У 1818 році була створена історична поема «Мазепа». Після переїзду до Равени в будинку графа Гвічіолі, втягнутий карбонаріями в безпосередні дії, Байрон починає цикл історичних трагедій: «Марино Фал’єро» (1820), «Сарданапал» (1821), «Обидва Фоскарі» (1821). Два сюжети — з історії середньовічної Венеції, третій — з Давнього Сходу. У передмовах до цих п’єс Байрон уже вкотре підтвердив свою пристрасть до мистецтва класицизму, обіцяючи виконання його умовностей аж до правила трьох єдностей. Зростаючий ^інтерес Байрона до історії поширюється і на історію сучасну. Його, як і раніше, цікавить усе, що відбувається в Англії. Він підтримує політичний журнал Лі Ханта «Ліберал» (1822—1823), у першому номері якого публікує свої сатири «Бачення суду» і «Бронзове століття» (1822— 1823). Паралельно з ними до самого від’їзду до Греції він продовжує працювати над «Дон Жуаном» (1817—1823).

Робота ця почалася незабаром після приїзду до Італії. її тон збігався з першою італійською поемою — «Бепо» (1817), що іскриться усіма барвами венеціанського карнавалу, багато гри уяви, пристрастей, але не трагічних, не фатальних, а легких, святкових. Пасує до них у «Бепо» і тон, разом зі строфою-октавою, позначений італійським колоритом. У такому ж ігровому, пародійному ключі, але набагато серйозніше за темою писався «Дон Жуан».

Літературна репутація Байрона на батьківщині ніколи не була такою значною, як у країнах континентальної Європи. Певно дав себе взнаки конфлікт Байрона та обвинувачення його в не патріотизмі, що, зрештою, й змусило його покинути Англію. Однак там не помітили головного, в чому аж ніяк не можна відмовити великому поету — у значному відновленні самої мови, у відкритті нових її можливостей, про що красномовно свідчать кращі зразки зрілої лірики Байрона, до яких належить і останній його вірш — «Удень, коли мені виповнилося тридцять шість років». Ці вірші написані вже в Греції, куди Байрон вирушив у липні 1823 року, щоб взяти участь у повстанні проти турецького панування. І там, на древній землі улюбленої ним Еллади, він незабаром помирає навесні 1824 року від лихоманки, не полишивши своєї бойової посади.

Уся Європа була схвильована звісткою про те, що в грецькому місті Місолунги помер лорд Джордж Ноел Гордон Байрон, командир одного з повстанських загонів і найбільш прославлений поет тієї епохи. А через деякий час австрійська поліція знайшла в підвалах будинку Байрона в Генуї склад зброї — поет і воїн продовжував свою боротьбу з деспотизмом і після смерті. Почуття, що охопили увесь європейський світ при звістці про смерть Байрона, дуже зрозумілі: цієї смерті передувало життя настільки бурхливе й барвисте, що, мабуть, йому важко відшукати щось подібне у всій світовій історії.

Байрон назавжди залишиться в художній пам’яті людства як уособлення неприборканого прагнення до найвищих духовних цінностей, до світу, у якому людина не буде гнітити людину.

«Паломництво Чайльд-Гарольда» (1812)

Поема «Паломництво Чайльд-Гарольда» була надрукована 10 березня 1812 року і відразу прославила ім’я Байрона. Якщо перша спроба поета намітити образ романтичної особистості виявилася невдалою, то друга принесла йому успіх.

Шлях паломництва героя збігається з маршрутом подорожі автора: Португалія, Іспанія, Мальта, Албанія, Греція. Ця подібність, а також збіг цілої низки біографічних деталей у автора й героя, що відразу привернула до себе увагу, дали привід до того, щоб ототожнити їх. Байрон протестував, наполягав спочатку на тому, що це не так, але поступово й сам усе більш забував про героя, ведучи оповідь від першої особи. Це особливо помітно в написаних пізніше третій (1816) і четвертій (1817) піснях.

Основний текст поеми, за винятком кількох ліричних вставок (у тому числі й знаменитого прощання Чайльд-Гарольда з батьківщиною), написаний класичною для англійської поезії спенсеровою строфою. Для Байрона важливими є значеннєві асоціації, що супроводжують цю форму, яка була названа ім’ям її автора Спенсера, який уславився різноманітними прийомами архаїзації поетичної мови. Вже самим ім’ям свого героя, що включає середньовічний титул «чайльд», який давали молодшому нащадку знатного роду, Байрон вводить у минуле, підказує готичну атмосферу замку, в якому герой отримував примарні втіхи: «любив одну — приваблював любов’ю багатьох» (переклад В. Левика). Початок поеми відповідає середньовічній атрибутиці, поет вводить архаїзми в мову, але всю цю бутафорію відкидає з початком подорожі, бо герой подорожує по сучасній автору Європі.

У першій пісні перед читачем постають дві країни: Португалія й Іспанія. З 1807 року на Піренейському півострові йде війна, викликана вторгненням французької армії. Байрон ще не вимовляє імені Наполеона: особистість великої людини, сучасного героя, для нього ще зберігає чарівність. Однак почуття справедливості, що рухає поетом, змушує його стати на бік народів, права яких попрані, землі пограбовані, кров пролита. Багато він встигає сказати — іноді швидко, іноді захопившись і тоді присвячуючи кілька строф героїчній діві Сарагоси або ж битві биків, жорстокій і прекрасній — з кров’ю, сонцем, яскравістю барв,— у ньому теж розкривається характер народу: «Ось яким є іспанець!»

Головного героя, ім’ям якого названа поема, поки що не забуто. Не випадково більша частина тексту першої пісні обрамлена двома ліричними вставками: прощання героя і романс «До Інеси». Це підкріплює ілюзію, що свідомість героя, його душа у всій новизні вражень розкриті перед читачем. Щоб не порушити цю ілюзію, Байрон навіть відмовився від первісного задуму: на місце, де тепер стоїть вставний романс «До Інеси», спочатку передбачалося інше звертання — «Дівчині з Кадиса», гімн дівчині з народу, яка оспівує прямий, рішучий характер. Він занадто явно дисонував би з тим розчаруванням, в яке занурений герой t яке лише частково передає характер автора, не вичерпуючи його.

Дистанція між ними справді існує, бо герой є лише одним з можливих відображень авторського обличчя.

У другій пісні подорож продовжується Грецією; третя й четверта пов’язані з іншою подорожжю Байрона — з його мандрівним життям в Італії, після того як 25 квітня 1816 року він був змушений назавжди покинути Англію.

«Паломництво Чайльд-Гарольда» — перша в європейській літературі спроба розповісти «про час і про себе» на найбагатшому матеріалі післяреволюційної епохи, з уважним розглядом її численних, часом ще загадкових аспектів. Німецький поет і драматург Шіллер зустрів XIX століття словами: «Старі форми валяться. ». Про катастрофу цих форм у всесвітньому масштабі і розповідає «Паломництво Чайльд-Гарольда». В образі головного героя поеми Байрон одним з перших показав найбільш помітні риси європейської «зайвої людини» — зайвої у світі, яка розвивається за своїми законами, що зовсім не збігаються з бажаннями й потребами (часто дуже егоїстичними) цієї людини.

ОСНОВНІ ТВОРИ: збірка віршів «Години дозвілля» (1807), поеми: «Паломництво Чайльд-Гарольда» (1812), «Гяур» (1813), «Абидоська наречена» (1813), «Корсар» (1814), «Лара» (1826), «Облога Коринфа» (1816), «Паризіна»(1816), «Дон Жуан» (1817—1823).

1. Ромм А. С. Джордж Ноэл Гордон Байрон. 1788—1824.— Л.—М., 1961;

2. Дьяконова Н. Я. Лирическая поэзия Байрона.— М., 1975.