Хто в країні головний: що означає «відставка» уряду Гончарука

Прем’єр-міністр Олексій Гончарук заявив про свою відставку, але його заяву в Раді так і не побачили — її не передав президент, який, за Конституцією, і не мав її отримати від прем’єра (на фото — Олексій Гончарук в ложі уряду під час засідання Верховної Ради, Київ, 29 серпня 2019 року)

«Я звернувся до президента України. Передав йому заяву про свою відставку, — сказав 17 січня прем’єр-міністр Олексій Гончарук, виступаючи з трибуни Верховної Ради, — вона написана відповідно до Конституції України на ім’я голови Верховної Ради, і в президента є право внести її до парламенту в будь-який момент».

Насправді процедура виглядає інакше. Конституція (у пункті 12 статті 85) передбачає, що прем’єра та уряд звільняє парламент. Президент у цій процедурі не задіяний. За законом, Гончарук мав просто надіслати заяву про відставку до Верховної Ради, а депутати мали або проголосувати за неї, або — ні. Замість цього прем’єр надіслав заяву президентові, і тепер той може або скерувати її до парламенту, або залишити у себе. Поки що Зеленський вирішив надати Гончаруку шанс працювати далі.

Поки заява Гончарука не опиниться у парламенті, вона не матиме юридичних наслідків. Натомість матиме політичні — Гончарук демонстративно ввірив свою долю Володимиру Зеленському. Парламент публічно таке рішення Гончарука не оскаржив. Як, принаймні до цього часу, і президент. Це ще одне свідчення того, що хоч юридично Україна парламентсько-президентська держава, на практиці поки що виходить навпаки.

Уряд під атакою

За словами Гончарука, заява про відставку — його відповідь на «інформаційні атаки, які останнім часом здійснювались на уряд». Виступаючи у парламенті, голова уряду нічого не сказав про те, чи хоче піти з посади. Натомість підкреслив, що прийшов у владу завдяки Зеленському, якого поважає, тож таким чином хоче продемонструвати, що він з президентом одна команда.

«Для нас принципово мати довіру всередині команди на 100%», — сказав Гончарук. Такий рівень довіри тепер матиме практичне вираження у можливості Зеленського звільнити голову уряду — для цього президенту достатньо направити його заяву до Ради.

За два дні до заяви Гончарука, 15 січня, у telegram та YouTube з’явилися фрагменти аудіозаписів, на яких начебто зафіксована нарада голови уряду з міністрами, а також керівництвом Національного банку та Офісу президента щодо стану економіки. На записах хтось із голосом, схожим на голос Гончарука, каже: «У Зеленського дуже примітивне розуміння економічних процесів». І додає, що сам є «профаном» в економіці, бо має освіту юриста.

Записи одразу ж обговорили на засіданні президентської фракції «Слуга народу», яка має більшість у парламенті. Депутати Олександр Дубінський та Максим Бужанський публічно заявили, що прем’єр має піти у відставку. Керівники фракції Давид Арахамія та Олександр Корнієнко спитали у решти «слуг народу», чи підтримують вони думку колег. Однак із 170 депутатів, що були присутні на засіданні, ідею Дубінського та Бужанського підтримали не більше 20-ти. Здавалось, інцидент вичерпано.

Президент України Володимир Зеленський (праворуч) з прем’єром Олексієм Гончаруком під час першого засідання Верховної Ради IX скликання, Київ, 29 серпня 2019 року

Під руку президента

Після публікації «плівок» Гончарук спочатку відреагував у faсebook. «Проти команди президента й уряду працюють багато людей, яким хотілось, щоб нам нічого не вдалося. Звертаюся до тих, хто бореться проти нас: вам нас не злякати!», — написав голова уряду та позначив у дописі Володимира Зеленського. Однак, цього прем’єру виявилось замало.

Тож 17 січня він зустрівся з президентом і передав тому заяву про відставку. Поки підлеглі Гончарука теж у facebook підтримували прем’єра та хвалили президента, Зеленський дав доручення силовикам за два тижні з’ясувати, хто ж саме прослуховував голову уряду. Що він робитиме із заявою Гончарука, президент поки що не повідомив.

Натомість спікер парламенту Дмитро Разумков повідомив, що поки не отримував заяву про відставку прем’єра. Спікер парламенту не заперечив, що голова уряду подав заяву про звільнення не йому, як того вимагає Конституція, а Зеленському. Гончарук вже заявив, що до моменту, коли Зеленський ухвалить рішення, уряд продовжує працювати.

В уряді підозрюють, що за публікацією плівок стоїть колишній співвласник ПриватБанку Ігор Коломойський. Такі думки в розмовах із hromadske висловили двоє наближених до Гончарука чиновників.

Олігарх вимагає компенсації за націоналізацію банку, яку вважає незаконною. Натомість уряд поділяє позицію Міжнародного валютного фонду про неможливість перегляду націоналізації. Однак поки що публічно урядовці не готові звинувачувати Коломойського.

Сам Ігор Коломойський відповів hromadske, що не має стосунку до публікації плівок.

Публічно урядовці не розповідають, чи радився з ними Гончарук перед тим, як писати заяву, та запевняють, що уряд — одна команда.

«Це більше політичне рішення самого Олексія Гончарука — подати заяву про свою відставку саме до Володимира Зеленського. Олексій Гончарук, як і інші члени уряду, є командою, — сказала hromadske Олена Шуляк, представниця уряду у Верховній Раді. — Для того, щоб зняти всі питання, які стосуються довіри й поваги до президента, у зв’язку з цією інформаційною атакою з відомими плівками, політично Олексій ухвалив таке сильне командне рішення».

Заява про відставку Гончарука поповнила «колекцію» аналогічних заяв від членів команди президента. Зокрема керівництва Офісу президента включно з його головою Андрієм Богданом. Він теж написав таку заяву. Навіть опублікував її, однак залишився на посаді.

«Ми — всі ключові люди, які зі мною прийшли — домовилися з самого початку, що напишемо заяви на звільнення, — пояснював згодом Зеленський. — Якщо суспільство чи президент відчуватимуть, що та чи інша людина не може впоратися з поставленими Україною завданнями, то в будь-який момент ця людина, не тримаючись за крісло, піде у відставку».

На практиці виявилось, що написання заяви не означає відставки — Богдан і досі очолює Офіс президента.

hromadske існує завдяки фінансовій підтримці глядачів, адже ми — незалежне медіа і не маємо власника. Допоможи журналістам і далі робити свою роботу, фондуй на Спільнокошті.

Прем’єр-міністр України Олексій Гончарук (в центрі) вітається із спікером Ради Дмитром Разумковим (праворуч) та його першим заступником Русланом Стефанчуком під час засідання Верховної Ради, Київ, 3 вересня 2019 року

Що далі

На початку вересня минулого року, за тиждень після формування уряду Олексія Гончарука, Зеленський зібрав чиновників та силовиків на велику нараду. Тоді президент ставив завдання та встановлював дедлайни. Зокрема й урядовцям. Більшість дедлайнів спливли з початком нового року. Заява прем’єра — привід для президента перевірити, чи виконали урядовці його завдання.

Це підтверджують і слова самого Зеленського. Вже ввечері 17 січня після зустрічі із Гончаруком він заявив:

«Я отримав від вас заяву про звільнення у зв’язку з останніми конфліктними ситуаціями чи скандалами, як завгодно. Ви знаєте, яке у мене до вас особисте ставлення і до вашого молодого уряду… Я вирішив надати вам шанс і шанс вашому уряду».

Водночас президент висловив ряд вимог до Кабміну. Зокрема, на його думку, треба оптимізувати роботу уряду, можливо — звільнити міністрів, які не досягли реальних результатів, а також налагодити діалог із парламентом.

Міжнародні партнери України, з якими співпрацює уряд, поки що реагують на заяву Гончарука стримано.

«У якому напрямку б тепер не пішли політичні зміни, наша співпраця з українським урядом продовжиться. Внутрішня політика — це внутрішня політика. І для демократії вона важить багато. Такі речі стаються постійно, і це лише підтверджує живучість української демократії», — заявив у коментарі hromadske Матті Маасікас, посол делегації Європейського союзу в Україні.

Історія виборів: перші вибори Президента України

У червні 1991 року Верховна Рада Української РСР ухвалила Резолюцію «Про вибори Президента Української РСР». А вже 5 липня того ж року ухвалили Закон «Про вибори Президента України», призначивши їх на 1 грудня 1991 року.

Перші вибори Президента України відбулися 1 грудня 1991 року, в один день із всеукраїнським референдумом на підтвердження Акта проголошення незалежності України.

Президентська кампанія 1991 року офіційно розпочалася 1 вересня. Відповідно до Закону «Про вибори Президента України» Президент обирався на п’ятирічний термін, віковий ценз – не молодше 35 років, ценз осілості в Україні – не менше 10 років та інше. Цікавою особливістю перших та двох наступних президентських виборів, які відбулись відповідно у 1994 та 1999 рр., була відсутність грошової застави. Реєстрація кандидата відбувалась після збору 100 тис. підписів громадян України на його підтримку, які були зібрані за зразком підписного листа, затвердженого ЦВК.

Правом висунення претендентів у кандидати в Президенти скористалося 12 політичних партій, громадських об’єднань і рухів, 97 трудових колективів. Водночас близько 100 громадян України подали заяви до ЦВК про самовисунення на найвищу державну посаду. Серед самовисуванців майже третину складали пенсіонери й непрацюючі (з них – одна жінка). Претендентами в кандидати у Президенти стали 16 народних депутатів УРСР, 5 народних депутатів СРСР, 2 керівники Верховної Ради України (Голова Верховної Ради Леонід Кравчук і заступник Голови – Володимир Гриньов), 5 керівників постійних комісій Верховної Ради, 10 робітників, 3 колгоспники. Відповідно до інформації у статті в газеті «Голос України» за 27 жовтня 1991 року, приблизно 15% претендентів у кандидати вже переступили 60-річну вікову межу.

1 вересня 1991 року відбулося і засідання Великої ради Народного Руху України, де розглядалося питання про те, кого висувати у президенти України. Висувалися три особи: академік Ігор Юхновський, голова Української республіканської партії Левко Лук’яненко та голова Львівської обласної ради В’ячеслав Чорновіл. Усі три – народні депутати України. До того ж, Ігор Юхновський – голова Народної Ради, першої опозиції у комуністичній Верховній Раді, а В’ячеслав Чорновіл – лідер радикальної фракції у цій Народній Раді, яка нараховувала десь 11 – 13 депутатів і категорично виступала за Незалежність та усунення комуністів від влади.

У підсумку за В’ячеслава Чорновола з 91 присутнього на засіданні члена Великої ради проголосували 57, за Левка Лук’яненка – 23, за Ігоря Юхновського – 8. Згідно з пунктом 2 статті 5 Закону «Про вибори Президента України» партія (виборчий блок), збори виборців можуть висунути лише одного претендента на кандидата в Президенти України. Народний Рух не був тоді партією. В’ячеслав Чорновіл запропонував, щоб на завершальному етапі виборчої кампанії всі висуванці від демократів знялися з виборів на користь найпопулярнішого з-поміж себе. З цим погодився Левко Лук’яненко та і Велика рада.

Після розгляду документів ЦВК зареєструвала кандидатами в Президенти сімох осіб. Вже напередодні голосування Олександр Ткаченко зняв свою кандидатуру на користь Леоніда Кравчука. Тому хоча в бюлетені і лишилося сім прізвищ, участь у виборах 1991 року взяли шість кандидатів: В’ячеслав Чорновіл (Народний рух України), Левко Лук’яненко (Республіканська партія України), Леопольд Табурянський (Народна партія України), а також самовисуванці: Леонід Кравчук, Володимир Гриньов та Ігор Юхновський.

Передвиборча агітація кандидатів регулювалась п’ятою главою Закону, яка включала три статті з 31 по 33. Держава забезпечувала друк передвиборчих плакатів кандидатів в президенти на кожну виборчу дільницю, надавала рівний за обсягом час на телевізійних та радіоканалах, гарантувала безоплатне розміщення тексту передвиборчої програми у державних ЗМІ. Окремо гарантувалось право мати власний виборчий фонд, який не повинен був бути більшим ніж 10000 мінімальних заробітних плат. Розмір пожертв до фонду від однієї юридичної або фізичної особи повинен був бути не більше ніж 100 мінімальних заробітних плат. Фактично, це були всі законодавчі обмеження, що супроводжували обрання першого в історії президента незалежної України.

Виборча компанія юридично була розпочата після прийняття відповідного Закону України «Про вибори Президента України» від 5 липня 1991 року, але фактично стартувала від вересня, після прийняття Акта проголошення незалежності України. Об’єднавчою особливістю політичної програми всіх п’ятьох претендентів на найвищий пост у державі стала теза про незалежність України.

У різних агітаційних передвиборчих матеріалах Леоніда Кравчука розміщувались різні за спрямуванням та змістом його передвиборчі програми, як, наприклад, програма «Нова Україна» чи «Основні положення економічної програми «Достаток», яка містила 7 пунктів економічних кроків кандидата після обрання на посаду, від переорієнтації економіки, до зовнішньополітичних зв’язків. Основні загальні пріоритети кандидата базувались на утвердженні державності та верховенстві прав і свобод людини, соціально спрямованої економіки, вільного національно-культурного розвитку та створенні атмосфери довіри до влади. Найбільшого розповсюдження набули програмні тези, які отримали назву 5 «Д»: «Держава», «Демократія», «Достаток», «Духовність» та «Довіра». Основний зміст не мав конкретики та поєднував загальні прості визначення. Серед матеріалів, які зберігаються у фондах Національного музею історії України та відображають передвиборчу агітацію Леоніда Кравчука, містяться листівки: «Л.М. Кравчука – в первые президенты Украины»; «Л. М. Кравчук. Штрихи к политическому портрету»; «Основні положення економічної програми «Достаток» кандидата в президенти України Л.М. Кравчука»; «1 грудня – вибори президента України»; «Вільна церква у вільній державі»; «Наш голова – наш Президент»; «Гарант злагоди і поступу нова Україна»; «П’ять «Д» Леоніда Кравчука»; «Наш Председатель – Наш Президент» (Обращение к гражданам Украины).

Одним з прикладів застосування чорного піару в президентській передвиборчій компанії 1991 року є листівка 5 «Д» Леоніда Кравчука: «Дилетантство», «Демагогія», «Двуликість», «Догматизм», «Диктатура». Текст, розміщений у листівці, побудований на протиріччях у висловлюваннях кандидата щодо принципових ідеологічних та політичних питань.

Найбільш розповсюдженими формами політичної агітації перших виборів Президента України стали безпосередні зустрічі з виборцями під час передвиборчих поїздок кандидатів у регіони: на великих підприємствах, заводах, часто зустрічі відбувалось з ініціативними групами трудових колективів.

Протягом трьох місяців Кравчук відвідав 22 області України, не побувавши в цей період тільки в Івано-Франківській та Тернопільській областях. Остання передвиборча зустріч Леоніда Кравчука з виборцями відбулась у Вінниці у приміщенні місцевого універмагу. Як зазначав Кравчук, загальна кількість часу, який був присвячений зустрічам з виборцями під час компанії, дорівнювала 372 годинам чи майже 16 добам безперервного спілкування (таку статистику наводить дослідник Чемеріс у своїй книзі «Президент» 1994 року).

У передвиборчій агітації В’ячеслава Чорновола основний акцент робився на пропаганді ідеї незалежності та необхідності найважливіших соціально-економічних реформ. Основа передвиборчої програми – роздержавлення та приватизація, а її головна відмінність від програми Кравчука, на думку Чорновола, полягала в тому, що свою програму він формував протягом тридцяти років, натомість окремим пунктам програми конкурента – від трьох днів до трьох тижнів. Чорновіл у друкованих виданнях використовував агітаційне лого, у вигляді напису свого прізвища, де замість літери «в» був розміщений стилізований малюнок, у вигляді жесту людської руки, який являє собою латинську літеру «V» (Вікторія).

Левко Лук`яненко у своїй передвиборчій програмі наголошував, що для того, щоб Україна стала розвиненою європейською державою, достатньо п`яти років. Передвиборча програма була побудована за принципом змін в країні, які будуть відбуватись протягом: перших трьох місяців, першого року, трьох та п`яти років. Кандидат закликав до радикальних реформ, які передбачають: формування уряду народної довіри, розв’язання проблеми забезпечення медикаментами, закриття Чорнобильської АЕС тощо. Як і у інших кандидатів, основною формою виборчої агітації було спілкування з виборцями, зустрічі з колективами підприємств. Цікавою особливістю ведення передвиборчих перегонів, спеціально до цієї події, став вихід книги кандидата в президенти під назвою «Вірю в Бога і в Україну», яка вийшла друком 12 листопада 1991 р. тиражом у 100000 екземплярів. Книга містила своєрідний життєпис Лук`яненка, а її останній розділ був присвячений основним положенням програми кандидата в Президенти України.

Передвиборча агітація Ігоря Юхновського вирізнялась своєю креативністю та нестандартним підходом. Передвиборчі матеріали Юхновського були підготовлені редакційно – видавничою колегією Партії демократичного відродження України. Під час компанії кандидат у друкованих виданнях використовував спеціально розроблений логотип, у вигляді зображення каліграфічно поєднаних ініціалів з вплетеним у літери колоском. Поруч з матеріалами передвиборчих обіцянок, кандидатом розміщувався заклик на його підтримку, у вигляді можливих перерахунків громадянами грошових внесків на його підтримку, з нагадуванням про те, що внески для фізичних осіб обмежені 5 тис.руб., а для юридичних можуть становити у п`ять разів більше. Часто фотографії Юхновського супроводжувались справжніми літературними творами. Так, у тому ж агітаційному спецвипуску «Инициатива» №20 (32) 91, на 8 сторінці розміщено біографічну фотоісторію Ігоря Рафаїловича, яка поєднувалась з віршованою агітацією: