5. Коли було засновано Карфаген? Завдяки чому це місто увійшло в історію? СРОЧНООО ДАЮ 80 БАЛОВ!!​

Карфаген було засновано вихідцями з фінікійського міста Сура наприкінці IX століття до н.е., приблизно в 814 році до н.е. Згідно з легендою, місто заснувала вдова фінікійського царя на ім’я Дідона (дочка сурського царя Картона).

Карфаген швидко став одним із найбагатших і наймогутніших міст у Середземномор’ї. Він був великим торговим центром, а також важливим центром мореплавства та суднобудування. Карфагенські колонії були розташовані по всьому Середземномор’ю, від Іспанії до Північної Африки.

Карфаген також був відомий своїми військовими досягненнями. Він воював з багатьма сусідніми державами, включаючи Римську республіку. Три Пунічні війни між Карфагеном і Римом стали одними з найважливіших подій в історії Стародавнього Риму.

Карфаген був знищений Римом у 146 році до н.е., але його спадщина продовжує жити донині. Карфаген був одним із найважливіших міст Середземномор’я і відіграв важливу роль у розвитку давньогрецької та римської цивілізацій.

Ось деякі з причин, завдяки яким Карфаген увійшов в історію:

Його економічне та політичне значення. Карфаген був одним із найбагатших і наймогутніших міст у Середземномор’ї. Він був важливим торговим центром, а також центром мореплавства та суднобудування. Карфагенські колонії були розташовані по всьому Середземномор’ї, від Іспанії до Північної Африки.
Його військові досягнення. Карфаген був відомий своїми військовими досягненнями. Він воював з багатьма сусідніми державами, включаючи Римську республіку. Три Пунічні війни між Карфагеном і Римом стали одними з найважливіших подій в історії Стародавнього Риму.
Його культура та спадщина. Карфаген був культурним центром Середземномор’я. Він був домом для багатьох відомих філософів, письменників і художників. Карфагенська культура мала великий вплив на розвиток давньогрецької та римської цивілізацій.

Історія України: розпад СРСР. Доба Незалежності (1991–2021)

Мітинг Народного Руху України на честь підняття синьо–жовтого прапора над Київською міською радою, 24 липня 1990 р.

Ще в грудні 1990 ІV з’їзд народних депутатів СРСР ухвалив постанову «Про загальну концепцію нового Союзного договору і порядок його укладення», що передбачала перетворення СРСР на «добровільний рівноправний союз суверенних республік — демократичну федеративну державу». На підтримку цього плану збереження радянської імперії 17.03.1991 було проведено референдум з питання збереження СРСР як федерації рівноправних суверенних республік. Цей загальносоюзний референдум відбувся, але не уточнив змісту нового союзного договору і подальшої долі СРСР; кожна республіка проводила референдум на власний розсуд, а деякі навіть відмовились від нього. В Україні на референдум було винесено додаткове питання: «Чи Ви згодні з тим, щоб Україна була частиною Союзу Радянських Суверенних держав на основі Декларації про державну суверенність України?». На перше питання ствердно відповіли 70,5 % учасників референдуму в Україні, на друге — 80 %. Робота над текстом нового союзного договору виявила значні розходження між республіками. Верховна Рада УРСР прийняла рішення про відкладення розгляду договору на вересень.

23.04.1991 М. Горбачов провів у Ново-Огарьово (під м. Москвою) зустріч з керівниками дев’яти республік (РСФРР, України, Білорусі, Узбекистану, Казахстану, Азербайджану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменістану), яка стала спробою спільного пошуку компромісної формули нового Союзного Договору.

Наприкінці липня М. Горбачов заявив про завершення роботи над проектом союзного договору. Проект залишав фактично недоторканою монополізацію центром найважливіших повноважень і понадцентралізацію прийняття рішень з основних питань державного, господарського і соціально-культурного будівництва.

Церемонію попереднього укладення Союзного Договору було призначено на 20.08.1991. Але й у такому вигляді договір являв собою загрозу для контрреформаторів, яких немало було в союзному керівництві. За цих обставин вони вирішили вдатися до державного перевороту. 19.08.1991 у м. Москві було проголошено усунення від влади М. Горбачова і перебирання вищої влади Державним комітетом з надзвичайного стану, до складу якого увійшли заступник Президента СРСР Г. Янаєв, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов тощо. Офіційне керівництво України зайняло щодо путчистів вичікувальну позицію; опозиція однозначно висловилась проти них. Завдяки рішучій протидії путчистам з боку демократичних сил, перш за все, у центрі подій — м. Москві — заколот був придушений, а путчисти арештовані. Невдала спроба державного перевороту пришвидшила розпад СРСР.

Події серпня 1991 зумовили суттєві зміни в державному і суспільному житті країни, надзвичайно посиливши відцентрові тенденції в СРСР. За цих умов прийняття Верховною Радою України 24.08.1991 Акта проголошення незалежності України було цілком закономірним.

Зважаючи на обставини, президія Верховної Ради за короткий час прийняла принципово важливі постанови: про департизацію державних органів, установ та організацій; про власність КПУ та КПРС на території України; про припинення діяльності КПУ. Ці рішення стали свідченням краху перебудови в СРСР, розвалу Радянського Союзу.

На референдум 01.12.1990 було винесено питання про підтвердження Акту проголошення незалежності України, на яке дали ствердну відповідь понад 90 % його учасників. Одночасно проходили вибори Президента України. Першим всенародно обраним Президентом України став Л. Кравчук, який отримав 61,6 % голосів виборців. Друге місце з 23,3 % голосів посів колишній політв’язень, голова НРУ В. Чорновіл, причому в західних областях він отримав переконливу перемогу.

07–08.12.1991 на нараді у Біловезькій Пущі керівники України, Російської Федерації та Республіки Білорусь уклали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД, див. Біловезька угода 1991). Цей документ був відкритий для підписання усіма республіками колишнього СРСР. 10.12.1991 Верховна Рада України прийняла постанову «Про ратифікацію Угоди про створення СНД» із застереженнями, які забезпечували незалежність України як суб’єкта міжнародного права. 21.12.1991 на зустрічі в м. Алма-Аті керівники Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Узбекистану й України підписали Декларацію про СНД. 25.12.1991 перший і останній президент СРСР М. Горбачов заявив про свою відставку. СРСР як суб’єкт міжнародного права і геополітичне утворення припинив існувати.

Президентська каденція Леоніда Кравчука (05.12.1991 — 19.07.1994)

Під час каденції Л. Кравчука Україна розпочала ліквідацію свого ядерного арсеналу. 23.05.1992 Україна (в особі міністра закордонних справ А. Зленка) спільно з Республікою Білорусь, Республікою Казахстан, Російською Федерацією та США підписала Лісабонський протокол. Україна, Республіка Білорусь та Республіка Казахстан зобов’язувалися утилізувати ядерні боєголовки, що перебували на їхній території, або передати їх до Російської Федерації. Відповідно до підписаних у 1993 Л. Кравчуком угод, Україна передавала Російській Федерації ядерні заряди для утилізації в обмін на тепловидільні збірки (ТВЗ) для атомних електростанцій та оплату вартості урану та збройного плутонію у грошовій формі. 05.12.1994 Україна, США, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії й Російська Федерація підписали Будапештський меморандум, який передбачав забезпечення гарантій суверенітету України й непорушності її кордонів після відмови від ядерної зброї (умови порушено Російською Федерацією шляхом початку збройної агресії 2014). Ліквідація ядерного арсеналу завершилася 02.06.1996 (під час президентської каденції Л. Кучми).

Відбулося відродження Курултаю кримськотатарського народу, і в 1991 було засновано Меджліс кримськотатарського народу. 12.02.1991Кримську область перетворено на Кримську Автономну РСР у складі Української РСР. За Законом України 1992 Автономнв Республіка Крим є автономною частиною України. Економічна криза, боротьба місцевих еліт за владу, значний рівень проросійських настроїв на початку 1990-х спричинили політичну кризу й поширення сепаратистських рухів. Підтримка Російською Федерацією відповідних настроїв у Криму була пов’язана з проблемою поділу Чорноморського флоту й використання військової бази в м. Севастополі. У 1994 Україна й Російська Федерація домовилися про поетапне врегулювання проблеми, у 1997 вони підписали Угоду між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України. Обраний у 1994 президентом Республіки Крим Ю. Мєшков увійшов у протистояння з Верховною Радою Республіки Крим (голова — С. Цеков). Відповідно, у 1995 було ухвалено Закон України «Про скасування Конституції і деяких законів Автономної Республіки Крим», яким, зокрема, ліквідовувалася посада президента, і Указ Президента України про повне підпорядкування виконавчої влади Криму центральній владі.

Початок переходу до ринкової економіки в першій половині 1990-х характеризувався тривалою економічною кризою, наслідком якої стала гіперінфляція (1992, 1993). Після цього й безстрокового найбільшого в історії України страйку шахтарів на Донбасі (1993) Верховна Рада України після переговорів із Президентом України Л. Кравчуком призначила дострокові парламентські (27.03.1994) і президентські (26.06.1994) вибори. У другому турі виборів Президента України 10.07.1994 перемогу здобув Л. Кучма.

Президентські каденції Леоніда Кучми (19.07.1994 — 23.01.2005)

Л. Кучма — єдиний президент в історії незалежної України, який керував державою два строки; двічі перемагав на виборах у другому турі. У 1994–1995 зберігалося значне напруження у відносинах між Президентом України і Верховною Радою України через неврегульований поділ повноважень.

28.06.1996 було ухвалено Конституцію України, що стало свідченням стабілізації політичної ситуації.

У грудні 1994 Л. Кучма підписав «Будапештський меморандум» (Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї) щодо неядерного статусу України та відмови від ядерної зброї в обмін на гарантії суверенітету з боку США, Великої Британії та Російської Федерації.

Упродовж обох президентських термінів Л. Кучми зовнішня політика України ґрунтувалася на засадах «багатовекторності»: намагання постійно балансувати між Європейським Союзом та Організацією Північноатлантичного договору (НАТО), з одного боку, та Російською Федерацією з іншого. Інтеграція з Європейським Союзом оголошувалася стратегічною метою. Правовою основою відносин між Україною та Європейським Союзом стала Угода про партнерство та співробітництво від 14.06.1994 (набула чинності 01.03.1998), яка започатковувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань. Крім того, укладено низку галузевих угод та документів міжнародно-правового характеру згідно з якими здійснюється співробітництво між Україною та ЄС.

У 1997 Л. Кучма підписав Хартію про особливе партнерство між Україною та НАТО, 2002 — План дій Україна—НАТО, який визначав прагнення України до членства в НАТО. У 2003 за наполягання президента у законодавстві країни закріпили прагнення членства в Європейському Союзі та НАТО.

1997 Україна зробила спробу відіграти центральну роль в організації локального міжнародного утворення ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова; у 1999–2005 — ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова). 1999 ця організація заявила про спільну мету її членів здійснювати євроатлантичну інтеграцію. Проте, після подій 2000–2002 (убивство Г. Гонгадзе, «касетний скандал», протести в рамках акції «Україна без Кучми», обвинувачення України в постачанні зброї до Іраку) Л. Кучма почав вживати заходів до участі в інтеграційних утвореннях, центральну роль у яких відігравала Російська Федерація.

19.09.2003 Л. Кучма підписав угоду про створення Єдиного економічного простору з Російською Федерацією, Республікою Білорусь і Республікою Казахстан (Україна не розвинула участь у цьому проекті). 31.05.1997 Президент України Л. Кучма та президент Російської Федерації Б. Єльцин підписали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, який передбачав гарантії недоторканості суверенітету й кордонів України з боку Російської Федерації (вступив у дію після ратифікації Верховною Радою України 14.01.1999 і Державною Думою Російської Федерації 17.02.1999). Далі, з огляду на порушення Договору російською стороною, Верховна Рада України 06.12.2018 ухвалила Закон України «Про припинення дії Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією» (рішення набуло чинності 01.04.2019 р.).

У період першої каденції президентства з різною часткою успішності було проведено низку економічних реформ. У жовтні 1994 Верховна Рада України схвалила стратегію економічних реформ. 1995 в Україні розпочалась приватизація державних підприємств (крім частини підприємств стратегічного значення). Реалізовувалась сертифікатна (ваучерна) приватизація (кожен громадянин держави мав отримати можливість стати власником колишніх державних підприємств), що призвела до роздержавлення вагомої частки економіки країни. Упродовж перших років президентства Л. Кучми було сформовано умови для появи на українському ринку фінансово-промислових груп, на базі яких згодом сформувалися сучасні бізнес-структури вітчизняних олігархів. У вересні 1996 відбулася грошова реформа — було запроваджено національну валюту України — гривню.Одна з найважливіших реформ, розпочатих за президентської каденції Л. Кучми — земельна реформа 1996 (набуття селянами права власності на землю поділених на земельні паї колишніх колективних господарств з одночасним запровадженням мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення).

Світова фінансова криза наприкінці 1990-х суттєво вплинула на стан української економіки. Відбулася девальвація гривні, однак макроекономічні показники почали покращуватися. Знижувалася інфляція і дефіцит державного бюджету. Скорочувався рівень безробіття, були підвищені реальна заробітна плата й пенсія тощо.

На тлі покращення соціально-економічної ситуації впродовж 2000-х в Україні відбулося кілька політичних криз. Одна з них пов’язана з викраденням і вбивством опозиційного журналіста Г. Гонгадзе і ймовірною причетністю до нього вищих посадових осіб держави. Непрозоре розслідування злочину й оприлюднення доказів можливої причетності до цього влади («касетний скандал») переросли в акції протесту «Україна без Кучми» (2000–2001). Це призвело до відмови від підтримки Л. Кучми низки правих партій, які підтримували його за передвиборчої кампанії 1999, і відставки В. Ющенка з посади Прем’єр-міністра України та, відповідно, його уряду. Прем’єр-міністром України став А. Кінах. Адміністрацію Президента України очолював В. Медведчук.

Після відставки В. Ющенка з посади Прем’єр-міністра України оприсутнюється тенденція до обмеження демократії і свободи слова. Восени 2001 Адміністрацією Президента України розпочалась щоденна розсилка «темників» («теми тижня») — щоденних закритих директив керівництву українських медій з детальними інструкціями висвітлення в новинах тих чи інших політичних подій в Україні. Після парламентських виборів 31.03.2002 і формування уряду В. Януковича цю практику було поширено. Наслідком стало формування системи політичної цензури новин на центральних телеканалах, яка проіснувала до Помаранчевої революції 2004.

У другій половині 2002 — першій половині 2003 Україною прокотилась хвиля протестних акцій «Повстань, Україно!» українських опозиційних сил. Організаторами акції була «трійка» опозиційних партій — Соціалістична партія України, Комуністична партія і Блок Юлії Тимошенко. Згодом до них приєдналася «Наша Україна» В. Ющенка. Метою акції громадянської непокори, що згодом переросла у спробу повстання, були дострокові вибори Президента України. Істотно знижували рейтинг чинного Президента України Л. Кучми скандал навколо «Кольчуг» (квітень 2003), невщухлого скандалу з «темниками», Скнилівської трагедії (27.07.2002). Період нестабільності вересня — жовтня 2002 мав наслідками, з одного боку, консолідацію опозиції в очікуванні президентських виборів, а з іншого — зміну вектора влади в напрямі Російської Федерації. Але у вересні 2003 спалахнув конфлікт навколо о. Тузла (від російської станиці Тамань Краснодарського краю у напрямку до о. Тузла почали насипати греблю з метою з’єднання її з російським берегом).

У квітні 2002 Кучма створив Державну раду з питань європейської та євроатлантичної інтеграції для координації дій органів влади з інтеграції України в політичний, економічний та правовий простір Європи. У лютому Україна заявила про бажання отримати статус країни-сусіда ЄС, який мав на увазі отримання перспективи асоційованого й повноправного членства. У 2004 Л. Кучма виключив з Військової доктрини положення про вступ України до НАТО та Європейського Союзу як кінцеву мету політики євроатлантичної та європейської інтеграції країни. 15.06.2004 він заявив, що на даному етапі Україна не готова вступити до НАТО і знаходиться на такій самій відстані від нього, як від Євросоюзу.

Формально президентство Л. Кучми завершилося 23.01.2005, коли президентську присягу склав новообраний Президент України В. Ющенко.

Помаранчева революція

У 2004 єдиним кандидатом на вибори Президента України опозиція висунула В. Ющенка, влада — В. Януковича. Під час підрахунку результатів другого туру (21.11.2004) відбулися масові системні порушення на користь В. Януковича, якого оголосили переможцем. Це спричинило початок масових акцій протесту в м. Києві (наметове містечко на майдані Незалежності й на вул. Хрещатик) і в регіонах (наметові містечка біля будівель обласних державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування). Низка обласних рад і обласних державних адміністрацій оголосили про нечинність оприлюднених Центральною виборчою комісією результатів виборів і визнання Президентом України В. Ющенка. Ці події відомі як Помаранчева революція (21/22.11.2004 — 26.12.2004 / 23.01.2005).

У відповідь на дії ЦВК, сформований опозицією для керування акцією непокори Комітет національного порятунку оголосив проведення 25.11.2004 загальнодержавного політичного страйку, видав декрети щодо створення комендатури, національної гвардії, структур правоохоронної діяльності. Водночас 28.11. 2004 р. депутати від політичних партій, що підтримували В. Януковича, взяли участь у так званому Всеукраїнському з’їзді народних депутатів та депутатів місцевих рад (усіх рівнів) у м. Сєвєродонецьку. Цей захід, антидержавні виступи окремих його учасників і ухвалені на ньому резолюції з закликом до федералізації України засудив і В. Ющенко з прихильниками, і чинний на той час Президент України Л. Кучма, і деякі прихильники В. Януковича. Після завершення з’їзду Служба безпеки України порушила кримінальну справу за фактом посягання на територіальну цілісність і недоторканність України, Генеральна прокуратура України — також за фактом здійснення дій,спрямованих на насильницьку зміну чи скинення конституційного ладу або захоплення державної влади.

03.12.2004 Верховний Суд України за скаргою В. Ющенка оголосив оприлюднені результати недійсними і призначив переголосування другого туру на 26.12.2004. Після цього Верховна Рада України змінила склад Центральної виборчої комісії та ухвалила додатковий закон про особливості здійснення переголосування, який унеможливлював здійснення масштабних фальсифікацій. За повторного голосування перемогу здобув В. Ющенко.

Таким чином, Помаранчева революція, як форма масового протесту громадян проти чинної влади та олігархічного режиму, завершилась перемогою кандидата в президенти від опозиції. Серед наслідків революції: зростання відчуття в народу власної сили та особистої причетності до суспільних справ, усвідомлення ним себе суб’єктом історичного процесу; формування громадянського суспільства; започаткування нового етапу модернізації державно-політичної системи; поглиблення демократизації; вихід на політичну арену середнього класу. Революція радикальновплинула на зміну образу України й українців у світі.

Президентська каденція Віктора Ющенка (23.01.2005 — 25.02.2010)

За президентської каденції В. Ющенка відбулося кілька політичних криз. У вересні 2005 він відправив у відставку призначений одразу після перемоги Помаранчевої революції уряд Ю. Тимошенко й секретаря Ради національної безпеки України П. Порошенка. Прем’єр-міністром України призначено Ю. Єханурова. Ця зміна символізувала розкол у колишньому «помаранчевому» таборі. За парламентських виборів 2006, які відбувалися винятково за пропорційною виборчою системою, перемогу здобули політичні сили цього табору («Блок Юлії Тимошенко», блок «Наша Україна», Соціалістична партія України; загалом 243 місця з 450). Поряд із тим, на тлі падіння популярності влади, відносну більшість (найкращий результат серед усіх партій) мала очолювана В. Януковичем Партія регіонів. У Верховній Раді України між фракціями Партії регіонів, Комуністичної партії України та Соціалістичної партії України було утворено Антикризову коаліцію. Остання вийшла з пропозицією до Президента України В. Ющенка подати на затвердження до парламенту кандидатуру В. Януковича на посаду Прем’єр-міністра України. У відповідь на цю заяву В. Ющенко запропонував підписати «Універсал національної єдності», який був: а) реакцією на радикальну зміну ситуації у Верховній Раді України; б) намаганням досягти в політичній сфері хоча б хиткого компромісу; в) спробою знайти формулу суспільної згоди, яка б знизила рівень політичного напруження й зупинила ескалацію протистояння в українському суспільстві. Підписання 03.08.2006 «Універсалу» стало підґрунтям затвердження нового складу Кабінету Міністрів України на чолі з В. Януковичем (здійснював повноваження Прем’єр-міністра України 04.08.2006 — 18.12.2007). О. Мороз став головою Верховної Ради України (06.07.2006 — 23.11.2007). До складу нового Кабміну за квотою від блоку «Наша Україна» увійшло 8 міністрів. Однак політична ситуація після цього не стабілізувалася. У вересні 2006 БЮТ офіційно оголосив про свою опозиційність до новоутвореної коаліції, а на початку жовтня до лав опозиції перейшла й «Наша Україна», відкликавши з уряду своїх представників. Упродовж наступного року парламент і уряд перебували в опозиції до В. Ющенка, що спричинило подальше загострення політичної ситуації тапризвело до чергової кризи. У 2007 з огляду на випадки порушення Конституції України щодо формування коаліції Президент України підписав указ про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України. Позачергові вибори мали відбутися у травні, проте Верховна Рада України відзначила це як порушення Конституції України, а Кабінет Міністрів України, своєю чергою, заборонив виділення коштів на їх проведення. Згодом народні депутати України звернулися до Конституційного Суду України з клопотанням визнати указ неконституційним. Наприкінці травня В. Ющенко, В. Янукович і О. Мороз домовилися про призначення виборів на 30.09.2007.

Передумовою політичної кризи 2008 вважається спільне голосування депутатів від «Блоку Юлії Тимошенко» (фракція — член коаліції) і Партії регіонів (опозиція) за законопроекти, які, зокрема, передбачали обмеження влади Президента України та спрощення процедури імпічменту. Це ознаменувало фактичний розпад коаліції, з огляду на що В. Ющенко оголосив про припинення діяльності Верховної Ради України та проведення дострокових виборів. Після перемовин між депутатами «Блоку Юлії Тимошенко» і блоку «Наша Україна — Народна самооборона» із залученням представників «Блоку Литвина» 08.12.2008 політична криза завершилася відновленням коаліції з участю «Блоку Литвина». При цьому В. Литвина обрано головою Верховної Ради України.

Динаміка суспільно-політичного життя в Україні у 2005–2010 мала суперечливий характер: з одного боку, на революційній хвилі зміцніли засади демократії, прав людини, свободи критики і висловлювань, з другого — політична ситуація була дестабілізована комплексом чинників: недосконалі конституційні зміни 2004; відсутність єдності в президентській команді; збереження непрозорості діяльності владних структур; домінування політичного критерію над професійністю та компетентністю у розв’язанні кадрових питань тощо. Політична нестабільність блокувала структурні реформи, дезорієнтувала інвесторів, девальвувала проголошені плани та гасла. Проблеми в політичній сфері поглиблювалися негативними економічними процесами: кризи (газова, бензинова, цукрова та інші); високий рівень інфляції та зростання цін; масштабне безробіття. Усе це спричиняло недовіру до ліберальної економічної політики «помаранчевої» команди, стимулювало дестабілізаційні процеси в її лавах, а також суттєво підривало довіру народу до чинної влади.

Головним зовнішньополітичним пріоритетом України В. Ющенко визначив євроатлантичну інтеграцію. У березні 2008 Україна подала офіційний лист-заявку на отримання Плану дій щодо членства в НАТО (як перший крок вступу), сподіваючись на вирішення питання на Бухарестському саміті НАТО (квітень, 2008). Однак на саміті до переговорів щодо вступу запросили Албанію та Хорватію, водночас схвально відгукнулись на прагнення України та Грузії щодо вступу до НАТО. У напрямі євроінтеграції було виконано вагому підготовчу роботу до укладання Угоди про Асоціацію між Україною і Європейським Союзом. На Паризькому саміті Україна — Європейський Союз (2008) В. Ющенко досяг домовленості з керівництвом Європейського Союзу про початок діалогу з визначення умов для безвізового режиму.

У 2005 (відповідно до Указу Президента України «Про заходи щодо виведення українського миротворчого контингенту з Республіки Ірак» від 13.04.2005) було розпочато виведення українського миротворчого контингенту з Республіки Ірак (остаточно завершено у 2008).

У 2008 В. Ющенко здійснив спробу отримати Томос про автокефалію української церкви (не була успішною).

2007 Президент України розпочав перемовини про заміну Угоди про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом на новий посилений формат співпраці — Угоду про асоціацію. Через відверто прозахідну політику виникали постійні конфлікти з Російською Федерацією, серед наслідків яких було дві великі газові кризи (на новорічні свята перекривала постачання газу).

Під час російсько-грузинської війни 2008 Міністерство закордонних справ України висловило підтримку суверенітету й територіальної цілісності Грузії. Україна висловила занепокоєння ескалацією конфлікту і закликала Російську Федерацію вивести свої війська з території Грузії. Президент України В. Ющенко разом з представниками кількох європейських держав у серпні 2008 з метою підтримки здійснили поїздку до Грузії.

Вагомим здобутком на шляху поглиблення співробітництва України і США у торговельно-економічній сфері стало скасування дискримінаційної поправки Джексона — Веніка (цей документ було прийнято 1974, заборонялось надання державних кредитів, а також встановлювались дискримінаційні податки й тарифи на український експорт). Скасування поправки, зокрема, сприяло ліквідації ряду дискримінаційних положень, котрі обмежували можливості українського експорту до США.

05.02.2008 у м. Женеві Україна підписала Протокол про приєднання до угоди про створення Світової організації торгівлі, 16.05.2008 стала 152-м членом цієї організації. Саме за часів Президента України В. Ющенка індекс економічної свободи за часи незалежності був найвищим (економічної свободи було найбільше).

Президент України В. Ющенко доклав значних зусиль задля створення та підвищення статусу місць пам’яті (національний музей «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні», Гетьманська столиця в м. Батурині, історико-культурний заповідник у м. Глухові, національний історико-культурний заповідник «Биківнянські могили» та інше). 28.11.2006 Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні». Побудовано меморіальний комплекс у м. Києві, відроджено «Мистецький арсенал» як центр культурного життя столиці. У вересні 2008 Верховна Рада України прийняла Закон України «Про перелік пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації». Вагомим кроком став Указ Президента України від 23.01.2009 «Про розсекречення, оприлюднення та вивчення архівних документів, пов’язаних з українським визвольним рухом, політичними репресіями та голодоморами в Україні». 28.01.2010 підписано Указ Президента України «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті». В Ющенко був першим президентом, що здійснив спробу на системному рівні здійснити «декомунізацію» символічного простору, принаймні у двох його указах містяться прямі вказівки щодо демонтажу пам’ятників усунення топоніміки, пов’язаної з «комуністичним тоталітарним режимом».

Одним із ключових напрямків внутрішньої політики Президента України В. Ющенка була українізація. На момент завершення його каденції понад 80 відсотків учнів загальноосвітніх шкіл і студентів закладів вищої освіти навчалися українською мовою.

На президентських виборах 2010 у другий тур виборів вийшли В. Янукович і Ю. Тимошенко. Перемогу на президентських виборах здобув Віктор Федорович Янукович.

Президентська каденція Віктора Януковича (25.02.2010 — 22.02.2014)

Відбулося переформатування парламентської коаліції. До неї ввійшли фракції Партії регіонів, «Блоку Литвина», Комуністичної партії України, кілька позафракційних депутатів, деякі депутати фракцій «Наша Україна — Народна самооборона» і «Блоку Юлії Тимошенко». Прем’єр-міністром України призначено М. Азарова. Того ж року відновлено дію Конституції України в редакції 1996 (повернення від парламентсько-президентської знову до президентсько-парламентської форми правління), що передбачало суттєве посилення влади Президента України. Ці дії представники опозиції розцінювали як конституційний переворот, спрямований на узурпацію влади. Після парламентських виборів 2012 сформовано і новий уряд, на чолі якого знову був М. Азаров.

30.11.2010 В. Янукович наклав вето на Податковий кодекс, затверджений Верховною Радою України та прийнятий урядом М. Азарова, що призвело до мітингів по всій Україні (одного з найбільших протестів після Помаранчевої революції). Виправлений варіант документа підписаний 03.12.2010.

Початково В. Янукович здійснював двовекторну зовнішню політику, поєднуючи кроки до євроатлантичної інтеграції з кроками до об’єднання з Російською Федерацією. 2010 він ліквідував Міжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу в НАТО, створену ще у 2006, заявивши про збереження позаблокового статусу (закріплено в Законі Україні «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики»). Ліквідовано також Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України. Підписана того ж року з Російською Федерацією угода санкціонувала продовження терміну перебування Чорноморського флоту Російської Федерації в м. Севастополі до 2042. Поряд із тим В. Янукович здійснив перший закордонний візит до м. Брюсселя (місце розташування Європейської Комісії та штаб-квартири НАТО) і декларував прагнення до економічної інтеграції з Європейським Союзом і скасування візового режиму для громадян України. За перемовин у 2011 із В. Путіним (тоді — прем’єр-міністром) на пряму пропозицію інтеграції з Митним союзом Республіки Білорусь, Республіки Казахстан і Російської Федерації В. Янукович висловився лише на користь зближення та співробітництва з ними. Одночасно з підготовкою до підписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом 2013 Прем’єр-міністр України М. Азаров підписав меморандум про поглиблення взаємодії між Україною та Євразійською економічною комісією (орган Митного союзу та Єдиного економічного простору Республіки Білорусь, Республіки Казахстан і Російської Федерації).

У галузі гуманітарної політики розголосу набуло ставлення В. Януковича до подій 1932–1933: публічна відмова від просування тези про Голодомор як геноцид українців. 27.04.2010, під час виступу на сесії Парламентської асамблеї Ради Європи у м. Страсбурзі В. Янукович заявив, що «визнавати Голодомор як факт геноциду щодо того чи іншого народу буде неправильно, несправедливо».

Почалося також напрацювання мовного законодавства. Зокрема, у 2012 ухвалено Закон України «Про засади державної мовної політики», який замінив Закон УРСР «Про мови в Українській РСР» (1989). Українська мова визнавалася державною, але разом із тим за певних умов дозволялося використання регіональних мов або мов національних меншин в урядових та освітніх установах (у 2018 цей закон визнано неконституційним). Упродовж наступних років у суспільному житті посилювалася роль російської мови, що стало однією з причин незадоволення владою В. Януковича.

За президентства В. Януковича влада зробила кілька кроків до безвізового режиму. У лютому 2010 Європарламент дав мандат Єврокомісії для підготовки «дорожньої карти» безвізового режиму для України. На саміті Україна — Європейський Союз у м. Брюсселі представили План дій щодо запровадження безвізового режиму. Він містив 60 пунктів і передбачав нові закони або модернізації чинних у 15 сферах, а також розробку 7 національних стратегій. У квітні 2011 затверджено Національну стратегію з виконання Плану дій щодо візової лібералізації. Однак у листопаді 2011 лідери Європейського Союзу узалежнили долю Угоди про асоціацію і безвізовий режим від стану демократії в Україні. 30.03.2012 у м. Брюсселі парафували політичну частину Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом (завершення процедури очікувалось до кінця року; проте цього відбулося через складні відносини Європейського Союзу з владою України).

Євромайдан. Революція гідності

За тиждень до доленосного для України Вільнюського саміту «Східного партнерства» 29.11.2013, коли Угода про асоціацію мала бути підписана, Кабінет Міністрів України на чолі із М. Азаровим зупинив підготовку до її підписання (рішення пояснили серйозними економічними загрозами для країни). Водночас В. Янукович закликав Європейський Союз невідкладно надати Україні безвізовий режим.

Його відмова підписати готову й узгоджену Угоду про асоціацію між Україною та Європейським Союзом 28–29.11.2013 викликала гостро негативну реакцію як із боку офіційних представників останнього, так і власне в Україні. Так, розпочалися масові акції протесту в м. Києві, у центрі м. Києва з’явилося наметове містечко (події відомі як Євромайдан).

Його придушення спричинило нові акції протесту, які отримали назву «Революція гідності». Спроби залякування учасників і силового придушення, наслідком яких стала загибель його учасників (П. Мазуренко, Ю. Вербицький, С. Нігоян, М. Жизневський та інших), широко висвітлювалися в засобах масової інформації та соціальних мережах. Піковий момент протистоянь — 18–21.02.2014. У перші дні після вбивств набув поширення вираз «Небесна сотня» на позначення загиблих учасників Революції гідності та тих, хто загинув навесні 2014 внаслідок діяльності проросійських бойових угруповань. Її героями (включно з померлими після завершення Революції гідності внаслідок отриманих під час протестів зими 2013–2014 смертельних поранень) стали 108 осіб. Указами Президента України від 21.11.2014 і 20.02.2015 104 героїв Небесної сотні нагороджено званням «Герой України» з врученням ордена «Золота зірка» (посмертно). 13.06.2017 звання «Герой України» (посмертно) присуджено одному з перших героїв Небесної сотні — М. Жизневському (єдиний в історії України іноземець, удостоєний цього звання). Чотирьох героїв Небесної сотні нагороджено Орденом Героїв Небесної Сотні (троє іноземних громадян, що загинули під час протестів, та один громадянин України, який помер 2017 внаслідок отриманих під час протестів 2013–2014 поранень).

Силові дії влади призвели до її повної делегітимізації. 21.02.2014 В. Янукович підписав із лідерами (В. Кличко, А. Яценюк, О. Тягнибок) найбільших опозиційних фракцій Угоду про врегулювання кризи в Україні, що, зокрема, передбачала проведення конституційної реформи й дострокових президентських виборів, розслідування актів насильства щодо учасників протесту та інше. 22.02.2014 він залишив територію України й вилетів до Російської Федерації. Того ж дня Верховна Рада України ухвалила постанову «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України». Водночас головою парламенту призначено О. Турчинова, який автоматично став виконувачем обов’язків Президента України.

У лютому 2014 Верховна Рада України відновила дію Конституції України 2004, після чого відбулася докорінна перебудова моделі організації державної влади: президентсько-парламентська форма правління була змінена на парламентсько-президентську, а політичний режим трансформувався з авторитарного, проросійськи орієнтованого на демократичний, проєвропейський. Першими кроками на шляху оновлення стали політичне переформатування парламенту, створення коаліції «Європейський вибір» і масштабні зміни в керівництві правоохоронних органів, силових структур та місцевих державних адміністрацій.

Початок російсько-української війни

Уже напередодні втечі В. Януковича Російська Федерація планувала збройну агресію проти України, що розпочалася 20.02.2014. Тоді були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації порядку перетину державного кордону України та використання нею військових формувань (спочатку без розпізнавальних знаків) для блокування українських військових частин.

27.02.2014 відбулося захоплення будівель Ради міністрів та Верховної Ради Автономної Республіки Крим. 16.03.2014 організовано «референдум» про статус Криму. Його результати щодо входження Автономної Республіки Крим та м. Севастополя до складу Російської Федерації не визнані міжнародним співтовариством (зокрема, «референдум» вважають нелегітимним Рада Безпеки ООН, Венеціанська комісія та інші). Верховна Рада України визнала Автономну Республіку Крим і м. Севастополь тимчасово окупованими територіями.

У березні — травні того ж року в окремих містах східних і південних областей України за участю спеціальних служб Російської Федерації і членів російських парамілітарних організацій відбулася серія акцій за приєднання відповідних регіонів до Російської Федерації. Здійснено спроби захопити адміністративні будинки в Харківській, Донецькій, Луганській, Запорізкій, Миколаївській, Херсонській, Одеській, Дніпропетровській областях. У квітні 2014 підконтрольні Російській Федерації бандитські формування захопили будівлі обласних державних адміністрацій та правоохоронних органів у низці міст Донецької та Луганської областей. Вони проголосили створення «Донецької народної республіки» (07.04.2014) та «Луганської народної республіки» (27.04.2014), які так само не визнані. Законом України тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях визнаються частини території України, у межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль. Територіальну цілісність України в її міжнародно визнаних кордонах підтверджено резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 2014.

13.04.2014 оголошено початок Антитерористичної операції в Україні, 30.04.2018 — операції Об’єднаних сил. У серпні 2014 регулярні підрозділи Збройних Сил Російської Федерації здійснили пряме вторгнення на територію Донецької та Луганської областей України, що змусило українські війська відступити з деяких раніше звільнених територій. 05.09.2014 на перемовинах за участю представників України, Російської Федерації, Організації Безпеки і Співробітництва в Європі (ОБСЄ) і терористичних угруповань, що контролюють окремі райони Донецької й Луганської областей досягнуто домовленості про тимчасове перемир’я (Мінський протокол). З осені 2014 відбуваються обстріли позицій українських військ.

Найпомітнішими віхами бойових дій 2014–2015 стали:

• оборона Донецького аеропорту (травень 2014 — січень 2015, сукупна тривалість — 242 дні), під час якої українські війська й добровольчі з’єднання утримували будівлі аеропорту від захоплення (до моменту їхнього повного руйнування внаслідок обстрілів з боку бойовиків); загальна кількість втрат з українського боку: 101 загиблий (за іншими даними — 100), 9 зниклих безвісти, 440 поранених. Загальна кількість загиблих із боку бойовиків — близько 800 осіб. За оцінками військових, бої за Донецький аеропорт мали стратегічне значення, оскільки численні спроби його штурму бойовиками не давали можливість робити спроби наступу на інших ділянках лінії зіткнення. Після відступу з території аеропорту українські частини закріпилися в безпосередньо сусідніх із ним пунктах;
• звільнення м. Маріуполя (13.06.2014);
• звільнення міст Слов’янська, Краматорська й Артемівська (бої за Краматорську агломерацію 01–05.07.2014);
• бої за м. Іловайськ 06–31.08.2014, унаслідок яких українські військові потрапили в оточення (сукупні втрати української сторони — 368 загиблих, 18 зниклих безвісти, 429 поранених, 300 — тих, хто потрапив у полон).

За час конфлікту бойовики та війська Російської Федерації здійснили низку воєнних злочинів, найпомітнішим із яких стало знищення пасажирського літака Boeіng 777 авіакомпанії «Malaysіa Aіrlіnes» 17 липня 2014 [поряд із с. Грабове Горлівського району Донецької області (298 загиблих)].

Президентська каденція Петра Порошенка (07.06.2014 — 20.05.2019)

25.05.2014 Президентом України обрано Петра Порошенка. Весь термін повноважень працював в умовах збройного конфлікту і протистояння України з Російською Федерацією.

Травневі позачергові вибори Президента України, місцеві вибори у м. Києві, інших містах і регіонах зафіксували нову розстановку політичних сил у країні: кандидати, які представляли проєвропейську частину політичного спектра, отримали найбільше голосів виборців; втратили свої позиції Партія регіонів і КПУ; не мали підтримки праворадикальні політичні сили («Правий сектор», «Свобода»). Нові тенденції в суспільних настроях підтвердили й вибори до Верховної Ради України, що відбулися 26.10.2014 за мажоритарно-пропорційною виборчою системою. У виборах за партійними списками взяли участь 29 партій, шість із яких подолали прохідний бар’єр.

Серед основних напрямів зовнішньої політики П. Порошенка — відновлення інтеграції з НАТО (прагнення вступу закріплене в законодавстві у 2014) і поглиблення інтеграції з Європейським Союзом, з яким підписано Угоду про асоціацію (у березні 2014 — політичну частину, а 27.06.2014 — економічну частину; набула чинності 01.09.2017); досягнення домовленостей про скасування Європейським Союзом короткотермінових віз для громадян України (що набули чинності 11.06.2017) тощо.

На початку 2016 в Україні виникла гостра політична криза. Її детонатором стала відставка 03.02.2016 міністра економіки А. Абромавічуса, який заявив про корупцію у владі й гальмування реформ. Це поставило питання щодо переформатування уряду. 16.02.2016 Верховна Рада України, заслухавши звіт А. Яценюка про діяльність Кабінету Міністрів України у 2015, визнала роботу уряду незадовільною, але не змогла відправити його у відставку («за» проголосували лише 194 парламентарі). Невдоволені таким розвитком подій депутати назвали провал голосування за відставку уряду «змовою олігархів». Невдовзі фракції «Батьківщина», «Самопоміч» вийшли з коаліції «Європейська Україна», що означало фактичний її розпад, оскільки в коаліції залишилося 215 депутатів за мінімально необхідних 226. Унаслідок цього країна вкотре опинилася перед перспективою дострокових парламентських виборів. Однак проєвропейськи орієнтованим силам все-таки вдалося знайти компромісне рішення для виходу з політичної кризи: 14.04.2016 було призначено новий склад Кабінету Міністрів України на чолі з В. Гройсманом, головою Верховної Ради України обрано А. Парубія.

Зміна уряду, переформатування парламентської коаліції й керівництва Верховної Ради України, призначення нового Генерального прокурора (ним став Ю. Луценко) істотно посилили вплив президента на всі гілки влади. Водночас різко зріс і ступінь його відповідальності за долю реформ і розвиток ситуації в Україні.

За президентства П. Порошенка було припинено дію Угоди про дружбу та співробітництво з Російською Федерацією; ініціювано закріплення в Конституції України курсу на вступ до НАТО та Європейський Союз тощо. У внутрішній політиці суттєву роль відіграли децентралізація й утворення об’єднаних територіальних громад, судова реформа, ухвалення антикорупційного законодавства зі створенням спеціальних органів. Відбулася декомунізація, що полягала в перейменуванні населених пунктів, топонімів у них, підприємств і установ; забороні символіки комуністичного тоталітарного режиму й діяльності Комуністичної партії України. За президентської каденції П. Порошенка здійснено і реформу правоохоронних органів (утворено Національну поліцію України). Значною мірою завдяки лобіюванню П. Порошенком ідеї створення помісної Православної церкви в Україні Вселенський Патріарх Варфоломій надав Томос про автокефалію у 2018 (див. Релігія в Україні).

Президентська каденція Володимира Зеленського (з 20.05.2019)

На президентських виборах 2019 переміг Володимир Олександрович Зеленський (73,2 % голосів виборців). Перші укази Президента України пов’язані з формуванням керівництва Адміністрації Президента України.

21.05.2019 відповідно до Указу Президента України оголошено про розпуск Верховної Ради України VІІІ скликання і призначено позачергові вибори на 21.07.2019 (замість запланованих на 27.10.2019).

За перші два роки роботи Зеленський зареєстрував 133 проекти законів (18 з них було внесено у перший день роботи Верховної Ради України ІХ скликання). Президент України ініціював низку законопроектів на виконання власної передвиборчої програми: про народовладдя через всеукраїнський референдум, про імпічмент, про старт роботи Вищого антикорупційного суду, щодо організації оборони України; про зменшення конституційного складу Верховної Ради України до 300 депутатів тощо. 19.12.2019 ухвалено Виборчий кодекс України, який передбачає проведення виборів до парламенту та місцевих рад за виборчою системою з відкритими списками. Триває земельна реформа, у липні 2021 відкрито ринок землі. Ухвалено Закон України «Про всеукраїнський референдум». Реформуються органи прокуратури. Затверджено Стратегію деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, ініційовано Кримську платформу. Продовжується курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію [хоча у публічній комунікації влади ці теми дещо відійшли на другий план, а поточна ситуація у світі (пандемія COVІD-19) не сприяє прискоренню інтеграційних процесів].

У 2019-2020 зусилля Президента України з врегулювання конфлікту з Російською Федерацією і повернення контролю над окупованими територіями принципово не змінили ситуацію на користь України. Була відсутня офіційно прийнята стратегія врегулювання російсько-українського конфлікту, зокрема деокупації Донбасу і Криму, їх наступної реінтеграції.

В економічній сфері можна відзначити певний прогрес на шляху лібералізації і дерегуляції, розвитку інфраструктури та цифровізації. Водночас не вдалося досягти прогресу в демонополізації економіки, а реформи у фіскальній сфері посилюють невизначеність і збільшують внутрішню суперечливість механізмів фіскального регулювання. Пандемія зумовила несприятливі умови для економічного розвитку країни. Утім, негативні тенденції в економіці були очевидними вже з осені 2019 (що, зокрема стало приводом для відставки попереднього уряду). Нові глобальні кризові явища суттєво посилюють ці тенденції, тоді як Кабінет Міністрів України не спромігся суттєво пом’якшити негативні наслідки суворого карантину для вітчизняної економіки.

У гуманітарній сфері Президент України декларує курс на загальнонаціональну консолідацію та подолання наявних протиріч. Водночас лунають ініціативи щодо перегляду status quo у мовному, історичному та конфесійному питаннях, проте основні напрями культурної політики 2014–2019 після 2019 збереглися, за незначних поточних коригувань.

Нову сторінку в історії України, Європи і глобального світу перегорнуло повномасштабне військове вторгнення Російської Федерації (24 лютого 2022) на територію країни. В. Зеленський відмовився евакуюватися з м. Києва під час наступу російських військ на столицю; активно став на захист державного суверенітету України, доклав надзвичайних зусиль для організації міжнародної підтримки України у протистоянні збройній агресії Росії. В Україні оголошено військовий стан (див. Головна сторінка, рубрика Актуально!).

Таблиця. Президенти України

Президент	Роки
Леонід Кравчук	1991–1994
Леонід Кучма	1994–2005
Віктор Ющенко	2005–2010
Віктор Янукович	2010–2014
Олександр Турчинов (в.о.)	2014
Петро Порошенко	2014–2019
Володимир Зеленський	З 2019

Література

1. Барановська Н., Верстюк В., Віднянський С. Україна: утвердження незалежної держави (1991–2001). Київ : ##Альтернативи, 2001. 703 с.
2. Бойко О. Д. Україна 1991–1995 рр.: Тіні минулого чи контури майбутнього. Київ : Магістр, 1996. 205 с.
3. Гальчинський А. С., Геєць В. М., Кінах А. К. та ін. Інноваційна стратегія українських реформ. Київ : Знання України, 2002. 936 с.
4. Головко В. «Владу створюють. ». Політична біографія Леоніда Кучми. Kиїв : Інститут історії України НАН України, 2018. 242 с.
5. Горбулін В. Без права на покаяння. Харків : Фоліо, 2010. 384 с.
6. Історія українського селянства : в 2 т. / Відп. ред. В. А. Смолій. Київ : Наукова думка, 2006.
7. Кармазіна М. Тридцять років української багатопартійності (кінець 1990 — початок 2020 рр.). Київ : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2020. 88 с.
8. Касьянов Г. Україна 1991–2007: Нариси новітньої історії. Київ : Наш час, 2008. 432 с.
9. Касьянов Г. Past Contіnuous: Історична політика 1980-х — 2000-х. Україна та сусіди. Київ : Laurus, 2018. 420 с.
10. Кузьо Т. Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет / Пер. з англ. А. Павлишина. Київ : Дух і літера, 2018. 560 c.
11. Кульчицький С. Помаранчева революція. Київ : Генеза, 2005. 368 с.
12. Кульчицький С. Утвердження незалежності України: перше десятиліття // Український історичний журнал. 2001. № 2. C. 3–22; № 3. C. 48–68; № 4. C. 3–41.
13. Кульчицький С., Міщенко М. Україна на порозі об’єднаної Європи. Київ : Центр Разумкова, 2018. 232 с.
14. Кульчицький С., Якубова Л. Кримський вузол. Київ: ТОВ Видавництво «Кліо», 2019. 496 с.
15. Плохій С. Остання імперія: занепад і крах Радянського Союзу / Пер. з англ.: Я. Лебеденко, А. Саган. Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2019. 512 c.
16. Політична історія України ХХ століття : у 6 т. / Гол. редкол. І. Ф. Курас. Київ : Генеза, 2003. Т. 6. 696 с.
17. Смолій В., Кульчицький С., Якубова Л. Донбас і Крим в економічному, суспільнополітичному та етнокультурному просторі України: історичний досвід, модерні виклики, перспективи (Аналітична доповідь). Київ: Інститут історії України, 2016. 616 с.
18. Смолій В., Якубова Л. Крим і Донбас: проблеми й перспективи інтеграції в модерний український проект (аналітична записка) Київ : Інститут історії України, 2019.116 с.
19. Україна в 2005–2009 рр.: Стратегічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку / За заг. ред. Ю. Г. Рубана. Київ : Національний інститут стратегічних досліджень, 2009. 655 с.
20. Українське суспільство на порозі третього тисячоліття / За ред. М. О. Шульги. Київ : Інститут соціології НАН України, 1999. 668 с.
21. Шаповал В. М., Корнєєв А. В. Історія Основного Закону: конституційний процес в Україні у 1990–1996 рр. Харків : Фоліо, 2011. 111 с.
22. Yekelchyk S. Ukraіne. What Everyone Needs to Know. New York; Oxford : Oxford Unіversіty Press, 2020. 208 р.

Автори ВУЕ

Покликання на цю статтю: Бойко О. Д., Гірік С. І., Киридон А. М. Історія України: розпад СРСР. Доба Незалежності (1991–2021) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/ Історія України: розпад СРСР. Доба Незалежності (1991–2021) (дата звернення: 26.02.2024).

ЗАГАЛЬНІ ПРАЦІ ДО РОЗДІЛУ «ІСТОРІЯ УКРАЇНИ»

1. Білоусько О. А., Киридон А. М., Киридон П. В. та ін. Історія України. Компаративні нариси. Полтава : АСМІ, 2002. 524 c.
2. Бойко О. Д. Історія України. 7-ме вид., допов. Київ : Академвидав, 2018. 720 с.
3. Верстюк В. Ф., Гарань О. В., Гуржій О. І. та ін. Історія України. Київ : Альтернативи, 1997. 416 с.
4. Возгрин В. Е. Исторические судьбы крымских татар. Москва : Мысль, 1992. 446 с.
5. Грицак Я. Й. Нарис історії України. Формування модерної нації XІX–XX століття. Київ : Yakaboo Publіshіng, 2019. 656 с.
6. Грушевський М. С. Історія України-Руси : в 11 т. Київ : Наукова думка, 1991–1998.
7. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. Київ : Лыбидь, 1990. 400 с.
8. Довідник з історії України. А–Я / За заг. ред. І. Підкови, P. Шуста. 2-ге вид., доопрац. і допов. Київ : Ґенеза, 2001. 1136 с.
9. Дорошенко Д. Нарис історії України : в 2 т. Київ : Глобус, 1992.
10. Енциклопедія історії України : у 10 т. / Гол. ред. В. А. Смолій. Київ : Наукова думка, 2003–2013.
11. Єкельчик С. Історія України: народження модерної нації / Пер. з англ. А. Цимбал. Київ : Laurus, 2011. 376 с.
12. Історія України / За ред. В. Смолія, В. Степанкова. 3-тє вид., допов. й перероб. Київ : Альтернативи, 2002. 471 с.
13. Історія України / Кер. авт. кол. Ю. Зайцев. 4-те вид. Львів : Світ, 2003. 520 с.
14. Калакура Я. С., Рафальський О. О., Юрій М. Ф. Українська культура: цивілізаційний вимір. Київ : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2015. 496 с.
15. Каппелер А. Мала історія України / Пер. з нім. О. Блащук. Київ : К.І.С., 2007. 260 с.
16. Крип’якевич І. П. Історія України. Львів : Світ, 1990. 519 с.
17. Крип’якевич І., Гатевич Б., Стефанов З. Історія українського війська : у 2 т. Львів : Видання Івана Тиктора, 1993. Т. 1. 288 с.
18. Крисаченко В. С. Історія Криму. Кримське ханство. Київ : Твім інтер, 2000. 333 с.
19. Маґочій П.-Р. Україна: історія її земель та народів / Пер. з англ.: E. Гийдель, С. Грачова, H. Кушко та ін. Ужгород : В. Падяка, 2012. 794 с.
20. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С. Історія України. Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2010. 595 с.
21. Овсій І. О. Зовнішня політика України (від давніх часів до 1944 року). 2-ге вид. Київ : Либідь, 2002. 147 с.
22. Плохій С. Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності / Пер. з англ. Р. Клочка. Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. 496 с.
23. Політична історія України. XX століття : у 6 т. / Гол. редкол. І. Ф. Курас. Київ : Генеза, 2002–2003.
24. Полонська-Василенко Н. Історія України : в 2 т. Мюнхен : Українське видавництво, 1972–1976; 3-тє вид. Київ : Либідь, 1995.
25. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. Шевчук ; вст. ст. С. В. Кульчицького. Київ : Либідь, 1991. 512 с.
26. Україна в історії Європи XІX — початку XXІ ст.: історичні нариси / За ред. С. В. Віднянського. Київ : Інститут історії України НАН України, 2020. 814 с.
27. Україна: політична історія. ХХ — початок ХХІ ст. / Гол. ред. ради В. М. Литвин. Київ : Парламентське видавництво, 2007.
28. Україна крізь віки : в 15 т. / За заг. ред. В. Смолія. Київ : Альтернативи, 1998–2000.
29. Яковенко Н. М. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. 4-те вид. Київ : Критика, 2009. 584 с.

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 19.06.2022

Важливо!

Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.

Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.

Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.

Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів

Коли ж було засновано Маріуполь.

Офіційною датою заснування Маріуполя вважається 1778 рік, коли на місці козацької фортеці переселилися з Криму греки християнського віросповідання, заснувавши повітове місто Павловськ, яке через рік отримала своє нинішнє ім’я.

Однак маріупольські краєзнавці стверджують, що історія міста налічує на кілька десятиліть, а можливо й століть, більше. Грунтом для таких висновків є архівні документи, у тому числі кілька карт, наявні в їхньому розпорядженні, а так само артефакти, знайдені на місці розкопок влітку 2010 року.

За можливим даними місто на місці Маріуполя існував вже в 1702 році, у той час як козацька фортеця з’явилася ближче до середини XVIII століття. Але для остаточних висновків історикам не вистачає документальної бази та продовження розкопок на території міста.

Які таємниці ще приховують наші міста? Відповідь на це питання, часом, пріподносять зовсім не історики, а випадок і сучасні їх обивателі.

Коментар

1. ІВАН БАЗАВЛУК · 21-01-2013, 07:38 · # 1).Маємо вимагати від держави кошти на археологічні розкопки, на друк першоджерел з історії України. До цього часу відсутній переклад українською мовою Щоденника Якуба Собеського ( учасник Хотинської війни 1621 р., батько майбутнього короля Яна ІІІ Собеського) “Commentariorum Chotinensis belli libri tres”, який було видано у 1646 р. латиною. Зокрема, в Щоденнику Хотинської війни Якуб Собеський писав про запорожців : “Майже усі вони з Русі походження ведуть ( тобто, з теренів сучасної України), хоча чимало з Велико- та Малопольщі шляхтичів, на позбавлення честі засуджених, а деякі з Німеччини, Галлії, Італії, Іспанії навіть, через вироки за злочини вигнані, між ними знаходяться. Для останніх головною умовою перебування у козацькому товаристві було дотримання православ’я, використання рутенської (української) мови (. ) та прийняття козацької прізвищевої назви; вони релігії Грецької сповідання дотримуються, рутенську мову уживають, відкидають походження – якщо навіть хто [досі] носив знатне”. НЕОБХІДНО РОБОТИ ВЗАЄМОПРОНИКНЕННЯ ( ЕКОНОМІЧНЕ, КУЛЬТУРНЕ, ДУХОВНЕ І Т.Д.) МІЖ РІЗНИМИ ЧАСТИНАМИ УКРАЇНИ. БІЛЬША ЧАСТИНА УКРАЇНЦІВ НЕ ВИЇЖДЖАЛА ЗЕ МЕЖІ СВОГО НАСЕЛЕНОГО ПУНКТУ. НЕОБХІДНО ЗАЙМАТИСЯ ПРОСВІТНИЦТВОМ УКРАЇНЦІВ. 2).Справжньою сенсацією минулорічного ( 2012 р.) археологічного сезону стало відкриття козацької фортеці Кальміус на Донеччині ( у центрі м.Маріуполя). Незважаючи на те, що згадки про центр Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового збереглися в архівах Коша, у листуванні козацької старшини, писав про нього у своїй знаменитій «Історії запорозьких козаків» і Дмитро Яворницький, факт існування на березі Азовського моря східного козацького форпосту і слободи біля нього, тривалий час брався під сумнів, а то й вперто заперечувався. Як заперечувалася й козацька історія донецького краю. Особливо ж той факт, що Маріуполь має українське козацьке коріння, був, як і багато міст та містечок на сході і півдні України був заснований запорожцями, січовиками, а не за вельможною царською вказівкою, як у тому, фальшуючи історію, переконувала людність роками імперська пропаганда.
   Ще й сьогодні у Маріуполі дотримуються імперсько-радянської версії щодо заснування столиці Приазов’я. За цією версією «батьком» міста був губернатор Азовської губернії Чертков, з волі якого, начебто, закладено поселення у 1778 році. Нову енергію цій даті надав Указ Президії Верховної Ради України від 3 вересня 1978 року про нагородження Жданова (так тоді називався Маріуполь) орденом Трудового Червоного Прапора на честь 200-річчя міста. Не менш популярна й версія про заснування Маріуполя греками, яких Катерина друга переселила з Криму на береги Азова. Відомо, що більше двох тисяч православних переселенців з Криму митрополит Ігнатій за домовленістю імператрицею (за що тримав щедрі дари) привів у Павловськ наприкінці липня 1780 року. Документи свідчать, що перший подячний молебень Ігнатій з паствою відслужили у козацькій церкві, а чимало людей розселили у хатах та кам’яних будинках, що належали козакам. Самих же козаків депортували, виселили на землі інших паланок.
   На клопотання переселенців Павловськ, що називався так на честь цесаревича Павла Петровича, був перейменований у Маріуполь. Втім Павловськ був Павловськом усього півтора роки, до того, до знищення Катериною Запорозької Січі із забороною на віки й спогаду про запорозьких козаків, носив назву Кальміус.
   ПРОТЕ В НОВИНАХ ЖОДНОГО ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ЦЕЙ ВЕЛИКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ФАКТ ДЛЯ УКРАЇНЦІВ !
2. vidish · 21-01-2013, 09:03 · # Дякую за повідомлення. Цілком з вами згідна.