(1920—2012)

Рей Дуглас Бредбері — відомий американський письменник-фантаст, сценарист, драматург. Він народився і виріс на заході Америки в містечку Вокіган штату Іллінойс. Пізніше письменник стверджував, що чудово пам’ятає себе з перших днів свого життя. Його прадід і дід видавали в Іллінойсі дві газети. Батько працював дрібним службовцем, а найбільшою його пристрастю були мандрівки. Одного разу малий Рей утік із дому, щоб приєднатися до батькової подорожі Америкою.

Мати Рея, втративши двох дітей, оточила молодшого сина надмірною опікою, що неабияк дратувало батька. Хлопчик ріс вайлуватим, короткозорим і дуже емоційним, великою втіхою для нього було слухати, як мама або тітка читають йому вголос книжки. Він дуже відрізнявся від свого старшого брата, який пізніше став професійним футболістом.

Навчившись читати, Рей, який не мав коштів на придбання книжок, із дев’яти до двадцяти двох років проводив вечори у бібліотеці. Серед улюблених авторів Рея були Жуль Верн, Чарльз Діккенс, а пізніше — Вільям Шекспір, Едгар По і Бернард Шоу.

У роки економічної кризи, яку в Америці називали Великою депресією, батько втратив роботу, і родина змушена була 1932 року переїхати до Лос-Анджелеса (штат Каліфорнія). Тут у бібліотеці юнак займався самоосвітою, оскільки після закінчення школи через безгрошів’я не зміг продовжити навчання в коледжі. Із закінченням школи був пов’язаний трагікомічний епізод у житті Рея. Для випускного вечора він не мав піджака, і його одягли в костюм покійного дядька, якого вбили грабіжники. Дірки від куль ретельно заштопали.

У 18 років Бредбері почав продавати на вулиці газети і покинув цю роботу у 22, коли літературна діяльність почала приносити хоч якісь гроші. До речі, Рей абсолютно свідомо вирішив стати письменником ще у 12 років: хлопчині на його прохання купили дитячу друкарську машинку, на якій він написав свої перші твори.

Із 1940-х років твори Рея Бредбері почали все частіше публікувати на сторінках американських журналів. Однак він продовжував відвідувати бібліотеку. Не маючи змоги працювати вдома, у підвальному приміщенні бібліотеки винаймав друкарську машинку і ночами друкував твори, які здобули всесвітнє визнання. Цікаво, що письменник так ніколи й не поміняв друкарську машинку на комп’ютер.

Перший великий успіх Рею Бредбері принесла у 1950 році збірка оповідань «Марсіанські хроніки». Багато повістей та оповідань Рея Бредбері належать до наукової фантастики. Проте письменник не просто зображує неймовірні світи, події та відкриття, а насамперед розмірковує над значенням освіти і духовності в житті суспільства, над сутністю Любові, сенсом великого дару Життя. Він із тривогою дивиться у майбутнє людської цивілізації, яка в бездумній гонитві за відкриттями і технологіями може знищити саму себе.

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ. АНТИУТОПІЯ

Твір Рея Бредбері «451° за Фаренгейтом» належить до різновиду художньої літератури — антиутопії, якій властиве зображення негативних моделей суспільства. З прикладом такої антиутопії ви вже ознайомилися у 6 класі в оповіданні «Усмішка». автором якого також є Рей Бредбері.

Антиутопія протиставляється утопії — зображенню ідеальної моделі світоустрою. Утопія була згадана ще давньогрецьким філософом Платоном, який жив у V столітті до нашої ери. В перекладі це слово означає «місце, якого не існує», тобто фантазію, мрію, ідеал.

Літературний коментар

«451° за Фаренгейтом»

Особливе місце у творчості Рея Бредбері посідає опублікований у 1953 році роман «451° за Фаренгейтом». У творі зображується майбутнє цивілізації, яка вважає, що найбільшим злом для людини є книги.

В антиутопії Рея Бредбері «451° за Фаренгейтом» змальовано тоталітарне суспільство, яке характеризується прагненням держави повністю контролювати усі сфери людського життя. Найменші ознаки політичного вільнодумства чи незгоди із загальноприйнятою державною ідеологією у будь-якому тоталітарному суспільстві суворо караються. До такого типу організації суспільства належали реальні історичні режими нацистів, фашистів і сталіністів. Їх наслідком стали жахливі репресії проти мирного населення та криваві загарбницькі війни.

У романі «451° за Фаренгейтом» держава намагається чітко відстежувати і карати усіх, хто ховає у себе. книжки, адже читання в цій країні визнано шкідливим! Людей, які переховують у себе вдома книги, визнають божевільними, а їхні безцінні друковані скарби безжалісно спалюють разом із будинками. Пожежники, завданням яких є такого роду зачистки вогнем, завжди готові до виконання наказів, навіть якщо з книгами заживо згорять нещасні інтелектуали.

Для усіх без винятку громадян вважається кориснішим дивитися безкінечні серіали і телешоу, які відволікають їх від роздумів про життя, замінюють їм живе спілкування одне з одним, із природою. Науковці, викладачі і просто освічені мислячі люди намагаються врятувати книги, у яких збережено багатовіковий досвід людської цивілізації, історію, наукові здобутки й художні твори, які вчать думати, аналізувати і просто розуміти інформацію.

Однак такі громадяни державі не потрібні — їй потрібні зазомбовані споживачі телевізійних передач і «правильних» новин, які навіть освіту здобувають за навчальними фільмами. Вони, поступово тупіючи, не піддаватимуть сумніву жодного розпорядження, радітимуть спрощеному життю маріонеток без емоцій і думок та не протестуватимуть проти тотального контролю їхнього життя. Такі законослухняні громадяни беззаперечно коритимуться кожному слову влади, прагнучи прислужитися політичному режиму, рабами якого вони стали.

Головний герой роману Рея Бредбері пожежник Гай Монтег несподівано для себе виявляє існування своєрідного паралельного світу, який є доступним лише для вибраних, освічених людей. До нього належить Кларіса Маклелен, сусідка і подруга Гая. Дівчина з погляду обивателів поводиться підозріло: гуляє вулицями, любить спілкуватися з людьми, не дивиться серіали, вважає варварством знищення книг. Зрештою Кларіс гине за незрозумілих обставин, і Гай не сумнівається, що його юну подругу знищили, як і багатьох інших співгромадян, які мали сміливість на власну думку і незалежну поведінку.

Читач мимоволі порівнює Кларіс із Мілдред — дружиною Гая Монтега. Це холодна, не здатна співчувати істота, яку цікавлять лише телешоу і радіопередачі. Вона цілісінькі дні проводить біля екранів і навіть уночі спить у радіонавушниках. Її мозок перебуває під постійним впливом порожніх розважальних передач, не отримуючи від цього ніякої інтелектуальної поживи. Мілдред навіть не усвідомлює того, що в безтямі мало не загинула від передозування снодійним, без якого вона, як і тисячі інших людей, вже не здатна жити.

Гай поступово починає по-іншому дивитися на світ. Головний герой раптом усвідомив, що його подружнє життя руйнується. Він навіть не пам’ятає, як познайомився з жінкою, з якою прожив 10 років. Не змогла цього згадати і Мілдред. Водночас робота пожежника, яка раніше видавалася йому корисною і приносила хороші заробітки, перетворилася на пекельні тортури.

Намагаючись зрозуміти, що ж особливого є в книгах, заради чого інтелектуали йдуть на смерть, Гай доходить висновку, що суспільство невиліковно хворе. Монтег стає свідком того, як зовні благополучне суспільство гине, втративши будь-яке почуття міри, розв’язавши не тільки внутрішню, а й зовнішню війну.

Монтег перебуває під пильною увагою свого шефа, начальника пожежного депо. Брандмейстер Бітті — людина груба і цинічна, він цілком розуміє, які переживання мучать Гая, і застерігає свого підлеглого від фатальних протизаконних кроків. Згодом з’ясовується, що Монтег тихцем вдома читає книги і з величезними зусиллями намагається зрозуміти сенс прочитаного. Про це стає відомо, і його будинок спалюють, а сам Гай стає вбивцею Бітті.

Лише з часом Гай розуміє, що брандмейстер фактично спровокував його, що це було своєрідне самогубство людини, яка вже не мала сил знищувати найцінніше, що залишилося у їхньої цивілізації.

Монтег змушений тікати, але десь вулицями нічного міста уже взяв його слід невтомний механічний пес, який рано чи пізно обов’язково його наздожене, якщо Гай не дістанеться річки за містом і не приєднається до гурту вигнанців-інтелектуалів. Цю дорогу йому вказав знайомий професор Фабер, який разом із тисячами інших викладачів став безробітним через те, що знання людям більше не потрібні. Разом із Гаєм вони планували таємно передруковувати найцінніші книги, аби зберегти їх для прийдешніх поколінь. Адже рано чи пізно це божевілля повинно закінчитися: країна, яка знищує своїх громадян і провокує військові конфлікти із сусідніми державами, повинна зазнати краху.

Події твору так чи інакше наштовхують нас на паралелі з реальними тоталітарними режимами. Згадується посмертна доля книг Генріха Гейне, які у 1933 році нацисти спалювали на вулицях німецьких міст через те, що їхній автор був євреєм. Генріх Гейне, ніби передбачивши смерті мільйонів людей у печах нацистських концтаборів, у своїй трагедії «Альманзор» ще у 1821 році писав: «Це було лише прологом. Там, де спалюють книги, зрештою спалюють і людей». Гейне вже тоді розумів, що суспільство, яке не цінує культури, згодом морально деградує, скочується в темряву зла, вчиняючи жахливі злодіяння.

Рей Бредбері. 1920-2012

Американський фантаст Р. Бредбері написав понад 400 творів (оповідання, романи, вірші, п’єси), у яких створено художній образ майбутнього. Якими люди прийдуть у третє тисячоліття? Які цінності вони принесуть у нову добу? Чи збережуть у поступі технічного прогресу доброту, милосердя, красу та гідність? Ці проблеми, якими переймався митець, стосуються долі кожного з нас і Всесвіту загалом.

Рей Дуглас Бредбері народився 22 серпня 1920 р. в м. Вбкігені (США, штат Іллінойс). З дитинства любив читати книжки. Уже у 12 років почав писати власні твори. Юний Рей створив кілька версій продовження творів Е. Берроуза, Ж. Верна та Г. Веллса — відомих представників наукової та соціальної фантастики. 1947 р. вийшла друком перша збірка оповідань Р. Бредбері «Темний карнавал». Світове визнання прийшло до письменника в 1950 р. після виходу у світ повісті «Марсіанські хроніки», у якій розповідається про опанування космосу. У наступних творах («Усе літо за один день», «Калейдоскоп», «Канікули», «Кульбабове вино», «451 градус за Фаренгейтом» та ін.) митець порушує важливі проблеми розвитку людської цивілізації, збереження природи та культури. Його надзвичайно тривожило знецінення духовності й занепад моралі в процесі стрімкого розвитку техніки. Він вважав, що людина, яка користується найсучаснішими приладами, але втратила людяність, є небезпечною для світу.

Талант митця визнаний у всьому світі. Р. Бредбері отримав найвищу нагороду США в галузі художньої літератури — Пулітцерівську премію. Він також нагороджений орденом «Мистецтво та література», відзначений у Голлівуді за досягнення в галузі кіно. У США започатковано Премію Рея Бредбері за створення фантастичних кіносценаріїв.

Останні роки він був прикутий до інвалідного візка, але не залишав творчості. Письменник помер 5 червня 2012 р. в м. Лос-Анджелесі (США).

Р. Бредбері з президентом США Дж. Бушем та його дружиною

Ознайомлення українських читачів із творами Р. Бредбері започаткував журнал «Всесвіт», де 1962 р. були опубліковані «Марсіанські хроніки». З того часу твори письменника постійно друкують в Україні — у періодиці й окремими виданнями. Твори українською мовою перекладали Є. Крижевич, В. Митрофанов, О. Терех, Б. Салик та ін.

Конфлікт (художній) — зіткнення в художньому творі протилежних поглядів (позицій, ідей, інтересів), що призводить до загострення суперечностей, активних дій, боротьби. Конфлікт буває зовнішнім (зіткнення персонажів між собою або персонажів із світом загалом) і внутрішнім (складна боротьба різних начал у душі людини).

Соціальна фантастика — різновид фантастики, у якому висловлено роздуми (або припущення) щодо теперішньої та подальшої долі суспільства, людської цивілізації, Усесвіту. У деяких творах поєднуються ознаки наукової та соціальної фантастики (наприклад, у творах Г. Веллса, Р. Бредбері та ін.).

Роздивіться репродукцію картини «Мона Ліза (Джоконда)» Л. да Вінчі. Дайте відповіді на запитання. 1. Як ви думаєте, хто зображений на цьому полотні? 2. Опишіть вираз обличчя Мони Лізи. 3. Що, на вашу думку, утілює усмішка Джоконди? 4. Доберіть 3-4 прикметники для опису її усмішки. 5. Охарактеризуйте пейзаж, створений художником.

Літературна прогулянка

Таємниця Джоконди

«Мона Ліза (Джоконда)» (1503-1506) — одна з найкращих картин видатного італійського майстра Леонардо да Вінчі. Він був не тільки художником, а й науковцем і винахідником, який на багато років випередив свій час. Л. да Вінчі експериментував і в галузі живопису, створивши «Мону Лізу (Джоконду)» на викривленій поверхні дерев’яної дошки за допомогою спеціальних фарб і прийомів, що дало незвичний ефект. Де б не стояв глядач, здається, що Джоконда завжди дивиться саме на нього. А вираз її обличчя ніби змінюється. Спочатку вважали, що на картині створено портрет реальної жінки — Мони Лізи, дружини багатого купця П’єтро Франческо дель Джокондо з Флоренції (Італія). Однак згодом з’явились інші версії. Начебто на картині зображено якусь поважну особу, ім’я якої не можна було називати. Говорили й про те, що Л. да Вінчі нібито створив власний автопортрет. Ще й тепер виникають нові версії. Протягом віків Джоконду сприймали по-різному. Одні вважали її красивою, другі — потворною, треті — глузливою, четверті — доброю і т. д. За різних часів її називали чоловіком і жінкою, реальною людиною та інопланетянкою (тим більше, що вона зображена на тлі фантастичного пейзажу), молодою і старою, гарною і відразливою, доброю і злою. Кожний сприймає Джоконду по-своєму.

Л. да Вінчі. Мона Ліза (Джоконда). 1503-1506 рр.

Літературна прогулянка

«Мона Ліза (Джоконда)» — це не портрет коханої жінки. Це роздуми художника про людину, світ, самого себе, про боротьбу Бога та диявола, яка постійно триває в суспільстві й у душі особистості. Отже, це своєрідний портрет усього людства й кожного з нас. Усмішка Джоконди назавжди залишиться загадкою. То не є вияв радості чи задоволення, Джоконда не всміхається у звичному розумінні. У неї особливий вираз обличчя — дуже багатозначний. «Ми бачимо Джоконду такою, якими ми є самі», — писав Р. Бредбері. Картина видатного італійського художника Л. да Вінчі «Мона Ліза (Джоконда)» зберігається в м. Парижі в Музеї Лувр.

Музей Лувр. м. Париж (Франція)

Оповідання «УСМІШКА». У творі Р. Бредбері замислюється над майбутнім людської цивілізації. Яким би було суспільство без культури, книжок, картин і музики? Відповіддю на це запитання є жахливі картини, створені письменником. І все ж таки Р. Бредбері вірить у перемогу розуму, добра й краси. Хлопчик Том, який зберіг усмішку Джоконди, утілює надію письменника на те, що мистецтво врятує світ і людську душу, а вічні цінності назавжди залишаться з нами.

Готуємося до читання

Визначте, у які моменти твору в Тома змінюється ставлення до картини.

Усмішка (1952)

Черга на міській площі зібралась о п’ятій годині ранку, коли ніде ще не світилося, а далеко в навколишніх селищах співали півні. О сьомій, коли розвиднілося й почав розходитися туман, стало видно руїни будинків і постаті людей, які по двоє, по троє ішли на ринок і на фестиваль.

Хлопець стояв у черзі за двома чоловіками, які голосно розмовляли між собою. У холодному повітрі кожне слово лунало ніби вдвоє гучніше. Тупцюючи на місці та хукаючи на червоні від холоду, порепані руки, він дивився на грубий домотканий одяг тих, що стояли перед ним, і на довгу чергу чоловіків і жінок попереду.

— Гей, хлопче, а ти що робиш тут так рано? — запитав чоловік, який стояв позаду нього.

— Стою в черзі, — відказав хлопець.

— Чом би тобі не поступитися своєю чергою тому, хто справді розуміється на таких речах.

— Дайте малому спокій, — раптом сказав озирнувшись один із чоловіків.

— Та я ж пожартував. — Чоловік позаду поклав руку хлопцеві на голову, але той сердито скинув її. — Мені стало дивно, що він о такій ранній годині не в ліжку.

— Він справжній знавець мистецтва, щоб Ви знали, — знову озвався чоловік, який заступився за хлопця. Звали його Ґріґсбі. — Як тебе звати, хлопче? — запитав він.

— Том збирається плюнути сильно та влучно, правда ж?

У черзі засміялися.

Трохи далі попереду якийсь чоловік продавав каву в потрісканих, щербатих чашечках. Том бачив маленьке тепле багаття й рідину, що кипіла в іржавій каструлі. То не була справжня кава. Її робили з диких ягід, що росли на луках за містом, і продавали по пенні за чашечку. Нею можна було хіба що зігріти шлунок, та й купував її мало хто — не кожний міг дозволити собі таку розкіш.

Том обернувся й подивився туди, де за зруйнованою бомбою стіною видно було кінець черги.

— Кажуть, вона всміхається, — мовив він.

— Еге ж, усміхається, — озвався Ґріґсбі.

— Кажуть, її зроблено з олійної фарби й полотна.

— Так. І тому я думаю, що це не оригінал. Оригінал, я чув, був намальований раніше на дереві.

— Кажуть, їй чотири століття!

— Можливо, і більше. Ніхто не знає напевне, який нині рік.

— Дві тисячі шістдесят перший.

— Авжеж, хлопче, так кажуть. А може, усе це брехня! Може, і тритисячний чи п’ятитисячний, хто знає? Деякий час усе було в такому жахливому безладді, що до нас дійшли тільки жалюгідні рештки.

Черга посунулася трохи вперед холодною бруківкою.

— Ми скоро її побачимо? — нерішуче спитав Том.

— Через кілька хвилин. Щоб тримати людей на відстані її обнесли оксамитовою огорожкою на чотирьох мідних стовпцях — усе найвищого ґатунку. І запам’ятай, Томе: ніякого каміння. Кидати в неї камінням заборонено.

Сонце, підбившись у небі, пригріло дужче, і люди в черзі стали знімати із себе вбогий верхній одяг і засмальцьовані капелюхи.

— А чого ми всі тут стоїмо? — нарешті запитав Том. — Тільки щоб плюнути? Дивлячись на сонце й навіть не повернувши голови до Тома, Ґріґсбі відповів:

— Знаєш, Томе, на це є багато причин. — Він машинально сягнув рукою до давно обірваної кишені за неіснуючими сигаретами. Том бачив такі жести вже хтозна-скільки разів. — Уся річ у ненависті, у ненависті до всього минулого. Ти ж знаєш, Томе, як ми опинилися в такому становищі, коли наші міста — руїни, дороги геть розбито бомбами, а добра половина полів світиться вночі від радіоактивності. Хіба не так?

— Так, сер, ваша правда.

— Сталося так, Томе, що люди ненавидять те минуле, яке залишило їм лише уламки та руїни. Така вже людська вдача. Може, це й нерозумно, але нічого не вдієш — така людська вдача.

— Навряд чи залишилося що-небудь, чого б ми не ненавиділи, — сказав Том.

— Атож! Й особливо — усю ту скажену зграю, що керувала нами в минулому. Тим-то ми й приходимо сюди на ці вівторкові фестивалі. Ми голодні, холодні, живемо в печерах чи де там ще, не працюємо, не куримо, не п’ємо й маємо лише оці наші фестивалі, Томе, лише фестивалі!

Том пригадав минулі фестивалі — той, коли вони дерли й палили на площі книжки й дуже веселилися, і фестиваль науки місяць тому, коли притягли на площу останній автомобіль. Кожний, кому пощастило в жеребкуванні, дістав дозвіл ударити по ньому один раз молотком.

— Ти питаєш, чи пам’ятаю я про це, Томе? Авжеж. Ще й як пам’ятаю! Мені випало розбити переднє скло. Ти чуєш? Скло! Боже мій! Який чарівний був звук! Дзінь! Брязь.

Том уявив собі, як те скло розсипалося на безліч дрібнесеньких блискучих скалочок.

— А Білл Хендерсон. Йому випало розбити двигун. О, він зробив це швидко та вправно! Тор-р-рох. Але найкраще було, коли знищили завод, який усе ще намагався виробляти літаки, — згадував далі Ґріґсбі. — Боже, який то був чудовий вибух. А потім ми знайшли фабрику газетного паперу та військовий склад і разом висадили їх у повітря. Ти уявляєш собі, Томе?

— Уявляю, — трохи подумавши, відказав Том.

Наближався полудень. У гарячому повітрі плавали міазми зруйнованого міста, серед руїн плазувала всіляка погань.

— А чи повернеться все те коли-небудь, містере?

— Що? Цивілізація? Ніхто цього не бажає. І я перший.

— На якусь частку її я міг би погодитися, — приєднався до розмови ще один чоловік. — Було в ній і дещо добре.

— Не забивайте собі голови дурницями! — вигукнув Ґріґсбі. — Тепер це вже неможливо.

— Ой, а таки з’явиться колись який-небудь сміливий фантазер і все владнає, — знову сказав той чоловік. — Згадаєте моє слово.

— Ні, не буде цього, — заперечив Ґріґсбі.

— А я кажу, буде. Хтось із доброю душею, що зможе повернути нам невелику частку цивілізації — таку, щоб ми могли жити в мирі.

— Найперше, що ви дістанете, буде війна.

— А може, цього разу буде інакше.

Нарешті вони досягли центру площі, де було обгороджене місце. Тим часом до міста в’їжджав вершник з якимсь папірцем у руці.

Том, Ґріґсбі й інші дивилися довкола широко розплющеними очима, просувалися вперед і, готуючись плювати, збирали в роті слину. Від хвилювання серце Тома лунко калатало. Гаряча земля пекла босі ноги.

— Ось ми й прийшли, Томе. Плюй!

Чотири поліцаї із жовтими нашивками на рукавах — знаками їхньої влади над іншими — стояли обабіч огорожі й пильнували, щоб ніхто не кинув камінь.

— Бачиш, — сказав Ґріґсбі, — кожний вважає, що він дістав свій шанс. Ти розумієш, Томе? Ну, давай!

Том стояв і дивився на картину.

У роті в Тома пересохло.

— Не барися, Томе, не затримуй інших!

— Але ж вона прекрасна. — поволі мовив Том.

— Ну, то я плюну за тебе!

Ґріґсбі плюнув, і слина зблиснула проти сонця. На картині жінка спокійно й таємниче усміхалася до Тома, а він дивився на неї, і його серце ще дужче калатало в грудях, а у вухах бриніла незнана музика.

— Вона прекрасна. — знову мовив він.

— Плюй же, поки поліція не.

— Увага. — розляглося над площею.

Черга замовкла. Щойно Тома лаяли за те, що він затримує інших, а тепер усі повернулися до вершника, який виїхав на площу.

— Як вона називається, сер? — тихо запитав Том.

— Картина? Здається, «Мона Ліза». Так, Томе, «Мона Ліза».

— Оголошення! — вигукнув вершник. — Адміністрація ухвалила рішення сьогодні опівдні віддати картину на площі в руки тих, хто там буде, щоб вони мали змогу взяти участь у її знищенні.

Том не встиг і ойкнути, як навколо зчинився страшенний ґвалт. Боляче штовхаючись, натовп поніс його до картини. Поліцаї, рятуючись, розбіглися геть. Почувся різкий звук розірваного полотна. Безліч рук, мов дзьоби голодних птахів, тяглися до картини й роздирали її на шматки. Тома майже проволокли по знищеному портрету. Сліпо наслідуючи інших, він ухопився за край фарбованого полотна, смикнув, затис у руці відірваний клапоть, а тоді впав і, відчуваючи болючі удари багатьох ніг, викотився з натовпу.

Закривавлений, у подертому одязі, він бачив, як літні жінки замислено розглядали клаптики полотна, а чоловіки трощили раму, відривали рештки картини й дерли їх ущент. Один лише Том стояв осторонь на розбурханій площі. Опам’ятавшись, він поглянув на свою руку, що стискала схований на грудях клаптик полотна.

— Гей, Томе! — гукнув Ґріґсбі.

Нічого не відповівши, Том заплакав і чимдуж побіг геть. Засунувши міцно стиснуту руку під одяг, він, не озираючись, вибіг розбитою бомбами дорогою в поле, перебрів неглибокий струмок, а тоді попростував далі й десь перед заходом сонця дістався до невеличкого селища. Близько дев’ятої години, перейшовши селище, він ступив на подвір’я зруйнованої ферми. У глибині подвір’я, у вцілілій половині силосної вежі, спали його мати, батько й брат. Том швидко прослизнув у маленькі двері й тихо ліг долі.

— Томе! — тихенько покликала в темряві мати.

В. Бариба. Ілюстрація до оповідання Р. Бредбері «Усмішка». 2000-ні роки

— Ти де був? — гримнув батько. — Ось я тобі вранці покажу!

Брат штурхонув Тома ногою.

— Годі, спіть, — півголосом мовила мати.

Том дістав ще одного штурхана ногою.

Затамувавши дух, він лежав із заплющеними очима й міцно притискав руку до грудей. Минуло пів години. Довкола було тихо.

Потім хлопець відчув на собі холодне бліде проміння. Високо в небі плив місяць. Маленька смужка його світла пробилася до силосної вежі, помалу проповзла по тілу Тома й торкнулась обличчя. Тільки тоді він обережно, сторожко дослухаючись до віддиху тих, які спали поряд, випростав руку, повагався, глибоко зітхнув, а тоді завмер, розтулив кулак і старанно розрівняв невеличкий клаптик укритого фарбою полотна.

У його руці була Усмішка.

Том дивився на неї при блідому світлі, що лилося з нічного неба, і подумки знову й знову повторював: «Усмішка. Чарівна Усмішка. »

Навіть після того як десь через годину він обережно згорнув і сховав той клаптик, Усмішка стояла в нього перед очима. Він заплющив очі й навіть у темряві бачив перед собою Усмішку. Він бачив її, теплу та ніжну, і вві сні, коли весь світ затих і тільки місяць, спершу піднімаючись, а потім, уже над ранок, опускаючись, плив у холодному небі.

(Переклад Андрія Євси)

Компетентності

Обізнаність. 1. Як в оповіданні описано майбутнє людства? Прочитайте й прокоментуйте відповідні цитати. 2. З якою метою на міській площі зібралася черга? 3. Хто в ній стояв? Про що розмовляли в черзі? 4. Як ви думаєте, чому письменник зробив головним героєм оповідання хлопчика? Читацька діяльність. 5. Про який твір живопису йдеться в оповіданні? Розкажіть, що ви знаєте про нього. Чому Р. Бредбері звернувся саме до цієї картини? 6. Доведіть, що в душі Тома тривала складна боротьба добра і зла, ненависті й прагнення до прекрасного. Яким був результат цієї боротьби? 7. Визначте ознаки фантастики у творі Р. Бредбері. Людські цінності. 8. Том урятував клаптик картини Л. да Вінчі від знищення. А від чого врятувала Тома «усмішка Мони Лізи»? Ми — громадяни. 9. Висловте позицію щодо проблеми «Чи залежить майбутнє від культури?». Сучасні технології. 10. Подивіться в інтернеті кінофільм «Усмішка» за мотивами оповідання Р. Бредбері (реж. К. Полігас, Україна, 2007). Висловте враження. Поясніть відкритий фінал кінофільму. Творче самовираження. 11. Створіть (усно чи письмово) коротке оповідання про подальші пригоди Тома в майбутньому. 12. Намалюйте малюнки на тему «Яким я бачу майбутнє України (або людства)?». Підготуйте розповідь до них. Довкілля та безпека. 13. Розкрийте значення слова вандалізм. Поясніть, чим він небезпечний для людини й суспільства. Чи відомі вам приклади вандалізму в історії або сучасному житті? Як протистояти вандалізму? Навчаємося для життя. 14. Уявіть себе на місці Тома. Як би ви вчинили?

Радимо прочитати

Бредбері Р. Прощавай, літо! // Бредбері Рей. Марсіанські хроніки. — Київ, 1988.

Бредбері Р. Кульбабове вино : Повість / переклад В. Митрофанова. — Тернопіль, 2011.

Рей Бредбері — цікаві факти

22.08.2019 неповторному фантасту виповнилося б 99 років, а прийдешній 2020-й став би ювілейним, але, на жаль. Можна сказати з упевненістю, що популярність цього чудового автора впала, з часів розпаду Радянського Союзу? Можливо, люди і зараз такими шедеврами, як «451 градус за Фаренгейтом». Тому напевно знайдуться люди, яким цікава доля письменника. Представляємо цікаві факти про Рея Бредбері.

  1. Він написав свій перший сценарій, будучи ще підлітком. Зараз би це назвали фанфікшеном, тоді це був спосіб хоч трохи наблизитися до подальшого сюжету улюбленої книги. Коли дванадцятирічному Рею не змогли купити другу частину книги Е. Берроуза, хлопчик сам взявся за написання її продовження. Зараз перше, нехай і не зовсім самостійне творення майбутнього генія не можна прочитати, але було б цікаво дізнатися його бачення подальших пригод персонажів книги «Великий воїн Марса». На цьому кар’єра юного письменника не пішла на спад. Через два роки у свої 14 років, він познайомився з Бернсом, ведучим програми на радіо і, через деякий час, запропонував йому свої сценарії. Одні з них був прийнятий і навіть використаний в одній з радіопередач.
  2. Перше побачення тільки в 22 і зворушлива любов на все життя. На цю тему Бредбері жартував у своїх інтерв’ю. За його словами, щоб набратися сміливості і покликати дівчину на побачення, йому знадобилося цілих 22 роки. Вони з Меггі одружилися. Разом подружжя прожило 56 років, у пари було четверо дітей.
  3. Він вразив Трумена Капоте. Саме знаменитий американський романіст і драматург колись помітив талант в невеликому оповіданні «повернення». На той момент, в 1947-му році, він був редактором журналу «Мадемуазель». Серед величезної безлічі не придатного матеріалу, який часто надходить до редакції, він зумів віднімати щось і вирішив опублікувати. Не прогадав, треба сказати. Ця розповідь увійшла до списку кращих на премії О. Генрі 1947 року.
  4. Ненависть до автомобілів. Автор вважав, що автомобілі жахливу зброю нашого часу. За його словами, вони забирають куди більше життів, ніж війна. Він не перший письменник, який цілком усвідомлено, відмовився від можливості мати права, але перший, хто заявив, що від поїздок на машинах потрібно відмовитися всім людям на землі. Таку ненависть до дива сучасної техніки викликала давня аварія, яку чоловік не забував протягом усієї свого життя. На його очах, ДТП забрало життя 6 людей, і оговтатися від цього Бредбері не міг десь півроку. Затаєна ненависть до них і зовсім залишилася на все життя.
  5. Найзнаменитіша антиутопія була написана за тиждень. Ви здивуєтеся, в яких умовах і за який термін був написаний чорновий варіант книги «451 градус за Фаренгейтом». Писався він протягом 9 днів, в невеликому підвалі публічної бібліотеки Лос-Анжелеса. Навіть машинку він в ті часи був змушений взяти напрокат. Так народився шедевр.
  6. Дивовижний підхід до навчання. Закінчення школи письменником припало на жахливий період Великої депресії. У сім’ї просто не було грошей, щоб забезпечити подальшу освіту сина і оплатити коледж. Однак Рей не засмутився. За його словами, він ніколи не розумів призначення таких закладів, за наявності бібліотек, тому наступні 10 років він по кілька разів на тиждень бував у цьому закладі.
  7. У немилість потрапили і комп’ютери. Незважаючи на те, що розповіді даного автора завжди відрізнялися духом футуризму, до такого дива техніки, як комп’ютер він ставився з певним запереченням або зневагою. Бредбері називав передову розробку ще однією друкарською машинкою і запевняв, що друга йому не потрібна. Наявність інтернету письменник теж встиг прокоментувати, причому в подібному тоні. На його погляд, інтернет — це марна трата часу. Навіщо він потрібен, якщо куди простіше просто зателефонувати?
  8. Він був другом Уолта Діснея. Тут все ясно. Дві геніальні людини, їм явно було про що поговорити. Рей навіть намагався умовити свого друга балотуватися на пост президента Лос-Анджелеса, коли у деяких політиків були подібні думки. Сам Дісней тоді віджартувався, і сказав, що він король і без цього.
  9. Після смерті Рея Бредбері НАСА віддала йому данину поваги. Через кілька місяців після кончини великого письменника, в 2012 році, на його честь було названо місце посадки марсохода.
  1. Проза у вас краще виходить. Це може здивувати, але в досвіді письменника присутній і експеримент зі віршуванням. Вірші читачами були зустрінуті холодно.
  2. Він хотів дожити до ста. Не раз у своїх інтерв’ю, Рей наголошував, що хотів би подолати позначку в сто років, на своєму життєвому шляху.
  3. Батько письменника. Єдиною людиною, образ якого не був задіяний за життя в творах письменника, був його батько. Вперше син заговорить про батька тільки після його смерті, у своїй збірці «ліки від меланхолії».
  4. Тільки друкарські машинки. Абсолютно всі свої твори, починаючи від оповідань, закінчуючи романами і сценаріями, Бредбері друкував виключно на друкарській машинці.
  5. Названий на честь знаменитості. Повне ім’я письменника – Рей Дуглас Бредбері. Батьки назвали його в честь відомого на той момент, актора німого кіно Дугласа Фербенкса. Робота, як стимул життя. Ранок фантаста починалося з того, що він записував кілька нових сторінок для чергової повісті або роману. До слова, останній його твір «літо Прощавай» було видано в 2006 році і став останнім твором у творчості письменника.
  6. Виникнення ідеї самого затребуваного роману. Як говорив сам письменник передумовою до написання роману «451 градус за Фаренгейтом» стали події, при яких була сажена бібліотека в Александрії. Точної дати цієї події називати не представляється можливості, але сам письменник говорив, що це сталося «3000 років тому».
  7. Феноменальна пам’ять. Рей Бредбері відрізнявся неймовірною пам’яттю. За його словами, він пам’ятав все, що побачив або почув, починаючи з моменту свого народження. Пізніше це допомогло йому запам’ятати величезну кількість прочитаних книг.

(голосов: 3, средняя оценка: 4,67 из 5)