Зміст:

1 Етнографічні регіони України: коли вони сформувалися, звідки пішли їхні назви і як їх знайти на сучасній мапі
2 § 2. Українські території у складі Російської та Австрійської імперій: адміністративно-територіальний устрій та населення

Етнографічні регіони України: коли вони сформувалися, звідки пішли їхні назви і як їх знайти на сучасній мапі

Полісся, Галичина, Буковина, Слобожанщина… Про що нам говорять ці назви? Коли вони з’явилися? Що це за землі і хто на них живе? Ми й досі послуговуємося цими назвами, хоча офіційний статус вони давно втратили. Сучасні адміністративні області України – доволі умовний поділ території, який часто не відповідає реаліям: побут, звичаї, традиції жителів сусідніх сіл одного району можуть значно різнитися, а от у життєвому укладі мешканців різних областей можна знайти багато спільного. Звичайно, урбанізація зрівняла українців на сході і заході, на півдні, півночі та в центрі. Однак давайте не будемо забувати нашу минувшину.

Українська етнографія як наука зародилася наприкінці 18 століття. З цього часу й почалися спроби поділити територію України на різні історико-етнографічні, культурні, діалектні регіони. Наслідком цього стало велика кількість варіацій такого поділу. На сьогодні можна знайти щонайменше півтора десятка різноманітних карт, на яких вчені позначають межі «особливих» районів. І часто думки одних науковців не збігаються, а то й суперечать думкам інших.

Більше ніж за 200 років існування української етнології точаться суперечки з приводу етнографічного районування нашої країни. І жоден вчений не бажає поступатися своєю позицією. Одні й ті самі регіони називаються по-різному, так само неоднаково виділяються їхні межі. Та й принципи побудови карт різняться. А це вирішальний момент. Що брати за основу: особливості будівництва, традиційне вбрання, предмети побуту і господарське знаряддя, особливості ведення господарства, мовні діалекти, географію, політику? Кожен науковець сам обирає для себе точку відліку. Як результат – абсолютно різні етнографічні карти. Має значення і те, в який час жив і працював дослідник.

Етнографічна карта – теж доволі умовний «інструмент» вивчення цього питання. Адже межі поширення тієї або іншої етнографічної групи можуть в реальності відрізнятися кількома десятками кілометрів.

Поданий нами нижче матеріал – це не істина в останній інстанції. Щоб об’єктивно висвітлити цю тему, нам доведеться написати кілька різних статей, зміст яких буде взаємовиключним. Ми намагалися більше сконцентруватися на народних особливостях, саме на етнографії, а не на політиці (тому, наприклад, у статті ви не знайдете Донбасу, Таврії, поділу на лівий та правий берег Дніпра тощо). Вам радимо подорожувати Україною, відвідувати музеї, де співробітники дадуть вичерпну інформацію про свій край, його історію та особливості.

Крім цієї, пропонуємо поглянути ще на декілька карт історико-етнографічного районування України та прилеглих земель:

Джерело фото: inspired.com.ua. Карта українських діалектів.

Карта з Національного музею народної архітектури та побуту України (Київ, с. Пирогів). Джерело фото: etnoua.info.

Рельєф України. Джерело фото: etnoua.info.

Карта 1949 року. Джерело фото: nv.ua.

В.П. Самойлович «Українське народне житло (кінець 19 − початок 20 століть)»; київське видання («Наукова думка») 1972 року. Джерело фото: etnoua.info.

Архів Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Джерело фото: etnoua.info.

Загальногеографічний атлас України; київське видання («Картографія») 2004 року. Джерело фото: etnoua.info.

Київщина: Географічний атлас: Моя мала батьківщина; київське видання («Мапа») 2006 року. Джерело фото: etnoua.info.

Джерело фото: sites.google.com.

Т. Косміна, О. Косміна «Україна й українці: Галичина, Буковина: Історико-етнографічний мистецький альбом Івана Гончара»; київське видання («УЦНК «Музей Івана Гончара», ПФ «Оранта») 2007 року. Джерело фото: etnoua.info.

О. Білоус, З. Сташук «Школа писанкарства»; київське видання 2013 року. Джерело фото: etnoua.info.

Історія України (Вступ до історії): підручник для п’ятого класу; київське видання («Генеза») 2013 року. Джерело фото: narodna-osvita.com.ua.

Джерело фото: arheolog-ck.ru.

П. Чучка «Прізвища закарпатських українців. Історико-етимологічний словник»; львівське видання («Свiт») 2005 року. Джерело фото: etnoua.info.

Галичина і Україна й українці: Галичина, Буковина: Історико-етнографічний мистецький альбом Івана Гончара; київське видання («УЦНК «Музей Івана Гончара», ПФ «Оранта») 2007 року. Джерело фото: etnoua.info.

І. Мацієвський «Музичні інструменти гуцулів»; вінницьке видання («Нова Книга») 2012 року. Джерело фото: etnoua.info.

Полісся

Почнемо з півночі. До цього регіону входять такі сучасні області:

Волинська;
Рівненська;
Київська (північні райони);
Житомирська (північні райони);
Чернігівська (північні райони);
Сумська (північні райони).

Джерело фото: ssl.panoramio.com.

Назву місцевості Полісся нескладно вивести від слів «по» і «ліс». І це абсолютно природно, адже північ України – це ліси. От і селилися наші предки «по лісі». Перша писемна фіксація цієї назви зустрічається в Галицько-Волинському літописі під 1275 роком. Людей, які населяють цей регіон, споконвіку кличуть поліщуками.

Волинь

Частиною Поліського регіону, його центром в Україні є Волинь. Ця назва вперше згадується в 11 столітті, а точніше під 1077 роком, у Новгородському літописі.

Про походження назви Волинь історики і філологи сперечаються й досі.

На думку одних, назва цього регіону походить від назви давнього міста Волинь, або Велинь. Сьогодні його вже не існує, але сліди давнього поселення, знайдені археологами, говорять про те, що розміщувалося воно у місці злиття річок Гучва і Західний Буг (це за 20 км від сучасного Володимира-Волинського).

Інші вчені пов’язують назву території з островом Волін у Померанії (землі поряд з Балтійським морем, нині – райони Німеччини та Польщі). На землях сучасної Німеччини жили слов’яни, але наприкінці першого тисячоліття вони вимушені були поступитися своїми територіями германським племенам. Місцевістю вони поступилися, а от назвою – ні. Так волиняни перекочували на схід (на північно-західні території сучасної України) зі своїм ім’ям.

Походження назви «Волинь» виводять і від притоки Горині – Вілії.

Однак усі ці версії не розкривають головного – значення слова «Волинь». Тут є кілька варіантів:

від слов’янського «волъ» (віл), тобто «Волова країна»;
від литовського «uola», що означає «скеля»;
від імені такого собі Велина, який «велів», «повелівав»;
від слова «олинь», яким раніше називали оленів, тобто Волинь – це земля оленів;
якщо знову згадати про німців, то слово «Волинь» можна перекласти як «кельт», «представник романських народів», тобто «чужий», «іноземець» (для древніх германців, звичайно ж);
найбільш поширеною версією, якої дотримується більшість істориків та лінгвістів, є думка про те, що назва «Волинь» споріднена з праслов’янським коренем «вол» (або «вел», «въл»), що має значення «мокрий», «вологий», «заболочена місцевість».

Джерело фото: foalex.artphoto.pro.

Про побут і традиції мешканців цього регіону дізнавайтеся в музеях:

Музей лісового побуту Полісся (с. Отрохи, Чернігівська обл.).
Етнографічний музей «Древлянське село» (с. Селезівка, Житомирська обл.).
Краєзнавчий музей (смт Маневичі, Волинська обл.).
Краєзнавчий музей (м. Новгород-Сіверський, Чернігівська обл.).
Кролевецький районний краєзнавчий музей (м. Кролевець, Сумська обл.).
Музей сільського господарства (с. Рокині, Волинська обл.).
Заньківська мануфактура (с. Заньки, Чернігівська обл.).
Музей українських старожитностей, Будинок Тарновського (Чернігів).

Карпати

Великий регіон на заході України поділяється на Прикарпаття, Закарпаття і власне Карпати. Етимологію перших двох назв вивести легко: при- – те, що при Карпатах, тобто перед ними, за- – те, що за горами. Звичайно, треба робити поправку на те, що це погляд українців, а от, наприклад, для словаків, які живуть по той бік Карпат, все виглядає з точністю до навпаки.

Джерело фото: khustnews.in.ua.

Щодо походження назви Карпат, то її виводять від різних слів кількох мов: з вірменської «карп» – камінь, «пат» – стіна; з польської «карпа» – великі нерівності, стовбури, коріння; з кельтської «карн» – камінь, купа каміння.

До Карпатського регіону входять такі сучасні області:

Закарпатська;
Львівська;
Івано-Франківська;
Чернівецька (захід);
Тернопільська (захід).

Подорожуючи Карпатами, ви вирушаєте на гостину до трьох етнографічних груп: бойків, лемків та гуцулів.

Бойки населяють території кількох областей і районів: Івано-Франківщина (Рожнятівський та Долинський райони); Львівщина (Стрийський, Самбірський та Старосамбірський, Дрогобицький, Сколівський, Турківський райони); Закарпаття (Воловецький, Міжгірський, Великоберезнянський райони).

Свою назву бойки, скоріше за все, отримали завдяки особливостям свого мовлення: на місцевому діалекті частка «бойє» означає «так». Однак не всі бойки погоджуються з такою назвою свого етносу. Можливо, через те, що колись це було глузливе прізвисько, яким їх дражнили сусіди. Самі бойки часто називають себе верховинцями.

Лемки, або русини, – автохтонні жителі Карпат, вони живуть тут споконвіку, займаючи землі на схилах Східних Бескидів і на північний захід від Ужа (в Україні вони живуть на півночі Закарпатської області). У писемних джерелах про них вперше згадується у 6 столітті.

Лемками цю етнічну групу стали називати сусіди, а все через те, що в мові карпатських русинів «для зв’язку слів» часто вживалася частка «лем», яка означала «лише, тільки».

Гуцули живуть на території Надворнянського, Верховинського, Яремчанського та Косівського районів Івано-Франківщини, у Рахівському районі Закарпатської області та в Путильському районі Чернівецької. Саме ці землі знані в народі під неофіційною назвою «Гуцульщина».

Назву гуцулів пов’язують з молдавським словом «гуц» («гоц»), яке перекладається як «розбійник». Однак розбійник непростий, а благородний, адже серед представників цього етносу було багато опришків, народних месників.

Мовознавці виводять назву гуцулів від слова «гочул» (або варіант «кочул») – кочівник. Іноді походження етносу, а отже – і назви, пов’язують з племенем уличів.

Цікаві також версії походження гуцулів. Кого тільки не називають їхніми предками: і етрусків (цивілізація, що населяла територію сучасної Італії), і фракійців (народ, що жив на Балканах), і кавказців.

Однак повернемося до територій, на яких проживають ці етноси.

Із Закарпаттям все просто. Закарпаття як було за Карпатами, так там і залишилося. Тому і сучасна назва, і виділення території в адміністративну одиницю – Закарпатську область – недалекі від істини, принаймні що стосується меж сучасної України.

Галичина

Займає територію сучасних Івано-Франківщини, Львівщини, Тернопільщини. Європейська Галлія (держава, що існувала 2 тисячі років тому на півдні сучасної Франції) та Галатія у Малій Азії (сьогодні територія Туреччини) отримали назви від кельтських племен, які населяли в I тисячолітті до нашої ери територію Старого світу і залишили тут згадки про себе. Греки і римляни називали кельтів галатами і галами. Можна припустити, що й походження української Галичини пов’язане із загальноєвропейською історією. Колись її столицею було місто Галич, назву якого деякі вчені виводять від назви древніх кельтів. Інші дослідники з такою версією не погоджуються і роблять свої припущення: від слова «галка», від польського hala – гора, від княжого імені Галиця (який похований десь на території сучасного міста), від алазонів, або галізонів (народу, що жив уздовж течій Дністра та Бугу), від грецького gals – сіль (у Північно-Східній Русі центр солеваріння називався Галичем), від слова «галиця» – змія.

Джерело фото: nichlav.blogspot.ru.

Покуття

Невелика територія Прикарпатського регіону. Це частина Косівського району Івано-Франківщини, рівнинна місцевість між річками Прут і Дністер. З походженням назви Покуття все просто і однозначно. Пов’язана вона із селищем Кути. Після захоплення українських земель поляки почали позначати межі своїх володінь на сході саме цим населеним пунктом. Вони говорили щось на зразок: «Наші землі по Кути». Сьогодні це умовно південно-східний кут Галичини.

Джерело фото: hutsul.museum.

Буковина

Нескладно вивести і назву регіону Буковина. Пов’язана вона з буковими лісами, які, як можна здогадатися, ростуть на території сучасної Чернівецької області. Саме райони цієї адміністративної одиниці України є Північною Буковиною – частиною великої Буковини, південні землі якої належать до території Румунії.

Завітайте до колоритних етнографічних музеїв Карпатського регіону:

Музей народної архітектури та побуту, Шевченківський гай (Львів).
Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття (м. Коломия, Івано-Франківська обл.).
Закарпатський музей народної архітектури та побуту (Ужгород).
Музей національної культури (с. Плав’є, Львівська обл.).
Музей народної архітектури та побуту (Чернівці).
Музей етнографії та екології Карпатського краю (м. Яремче, Івано-Франківська обл.).
Музей народної архітектури Прикарпаття (с. Крилос, Івано-Франківська обл.).
Музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини (м. Косів, Івано-Франківська обл.).
Музей інституту декоративно-прикладного мистецтва (м. Косів, Івано-Франківська обл.).
Музей «Старе село» (с. Колочава, Закарпатська обл.).
Історико-етнографічний музей «Бойківщина» (м. Самбір, Львівська обл.).
Краєзнавчий музей (смт Кути, Івано-Франківська обл.).
Музей Гуцульщини (смт Верховина, Івано-Франківська обл.).
Історико-етнографічний музей І. Ольбрахта (с. Колочава, Закарпатська обл.).
Музей етнографії і художнього промислу Інституту народознавства НАН України (Львів).
Музей старообрядництва (с. Біла Криниця, Чернівецька обл.).
Музей етнографії і побуту (с. Саджава, Івано-Франківська обл.).
Музей історії (с. Валява, Чернівецька обл.).
Музей етнографії та побуту (м. Тлумач, Івано-Франківська обл.).
Краєзнавчий музей «Бойківщина» (м. Долина, Івано-Франківська обл.).
Музей лемківської культури (м. Монастириська, Тернопільська обл.).
Музей гуцульського побуту та мистецтва «У трембітаря» (смт Верховина, Івано-Франківська обл.).
Музей «Хата-стая» (смт Верховина, Івано-Франківська обл.).
Музей «Гуцульська гражда» (с. Криворівня, Івано-Франківська обл.).
Історико-етнографічний музей (м. Сарни, Рівненська обл.).
Музей «Українська старовина» (м. Яремче, Івано-Франківська обл.).
Музей етнографії та давньої історії (Чернівці).
Етнографічний музей (с. Маринин, Рівненська обл.).
Етнографічний музей старожитностей Гуцульщини (с. Криворівня, Івано-Франківська обл.).

Поділля

Українські літописи згадують ці території під назвами «Пониззя» і «Нижня Русь» (13 століття). Назва Поділля вперше зустрічається у документах 14 століття. До історичного району Поділля входять такі сучасні українські землі:

Житомирська область (південний захід);
Рівненська область (південь);
Тернопільська область;
Хмельницька область;
Вінницька область;
Одеська область (північ).

Тут живуть подоляни. Пам’ятаєте відому українську народну пісню: «Десь тут була подоляночка, десь тут була молодесенька»? Так от, мова в ній іде про чарівну мешканку саме цього регіону.

Походження назви Поділля нескладно вивести від слів «по» і «дол» (нижня частина; поселення, розташовані в річковій долині). Тут виникають асоціації з Поліссям, і невипадково. Тільки якщо в північному регіоні люди селилися «по лісі», то у випадку з Поділлям – «по долу», тобто в долині між річками Південний Буг і Дністер.

Про побут подолян дізнавайтеся у таких музеях:

Краєзнавчий музей (м. Дунаївці, Хмельницька обл.).
Музей етнографії (м. Буша, Вінницька обл.).
Етнографічний музей (м. Могилів-Подільський, Вінницька обл.).

Середня Наддніпрянщина

Це Центральна Україна. Рідше зустрічається назва Подніпров’я, і це зрозуміло, адже вона не повністю відповідає істині: вздовж течії Дніпра розташовано багато земель, і не тільки українських, а ще російських та білоруських. Тому назва «Середня Наддніпрянщина» стосовно української території найбільш точна.

Київська область (південні райони);
Чернігівська область (південні райони);
Полтавська область (південно-західні райони);
Кіровоградська область (північні райони);
Черкаська область.

Про побут жителів цього регіону від найдавніших часів до наших днів розкажуть такі музеї:

Музей народної архітектури та побуту (Пирогів, Київ).
Центр народного мистецтва у Петриківці (с. Петриківка, Дніпропетровська обл.).
Заповідник «Трипільська культура» (с. Легедзине, Черкаська обл.).
Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини (м. Переяслав-Хмельницький, Київська обл.).
Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав» (м. Переяслав-Хмельницький, Київська обл.).
Музейно-етнографічний комплекс «Дикий хутір» (сел. Буда, Черкаська обл.).
Музей народного декоративного мистецтва (м. Канів, Черкаська обл.).
Історико-етнографічний музей «Соколиний хутір» (с. Петрушівка, Чернігівська обл.).
Краєзнавчий музей (м. Бобровиця, Чернігівська обл.).
Національний музей українського народного декоративного мистецтва (Київ).
Етнографічний музей «Хутір Савки» (с. Нові Петрівці, Київська обл.).
Етнографічно-туристичний комплекс «Козацький хутір» (с. Стецівка, Черкаська обл.).
Стецівський етнографічний музей (с. Стецівка, Черкаська обл.).
Музей стародавнього побуту і народних ремесел у Плескачовці (с. Плескачівка, Черкаська обл.).
Дім-музей сільського побуту (с. Роги, Черкаська обл.).
Історико-етнографічний музей-заповідник «Козацькі землі України» (с. Вереміївка. Черкаська обл.).

Слобожанщина

До Слобідської України належать сьогодні такі області:

Сумська (південні райони);
Харківська;
Луганська;
Донецька;
Полтавська (східні райони);
Дніпропетровська (північні райони на Лівобережжі).

Цей регіон вважається одним з «наймолодших» в Україні. Напевне, через великі часові «паузи» в його розвитку, а також через те, що в етносів, які його населяли, не було між собою нічого спільного. Люди жили на території українського сходу ще з часів палеоліту. Значно пізніше тут з’явилися представники кочових племен: кіммерійців, скіфів і сарматів, хозарів та булгар, половців та печенігів. Аж до 1430 року по східних степах кочували татаро-монголи, поки їх не «посунули» кримські татари, яким у цьому значно «допомагала» нищівна епідемія.

Вид околиць Харкова. О. Кисельов. 1875. Джерело фото: promova.net.

Українці на цих землях почали з’являтися у 15 столітті. Це були сміливці, шукачі справедливості і кращої долі з Полісся і Волині – тодішніх кордонів українських земель (які входили до складу Речі Посполитої). Таких волелюбців тюрки прозвали «козаками». Саме в цей час з’явилася і перша назва слобідських земель – Дике поле. Обживати і цивілізувати його почали трохи пізніше – у 17 столітті, коли після повстання Богдана Хмельницького сюди переселилися козаки і селяни, заснувавши слобідки. Як не складно здогадатися, звідси і походить назва «Слобожанщина».

Джерело фото: ostrichplexabaex.tumblr.com.

Місцеві музеї занурять вас у народне минуле:

Національний музей українського гончарства (с. Опошня, Полтавська обл.). Детальніше про гончарне ремесло читайте в нашому матеріалі.
Охтирський міський краєзнавчий музей (м. Охтирка, Сумська обл.).
Недригайлівський краєзнавчий музей (с. Хоружівка, Сумська обл.).
Музей археології та етнографії Слобідської України (Харків).
Музей народного побуту та етнографії (м. Маріуполь, Донецька обл.).
Музей народної архітектури (с. Прелесне, Донецька обл.).

Південь

Південь України можна, напевно, назвати найменш українським, хоча український етнос тут все ж переважає. У різні часи ці землі належали різним державам: Стародавня Греція, Кримське ханство з Османською імперією, Російська імперія. Тому й народностей на українському Півдні живе багато: крім українців, це греки, татари, німці (яким російська імператриця Катерина II активно роздавала ці землі), вірмени, болгари, росіяни, серби, молдавани.

До південного регіону України належать:

Запоріжжя;
Херсонщина;
Миколаївщина;
Дніпропетровщина (крім деяких північних районів);
Донеччина (південні і центральні райони);
південь Одещини;
Кримський півострів.

Відвідайте музеї цього регіону і дізнайтеся багато цікавого про життя його мешканців:

Національний заповідник «Хортиця» та Музей історії запорізького козацтва (Запоріжжя).
Краєзнавчий музей (м. Берислав, Херсонська обл.).
Краєзнавчий музей (смт Чаплинка, Херсонська обл.).
Будинок-музей німецьких колоністів (с. Ручаївка, Запорізька обл.).
Музей старожитностей (м. Феодосія, АР Крим).
Культурно-етнографічний центр кримських татар «Коккоз» (с. Соколине, АР Крим).
Вірменський історико-краєзнавчий музей (м. Армянськ, АР Крим).
Музей історії та етнографії греків Приазов’я (смт Сартана, Донецька обл.).
Музей-заповідник «Херсонес Таврійський» (Севастополь, АР Крим).
Будинок-музей болгарського побуту (с. Калчева, Одеська обл.).
Музей етнографії кримських татар (м. Старий Крим, АР Крим).
Кримський етнографічний музей (Сімферополь, АР Крим).
Національний історико-археологічний заповідник «Ольвія» (с. Парутине, Миколаївська обл.).

§ 2. Українські території у складі Російської та Австрійської імперій: адміністративно-територіальний устрій та населення

ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ: характеризувати адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Російської та Австрійської імперій; порівнювати соціальний і національний склад населення різних регіонів українських земель у складі Російської та Австрійської імперій.

1. Назвіть історико-етнографічні регіони українських земель у другій половині XVIII ст. 2. Як і коли російський уряд ліквідував Гетьманщину та Запорозьку Січ? 3. Унаслідок яких подій до складу Російської імперії увійшли Приазов’я, Причорномор’я, Крим та Правобережна Україна? 4. До складу яких держав у другій половині XVIII ст. входили Галичина, Буковина й Закарпаття? 5. Якими були особливості соціально-політичного становища цих регіонів у другій половині XVIII ст.?

Які особливості були притаманні адміністративно-територіальному устрою українських земель у складі Російської імперії?

1. АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ. Наприкінці XVIII ст., як ви дізналися з курсу історії України минулого року, українські землі включили до свого складу Російська та Австрійська імперії. Зокрема, Російська імперія оволоділа Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям та Півднем, що становило близько 85 % земель, заселених українським населенням.

На українські землі було поширено загальноімперський адміністративно-територіальний устрій. Було запроваджено поділ на губернії, які, у свою чергу, поділялися на повіти, а останні — на волості.

Окрім дев’яти губерній, які неофіційно вважалися «малоросійськими» (див. схему «Адміністративно-територіальний устрій та регіональний поділ українських етнічних територій у складі Російської імперії»), українські землі в першій половині XIX ст. частково входили до Воронезької, Курської, Мінської, Люблінської губерній, Бессарабської області, земель Війська Донського та Війська Чорноморського.

Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. імперський уряд став запроваджувати нові адміністративно-територіальні одиниці — генерал-губернаторства (див. схему). Влада генерал-губернатора, особливо на підкорених імперією землях, мала характер військової диктатури. Він був наділений практично необмеженими повноваженнями, зосереджуючи військову, адміністративну, судову та фінансову владу. Це форма управління для підпорядкування та русифікації неросійських регіонів імперії.

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ ТА РЕГІОНАЛЬНИЙ ПОДІЛ УКРАЇНСЬКИХ ЕТНІЧНИХ ТЕРИТОРІЙ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Адміністративно-територіальний устрій українських земель у Російській імперії не враховував історичних традицій адміністративного устрою регіону й мав на меті привести їх у відповідність до інших регіонів у її складі. В імперських колах щодо українських земель використовували інші назви: Правобережжя називали Південно-Західним краєм, Південь — Новоросією, Лівобережжя та Слобожанщину — Малоросією.

Губернія — головна адміністративно-територіальна одиниця державного, місцевого, фінансового та поліцейського управління в Російській імперії із 1708 р.

Повіт — адміністративно-територіальна одиниця, що існувала на українських землях із другої половини XV—XX ст.

Волость — дрібна адміністративно-територіальна одиниця, із якої складався повіт.

Генерал-губернаторство — адміністративно-територіальна і політична одиниця в Російській імперії в 1775—1917 рр., до складу якої входила одна або кілька губерній.

Визначте основні характеристики кількості, соціального і національного складу населення Лівобережної та Слобідської України?

2. ЛІВОБЕРЕЖНА І СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА. Кількість населення українських земель, підвладних Російській імперії наприкінці XVIII — у XIX ст., збільшилася приблизно втричі: із 7,7 до 23,5 млн осіб. Однак це відбувалося за рахунок не лише природного приросту населення, а й переселень сюди представників інших народів.

У Російській імперії щодо українців найчастіше вживали назву «малороси», хоча в тогочасних наукових публікаціях і літературі поступово поширювалися також визначення «українці» та «Україна».

Національний склад і соціальна структура різних регіонів українських земель під владою Російської імперії мали певні відмінності. На Лівобережжі кількість українців у складі населення була найбільшою й сягала 95 %. Серед національних меншин найбільшу частку становили євреї, для яких наприкінці XVIII ст. влада запровадила «смугу осілості».

Українські землі під владою Російської імперії майже повністю, крім Харківщини, входили до «смуги осілості». Уперше її було визначено російським урядом у 1791 р. з метою запобігання переселенню євреїв до інших губерній і захисту російського підприємництва від єврейської конкуренції. Це стало порушенням одного з природних прав людини — на вільний вибір місця проживання. Імператор Микола І додав до цих обмежень заборону проживання євреїв у містах, зокрема в Києві, Миколаєві, Севастополі, козацьких і державних селах Полтавщини. У багатьох інших містах створили спеціальні квартали, де мали проживати лише євреї.

На Слобожанщині українці становили близько 86 % населення краю. Найбільш численною національною меншиною були росіяни, які переважали у східних частинах регіону.

Більшість українського населення Лівобережжя та Слобожанщини становили нащадки козаків та селяни. Козаки, які після ліквідації козацьких полків залишили військову службу, отримали статус особисто вільних державних селян. Чимало нащадків козацької старшини, що змогли довести своє походження, зрівняли в правах із російським дворянством. За російською традицією цих дворян-землевласників на українських землях у складі Російської імперії називали поміщиками. Звичайне селянство (посполиті) в більшості втратило особисту свободу й перетворилося на кріпаків.

На Лівобережжі та Слобожанщині існувало багато великих і малих міст. Унаслідок імперської політики в них стала швидко збільшуватися кількість російських чиновників та військових. Права місцевого самоврядування до 1831 р. зберігалися, проте часто фактично ігнорувалися. Місцеве ремісництво й купецтво занепадали. Поступово українці ставали меншістю серед купецтва, поступаючись єврейським і російським купцям. Міське населення втрачало самобутній український характер і ставало російськомовним.

«Смуга осілості» — територія компактного проживання єврейського населення, що існувала в Росії в 1791—1917 рр., за межами якої їм було заборонено селитися.

Поміщики — землевласники, які складали панівну суспільну верству в Російській державі XV — на початку XX ст. на українських землях у її складі.

НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЕТНІЧНИХ ТЕРИТОРІЙ ПІД ВПЛИВОМ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ наприкінці XVIII ст.

Площа, тис. км 2

Приблизна кількість населення, млн осіб

Частка українців, %

Робота в парах. Обговоріть і дайте відповіді на запитання: 1. Який регіон українських земель мав найбільшу площу? 2. Який регіон українських земель був найбільше заселений, а який — найменше? 3. У якому регіоні була найменша кількість українців у складі населення? Якими причинами це обумовлювалося?

Якими були кількість, соціальний і національний склад населення Правобережної та Південної України?

3. ПРАВОБЕРЕЖНА Й ПІВДЕННА УКРАЇНА. Серед населення Правобережжя українці становили 85 %. Більшість із них становили селяни-кріпаки. Поляки у складі населення налічували близько 5 %, але посідали в краї панівне становище. Російський уряд після приєднання Правобережжя підтвердив усі права польських землевласників. Другою за кількістю національною меншиною в краї були євреї. Вони селилися переважно в містах і містечках, де становили близько 70—80 % населення. Роль місцевої еліти в краї зберігала польська або сполонізована знать. Це призвело до того, що Правобережжя стало регіоном, де активно діяли представники польського національно-визвольного руху.

Південна Україна серед інших земель, приєднаних до Російської імперії наприкінці XVIII ст., стала одним із привабливих регіонів. Величезні незаселені території родючих причорноморських степів відкривали можливості для колонізації краю. Південь міг стати головним постачальником зерна на західноєвропейський ринок. Імперський уряд різними пільгами заохочував населення з інших регіонів та іноземних колоністів переселятися на ці землі.

Завдяки цьому національний склад населення Півдня змінювався не на користь українців, кількість яких у ньому зменшувалася.

Жительки Наддніпрянської України

Упродовж першої половини XIX ст. кількість населення губерній Півдня подвоїлося в основному завдяки переселенцям. Унаслідок цього етнічний склад населення регіону став досить строкатим. Українці становили в ньому близько 74 %, росіяни — 12 %, румуни — 9 %. Значною була кількість німецьких колоністів. На один із найбільших у світі єврейських осередків перетворювалася Одеса. Серед національних спільнот, які в цей час заселяли Південь, були серби, болгари, греки, угорці, вірмени.

ЦІКАВІ ФАКТИ

За підрахунками дослідників, на кінець XIX ст. на території Південної України проживало 470 тис. німецьких колоністів. Усього в цей час у Наддніпрянській Україні німецька спільнота налічувала 800 тис. осіб.

ЦІКАВІ ФАКТИ

На думку українських істориків В. Сарбея та Ф. Стеблія, єврейська національна громада на території українських земель під владою Російської імперії в XIX ст. мала найбільший природний приріст. У ній існувало чимало багатодітних сімей. Про здоров’я дітей, як правило, піклувалася вся єврейська громада населеного пункту. Традиційною серед єврейського населення була взаємодопомога й підтримка тих, хто її потребував. Єврейське населення високо цінувало освіту. Серед нього було чимало лікарів, журналістів, юристів тощо. Серед підприємців, торгівців і банкірів також було багато представників єврейської громади. Наприкінці XIX ст. представники єврейської спільноти становили 8 % усього населення Наддніпрянщини й 33 % міщан. Причому на Правобережжі ці показники досягали, відповідно, 12,5 і 80 %. Більшість представників єврейської громади русифікувалися в мовному плані, але при цьому зберігала свої звичаї і традиції.

Більшість працездатного населення становили державні селяни та іноземні колоністи. Вони були особисто вільними, володіли земельними наділами, могли продавати й купувати землю, сплачували податки державі. Кріпосні селяни становили близько 6,5 % жителів краю. Великі землевласники мали тут найбільші володіння, отримані від імперського уряду за вірну службу. Так, баронам Фальц-Фейнам належало 100 тис. десятин землі, графам Канкрінам — 60 тис., графам Воронцовим-Шуваловим — 59 тис. десятин. Із заснуванням нових міст, розвитком торгівлі та будівництвом промислових підприємств зростала кількість міщан. Національний склад міського населення був дуже різноманітним, українці в ньому становили меншість.

На Кримському півострові відбулися зміни у складі населення, пов’язані з наміром Російської імперії витіснити із цих земель кримських татар та інші народи Криму й замінити їх російськими переселенцями, що почав реалізовуватися після приєднання цього регіону. У результаті тисячі татар, особливо ті, що жили поряд із портами, розпродали за безцінь свої землі й господарство та переселилися до турецьких володінь. На початок XIX ст. Кримський півострів залишило близько 300 тис. осіб. На цей час кримських татар у складі населення Криму залишилося трохи більше 60 тис. осіб. Не зникнути як етносу в складних умовах кримським татарам допомагала висока народжуваність.

Імперська влада після оволодіння Кримом відбирала в місцевого населення кращі та родючі землі й дарувала їх російським дворянам і чиновникам. У період від приєднання півострова до початку XIX ст. вона роздала там близько 290 тис. десятин землі. Кримських татар виселяли до безплідного степу. Замість татар, що залишали свій край, російська влада запрошувала переселятися сюди іноземних колоністів. Упродовж першої половини XIX ст. до Криму переселилося понад 30 тис. осіб. Їм безкоштовно надавали ділянки землі й звільняли на десять років від сплати податків.

Які риси були притаманні адміністративно-територіальному устрою українських земель у складі Австрійської імперії?

4. АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ. Наприкінці XVIII ст. Австрійська імперія володіла приблизно 15 % українських земель, а саме: Східною Галичиною, Північною Буковиною та Закарпаттям.

Австрійська імперія була багатонаціональною державою. У «клаптиковій» імперії Габсбургів, як її називали, не існувало єдиної уніфікованої системи управління, унаслідок чого землі, заселені русинським (українським) населенням, належали до різних адміністративних одиниць монархії з певними відмінностями в системах управління.

Першим у складі володінь австрійських Габсбургів опинилося Закарпаття. У 1699 р. воно разом зі Східною Угорщиною перейшло під австрійську владу. Однак панівні позиції в краї, як і раніше, належали угорській спільноті. Заселене переважно русинським (українським) населенням Закарпаття поділялося на чотири адміністративні регіони — комітати (жупи), які підпорядковувалися Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню Угорського королівства. Уся адміністративна, військова, судова та фінансова влада в комітатах зосереджувалася в наджупанів — адміністраторів, призначуваних намісницьким управлінням серед місцевих великих землевласників.

Коронний край — адміністративно-територіальна одиниця Австрійської імперії (із 1867 р. — Австро-Угорщини) у XVIII — на початку XX ст.

Русини — самоназва українського населення на українських землях у складі Австрійської імперії.

Комітат (від латин. «округ») — адміністративно-територіальна одиниця в Угорщині та на Закарпатті під час його перебування в її складі.

Унаслідок першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) до складу Австрійської імперії увійшла Галичина. Приєднавши ці землі, імператриця Марія-Терезія прийняла титул королеви Галичини і Лодомерії. Змінена таким чином назва Галицько-Волинського князівства стала історичним обґрунтуванням володіння цими землями для австрійської імператриці, оскільки такий титул мали у XVIII ст. угорські королі, яким раніше належали ці землі. Австрійські імператори зберігали його до 1918 р.

На приєднаних землях влада утворила коронний край Королівство Галичини і Лодомерії із центром у Львові, до складу якого увійшли українські (Східна Галичина й Північна Буковина) та польські (Західна Галичина) землі. Умовною межею між ними була річка Сян. Територія королівства поділялася на округи й дистрикти, кількість яких змінювалася.

Уся адміністративна влада в коронному краї зосереджувалася в руках губернського управління на чолі з губернатором (пізніше намісником), якого призначав імператор. В округах і дистриктах влада належала війтам, у селах — мандаторам (наглядачам), яких призначали війти, але утримували землевласники. Містами управляли магістрати, склад яких призначався адміністрацією коронного краю, а з 1870 р. — міські ради. Органом місцевого самоуправління краю був Становий сейм. Однак збирався він лише один раз — у 1780 р.

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ ТА РЕГІОНАЛЬНИЙ ПОДІЛ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Робота в парах. Порівняйте за схемами адміністративно-територіальний устрій та регіональний поділ українських етнічних територій у складі Російської та Австрійської імперій.

У 1786—1849 рр. окремий округ Королівства Галичини і Лодомерії становила Буковина. Її адміністративним центром були Чернівці. Австрія загарбала ці землі в 1774 р., скориставшись слабкістю Османської імперії після її поразки в російсько-турецькій війні 1768—1774 рр. Марія-Терезія обґрунтовувала свої претензії на Буковину тим, що остання також входила до Галицько-Волинської держави, територією якої тепер володіла Австрія. Русини (українці) становили більшість населення Північної Буковини. У 1861 р. було відновлено статус окремого коронного краю князівства Буковина (уперше автономний статус було проголошено в 1848 р.).

Чим відрізнялося становище українського населення у Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті?

5. НАЦІОНАЛЬНЕ ТА СОЦІАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ ПІД ВЛАДОЮ АВСТРІЙСЬКИХ ГАБСБУРГІВ. Кількість населення українських територій у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII ст. становила 2,5 млн осіб, а на початок XX ст. зросла до 6,4 млн. Західних українців австрійська влада в офіційних документах називала рутенами, а вони самі себе — русинами або «народом руським». Упродовж XIX ст. серед місцевих русинів набуло поширення нове національне ім’я — українці.

Щодо релігійної належності, сповідуючи християнство, українці Буковини, як і українських територій у складі Російської імперії, були православними, а Галичини й Закарпаття — греко-католиками.

Наприкінці XVIII ст. з 2,2 млн населення Східної Галичини русини (українці) становили приблизно 71 %, поляки — 22 %, євреї — 6 %. Однак поляки, хоча й були меншістю, зберігали провідні позиції в краї. Представників русинів серед великих землевласників і міської верхівки майже не було.

Населення чотирьох комітатів Закарпаття, де зосереджувалася русинська спільнота, наприкінці XVIII ст. налічувало близько 250 тис. осіб, із яких 40 % становили русини (українці). Іншу частину населення регіону складали угорці, євреї, німці, словаки тощо. Більшість закарпатських русинів (українців) становили селяни, залежні від угорських землевласників. Більшість русинської знаті за тривалий час іноземного панування перейшла в католицьку віру й змадяризувалася. Вірність традиціям свого народу зберігало русинське греко-католицьке духовенство.

Українка з околиць Коломиї

Значним є внесок греко-католицького духовенства в захист галицьких і закарпатських русинів (українців) від переходу зі східного католицького обряду до західного, що, у свою чергу, перешкоджало полонізації та мадяризації. Чимало греко-католицьких священників жили в селах. На відміну від римо-католиків, їм дозволялося одружуватися. Свої духовні обов’язки священники поєднували із селянською працею, працюючи на утримання родин. Греко-католицьке духовенство мало беззастережну довіру селянства. Унаслідок цього в тогочасних історичних умовах воно стало єдиною можливою суспільною елітою для галицьких та закарпатських русинів (українців).

ПЛОЩА ТА НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ наприкінці XVIII ст.