Декабристи — цікава інформація

Про подію, що відбувся 26 грудня 1825 року на Сенатській площі в Санкт-Петербургові, знає кожний старшокласник. Спроба державного перевороту, влаштована групою російських революціонерів-дворян, багато з яких були гвардійськими офіцерами, проти самодержавства залишила не тільки значний слід в історії, але й кілька цікавих, спірних і недостатньо відомих історій. Цікавих фактів про декабристів багато, багато з ни представляють їх у ненайкращому світлі — на допитах вони здавали один одного, писали принизливі листи до царя, вигороджували себе, але ми представляємо інформацію, яка показує цих політиків-невдах з кращого боку.

Найбільш численне повстання тих часів

Повстання проти влади, зроблені до 26 грудня 1825 року, не збирали така кількість однодумців, як декабристська революція. Більше 3000 тисяч солдатів виступили проти самодержавства.

У влаштованому бунті пішло немало життів, а саме 1271 людей, згідно з повідомленням Департаменту поліції, при чому це були люди різних станів — від генералів до черні. Затриманих заколотників відправляли в Зимовий палац, де долю арештованих декабристів визначав ніхто інший, як Імператор Всеросійський Микола I.

Заслання у зворотному напрямку

Після 30-літнього сибірського заслання декабристи нарешті дочекалися помилування. Не дивно, що багато з них вирішили відправитися назад додому — у Москву або в Санкт-Петербург, але Дмитро Завалишин, що раніше проживав у Забайкальї, до них не відносився. Колишній морський офіцер, вирішив зв’язати своє життя з публіцистикою й не просто писати політичні статті, а виводити місцеву владу на чисту воду.

Довідавшись про нове «захоплення» Завалишина генерал-губернатор Мурах відправив прохання імператорові, у результаті якого був прийняте нестандартне рішення. Монарх розпорядився заслати Дмитра із Чіти в європейську частину Росії, де, імовірно, нагляд був би кращим.

Вільнодумство — привід для доносу

Відомий декабрист, Павло Іванович Пестель, ще до спроби державного перевороту, був командиром полку й славився далеко не м’яким відношенням до солдатів. На його думку, така позиція повинна була стати стимулом для заколоту проти влади.

Не забував Павло Іванович і про написання доносів, «жертвою» яких став його товариш Гноєвский. Пестель вирішив, що вільнодумство є непоганою причиною для доносу й обвинуватив Гноєвского у вільнодумстві. Так що, можливо, не політичні переконання, а проста жадоба до влади штовхнула Пестеля на збройний заколот.

Добровільне заслання

Сибір прив’язала — історія про те, як Луцький двічі зробив втечу з каторги, але помилування змінило його думку про місцеперебування.

Почувши історію молодого й красивого офіцера Олександра Миколайовича Луцького, складно повірити, що це правда, настільки вона дивна, однак факти говорять самі за себе. Олександр був юнкером гейб-гвардії Московського полку, а також приймав участь у повстанні на Сенатській площі.

Під час прямування на каторгу по етапу він зробив недешеву аферу, а саме, знайшов кримінального злочинця й помінявся з ним іменами. Дана «послуга» обійшлася Луцькому в 60 рублів, що на той час був досить непоганою сумою. Таким чином, у селі під Іркутськом на як час оселився молодий офіцер під ім’ям Агапона Непомнящєго.

Через три роки обман все-таки був розкритий, очевидно Олександра видали дворянські звички. За таку грубу витівку Луцького було засуджено до 100 ударів різками й відправлено у Новозерентуйського рудника Нерченської каторги, де його закували в кайдани. Але Олександр був хлопцем тямущим і просто так не здавався, тому через час зміг переконати адміністрацію у своїй «безобідній» поведінці. У результаті йому дозволили жити поза острогом, однак каторжні роботи ніхто не скасовував. Вільна душа Луцького вирішила не упускати шанс і влаштувати втечу. Тільки от спроба виявилася невдалою і його піймали, Олександра знову покарали різками й посадили у в’язницю, де прикували до тачки.

У цілому, Олександр Луцький провів на каторзі 20 років. 10 квітня 1850 року йому була дана довгоочікувана воля. Оселили його при Култуминському руднику. Олександр не втрачав часу даремно й до моменту звільнення вже обзавівся сім’єю. Дворянське коріння й гарнаосвіта допомогли йому знайти роботу із платнею близько 300 рублів сріблом на рік. Через 7 років, завдяки імператорському указу, Луцькому і його дітям був повернутий статус дворянина й усі права й привілеї за походження. Але однаково він залишився жити в Сибіру.

Про те, як план міста Чити був складений декабристом

Ви коли-небудь помічали схожість карт Петербурга й Читы? Якщо ні, то придивитеся внимательней, адже план Чити був складений у хвилини туги за рідним Петербургом.

Дмитру Завалишину, який перебував на засланні, було запропоновано попрацювати над планом міського будівництва. Багато декабристів нудьгували за Петербургом під час заслання, Дмитро не був винятком, тому це не могло не відбитися на роботі над планом. Він розпланував усі точно по клітинках, як у столиці.

Саме в цьому причина великої кількості прямих вулиць, прямих кутів і прямокутних кварталів. До речі, якщо ви прагнете побувати на найбільшій міській площі за Уралом, то неодмінно відправляйтеся в Читу.

«Декабристська медицина»

Серед декабристів були грамотні й здібні лікарі. Одним з них був Фердинанд Вольф. Під час Вітчизняної війни 1912 року Фердинанд працював штаб-лікарем 2-ї армії, а після декабристського повстання відбував покарання в Читинському острозі. Спочатку він займався лікуванням тільки своїх співкамерників, потім почав лікувати й тюремників, а згодом став допомагати всім, кому була потрібна допомога: від працівників заводів до місцевих кочівників.

Після того, як Фердинанда перевели в тобольську в’язницю, він став виконувати обов’язки місцевого лікаря, без якої-небудь винагороди. Його смерть стала великою трагедією для всього Тобольська. Для проводів Фердинанда Вольфа в останню путь зібрався довгий кортеж. Під час похорону згадували, як він багато і безоплатно допомагав простим людям.

Запам’ятали в Тобольську й інших декабристів, які допомагали в лікуванні людей. Коли в XIX столітті на місто обрушилася холера, декабристи Фонвізін, Бобрищев-Пушкін і Свистунов, не зважаючи на ризик для життя, допомагали доглядати за хворими разом із своїми дружинами, хоча й не мали спеціальної медичної освіти.

Багато декабристів займалися медичною діяльністю, опираючись на знання, отримані самостійно з лікувальних довідників, також вони мали у своїх запасах рідкісні ліки, які допомогли врятувати багато життів. Матвій Муравйов-Апостол благополучно лікував цингу й рани за допомогою вказівок, написаних у лікарський пораднику Каменецького (книга видавалася й поширювалася міністерством внутрішніх справ Російської імперії). Залишаючи Вілюйськ, він віддав свою юрту хворим, яких влада залишила без допомоги.

За допомогою до декабристів зверталися багато людей, приймаючи їх за лікарів, при чому часто віддавали пріоритет саме їм, а не штатним лікарям, які не завжди хотіли допомагати безкорисливо.

Аграрну культуру населення допомагали підвищувати декабристи

Декабристи були досить освіченими людьми й навіть у засланні розширювали свій кругозір за допомогою книг, які вони виписували. Ці різнобічно розвинені люди, незважаючи на своє дворянське походження, мали гарні знання в такій далекій від дворянських занять області, як сільське господарство. Наприклад, декабрист Торсон побудував молотильну машину. Дмитро Завалишин займався розведенням молочних корів і тримав більш 40 коней. Він виписував насіння на пошті й ділився ними із селянами.

Борошномельний млин з’явився в Олекмі завдяки декабристові Андрєєву. У Вілюйську місцеві жителі навчилися саджати картоплю за допомогою Матвія Муравйова-Апостола. Першу олієдавку для краю під Іркутськом створив Бечаснов. До появи такої машини місцеві жителі в цих краях вирощували тільки цибулю і капусту, тепер з’явилася можливість розводити олійні рослини. Бечаснов не тільки побудував маслоробню, але й навчив селян вичавлювати олію з конопель.

Владимир Раєвський, Олексій Юшневский і Михайло Кюхельбекер навчили місцевих жителів під Іркутськом ставити парники й розбивати біля будинків сади й квітники. Сад Раєвського, розташований в іркутському селі Олонки, існує дотепер.

За чоловіком хоч на край світу, хоч у Сибір

Про те, скільки сили таїть у собі жіноча любов і вірність чоловікові, можна судити по 11 дружинах декабристів. Подумайте самі — глуха Сибір з важкими умовами проживання. Незважаючи на це, 11 жінок вирішили розділити зі своїми чоловіками-декабристами сибірське вигнання. Більшість із них були жінками знатних родів — дочки графів і баронів.

Микола I надав право на розлучення кожній їх цих відважних жінок, але вони відмовилися й вирішили відкрито підтримати чоловіків. Не вплинуло на їхнє рішення навіть те, що вони були позбавлені всіх спадкоємних і майнових прав. Їм було дозволено лише мати невеликі витрати, при чому за кожну значну витрату грошей жінкам доводилося звітувати перед адміністрацією рудників.

Історії цих жінок передають тягар каторжного життя, не менше, ніж історії самих декабристів. Наприклад, коли Катерина Трубецька прибула в Сибір, то зомліла, після того, як побачила свого чоловіка в кайданах і обірваному кожусі. В 1854 році жінка занедужала й умерла від раку.

Чоловіка Олександри Муравьйової заслали в Сибір на 20 років, але навіть такий довгий строк не переконав закохану жінку поїхати слідом за ним. Зустрічі з чоловіками проходили рідко, по два рази в тиждень, у присутності жандармів. Через хворобу Олександра померла в 1832 році. Її прохання поховати її в Петербурзі влада відхилила.

Марина Волконська після тривалої розлуки із чоловіком уперше побачила його в кайданах. При зустрічі вона розцілувала і його й кайдани. В 1830 році в Марини й Сергія Волконських народилася дочка, назвали її Софією, тільки от дитина померла відразу після народження. У листах Марина писала, що трава на могилі в доньки — це найрідніше, що в неї є, також згадувала, що ніколи не шкодувала про свій вибір відправитися слідом за чоловіком.

До амністії, що відбулася через 30 років, дожили 9 жінок з 11. Катерина Трубецька, Олександра Муравйова й Каміла Івашева не повернулися назад.

Декабристський рух в Україні

Втрата сподівання на лібералізацію царського самодержавства, скасування кріпацтва, посилення реакції після війни 1812–1814 pp. сприяли зростанню в Росії, а відповідно, і в Україні опозиційних настроїв. Провідну роль у цьому русі відігравали дворянські революціонери-декабристи. Декабристи створюють таємні політичні гуртки, які ставили за мету насамперед боротьбу за скасування кріпосного права й ліквідацію самодержавства. В Україні першим політичним гуртком було “Малоросійське товариство”, засноване 1819 р. повітовим маршалом дворянства В. Лукашевичем. Мета товариства – домогтися від’єднання України від Росії.

Оформлення політичної опозиції царизму пов’язане з появою декабристських організацій в Росії, а відповідно, в Україні. Так, у 1816 р. в Петербурзі був створений “Союз порятунку”, у 1818 р. – “Союз благоденства” в Москві. Вони ставили завдання впровадити конституційне представницьке правління, ліквідувати самодержавство, скасувати кріпосне право шляхом військового перевороту. Членами організацій були опозиційно налаштовані офіцери. У 1818 р. після прибуття на службу до Києва генерала М. Орлова місто стає центром ділових зустрічей членів “Союзу благоденства”.

У 1821 р. декабристи реорганізували свої об’єднання й створили два осередки – Північне товариство із центром у Петербурзі та Південне товариство із центром у місті Тульчині. Головою останнього було обрано полковника П. Пестеля, членами товариства стали офіцери полків, що перебували в Україні. Незабаром, крім Тульчинської управи, було засновано ще дві управи: Кам’янську – на чолі з В. Давидовим та С. Волконським, і Васильківську, очолювану підполковником С. Муравйовим-Апостолом. Час від часу відбувалися конспіративні наради товариств. Для цього використовували Контрактовий ярмарок. Хоча на нарадах обговорювали питання спільних дій, між цими організаціями помітними були значні розбіжності: Південне товариство було більш радикальним, ніж Північне, яке обмежувалося в своїх планах поваленням абсолютизму та встановленням конституційної монархії.

Голова Південного товариства П. Пестель уклав політичний трактат (Конституцію) “Руська правда”, у якому докладно визначив програму дій після повалення царизму. За цією програмою всі народи Росії мали об’єднатися в централізовану республіку з однопалатним парламентом. Кріпацтво скасовувалося. Усі громадяни республіки визнавалися рівними перед законом. Зберігалась приватна власність на землю, але половина землі вважається громадською, окремі ділянки можна брати для обробітку. Проголошувалась повна свобода торгівлі і промисловості.

У 1823 р. у Новограді-Волинському було засновано третю таємну організацію – Товариство об’єднаних слов’ян, фундаторами якої були брати Борисови. Своїм демократизмом воно відрізнялося від Південного товариства. У 1825 р. ці товариства об’єдналися.

У грудні 1825 р. в Таганрозі помер цар Олександр І. Спадкоємцем був його брат Костянтин, але одруження з полькою позбавляло його прав на престол. Другий брат Микола спочатку відмовився від престолу. Настало “міжцарювання”. Північне товариство вирішило скористатися цим і 14 грудня 1825 р. підняло повстання в Петербурзі. Але воно не було як слід підготовлене. Солдати полків, виведених на Сенатську площу, навіть не знали мети повстання. Населення не підтримало акції, і царські війська легко придушили повстанців. Почалися арешти.

Невдача петербурзького повстання примусила керівників Південного товариства прискорити виступ, до якого воно також не було готове. 13 грудня було заарештовано П. Пестеля. Керівництво перейшло до С. Муравйова-Апостола, і 28 грудня він підняв Чернігівський полк, але не пішов на Київ і втратив марно три дні, шукаючи союзників. Тим часом назустріч повстанцям вирушили урядові війська. Уже в першій сутичці було тяжко поранено командира полку С. Муравйова-Апостола. Щонайменше 900 солдатів здалися без бою.

Керівників повстання було доставлено до Петербурга на суд. П’ятьох із них І повішено: К. Рилєєва, М. Каховського, С. Муравйова-Апостола, М. Бестужева- | Рюміна та П. Пестеля. Багатьох офіцерів було заслано на Кавказ і в Сибір. Солдатів було покарано шпіцрутенами і переведено до інших полків.

Причин невдачі повстання декабристів в Україні багато, головна ж полягала втому, що його мета була незрозумілою для народу.

Для наступних поколінь декабристи були взірцем мужності, героїзму, самопожертви і відданості революційній справі. Дворяни за соціальним походженням, декабристи пожертвували всіма благами свого класу для прогресу суспільства.