Що ж дарувала мені темну немилість
— Ви мені, як рідна мати! — обертається вона з щирим серцем до свекрухи: — скільки-то ви горя на своїм віку звідали. Чи то ж то й Чіпка усе те терпів, мамо?
— Авжеж, дочко! Його оцими руками й виносила й вигодувала… і він дознав, почім ківш лиха!
— Через те ж він і смутний такий, того й нерадісний завжди… От я: зросла в доволлі та в розкоші, нічого того не знала… завжди весела, співоча…
— Дай, господи, співати — не дай тільки плакати! — одказує радо Мотря. І не налюбується й не навтішається невісткою.
Тільки іноді, темної ночі, коли буря надворі виє та плаче у димарі, як сова, квилить та стогне, у вікна стукаючи кім’ями снігу, мов пізній подорожній; коли все спить під заводи лихої години, — тільки старим людям не спиться — ворочаються вони з боку на бік, стогнучи та охаючи, — болять у них старі кості, натруджені замолоду непосильною працею, а сумні думки, як чорна галич, окривають старечі голови, — тільки у таку добу закрадався сум у Мотрину душу і, як у жмені, зжимав гірким життям поточене серце…
«Що воно за знак? — думала вона: — така багачка, вродлива, а покохала такого убогого. Хай і покохала — молода кров шпарка, серце гаряче: западе дівці парубок у око, — не встережеться, як і покохає… Та куди ж батько та мати дивилися. А тут батько й мати не сперечалися… Мабуть, шкода стало дитини, як вона з кохання побивається… Та хіба трохи без кохання береться. Рідні заборонять, коли спізнається
нерівнею… А тут і рідні нічого… Правда, Чіпка мій моторний, удатний, золоті у його руки й голова неабияка… То що ж? все ж таки нерівня. Перші, кажуть, любощі — дурниця… А прохолоне серце — підуть докори та перекори: ланець, голодрабець. А може, вона не така… Здається, Галя добра… От же мене й не кохає, а як жалує! Ох боже, боже! пошли їм щастя, господи. Мені що, старій? аби вони не нарікали на долю… Я вмру; їм: жити… хоч би ж хоч умерти спокійно!»
Отакі думки, як легенькі хмари серед ясного дня, перепливали в голові старої матері. Оже, як там: сонце тепле та ясне, — підплили хмарки угору, пройняв їх гарячий його світ, побілив їх, розтопив, повінув теплий вітрець — розвіяв… Так і тут: доля світила та гріла й не давала простору та волі смутній думці кинути темну тінь на їх щастя… Мотря більше раділа, ніж журилася, і весела поглядала на дітей, як вони голубились.
А вони справді — як ті голуби: де одно, там і друге. Чи він робить що, а в неї вільна хвилина, — вже вона коло його, коли не помагає, піддержує що, то так стоїть та дивиться; чи вона робить, — він з рук хапає, щоб їй легше було.
— Галю! найми наймичку, — каже він, дивлячись, як вона втомилася коло печі, золійники вергаючи. — Невже все те тобі своїми руками ворочати? Ти й коло корови, і коло печі, й коло шитва, — та все одна, все сама.
— Наймичку? — питає, здивувавшись, Галя. — Навіщо? Щоб вона своїми нечистими руками тобі страву готувала? Хай їй!
— Пожалкуй себе, Галю, свого здоров’я…
— А що моє здоров’я? Хіба ще не викохала та не виростила, у матері гуляючи? Задля тебе, мій голубе, хоч і руки натруджу, то не шкода… Ти замолоду натерпівся всього — поживи хоч зо мною в доволлі… І яке воно тобі те щастя здається, коли до всього я сама своїх рук не доложу, не поклопочуся біля всячини… Ні, не треба… Не хочу я наймички!
Чіпка слухав ту любу мову жінчину, а серце його проймала радість щастя…
— Доле моя! щастя моє! — пригортаючи міцно до себе Галю, шептав він увечері. — Ти ж мені радість у двір принесла; ти з моїх очей полуду зняла, що їх цілий мій вік закривала. Кругом мене кривда облягала, неправда обступала, — як важкий камінь, давила вона мої плечі, груди… опускалися в мене дужі руки, закривалися очі… я не знав нічого, не бачив, куди мені вилізти з того гніту, як його вискочити… Ти — як зірочка зійшла над моєю задуреною головою — і освітила мені темну стежку, мій неутертий шлях.
— Галю! — трохи згодом, не швидко, ніби роздумуючи, обізвався голосно Чіпка. — Коли б усі люди були такі щасливі, як ми з тобою, тоді б нам ще краще жилося, ще веселіше!
— Коли б же то, мій голубе! Що ж, коли їх доля так помежувала: одному дала багато, а другому — нічого…
— Доля. Гляди лишень, Галю, чи доля то! чи не самі люди, бува, й винні.
— Та, може, й вони трошки… Якби можна. Чіпко, то я б їм свого уділила… Знаєш: як розказала мені твоя мати, яку ви нужду, яке лишенько замолоду терпіли, то мене то в огонь укине, то морозом обсипле… Коли б знала, то в той би час усе своє віддала, що маю…
— Ти, Галю, добра… Ти — жаліслива, — казав Чіпка, обнімаючи її, а у самого по сумному виду мишка бігала й голос дрижав від спомину… — Та чи то ж то одна моя мати така. Хіба одні ми. Сотні, тисячі, тисячі тисяч отак тягли й тягнуть своє злиденне життя… І ніхто на те не вважає; нікому немає діла до того; ніхто на те не дивиться; ніхто того не бачить… усім воно чуже, не рідне… Кому воно своє. кому — не байдуже. Отим хіба беззахисним людям, що з голоду мруть?! Не дивуй же, Галю, що ми своє одбирали силою…
Що ж дарувала мені темну немилість
Я піду в далекі гори
У вечірнюю годину
І попрошу вітра зворів,
Щоб не спав, не спав до днини.
Щоб летів на вільних крилах
У широкі полонини
І приніс до ранку квіти,
Що так люблять очі сині.
Приспів:
Мила моя, люба моя,
Квіте ясен цвіт,
Я несу в очах до тебе
Весь блакитний світ.
Я несу в устах цілунки,
Радісні пісні,
А в руках несу я ласку
Й квіти весняні.
Якщо ж вітер полетіти
В полонини не захоче,
Все одно знайду я квіти,
Що так люблять сині очі.
Перейду я бистрі ріки
І піднімусь аж за хмари,
І шляхи мені покажуть
Твоя врода, твої чари.
Рекламне оголошення
І мертвим, і живим, і ненарожденним. (1845)
Про жанр послання ви вже знаєте із ранньої творчості поета. До цього жанру Т. Шевченко звернувся, щоб через пересторогу й прохання пробудити в українців почуття національної гідності й честі. Отже, твір був написаний із наміром змінити підневільне становище України. Саме послання «І мертвим, і живим. » стало тим Шевченковим твором, який найбільше цитують, адже багато рядків із нього стали афоризмами: «В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля», «Нема на світі України, / Немає другого Дніпра. », «Одцурається брат брата / І дитини мати», «Якби ви вчились так, як треба, / То й мудрость би була своя», «І чужому научайтесь, / Й свого не цурайтесь».
Лицемірство панівної верхівки Т. Шевченко викриває із самого початку твору — з епіграфа: «Коли хто говорить: люблю Бога, а брата свого ненавидить, — лжа оце». Ліричний герой послання тяжко переживає трагічну ситуацію в покріпаченій Україні.
Цікавим у поемі-посланні є образ автора. Процитуємо з цього приводу дослідника творчості Т. Шевченка В. Смілянську: «Цей образ неоднозначний: “автор” обертається до читача обличчям то юродивого — печальника за людей (“Тілько я, мов окаянний, / І день і ніч плачу / На розпуттях велелюдних. ”) 1 , то пророка (“Схаменіться! будьте люди, / Бо лихо вам буде”), то апостола-проповідника (“І чужому научайтесь. ”), загалом — поета-громадянина, патріота, чиє серце розтяла розколина, яка зруйнувала націю. Кожна з іпостасей автора творить емоційний ореол скорботи, прокляття, апокаліптичної погрози, іронії та сарказму, любові й надії».
1 Пор.: «А я, юродивий, на твоїх руїнах / Марно сльози трачу. » («Чигрине, Чигрине. »).
Композиційно поема поділяється на 5 частин.
І частина
Коли хто говорить: люблю Бога, а брата свого ненавидить, — лжа оце.
ІІ частина
Вступ, у якому ліричний герой (автор) закликає тогочасну інтелігенцію полюбити свій народ, не бути байдужою до долі України
Подивіться на рай тихий,
Полюбіте щирим серцем
Не шукайте, не питайте
ІІІ частина
Критика тогочасної еліти
Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрость би була своя.
IV частина
Узагальнення й проповідницький монолог автора
Гірше ляха свої діти
V частина
Кінцівка, у якій лунає заклик до інтелігенції, яка має очолити свій народ
Обніміться ж, брати мої.
Молю вас, благаю!
Провідними є такі мотиви твору: критика української еліти, яка зневажає український народ, і заклик до соціального примирення заради відродження нації.
3. Ознайомтеся з матеріалом про вислови, що стали крилатими, і навчіться їх виразно читати.
У посланні є багато рядків, які стали афоризмами. У них сконцентровано основні проблеми тогочасної дійсності.
«В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля». Цими рядками автор констатує: український народ має всі підстави для формування незалежної держави, адже в нього є своя мова, культура, історія. Саме тому у творі засуджуються ті дворяни, які шукають передової культури в чужих краях.
«Нема на світі України, / Немає другого Дніпра. ». Свій рідний край треба любити всім серцем і помислами, адже батьківщина одна, як і Дніпро. Ці рядки й кілька наступних є інвективою — прийомом, що полягає в гостросатиричному викритті певних осіб чи соціальних явищ: «А ви претеся на чужину / Шукати доброго добра. »
«Одцурається брат брата / І дитини мати». У цьому афоризмі звучить страшне передбачення майбутніх діянь провідної верстви: гірше ляха розіпнуть Україну свої діти. Полемічний запал ліричний герой спрямовує передусім на українську інтелігенцію, бо саме в її руках майбутня доля України.
«Якби ви вчились так, як треба, / То й мудрость би була своя». Це слова з третьої частини поеми-послання, у якій автор звертається до українських інтелігентів-раціоналістів. У ній привертає увагу вислів «німець узловатий». Що означає характеристика узловатий? З цього приводу цікавими є спостереження В. Пахаренка: «Річ у тім, що раціоналізм — типова риса саме німецького національного характеру. Відомий життєвий поштовх до створення цього символу: на початку 1840-х років молоді друзі Шевченка захоплено читали німецьких філософів-атеїстів 1 Фейєрбаха й Штрауса. Отже, це — бездушний холодний розум. Куций, бо з відсіченою душею, короткий, обрубаний. Узловатий — такий, що заплутує вузлами, суть думки якого важко зрозуміти».
1 Атеїст — той, хто заперечує існування Бога; безбожник, безвірник.
«І чужому научайтесь, / Й свого не цурайтесь». Цей крилатий вислів напучує передусім цінувати й знати своє, у той же час брати все найкраще від інших народів, але лише те, що не заперечує національних пріоритетів. Отже, треба вчитися так, щоб «розкрились / Високі могили / Перед вашими очима. ».
У кінці поеми-послання поет благає: «Обніміте ж, брати мої, / Найменшого брата. », бо в основі української душі є любов до людини, заповідана Ісусом.
Зауважте!
Поема-послання Т. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним. » рясніє прикладами алюзії. Наприклад, у поемі згадується Коллар. Підготовлений читач має знати, що Ян Коллар (1793-1852) — чеський учений і поет, який послідовно обстоював думку про єднання слов’янських народів.
4. Виконайте завдання.
- А насмішка, замаскована зовні благопристойною формою
- Б прийом у літературі, заснований на явному спотворенні, перебільшенні чи применшенні зображуваного, на поєднанні різних контрастів: фантастичного з реальним, трагічного з комічним
- В сатиричний малюнок загостреного, критично-викривального характеру; переносно-смішне наслідування, перекручування оригіналу
- Г їдка, викривальна, особливо дошкульна насмішка, сповнена крайньої ненависті й гнівного презирства
2. Установіть відповідність.
Художній засіб
Приклад
1 гіпербола
2 епітет
3 метафора
4 антоніми
А Славних прадідів великих
Б Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
В І потече сторіками
Кров у синє море.
Г Не дуріте самі себе,
Д Нема ні пекла, ані Раю.
Немає й Бога, тілько я!
3. Установіть послідовність уривків у поемі.
- А І чужому научайтесь, / Й свого не цурайтесь.
- Б Якби ви вчились так, як треба, / То й мудрость би була своя.
- В Нема на світі України, / Немає другого Дніпра.
- Г В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля.
4. Що таке послання як жанр літератури?
5. Кому Т. Шевченко адресує послання?
6. Які рядки послання стали крилатими? Прокоментуйте їх.
7. У яких іпостасях постає оповідач (ліричний герой) у поемі? Чому цей образ такий мінливий?
8. Які композиційні особливості має послання Т. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним. »?
9. Прокоментуйте епіграф до послання.
10. Назвіть провідні мотиви твору.
11. Прокоментуйте рядки.
Раби, подножки, грязь Москви, / Варшавське сміття — ваші пани / Ясновельможнії гетьмани.
12. Знайдіть приклади алюзії в поемі й укажіть, з якою метою автор використовує цей прийом.
5. Виконайте домашнє завдання.
Вивчіть напам’ять уривок із послання Т. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним. » (від початку до слів «Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались. »).