ПАФОС
Пафосом (грец. πάθοζ — пристрасть, почуття) називається тип емоційного світовідчуття, що окреслюється у творі й мотивує ідейну визначеність авторського ставлення до зображуваного, а також впливає на свідомість читача, спонукаючи його до співпереживання авторові твору або його героям. Пафос — це те, що, як влучно зауважує Є. Аксьонова, можна назвати „душею твору”. Це той настрій, яким пронизаний голос оповідача і який „незримо” супроводжує розгортання подій у творі, подібно до того, як розгортання подій у кінофільмі „незримо”, тобто майже не відчутно для свідомості глядача, котрий слідкує передусім за подіями, супроводжується мелодією, яка емоційно піді-грає об’єктивованому змістові того, про що йдеться, створюючи в глядача відповідний настрій.
Поняттям пафосу стосовно особливостей словесного вираження користувалися ще в античності. Термін був взятий з теорії античного красномовства, де він позначав ту піднесену пристрасть, якою мали бути пройняті промови оратора, що сподівався на успіх у слухача. Пізніше терміном „пафос” стали позначати емоційну основу суб’єктивного змісту художніх творів, авторське переживання, покладене в основу його ідейного ставлення до зображуваного у творі. Пафос, який Ф. Шіллер дуже вдало визначить як „панівний лад почуттів” у творі, а Г. Ге Гель назве „справжнім осереддям, справжньою цариною мистецтва”, — це визначальна умова художності твору, здатності його естетично впливати на свідомість читача. Пафос, за визначенням багатьох митців, це й абсолютна першооснова художньої творчості, творчого процесу. „Як з’являється в мене бажання писати? — пригадував І. Бунін. — Частіш за все зовсім раптово. Це прагнення писати з’являється в мене завжди з почуття якогось хвилювання, радості або смутку, найчастіше воно пов’язане з якоюсь картиною, що розгорнулася переді мною, з якимсь окремим людським образом, з людським почуттям. ”. Водночас, зосередженість на авторському пафосі, готовність пройнятися його змістом, настроїти себе на хвилю заданої у творі емоційності, — це й основна умова, за якої читач може сприйняти твір саме як мистецьке явище, а не як сухий перелік фактичних повідомлень. Ґете, наприклад, у цьому зв’язку зауважував, що, „сприймаючи художній твір, ми по можливості повинні пройнятися його настроєм, щоб повніше ним насолоджуватися”.
Залежно від типу емоційної визначеності виокремлюють різні види пафосу: трагічний, драматичний, героїчний, сентиментальний, романтичний, ліричний, сатиричний, гумористичний. Класичним зразком виразу героїчного пафосу можуть бути „Іліада” Гомера, козацькі думи, трагічним пафосом пронизані драматичні твори В. Шекспіра „Гамлет”, „Король Лір”, сентиментальним — твори „Маруся”, „Сердешна Оксана” Г. Квітки-Основ’яненка і т. д. Визначеність емоційного настрою, що лежить в основі того чи іншого типу пафосу, у свою чергу, дає визначеність напряму ідейної оцінки, тому інтелектуально-оціночному ставленню письменника до зображуваного, що є ідеєю твору.
Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.
Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.
Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.
Дозволяється копіювати матеріали з обов’язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.
© 2007-2024 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.
Який може бути пафос
Всі словники 199 760
Всі словники Тлумачний он-лайн словник української мови «СЛОВНИК.УКРЛІТ.ORG» об’єднує слова та словосполучення з різних словників.
Знаки етнокультури Жайворонка Жайворонок. Знаки української етнокультури
пафос
ПА́ФОС, у, ч.
1. Почуття пристрасного запалу, піднесеності, натхнення. Говорючий о. Артемій балакав без упину, але якось механічно, без звичайної в його енергії, без пафосу (Н.-Лев., IV, 1956, 122); Пафос, ентузіазм кипів у цій людині, сповнював її вщерть (Донч., II, 1956, 282); Патріотичним пафосом сповнені всі кращі твори російської і української класичних літератур (Іст. укр. літ., II, 1956, 16); // Зовнішній вияв такого почуття. Осторонь сидів кардинал.. — Яка краса! які чудові відтінки заграви! — говорив він з пафосом досвідченого промовця (Тулуб, Людолови, II, 1957, 115).
Фальши́вий (нарочи́тий і т. ін.) па́фос — надмірна піднесеність тону мови, зображення запалу, в дійсності відсутнього. Багатослівно, час од часу зриваючись на фальшивий пафос, Діденко став говорити (Головко, II, 1957, 559); Відмовившись від нарочитого пафосу, умовної піднесеності, риторичної декламації. вона [М. М. Єрмолова] принесла в галузь трагедії виразну простоту життя (Про мист. театру, 1954, 162).
2. чого. Сутність, основна ідея, спрямованість, висловлена з піднесеністю, натхненням. Широкий світ розкривається перед нами, коли ми читаємо книги Івана Франка. Пафос його поезії — труд, труд в ім’я людського щастя (Рильський, III, 1955, 115); Пафосом статей Кобзаря, як і всієї його творчості, було викриття гнилості самодержавно-кріпосницького ладу (Матер. з іст. укр. журналістики, 1959, 168).
Пафос і його види – тема і ідея літературного твору
В основі подій, дій, зображуваних у багатьох творах, знаходиться конфлікт, протистояння, боротьба кого-небудь з будь-ким, чого-небудь з чим-небудь.
Саме від суті і змісту протиріч, оголюються в художньому творі, залежить його емоційна тональність. І слово пафос сприймається зараз набагато ширше, ніж поетична ідея, це емоційно-ціннісна орієнтація твори і персонажів.
Отже, різні види пафосу.
Трагічна тональність присутній там, де має місце жорстокий конфлікт, з яким не можна миритися і який не може бути благополучно дозволений. Це може бути протиріччя людини і нелюдських сил (року, Бога, стихії). Це може бути протиборство груп людей (війна націй), нарешті, внутрішній конфлікт, тобто зіткнення протилежних начал у свідомості одного героя. Це усвідомлення непоправної втрати: людського життя, свободи, щастя, любові.
Розуміння трагічного сходить до праць Аристотеля. Теоретична розробка поняття відноситься до естетики романтизму і Гегелем. Центральний персонаж – це трагічний герой, особистість, що потрапила в ситуацію розладу з життям. Це особистість сильна, не згинаються обставинами, а тому приречена на страждання і загибель.
До числа таких конфліктів відносяться протиріччя між особистими поривами і надлічное обмеженнями – кастовість, становими, моральними. Такі протиріччя породили трагедію Ромео і Джульєтти, які кохали один одного, але належали до різних кланам італійського суспільства свого часу; Катерини Кабанова, покохала Бориса і розуміла гріховність своєї любові до нього; Анни Кареніної, змученої свідомістю прірви між нею, суспільством і сином.
Трагічна ситуація може скластися і при наявності протиріччя між прагненням до щастя, свободу і усвідомленням героєм своєї слабкості і безсилля в їх досягненні, що тягне за собою мотиви скепсису і приреченості. Наприклад, такі мотиви звучать в мові Мцирі, що виливає свою душу старому ченцеві і намагається пояснити йому, як він мріяв жити в своєму аулі, а змушений був провести все життя, крім трьох днів, в монастирі. Трагічна доля Олени Стахова з роману І.С. Тургенєва «Напередодні», яка втратила чоловіка відразу ж після весілля і відправилася з його труною в чужу країну.
Висота трагічного пафосу в тому, що він вселяє віру в людину, що володіє мужністю, що залишається вірним собі навіть перед смертю. З часів античності трагічного героя доводиться переживати момент провини. На думку Гегеля, ця провина полягає вже в тому, що людина порушує сформований порядок. Тому для творів трагічного пафосу характерно поняття трагічної провини. Воно і в трагедії «Цар Едіп», і в трагедії «Борис Годунов». Умонастрої в творах такого складу – скорбота, співчуття. З другої половини 19 століття трагічне розуміється все ширше. До нього відносять все те, що викликає страх, жах в людському житті. Після поширення філософських доктрин Шопенгауера і Ніцше, екзистенціалістів трагічного надається універсальне значення. Відповідно до подібними поглядами головна властивість людського буття – це катастрофічність. Життя безглузде внаслідок смерті індивідуальних істот. В цьому аспекті трагічне зводиться до почуття безнадії, а ті якості, які були характерні для сильної особистості (твердження мужності, стійкості) нівелюються і не враховуються.
У літературному творі і трагічне і драматичне початку можуть поєднуватися з героїчним. Героїка виникає і відчувається там і тоді, коли люди роблять або роблять активні дії в ім’я блага інших, в ім’я захисту інтересів племені, роду, держави чи просто групи людей, які потребують допомоги. Люди готові піти на ризик, гідно зустріти смерть в ім’я здійснення піднесених ідеалів. Найчастіше подібні ситуації зустрічаються в періоди національно-визвольних воєн або рухів. Моменти героїки знайшли відображення в «Слові о полку Ігоревім» в рішенні князя Ігоря вступити в боротьбу з половцями. При цьому героїко-трагічні ситуації можуть мати місце і в мирний час, в моменти стихійних лих, що виникають по «вини» природи (повені, землетруси) або самої людини. Відповідно, вони відображаються в літературі. Більшої поетизації досягають події в народному епосі, переказах, билинах. Герой в них є фігурою виняткової, його діяння – це суспільно значущий подвиг. Геракл, Прометей, Василь Буслаєв. Жертовна героїка в романі «Війна і мир», поемі «Василь Тьоркін». У 1930-ті, 1940-е героїка була потрібна з примусу. З творів Горького насаджувалася думка: в житті кожної повинен бути подвиг. У 20 столітті література боротьби містить героїку опору беззаконню, героїку відстоювання права на свободу (розповіді В. Шаламова, роман В. Максимова «Зірка адмірала Колчака»).
Л.Н. Гумільов вважав, що справді героїчне могло бути тільки у витоків життя народу. Будь-який процес формування нації зачиняються з героїчних вчинків невеликих груп людей. Цих людей він називав пасіонарії. Але кризові ситуації, що вимагають від людей героїчно-жертовних звершень, виникають завжди. Тому героїчне в літературі буде завжди значимо, високо і непереборне. Важливою умовою героїчного, вважав Гегель, є вільна воля. Подвиг вимушений (випадок гладіатора), на його думку, не може бути героїчним.
Героїка може поєднуватися і з романтикою. Романтикою називають захоплене стан особистості, викликане прагненням до чогось високого, прекрасного, морально значущого. Джерела романтики – це вміння відчувати красу природи, відчувати себе частиною світу, потреба відгукуватися на чужий біль і чужу радість. Поведінка Наташі Ростової нерідко дає підставу сприймати його як романтичне, бо з усіх героїв роману «Війна і мир» вона одна володіє живою натурою, позитивно емоційним зарядом, несхожістю на світських панянок, що відразу ж помітив раціональний Андрій Болконський.
Романтика здебільшого і проявляє себе в сфері особистого життя, виявляючи себе в моменти очікування або настання щастя. Оскільки щастя в свідомості людей перш за все асоціюється з любов’ю, то і романтичне світовідчуття швидше за все дає про себе знати в момент наближення любові або надії на неї. Зображення романтично налаштованих героїв ми зустрічаємо в творах І.С. Тургенєва, наприклад в його повісті «Ася», де герої (Ася і пан Н.), близькі один до одного за духом і культурі, відчувають радість, емоційний підйом, що виражається в захопленому сприйнятті ними природи, мистецтва і самих себе, в радості спілкування один з одним. І все ж найчастіше пафос романтики пов’язаний з емоційним переживанням, яке не переходить в дію, вчинок. Досягнення піднесеного ідеалу неможливо в принципі. Так, у віршах Висоцького юнакам здається, що вони пізно народилися, щоб брати участь у війнах:
А в підвалах і напівпідвалах
Дітлахам хотілося під танки,
Чи не дісталося їм навіть по пулі .
Світ романтики – мрія, фантазія, романтичні уявлення часто співвідносяться з минулим, екзотикою: «Бородіно» Лермонтова, «Суламіф» Купріна, «Мцирі» Лермонтова, «Жираф» Гумільова.
Пафос романтики може виступати разом з іншими видами пафосу: іронією у Блоку, героїкою у Маяковського, сатирою у Некрасова.
Поєднання героїки і романтики можливо в тих випадках, коли герой робить або хоче зробити подвиг, і це сприймається їм самим як щось піднесене. Таке переплетення героїки і романтики спостерігається в «Війні і світі» в поведінці Петі Ростова, який був одержимий бажанням особисто взяти участь в боротьбі з французами, що і привело його до загибелі.
Переважна тональність у змісті переважної більшості художніх творів, безсумнівно, драматична. Негаразди, невлаштованість, незадоволеність людини в душевній сфері, в особистих відносинах, в суспільному становищі – такі реальні прикмети драматизму в житті і літературі. Не відбулася любов Тетяни Ларіної, княжни Мері, Катерини Кабанова і інших героїнь відомих творів свідчить про драматичні моменти їхнього життя.
Однак буває, що зображення романтичних настроїв стає способом розвінчання героя, іноді навіть його засудження. Так, наприклад, туманні вірші Ленського викликають легку іронію А. С. Пушкіна. Зображення Ф. М. Достоєвським драматичних переживань Раскольникова – це багато в чому форма засудження героя, який задумав жахливий варіант виправлення життя і заплутався в своїх думках і почуттях.
Сентиментальність – це вид пафосу з переважанням суб’єктивності, чутливості. Все р. 18 століття він був чільним в творах Річардсона, Стерна, Карамзіна. Він в «Шинелі» і «Старосвітських поміщиків», у раннього Достоєвського, в «Му-му», поезії Некрасова.
Набагато частіше в дискредитує ролі виступають гумор і сатира. Під гумором і сатирою в даному випадку мається на увазі ще один варіант емоційної спрямованості. І в житті, і в мистецтві гумор і сатира породжуються такими характерами і ситуаціями, які називають комічними. Суть комічного полягає в виявленні і виявленні розбіжності реальних можливостей людей (і, відповідно, персонажів) і їх претензій, або невідповідності їх сутності і видимості. Пафос сатири знищує, сатира розкриває суспільно значущі пороки, викриває відхилення від норми, висміює. Пафос гумору стверджує, адже суб’єкт гумористичного відчуття бачить не тільки недоліки інших, але і власні. Усвідомлення власних недоліків дарує надію зцілення (Зощенко, Довлатов). Гумор – вираз оптимізму ( «Василь Тьоркін», «Пригоди бравого солдата Швейка» у Гашека).
Глузливо-оцінне ставлення до комічних характерів і ситуацій називається іронією. На відміну від попередніх вона несе скептицизм. Вона не згодна з оцінкою життя, ситуації або характеру. У Вольтера в повісті «Кандид, або оптимізм» герой своєю долею спростовує свою ж установку: «Все що не робиться, все на краще». Але і зворотне думку «все до гіршого» не приймається. Пафос Вольтера в глузливому скептицизмі по відношенню до крайніх принципам. Іронія може бути легкою, незлобно, але може стати недоброю, яка засуджує. Глибока іронія, викликає не посмішку і сміх в звичному сенсі слова, а гірке переживання, іменується сарказмом. Відтворення комічних характерів і ситуацій, що супроводжується іронічній оцінкою, призводить до появи гумористичних або сатиричних художніх творів: Причому гумористичними і сатиричними можуть бути не тільки твори словесного мистецтва (пародії, анекдоти, байки, повісті, оповідання, п’єси), а й малюнки, скульптурні зображення , мімічні вистави.
В оповіданні А.П. Чехова «Смерть чиновника» комічне проявляється в безглуздому поведінці Івана Дмитровича Червякова, який, будучи в театрі, випадково чхнув на лисину генерала і до того злякався, що став дошкуляти його своїми вибаченнями і переслідував до тих пір, поки не викликав справжній гнів генерала, що і призвело чиновника до смерті. Безглуздість у невідповідності вчиненого вчинку (чхнув) і викликаною ним реакції (неодноразові спроби пояснити генералу, що він, Червяков, не хотів його образити). У цій історії до смішного домішується сумне, так як подібний страх перед високим особою є знак драматичного положення маленького чиновника в системі службових відносин. Страх може породжувати неприродність у поведінці людини. Така ситуація відтворена Н.В. Гоголем в комедії «Ревізор». Виявлення серйозних протиріч в поведінці героїв, що породжує явно негативне ставлення до них, стає відмітною ознакою сатири. Класичні зразки сатири дає творчість М.Є. Салтикова-Щедріна ( «Як мужик двох генералів прогодував») Есалнек А. Я. С. 13-22 ..
Гротеск (фр. Grotesque, буквально – вигадливий; комічний; італ. Grottesco – химерний, італ. Grotta – грот, печера) – один з різновидів комічного, поєднує в фантастичній формі жахливе і смішне, потворне і піднесене, а також зближує далеке, поєднує непоєднуване, переплітає нереальне з реальним, сьогодення з майбутнім, розкриває протиріччя дійсності. Як форма комічного гротеск відрізняється від гумору та іронії тим, що в ньому смішне і веселе невіддільні від страшного і зловісного; як правило, образи гротеску несуть в собі трагічний сенс. У гротеску за зовнішнім неправдоподібністю, фантастичністю криється глибоке художнє узагальнення важливих явищ життя. Термін «гротеск» набув поширення в п’ятнадцятому столітті, коли під час розкопок підземних приміщень (гротів) були виявлені настінні розписи з химерними візерунками, в яких використовувалися мотиви з рослинної і тваринної життя. Тому спочатку гротеском називалися спотворені зображення. Як художній образ гротеск відрізняється двуплановостью, контрастністю. Гротеск – завжди відхилення від норми, умовність, перебільшення, навмисна карикатура, тому він широко використовується в сатиричних цілях. Прикладами літературного гротеску можуть служити повість Н. В. Гоголя “Ніс” або “Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер” Е. Т. А. Гофмана, казки і повісті М.Є. Салтикова-Щедріна.
Визначити пафос – значить встановити тип ставлення до світу і людині в світі.
Якщо Ви помітили помилку в тексті виділіть слово і натисніть Shift + Enter