Слов’янські племінні союзи на території України

• V-VII ст. — доба Великого розселення слов’ян.

Велике розселення слов’ян — переселення слов’ян, яке відбулося в Європі під час Великого переселення народів, коли слов’янські племена з’являються у Подунав’ї, у глибинних районах Волконського півострова — на півдні, на заході доходять до Ельби та Балтійського узбережжя; на північному сході заселяють верхів’я Дону й Волги.

• Унаслідок Великого розселення слов’ян відбувся їх поділ на три мовно-культурні спільноти:

• східні слов’яни (українці, білоруси, росіяни);

• західні слов’яни (поляки, чехи, словаки, лужичани);

• південні слов’яни (болгари, серби, хорвати, словенці, македонці, чорногорці).

• На території сучасної України утворюються 7 племінних об’єднань, які були єдиною етнокультурною спільнотою, що вирізнялася з-поміж інших східнослов’янських племен:

Господарство і суспільний устрій східних слов’ян

• На господарство і спосіб життя східних слов’ян значний вплив мали природно-географічні умови:

• родючі ґрунти, придатні для землеробства, яким займалася переважна більшість населення;

• степи, луки, що сприяли розвиткові тваринництва;

• річки (Дніпро, Південний Буг, Дністер, Дунай), які використовували як водні торговельні шляхи, тощо.

• Залежно від природних умов склалися різні системи землеробства:

• перелогова (степова зона, частково лісостеп), особливість якої полягала в тому, що ланові, який перестає родити, дають час на «залеж», тобто не засівають його кілька років, поки земля знову набереться сили.

• вирубно-вогнева (лісова смуга), за якою ділянку для посіву готували заздалегідь, рубаючи взимку або восени дерева та кущі, залишали їх на землі, щоб навесні спалити. Далі без оранки сіяли льон або просо, і тільки в наступні роки на цій ниві сіяли зернові культури. Така система була надзвичайно трудомісткою і непродуктивною.

• трипільна, за якою всі орні землі поділяли на три частини: одну відводили під озимі культури, другу — під ярі, третю — під пар. Ділянку, що була під паром, могли використовувати як пасовище для худоби. Наступного року її засівали озиминою (житом, пшеницею), а через рік — яровиною. Та ділянка, з якої зібрали ярові, залишалася під пар. Отже, таке чергування полів давало можливість вирощувати різні культури одночасно, а також поліпшувати родючість ґрунту.

• Основні рослинницькі культури:

• зернові (пшениця, жито, ячмінь, овес);

• овочеві (горох, ріпа, цибуля, часник) тощо.

• Розвивалося тваринництво: розведення великої рогатої худоби, овець, кіз, свиней тощо.

• Допоміжні види господарської діяльності:

• бортництво (збирання меду диких бджіл).

• Найбільш розвинені ремесла: ливарна справа, ковальство, ткацтво, гончарство (без гончарного круга), виготовлення скла, знарядь праці й прикрас із кості, дерева.

• Розвинена торгівля з населенням Подунав’я, Центральної Європи, Прибалтики, а згодом із мешканцями римських і візантійських провінцій та античних міст Північного Причорномор’я.

• Слов’яни жили племенами, що складалися з об’єднання родів. Рід очолювали старійшини, а племінний союз — вождь, якому належала верховна влада.

• Розташування поселень залежало від природно-кліматичних умов. Оселялися переважно на берегах річок та озер з урахуванням наявності ґрунтів, придатних до землеробства, луків — для випасу худоби тощо.

• Найвідоміші поселення ранніх слов’ян: Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів тощо.

• На території племінних союзів виникають городища — укріплені поселення, які ставали виробничими, політичними й духовними центрами. Найдавніші середньовічні слов’янські городища — Зимнівське у Волинській області (виникло в VI ст.) та Київське на Старокиївській горі.

Вірування східних слов’ян

• Слов’яни вірили в багатьох богів, обожували сили природи; такі вірування називають язичницькими.

Язичництво — релігійне вірування, обожненая сил природи, тварин та рослин, а також людиноподібних істот: русалок, берегинь та ін..

• Основними слов’янськими богами були:

• Перун — бог грому блискавки;

• Велес — бог худоби та багатства;

• Мокоша — богиня материнства, рукоділля, родючої землі, врожаю.

• Служителів язичницького культу називали волхвами, їх вважали носіями релігійних знань, мудрецями, знахарями, лікарями.

• Місцями язичницького богослужіння були капища, де стояли зображення ідолів із каменю або дерева.

• Слов’яни спалювали померлих, щоб вони швидше діставалися потойбічного світу. Вважалося, що мерцю необхідні будинок, їжа, напої, тому урну з прахом супроводжували необхідні речі.

• Заключна частина поховального обряду називалася тризною. Вона складалась із жертвоприношення, військових ігор і бенкету на честь померлого.

Сусіди східних слов’ян

• авари — кочові племена тюркомовного походження, які в другій половині VI ст. розгромили антів, вторглися в Центральну Європу і заснували свою державу на території сучасної Угорщини — Аварський каганат. Слов’яни називали авар обрами. Згодом авар витіснили болгари, а в самому Аварському каганаті слов’яни піднімали повстання;

• болгари — тюркський народ, який у VI ст. у Приазов’ї створив власну державу — Велику Болгарію. Під ударами Хозарського каганату держава розпалася, частина болгар перекочувала у Поволжя, частина — на Дунай, де в VII ст. створила Болгарське царство, а згодом асимілювала з місцевим слов’янським населенням. Решта болгар залишилася в Північному Причорномор’ї, Криму, Подонні, де змішалася з місцевим населенням; хозари — тюркомовний кочовий народ, який у VIII ст. завоював Північне Причорномор’я до верхів’їв Сіверського Дінця та Дону і Східний Крим, створивши державу Хозарський каганат. Хозари змушували сплачувати данину східнослов’янські племена. На території каганату сформувалася салтівська археологічна культура;

• вікінги — войовничі народи Скандинавського півострова у період І тисячоліття, пращури сучасних данців, норвежців і шведів. Слов’яни називали їх варягами, а народи Західної Європи — норманами. Здійснювали набіги на сусідні держави, північні слов’янські племена сплачували їм данину.

Слов’янська група

Слов’янськими мовами користуються 290 млн. 475тис. осіб (1985 р.). Виділяють три підгрупи слов’янських мов: східну, західну і південну.

До неї належать українська, російська та білоруська мови.

Українська мова – державна мова України. Поширена також у Росії (на Кубані і в Зеленому Клину на Далекому Сході), Білорусі, Польщі, Словаччині, Чехії, Югославії, Канаді, СІЛА, Аргентині, Бразилії та Австралії. Загальна кількість мовців досягає 41 млн.

Має три діалекти: південно-східний (середньо-наддніпрянські, слобожанські та степові говірки); південно-західний (волинсько-подільські, галицько-буковинські та карпатські говірки); північний (лівобережні, правобережні та волинсько-поліські говірки).

Літературна українська мова пройшла три етапи свого розвитку: давньоукраїнський, або давньоруський (XI- XIII ст.), староукраїнський (XIV – середина XVIH ст.) і сучасний (із кінця XVIII ст.). Перші пам’ятки писемності сягають XI ст. (Остромирове Євангеліє 1056-1057 рр., “Ізборники Святослава” 1073 р. і 1076 р.). Пам’ятками другого етапу є юридичні акти XIV-XV ст., Пересопницьке Євангеліє 1556-1561 рр., “Словник” і “Граматика” Л. Зизанія (1596 р.), “Лексикон словенороський” П. Беринди, твори М. Смотрицького, І. Вишенського, Т. Ставровецького. Сучасна українська літературна мова формувалася під впливом творчості І. Котляревського. Вагому роль у нормуванні та утвердженні її відіграла творчість Т. Шевченка, якого вважають основоположником сучасної української літературної мови. Писемність – на основі кирилиці.

Російська мова – державна мова Російської Федерації, мова міжнаціонального спілкування в Росії, одна з шести офіційних і робочих мов ООН. Є рідною для 170 млн. осіб, можуть спілкуватися нею понад 200 млн. осіб.

Складається з двох діалектів: північного, найтиповішою рисою якого є окання, і південного, для якого характерне акання. На стику цих діалектів утворилися перехідні говори, які й лягли в основу сучасної російської літературної мови. На формування російської літературної мови помітний вплив мала старослов’янська мова. Становлення сучасної російської літературної мови пов’язане з творчістю О. Пушкіна, в якій синтезовано різні мовні течії в єдину систему, основою якої стало літературно оброблене російське народне мовлення. Писемність (кирилиця) перейнята від Київської Русі-України.

Білоруська мова поширена в Білорусі та на суміжних територіях Росії, України, Литви, Польщі, а також у Латвії, Естонії, Казахстані, Канаді, США, Аргентині. Загальна кількість її носіїв перевищує 10 млн. Має два діалекти: північно-східний і південно-західний, на стику яких утворилися перехідні (середньо-білоруські) говірки, що лягли в основу сучасної літературної мови. У розвитку сучасної білоруської літературної мови велику роль відіграла творчість Я. Купали та Я. Коласа. Найдавніша писемна фіксація білоруської мови – Договір Полоцька з Ригою 1330 р. Писемність – на основі кирилиці.

До неї належать польська, чеська, словацька, кашубська, лужицька і мертві полабська та поморська мови.

Польська мова – офіційна мова Польщі. Крім того, використовується в сусідніх державах – Україні, Білорусі, Литві, а також у Росії, США, Бразилії, Франції, Канаді та інших країнах. Загальна кількість мовців 44 млн. Літературна мова сформувалася на основі великопольських, малопольських і мазовецьких говірок. Писемність – на основі латинського алфавіту. Найдавніша пам’ятка писемності (“Свєнтокшиські проповіді”) належить до XIV ст.

Чеською мовою користуються в Чехії, а також у Словаччині, Австрії, США, Канаді. Загальна кількість її носіїв досягає 12 млн. Має чотири діалекти: власне чеські, ганацькі, ляські (сілезькі) й моравські. Літературна мова сформувалася на основі середньочеських говірок.

Перші пам’ятки чеської писемності належать до кінця XIII ст. У XV-XVI ст. сформувалася літературна мова. Однак з 1620 р. до кінця XVIII ст. вона не розвивалася, оскільки за Габсбурзької династії офіційною мовою стала німецька. Літературна мова відродилася наприкінці XVIII – початку XIX ст. на основі літератури XVI-XVII ст., що надало їй книжного характеру. У відродженні чеської літературної мови велику роль відіграла діяльність Й. Добровського (автора першої граматики чеської мови, що вийшла у 1809 р.) та Й. Юнгмана (автора п’ятитомного чесько-німецького словника, який побачив світ у 1835-1839 р.). Писемність – на основі латинської графіки.

Словацька мова поширена в Словаччині, а також у Чехії, Угорщині, Румунії, Україні (Закарпаття), Югославії, Канаді та США. Загальне число мовців 5 млн. Має три діалекти: середні, західні та східні говірки. Пам’ятки власне словацької писемності належать до XV-XVI ст. Основоположником сучасної літературної мови на основі середньословацьких говірок є Л. Штур. Писемність – на основі латинського алфавіту.

Кашубська мова є близькою до польської. Нині вона втратила самостійність і розглядається як діалект польської мови.

Лужицька (серболужицька) мова поширена серед лужицьких сербів у Дрезденському і Котбузькому округах Німеччини. Розмовляють нею до 100 тис. осіб. Має два варіанти (в тому числі й літературні) – верхньолужицький і нижньолужицький. Писемність із XVI ст. – на основі латинського алфавіту.

Полабська мова вживалася на обох берегах річки Лаби (Ельби) в Німеччині до XVIII ст. Зникла внаслідок асиміляції полабських слов’ян німцями.

Поморські діалекти були поширені на південному узбережжі Балтійського моря в Померанії. Вимерли в середньовічний період у зв’язку з насильницьким онімеченням.

До неї належать болгарська, македонська, сербська, словенська і мертва старослов’янська мови.

Болгарська мова поширена в Болгарії, а також в Україні (Болградський район Одеської області), Румунії, Югославії та інших сусідніх державах. Загальна чисельність мовців 9 млн. Має дві групи діалектів: східні та західні. Літературна мова сформувалася в середині XIX ст. на основі північно-східних говорів. Велику роль у цьому відіграла творчість П. Верона, Л. Каравелова, X. Ботева, І. Вазова та ін. Найдавніші пам’ятки сягають X ст. Писемність – на основі кирилиці.

Македонська мова – державна мова Македонії. Дуже близька до болгарської. Кількість мовців досягає 2 млн. Має три групи діалектів: західну, східну та північну. Літературна мова – з 1948 р. Графіка – на основі кирилиці.

Сербська мова – офіційна мова Югославії (Сербії, Чорногорії, Боснії). Поширена також у сусідніх державах, в Америці та Австралії. Чисельність мовців перевищує 13,5 млн. Писемність – на основі кирилиці.

Хорватська мова – державна мова Хорватії. Поширена в сусідніх державах, в Америці та Австралії. Кількість мовців – 7 млн. осіб. Писемність – на основі латинської графіки.

До утворення окремих самостійних держав Хорватії та Югославії ці дві мови розглядали як одну – сербсько-хорватську, або хорватськосербську. Нині вважають, що це різні мови, бо саме так це розцінюють самі мовці.

Словенська мова – державна мова Словенії. Крім того, поширена в сусідніх державах, зокрема в Югославії, Австрії та Італії, а також у СПІА. Загальне число мовців перевищує 2 млн. Має аж 49 діалектів. Найдавніша пам’ятка – Фрейзингенські уривки, які належать до кінця X – початку XI ст. Сучасна літературна мова сформувалася в середині XIX ст. під впливом творчості поета Ф. Прешерна. Писемність – на основі латинської графіки.