Як зупинити тотальне знищення культурної спадщини в Україні?

Згадайте на хвилину, скільки напівзруйнованих історичних будівель XIX ст. ви бачили в Києві. А скільки їх по всій Україні – мовчазних свідків різних століть нашої історії.

Усі вони можуть повністю зникнути, як садиба Барбана, яку нещодавно знесли в Києві. Або майже втратити свій шанс через скандали, як будівля “Квіти України”.

Але хто має ними опікуватися?

Хто і як має проводити реконструкцію або реставрацію та давати їм друге життя?

Перша відповідь, що спадає на думку, – держава. Але доволі часто вона не може вкладати бюджет в історичні будівлі та об’єкти культурної спадщини. Це очевидно, якщо поглянути на їхній стан в Україні.

Це як із малою та великою приватизацією. Досвід багатьох розвинутих країн доводить, що державі складно керувати численними держпідприємствами, об’єктами державної чи комунальної власності. Не вистачає ані сил, ані ресурсів. Як результат – неефективне використання, борги та занепад. Допомагає або продаж, або оренда.

Зацікавлений приватний сектор – потужна сила і драйвер змін.

Більш того, потрібно нарешті сформувати вичерпний перелік об’єктів культурної спадщини, а не робити це заднім числом, створюючи черговий форс-мажор для інвесторів. Бо у нас роками ніхто не звертає уваги на історичну будівлю та її руйнацію. Але щойно з’явиться забудовник – починається черговий скандал і “щойно виявлений” об’єкт.

Але замість системного вирішення проблеми українські чиновники іноді вдаються до простішого варіанту.

Наприклад, запроваджують у Києві незаконну заборону та консервують будь-яку можливість реконструкції чи ремонту.

Читав нещодавно “Книгу кладовища” британського письменника Ніла Ґеймана і натрапив на такий абзац: “Пані Овенс чекала коло поховальної каплички. Більше сорока років тому її, схожу на маленьку церкву зі шпилем, оголосили будівлею, що становить історичну цінність.

Але міська рада вирішила, що реставрувати її буде надто дорого, маленька капличка на зарослому кладовищі нікого не цікавила, тому її просто замкнули й чекали, поки сама завалиться”.

Виходить, що проблеми з культурною спадщиною – універсальні. Але існують різні варіанти їх розв’язання.

Можна, як у творі Ґеймана, чекати, поки будівля сама розвалиться, а можна наповнити її новим змістом.

Для цього потрібно залучати приватні інвестиції. І якщо це роблять країни з найсильнішими економіками світу, найвищим ВВП та чималим державним бюджетом – наприклад, та ж Франція, Велика Британія чи Італія, то що казати про Україну.

Лише приватні інвестиції зможуть врятувати більшість наших пам’яток архітектури. Для цього потрібно шукати інвесторів, створювати сприятливий інвестклімат.

Це допоможе зберегти історичні будівлі, дати їм нову, корисну для людей, функцію. Такі об’єкти стануть магнітами уваги для локацій, де розташовані.

Але тут є ще одна важлива проблема.

Українське законодавство не дає чіткої відповіді на запитання – чи можна змінювати пам’ятки культурної спадщини? І якщо так, то в якому обсязі. Тоді як у світі вже давно можна “переосмислити” об’єкт, не спотворюючи тих елементів, які є предметом охорони.

Скажімо, ви можете купити середньовічний замок в Італії, щоб відкрити там готель. Але мимохідь ви можете оновити дірявий дах, зробивши цікаву металеву конструкцію з гвинтовими сходами. Або у внутрішньому дворі звести стильне скляне приміщення, де розташується ресторан, прихований від дощу. Або згадайте футуристичні елементи, які додавали до історичних будівель Заха Хадид чи її архітектурне бюро.

В Україні ж такі оновлення є доволі суперечливим питанням, незважаючи на положення міжнародних хартій, Венеціанської та Ризької. У нас це зазвичай залежить від волі чиновника та інших супутніх “факторів”. І це – серйозна перешкода, що заважає відновленню та розвитку об’єктів культурної спадщини, їхній привабливості для інвесторів і туристів.

Адже повноцінна реставрація – недешева справа, приблизно вдвічі дорожча за нове будівництво.

І навіщо інвестору вкладати великі кошти у зруйновану будівлю? Значно легше було б зрозуміти, що саме важливо зберігати, а що можна видозмінити чи де додати.

У Венеціанській хартії, наприклад, є така фраза: “Реставрація завершується тоді, коли починається гіпотеза”. І будь-які доповнення, необхідні з естетичних чи технічних міркувань, по-перше, можливі, у випадку відсутності цілковитої інформації про зруйновані елементи. А по-друге, мають вирізнятися в архітектурній формі пам’ятки і мати ознаки нашого часу, а не перетворюватися на незрозумілу ліпнину чи купідонів.

Більш того, у Ризькій хартії чітко написано, що копіювання культурної спадщини є підміною минулого. Воно знецінює саму пам’ятку, вона втрачає вартість.

І мене дивують вимоги деяких органів місцевого самоврядування, які у вихідних даних зазначають, в якому архітектурному стилі має бути спроєктований об’єкт.

Саме тому я хочу ініціювати зміни до законодавства у сфері використання та реставрації пам’яток.

Також потрібно сформувати реальний перелік об’єктів культурної спадщини разом із експертами – істориками та архітекторами, шукати інвесторів та “голосувати” власними діями за пошук нових змістів, а не за очікування занепаду.

Іван Юнаков

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

Культурні цінності і норми

Поняття цінності в соціологію ввів Макс Вебер. Поняття «цінність» в культурологи є чи не центральним, оскільки цінності формують ядро ​​тієї чи іншої культури. Незважаючи на відмінність підходів до визначення цінностей, існує проте досить загальновизнане визначення, яке розглядає «цінність» як загальноприйняте переконання щодо цілей, до яких людина повинна прагнути, цінності, по суті, складають основу моральних принципів.

Цінність – є загальновизнаною нормою, що сформувалася в певній культурі; цінність не тільки задає зразки і стандарти поведінки, а й визначає поведінкову модель людини. Поняття «цінність» невіддільне від поняття «норма».

Культурна норма – це «сталий регулятивне утворення, яке в цій якості затверджено, визнано і виправдано членами спільноти, а часто навіть кодифіковано, тобто прибраний в усну або письмову формулу, складову частину морального кодексу». Норми дозволяють або забороняють ті чи інші форми прояву людської діяльності в рамках соціуму, який розробив, прийняло та визнав ці норми (норми права, норми моралі, норми мови і т. Д.). Дотримання норм – не тільки їх зовнішня функція. Відповідно до груповими нормами індивід розглядає самого себе.

Однак цінність являє собою не тільки з’єднання функцій норми чи звичаю, вона, до того ж, об’єднує в собі

інтерес і потреба, борг і ідеал, спонукання і мотивацію. Таким чином, цінність, на відміну від норми, допускає протилежність рішень і передбачає право вибору. Без системи культурних цінностей і норм людина не зможе вижити. Вони впливають на вибір поведінкових моделей, регулюють діяльність людини.

Всяка культура грунтується на сукупності цінностей. На рівні буденної свідомості поняття «цінність» розуміють як певну оцінку опредмечених результатів людської діяльності або суспільних відносин щодо наявності / відсутності загальнолюдських чеснот і їх антиподів (добро / зло, істина / брехня і ін.) З позицій своєї культури, надаючи «своєї» культурі статус автентичності.

Культурологічне знання відносить до цінностей весь світ культури, визнаючи рівноправність за всіма системами різних культур. У культурології склалася ієрархія людських цінностей як наслідок досвіду культурної діяльності багатьох народів, яку в загальному вигляді можна представити таким чином:

1) сфера життєвих цінностей і благ (житло, харчування, одяг, комфорт і т. Д.);

2) окремі духовні цінності (наука, мистецтво, принципи управління політикою і т. Д.);

3) моральні цінності і в першу чергу визнані цінності особистості як невід’ємної гідності людини.

Слід зазначити, що система моральних цінностей також може бути представлена ​​у вигляді ієрархічно вибудуваних аспектів:

1) повага до життя (благоговіння перед життям) і до смерті (особиста відповідальність за життя перед фактом смерті);

2) любов до істини (щирість, любов, працьовитість і т. Д.);

3) любов (вірність, порядність, повага особистості в іншій людині і т. Д.).

Дослідники зробили спробу типологізувати цінності, внаслідок чого було виділено вісім типів цінностей:

1) цінності вітальні, пов’язані з формами здорового життя, фізичного і духовного здоров’я, ідеального способу життя;

2) цінності соціальні, пов’язані з соціальним благополуччям, посадою, добробутом, комфортною роботою;

3) цінності політичні, пов’язані з ідеалами свободи, правопорядку та соціальної безпеки, гарантіями громадянської рівності;

4) цінності моральні, пов’язані з ідеалами справедливості, добра;

5) релігійні та ідеологічні цінності, пов’язані з ідеалом сенсу життя, призначення людини, пошуку цілей для майбутнього;

6) художньо-естетичні цінності, пов’язані з ідеалами прекрасного, піднесеним глуздом і ідеалами чистої краси;

7) сімейно-родинні цінності, пов’язані з ідеалами родинного затишку, благополуччя і гармонії інтересів взаєморозуміння і поваги ідеалів різних поколінь, гармонії сімейного традиції;

8) цінності трудові, пов’язані з ідеалами майстерності, талановитості, задоволення результатами праці і т. П.

Чим вище рівень духовної культури, тим різноманітніше цінності і смисли. Розвинена культура здатна створити рухливу систему цінностей і регулятивов. Ця рухливість виявляється в тому, що цінність на одному рівні безперечна, а на іншому – змінюється. Стійкість розвинених культур забезпечується тим, що в них є механізми узгодження цінностей без взаємного їх руйнування, саме завдяки можливості уточнювати сенс цінності і співвіднесення її з фіксованим рівнем.

Люди різних культур по-різному сприймають цінності, це залежить не тільки від індивідуальних установок, а й від універсальних цінностей, що охоплюють ідеали, принципи, моральні норми, що мають пріоритетне значення в житті людей незалежно від їх соціального стану, національності, віросповідання і т. Д .

Важливе значення для розуміння сутності і природи цінностей мають зміни в системі цінностей. У різних культурах часом зароджується неспокій з приводу того, що може статися розмивання ціннісного ядра, підміна «своїх» цінностей «чужими».

Особистісні, суспільні цінності можуть бути виявлені в форс-мажорній ситуації, пов’язаної з кризою чи конфліктом. Однак цінності ядра будь-якої культури неможливо нічим змінити – навіть демонстрацією більш привабливих цінностей. Це ядро ​​змінюється повільно навіть при цілеспрямованому впливі і зникає разом із самою культурою.

Моральні цінності і норми – дуже важливі явища в житті індивіда і суспільства. Ці категорії регулюють життя індивідів і суспільства, вони нерозривні з суспільством.