«Хмари» Валерій Шевчук

Якісь кошлаті уривки, барвисті смуги, що розкручувалися, ніби нитки; в глибині того місива проступали обличчя, надмір витягнуті, перекошені чи власне, переливні, ніби були витворені не з тіла, а води; обличчя, які всі були йому знайомі, але не менше твердо знав, що ні з ким із них насправді не зустрічався, хіба в снах; а може, сни — це також частина якогось буття, тільки іншого; частина іншого світу, а може, часом думав він, ми в цьому світі живемо на дві половини: сьогодні в хаті білого світу, а завтра — чорного. З другого боку він твердо знав: коли йому щось подібне видиться, наступний день буде сутінний, тоді й на душі ставатиме сутінно, ніби він не добув свого у хаті чорного світу і трохи того світу переніс у день.

А день і справді приніс хмари. Стіни здавалися побляклими, власне, сірими, листя за шибою немічно повпускалося, безживне й безвільне, а паркани — це коли вийшов на двір, коли перекидав ногу на велосипеда й кинув поглядом на вулицю — ніби ще більше почорніли. їхав на велосипеді, і хмари лягали йому просто на спину, тяг їх за собою, як полотно плаща, і трохи поколювало в карку: чи погано лежав, чи потягнув у шиї якусь жилку. Порипувало сидіння, коли спускав ногу з педалею, повітря натікало на обличчя сивими, вільжистими потоками, а вулиця ніби втягувала його в розхилену хащу.

Він у цій хаті, звідки щойно виїхав, недавно прибився до Тоськи, часом, шевцював, стукав молотком, припасовуючи до чобота підошву, аж виляски голосно били в стіни; часом, усе покидав і вимагав у жінки горілки. Тоді вона якось дивно лякалася, скиду-вала на нього очима, але завжди бігла й ту “заразу” приносила; взагалі, годила йому як болячці; це його похмуро втішало, але милостивіший до неї не ставав; понуро кидав накази, аби подала те чи те, і вона виконувала те з якоюсь запопадливою поспішністю й покірністю.

Хмари затягли небо, пливли розірваними клаптями, низькі, скаламучені, ніби аж дерев торкалися, —через те й дерева, й хати, й паркани, й лавки біля них, і дорога, по якій їхав, ніби порозбухали, посіріли чи почорніли й нагонили лихі почуття.

Тоська годила йому як болячці, щось солоденько до нього заговорювала, а він мовчав, лише сопів. Сидів і натужно їв, вряди-годи його лохмата рука протягувалася по пляшку, булькала рідина, вливаючись у склянку, а потім ту склянку махом заливав до горла. “Зараза” булькала вже у горлі, він ковтав з якимсь дивним прихлепом, а Тоська стояла в кутку сірою тінню, з розширеними очима, печально скривленими вустами, з руками, сціпленими на хвартусі, і тужно думала, що на нього знову найшло, а коли на нього находить, всього можна чекати; може, навіть, і з хати погнати, хоч це хата її, а не його, хоч він тут тільки приймак, і навряд, думала вона, він у неї затримається, бо ні в кого не міг затриматися, а перекочовував від удови до вдови — і скрізь було, це вона знала достеменно, так само, як оце в неї. Але коди прийшов до неї з вулиці, коли лагідно забалакав, збудив у душі приспаний щем, і вона, хоч усе недобре знала про нього, пустила до себе, а відала: добра від того не чекай. Отож і стояла отам, у кутку, не так людина, як тінь її, майже непомітна, бо зливалася зі стіною чи з шафою, бо таке вже призначення в неї в цьому світі: бути комусь тінню, послужливою й покірною. І вона з того не ремствувала.

Це було тільки вчора, коли знову запив. Оце вчора подавала йому й підносила, що просив, годила як болячці, а він вряди-годи зводив на неї сиві очі, й там засвічувалося якесь моторошне світло, аж у неї все тіло ціпеніло — починала боятися його, адже вже кілька разів, хоч як недавно у неї поселився, й кулаків його спробувала, і то за те, що надто йому годила.

— Думаєш, чо я запив? — спитав хрипко, — Коти отутечки! — вдарив себе в груди. — Шкребуть і деруть, а чого?

Вона мовчала, бо що могла знати про тих котів. Утуплював у неї сиві, як у гада, очі, і це був майже непритомний погляд; може, він ненормальний, цей Дмитро, — спалахувала думка. Він же рипко реготав.

— А я знаю, шо думаєш. Думаєш, шо я малахольний.

Це була правда, вона й справді так думала, і те, що він по-чародійському вгадав її негарні думки, ще більше лякало її.

— Думаєш, шо я приблуда й п’яниця, — недобре ошкірювався, і це вже була неправда, бо саме так у цю хвилину й не думала.

— Лягав би спати, — сказала з серцем. — І не молов би дурниць!

Це треба було сказати, бо він уже здається, втомився. Взяла його під пахви й підвела, він обхопив рукою її за шию, і вона потягла його до ліжка, волочила, ніби лантуха, бо й був він під цю хвилю лантухом; безвольний, обм’яклий, сипко дихав перегаром, і, наче лантуха, жбурнула на ліжко, хоч він пробував ще й лапатися; і одразу захріп, а вона підійшла до вікна й дивилася на шматок дороги, що звідси проглядав, на сусідське обійстя, де копав картоплю безногий сусід, і так чудно він копав: на нозі в нього була дерев’янка із набитою на кінці набойкою, і тим вузьким кінцем дерев’янки він натискав на лопату; їй здавалося, що бачить вона навіть піт на його обличчі, що стікав мутними потічками, а може, це стікали краплі по її обличчі — тихо плакала, бо колись до війни любила цього сусіда, був він приятелем її загиблого чоловіка і мав тоді ще обидві ноги, і мав пишного кучерявого чуба, веселі очі й білі зуби. Він часто приходив до них і жартував так, що вона шарілася й запалювалася, наче квітка. Він чудово знав, що вона до нього не байдужа, не знав тільки цього тюхтій її — чоловік, а потім прийшла ота завірюха, змела зі світу її чоловіка, а в його приятеля забрала ногу, і він уже не дивився на неї отаким веселим, гарним поглядом, бо й сам погас, став сірий і ніякий, і в ній також погас вогонь, хіба часом зустрічалися вони очима і щось собі пригадували, хоча ніколи нічого між ними так і не вив’язалося. Вона ледве не застогнала від таких думок, бо чому, чому так у світі буває? Відійшла від вікна, зирнула на Дмитра, той виставив неголене підборіддя й хропів. Тоді вона тихенько наблизилася до неприбраного столу, ще тихіше націдила собі чарку, випила, і по її обличчі ковзнула світла й загадкова усмішка.

— Падлюка я, — сказав крізь сон Дмитро. — Де ти там лазиш?

— Я тут, — сказала вона, наче прілу нитку обірвала. Але він її не чув, хропів і висвистував носом, а по

його неголеній шиї ковзав борлак, ніби щось там у тій чорній хаті сну випивав, а може, він і не спав, бо його сиві очі розплющувалися отак на щілину і звідти лилося моторошне світло.

— Спи, чорте! — казала Тоська, безсило впускаючись на ослінця і скулюючись на ньому у грудочку.

І він спав, власне, заходив у чорну хату, розчиняючи чорні двері, і в тій хаті сиділи всі ті жінки, які прогнали його від себе, всі чорнолиці й червоноокі, сиділи за столом і трапезували, і про щось балакали вискучими, тонкими голосами, а він стояв у кутку, як стояла оце щойно Тоська, й дивився на них, і відчував, що і в нього чорне, як смола, обличчя, а ще відчував хмари, що котилися над головою, бо в цій чорній хаті ночі не було стелі, ті хмари й творили котів; сірі клубасті, хижаки зіскакували з тих хмар, залазили йому хто в голову, хто в груди, хто в серце й почали там дряпатися і скавчати. Тоді він тихо каявся, що міг би бути добрий, а бував лихий, міг би любити цих чортиць, але ненавидів їх, міг би стати хазяїном у котромусь із домів, де його приймали, але ставав тільки приблудою й п’яницею. І від того розпачу, що на нього находив, чи від тих котів, що вщерть заповнювали йому тіло, чи від отих чорнолицих бенкетниць, що й уваги на нього не звертали, а й досі, ніби кішки, пронизливо кричали одна до одної, він застогнав тяжко, бо чомусь подумав — це приходить, остання його година.

— Мо тобі погано? — схилялася над ним Тоська. Тоді він розплющив очі, але побачив не Тоську, а

вишкірену котячу морду, але та морда до нього не так шкірилася, як усміхалася, а може, й співчувала йому.

— Це ти? — спитав він. — А мені таке чудне наснилося. Такі цвіточки в нас біля стежки виросли, одне уми-лєніє.

— Да! сказала вона, — красіві цвіточки! Заплющив очі, і його загойдала хмара. Свідомість

плуталася і сама ставала хмарою, і пливли в тій хмарі чорні клапті сну. Пливли й барвисті смуги, а в глибині виринали обличчя, які він напевне знав, але які не жили ніколи в цьому світі, і не з тіла вони були створені, а з води, через це переливалися і перекошувалися. Він був підвладний отим хмарам, бо заповняли собою увесь простір, поглинали повітря і котились у глибину ночі й сну, де танули й гинули і звуки, і барви, і обличчя. Тоді починався дощ і приходили тіні. Загортували й колисали і вели між накопичення сивих косм, в яких і жили оті водяні обличчя, котрих він напевне знав, але в цьому світі не зустрічав. Сон був наче хмари, хмари — наче сон. Важкота перетравленої їжі разом із хмелем — теж хмари, які вивертали зі своїх нутер барвисті чи й чорні міражі.

(Продовження на наступній сторінці)

Творчість Михайла Драй-Хмари крізь призму неокласичних тенденцій у світовій літературі

Останнім часом у літературознавстві значна увага при­діляється поверненню з небуття та дослідженню свого часу відкинутих до спецхранів літературних творів 一 надбань нації, а їхніх творців, себто письменників розглядають у ціл­ком іншому дослідницькому ключі, незашореному ідеоло­гічними лещатами минулого століття. Інколи творчість таких письменників з часом виявлялася епохальною. Зараз робляться спроби розгляду її для створення адекватної і ці­лісної картини письменницького процесу історії української літератури, яка не може бути обосібленою. Вона є часточ­кою світової культури, а письменники наші 一 творцями елі­ти від світової культури. Саме до когорти таких митців на­лежить постать Михайла Драй-Хмари 一 постать трагічна й неординарна. Ми писали його складну й непересічну науко­ву біографію [5, с. 33—38], зверталися до його безцінних письменницьких та слов’янознавчих набутків [6, 7].

Торік наукова громадськість відзначала 120-літній юві­лей його народин (1889), 20 років 一 від реабілітації (1989). Шістдесят років тому, у 1939-му, письменник загинув на Колимі. У Кам’янець-Подільському національному універ­ситеті імені І. Огієнка відбулася Всеукраїнська науково-практична конференція “Творчість Михайла Драй-Хмари в контексті неокласичних тенденцій у світовій літературі”, присвячена творчості митця, який так любив це місто, ство­ривши йому “маленьку симфонію, справжній поетичний па­м’ятник” 一 сонет “Кам’янець”[1,с. 7].

Народився М. Драй-Хмара 28 вересня 1889 р. у с. Малі Канівці Золотоніського повіту Полтавської губернії. Почат­кову освіту здобув у Золотоноші та Черкаській міській гім­назії. 1906 р. за конкурсним відбором вступив до Колегії Павла Галагана, яка була однією з найкращих приватних гімназій Києва та України. 1910 р. став студентом історико- філологічного факультету Київського університету. Він від­відував семінарій російської філології професора В. Перетца і вже 1911 р. надрукував першу наукову працю 一 “Интермедии І-ой половины XVIII в. в рукописи собрания П. Н. Тихонова Петербургской публичной библиотеки” [3, с. 91—93].

Через два роки, 1913, М. Драй-Хмару, як здібного сту­дента Київського університету та члена Слов’янського това­риства, направили в закордонне відрядження. Він працював у бібліотеках та архівах Львова, Будапешта, Загреба, Бєлграда, Бухареста, студіював слов’янські мови та написав до­слідження про хорватського письменника А. Качича-Міошича, за яке отримав золоту медаль університету. Залюбленість у слов’янський фольклор, в українську народну піс­ню, з якої, як із витоку, починалося все українське пись­менство, знаходження спорідненості хорватського з ук­раїнським захопило молодого дослідника.

Найвидатнішим наслідком діяльності семінару (1904—1914) було виховання нового покоління вчених, яке пізніше, у наступних десятиліттях репрезентувало обличчя українсь­кої науки й залишило в ній багато вартісних та ґрунтовних праць. Проте в оцінках тогочасної літератури молодим літе­ратурознавцям доводилося переборювати застарілі підходи, засвоєні в семінарі, або самостійно шукати адекватного методу. Це видно хоч би з того, що майже ніхто з учасників семінару В. Перетца не виступав у літературній критиці. А окремі з них, як-от майбутні “неокласики” М. Драй-Хмара, О. Бургардт та П. Филипович наполегливо шукали влас­ну наукову модель знання, не задовольнившись тим, що одержали в семінарі [4, с. 17].

1915 р., закінчивши університет, М. Драй-Хмара готувався до професури на кафедрі слов’янознавства. Проте, у зв’язку з неспокійною обстановкою на фронтах країни, навчальний заклад евакуювали до Саратова, а М. Драй-Хмару — до Петербурга, в університет, де він опинився під опікою академіка О. Шахматова та І. Бодуена де Куртене. Тут майбутній письменник зійшовся із земляцтвом 一 українським студентством, брав активну участь у його діяльності. Взагалі ідейна атмосфера петроградської української студентської громади назавжди визначила світогляд М. Драй-Хмари — українського вченого і поета.

У 1917 р. він повернувся в Україну, де відновив свою працю в Київському університеті. У 1918一1923 рр. 一 пра­цював на кафедрі слов’янознавства Кам’янець-Подільського університету професором-славістом, редагував “Записки Кам’янець-Подільського університету” (1919一1920), співпра­цював з І. Огієнком.

У 1923 р., після повернення до Києва, М. Драй-Хмара працював на кафедрі українознавства Медичного інституту, кафедрі лінгвістики у Всеукраїнській академії наук, у Ко­місії по складанню словника нової української мови, Комісії дослідження історії української мови (спільно з академіком А. Кримським редагував науковий збірник), водночас ви­кладав у Сільськогосподарському інституті, в Польському педагогічному інституті, працював у Науково-дослідному інституті мовознавства та в Українському інституті лінгвіс­тичної освіти. З 1 грудня 1929 р. за постановою конкурсної комісії ВУАН М. Драй-Хмара виконував обов’язки штат­ного наукового співробітника Комісії дослідження історії української мови.

Перелік посад, які займав М. Драй-Хмара, дає уявлен­ня про величезну роботу вченого та його участь у розвитку науки і освіти, а також про розмах культурного будівництва у роки національного Відродження в Україні. Проте, на жаль, це тривало недовго. У 1932一1933 рр. починається розгром української культури і планомірне знищення на­ціональної інтелігенції.

3 лютого 1933 р. за звинуваченням у причетності до контрреволюційної діяльності М. Драй-Хмара був заарешто­ваний. Після звільнення із в’язниці він ніде не міг влашту­ватися довше, ніж на місяць-два: викладав українську мову на курсах інструкторів політехнічної праці (з 1 липня по 25 серпня 1933), працював професором української мови в заочному секторі педагогічного інституту, в серпні 1934 р. прочитав курс яфетидології на курсах перекваліфікації учителів-мовників середньої школи.

4 вересня 1935 р. за шпигунство, терор, які він рішуче заперечував, М. Драй-Хмару вдруге заарештовують і засуд­жують до п’яти років виправних таборів. У 1938 р. йому до­дають ще 10 років 一 за участь в антирадянській пропаганді в таборі. Ув’язнення він відбував на Колимі. “Поета й уче­ного заставили відмивати від піску зернятки золота, яке в країні цінилося вище, ніж золото поезії й науки” [2, c. 322]. Помер він від ослаблення серцевої діяльності.

Кам’янець-Подільська всеукраїнська науково-практич­на конференція засвідчила високий професійний рівень, внесла нові сторінки до вивчення життєвого та творчого шляху письменника-неокласика, науковця М. Драй-Хмари. Її учасники 一 професори та доценти українських вищих навчальних закладів, науковці, які так чи інакше дослід­жують непростий період у житті України, коли початок сто­ліття ознаменував небувале до того піднесення у русі відродження країни, а в 30-х рр. ХХ ст. — повне знищення усіх надбань культурного розвою. Частково вцілілий матеріал зберігався в спецсховищах. Саме про ці моменти йдеться в “Наукових працях Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка: Філологічні науки”. 一 Вип.19. 一 Кам’янець-Подільський : ПП Буйницький О. А., 2009. 一 210 с.

Збірник наукових праць ділиться на кілька розділів: “Неокласицизм і неокласика в українській і світовій літера­турі”; “Творчість українських неокласиків 1920-х — початку 1930-х років: мотиви, образи, тропіка, версифікація”; “Ліри­ка М. Драй-Хмари: традиції й новаторство”; “Творчість М. Драй-Хмари й філософський, соціологічний, естетичний контекст ХХ ст.”; “Літературознавчий і літературно-критич­ний доробок М. Драй-Хмари”; “Мовностилістичні особли­вості лірики М. Драй-Хмари” та “Актуальні проблеми сучас­ного літературознавства”. Як видно з рубрик книги, літе­ратурознавча наука поповнилась не лише новаторськими дослідницькими студіями, а й предметно взялась за дослід­ження тих проблем у літературі, які донедавна зовсім не вивчалися або розглядалися сором’язливо, ущемливо, інко­ли замовчувалися.

Стаття завідувача кафедри літератури Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка О. Завальнюка “Михайло Драй-Хмара: Кам’янецькі сторінки біографії” порушує маловідомі факти з життя письменника- неокласика, розкриває просопографічні відомості його пере­бування в місті, зокрема той факт, що вчений долучився до політичного життя Кам’янця-Подільського, був секретарем осередку партії соціалістів-федералістів, до якого входили В. Біднов, Л. Білецький та інші. А коли навесні 1920 р. в Ук­раїні з’явилася видана у Відні заполітизована книга В. Винниченка про Українську революцію “Відродження нації”, М. Драй-Хмара виступив перед викладачами, студентами і представниками міської громадськості з аналізом змісту цього видання. А козакам армії УНР він читав лекції про тодішнє становище слов’янських народів.

О. Черевченко (Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини) у статті “Філософсько- естетична концепція образу міста у творчому доробку ук­раїнських неокласиків” аналізує урбаністичну лексику як естетичний феномен українського поетичного мовлення першої третини ХХ ст. у творчості поетів-неокласиків; Н. Науменко (Київський національний університет імені Та­раса Шевченка) у дослідженні “Наша зустріч — Вікторія Реґія. “: образ лотоса у ліриці першої половини XX століття” розглядає особливості флористики в доробку українських та російських поетів початку XX ст., показує, що одним із аспектів образотворення є утвердження художньої деталі “квітка” з видовим найменуванням “лотос” як символу художньої творчості, що завдяки своїй віковічній сакральності засвідчує нерозривну єдність людини та довкілля; Т. Іванюха (Запорізький національний університет) у розвідці “Основні аспекти спорідненості української неокласики з античним класицизмом: естетико-поетологічні паралелі” представляє своє бачення основних рівнів спадкоємності київської нео­класики 20-х рр. XX ст. відносно античного класицизму, аналізує такі естетико-поетологічні паралелі, як прагнення до синтезу літературно-мистецького надбання попередників, домінування осьового принципу композиції, тенденції до поляризації концептів, чіткості й усталеності жанрової сис­теми; О. Баган (Дрогобицький державний педагогічний уні­верситет ім. І. Франка) у статті “Трансформація неокласич­ної естетики у творчості письменників-вісниківців ” дослід­жує питання впливу естетики українських поетів-неокласи- ків 一 М. Зерова, М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй- Хмари на лірику письменників-вісниківців 一 Є. Маланюка, Ю. Клена, О. Ольжича, О. Теліги, Л. Мосендза, полемізуючи при цьому з літературознавцями-емігрантами В. Державиним, М. Орестом, І. Качуровським 一 про стильову однозначність неокласицизму (парнасизму) в їхній поезії; А. Радько (Нау­ково-дослідний інститут Лесі Українки, Луцьк) у розвідці “Борис Якубський у колі українських неокласиків” розгля­дає постать Б. Якубського на основі спогадів Ю. Клена, В. Петрова, Г. Костюка, С. Зерової та інших його сучасни­ків, використовуючи архівні джерела кримінальної справи науковця.

Шеренгу неокласиків та поетів-вісниківців у збірці по­повнили праці дослідників, присвячені іменам М. Рильсь­кого: стаття В. Продан (Орининська загальноосвітня школа І—Ш ступенів) “Особливості вивчення творчості Максима Рильського у 10 класі загальноосвітньої школи”; Ю. Клена: дослідження Г. Насмінчук (Кам’янець-Подільський націо­нальний університет імені Івана Огієнка) “Нація на межі буття і смерті: екзистенційна проблематика лірики і ліро-епосу Юрія Клена”; О. Досвітнього: розвідка Г. Степанової (Донецький національний університет) “Маловідомий ви­ступ на захист неокласиків: стаття О. Досвітнього “До роз­витку письменницьких сил”; В. Петрова-Домонтовича: до­слідження І. Бурлакової (Київський національний універ­ситет імені Тараса Шевченка) стаття “Інтелектуалізм у кон­тексті “неокласичного” дискурсу творчості Віктора Петрова-Домонтовича (на матеріалі оповідання “Приборканий гай­дамака”)” та інших митців. Проте найбільше уваги приділе­но М. Драй-Хмарі. Письменик розглядався на конференції в різних іпостасях. Назвемо розвідки Л. Реви (Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського НАН України) “Шлях із неволも в небуття”: Михайло Драй-Хмара 一 ук­раїнський поет, літературознавець, перекладач”, де авторка окреслює самобутню творчість поета-неокласика, перекла­дача, літературознавця, учасника літературно-наукового життя України 20—30-х рр. XX ст., ученого-славіста, об’єк­тивно намагаючись осмислити його оригінальну творчість; Л. Завалій (Конотопський інститут Сумського державного університету імені А. С. Макаренка) “Художнє моделюван­ня образу сонця у поезіях О. Олеся та М. Драй-Хмари” на­магається дійти до сутності художнього моделювання обра­зу сонця та прагнення митців трансформувати життєві по­зиції через образ небесного світила; Г. Білик (Полтавський державний педагогічний університет імені В. Г. Короленка) “Динаміка ліричного суб’єкта в поезії М. Драй-Хмари як по­казник становлення стилю”, де ліричний суб’єкт трактується як текстовий суб’єкт поезії, концепт художнього цілого, знак дискурсу; Л. Горболіс (Сумський державний педаго­гічний університет імені А. С. Макаренка) у статті “Герой у ритмозв’язках із природою у поезії М. Драй-Хмари “Наки­нув вечір голубу намітку” досліджує багатогранний зв’язок ліричного героя М. Драй-Хмари із ритмами рідного краю, обґрунтовує психологічні “вчування” українця в природу та культуру його поведінки у ставленні до природи; М. Лєцкін (Житомирський державний університет імені Івана Франка) у розвідці “Я з землею зрісся ーー не вирну.” (взаємини Івана Огієнка та Михайла Драй-Хмари)”, пробує відтво­рити творчі взаємини двох видатних особистостей у хроно­логічній послідовності, показати плідний характер цих взаємин.

Ми не ставили перед собою завдання представити ши­рокому науковому та громадському загалові всю палітру наукових студій вчених. Названо лише частину статей, умі­щених у збірнику, які свідчать про різнобічність інтересів учасників конференції.

“Наукові праці Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка: Філологічні науки”, що започаткували своє існування у 1993 р., 2009 р. вийшли під номером 19. Приємно вітати з появою видання колектив університету. Тож сподіваємося на славні традиції та спадкоємність поколінь.

Список використаної та цитованої літератури

1. Будзей О. Драй-Хмара: Ім’я на мапі міста / О. Будзей // Подо­лянин. 一 2006. — 15 груд. 一 С. 7.
   
2. Міяковський М. Наші дні / М. Міяковський // Драй-Хмара М. : літ.-наук. спадщина / НАН України, Ін-т літ. ім. Т. Г. Шевчен­ка НАН України, Укр. вільна АН (США) ; упоряд.: Гальчен­ко С., Ріпенко А., Томчук О. ; прим. Гальченка С., Костюка Г. (США). — К., 2002. — C. 322.
3. Перетц В. Н. Отчет об экскурсии семинария русской филоло­гии в Санкт-Петербург (февраль, 1911) / В. Н. Перетц // Унив. изв. 一 1912. — Июль. 一 С. 91一93.
4. Поліщук Я. Літературний пейзаж, писаний чаєм : про дискрет­ність формального методу / Я. Поліщук // Філологічні семіна­ри. 一 2005. — Вип. 8 : Художня форма. 一 С.17.
5. Рева Л. Михайло Драй-Хмара : людина “відважно чіткого ду­ховного національно-політичного профілю” / Лариса Рева // Вісн. Кн. палати. — 2007. — № 6. — С. 33—38.
6. Рева Л. Славістичний дискурс Михайла Драй-Хмари / Л. Рева // Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур : зб. наук. пр. : пам’яті Леоніда Булаховського. — 2007. — Вип. 7. — С. 483—494.
7. Рева Л. Михайло Драй-Хмара як славіст / Л. Рева // Studia Slovakistica. — 2008. — Вип. 8. — С. 311—323.