Мешканці Оксамитного і Тополиного Болградської громади знову без води: чого хочуть люди та що пропонує влада

Села Оксамитне та Тополине Болградської громади не тільки мають красиву назву, вони розташовані в мальовничому місці – на березі озера Ялпуг. Звідти відкриваються неймовірні краєвиди. Але незважаючи на те, що села розташовані біля води, вони води не мають: ні питної, а з недавнього часу і технічної. Чому так склалося і чи є вихід? Видання «Махала» з’ясовувало причини і шукало вихід із ситуації.

Радянський спадок: важко нести – шкода кинуть

Колись села Оксамитне і Тополине були на слуху, бо тут жили працівники відомого далеко за межами Болградського району Державного підприємства – радгоспа ім. Суворова. Тут вирощували фрукти, виноград, мали свої холодильники, куди закладали вирощену продукцію, а ще її возили по всій Україні та навіть за межі України. В радгоспі займалися виробництвом виноградних саджанців, тут функціонувала одна з найкращих в районі ферм великої рогатої худоби. Сільгосппідприємство мало можливість будувати різні соціальні інфраструктурні об’єкти. Одним з них став місцевий водогін. В той час, коли посушлива Бессарабія страждала від посухи в радгоспі могли зрощувати сади та виноградники – воду брали з озера Ялпуг. Водогін був проведений і в дома працівників. І хоча вода була технічна – це влаштовувало мешканців. Бо мати воду на подвір’ї або в домі – вже було розкішшю. Але часи змінилися.

Зараз сільський водогін перетворився на валізу без ручки, яку важко нести, але шкода кинуть.

«До 2020 року ситуація була більш-менш нормальною, бо ще було живе базове підприємство. Мережі водогону і досі належать радгоспу імені Суворова (від.ред. Воно досі є державною власністю і має назву – Державне підприємство “Дослідне господарство імені О. В. Суворова” Національного наукового центру “Інститут виноградарства і виноробства імені В.Є.Таїрова”). Вони вважаються мережами зрошувальної системи, тому не могли передати водогін, бо треба було б якось виділити їх у окрему систему, зробити окремий проект. Але це неможливо, особливо зараз. Бо все стало непридатним, водогін дуже старий», – розповів староста сіл Оксамитне і Тополине Василь Чернєв.

Колись радгосп-мільйонер перетворився на банкрута. І підтримувати водогін в робочому стані, а тим більше подавати воду мешканцям двох сіл просто не в змозі.

«Це просто якесь покарання для нашої громади. Радгосп не сплачує жодної копійки податків в бюджет: ні за землю, ні податку на доходи фізичних осіб. Про те, щоб підтримувати і фінансувати водогін – і мови не йде», – розповів голова Болградської міської ради Сергій Димитрієв.

Так, мешканці двох сіл, яким колись заздрили через їх зручності, перетворилися в заручників збанкрутілого підприємства і опинилися в ситуації: вони біля води, але без води. Сьогодні для них і громади – це велика проблема, бо багато хто з мешканців крім водогону з технічною водою не має іншого джерела водопостачання. Все це привело до соціальної напруги. І якщо раніше вода з’являлася в певні часи, то з початку нового року її постачання припинилося взагалі.

Вихід був, але не склалося

Вже декілька років в Оксамитному і Тополиному влада і громадськість намагаються вирішити проблему водопостачання. Після адміністративно-територіальної реформи села увійшли до складу Болградської громади. І ця проблема лягла важким тягарем на депутатів і керівництво Болградської громади. Час від часу ситуація загострювалася. Люди навіть виходили на страйк до райдержадміністрації. Згодом влада і люди знайшли певний компроміс.

Василь Чернєв і Сергій Димитрієв

Мешканці утворили орган місцевої самоорганізації (ОМС) під назвою «Гарант». Назва говорила сама за себе – вони гарантували оплачувати затрати на електропостачання, яке несло комунальне підприємство міської ради «Горводоканал», а КП «Горводоканал» закачувало воду в водогін Оксамитного. Керівник ОМС «Гарант», яким вибрали Леоніда Гаджилова, мав укласти договір із комунальним підприємством на відшкодування електроенергії, яку витрачає підприємство для накачування води. ОМС разом зі старостатом мали організувати збір коштів. Ціна за послугу невелика, бо качали воду декілька годин на добу.

Але не так сталося, як гадалося. Борг перед КП «Горводоканал» лише ріс. Багато людей відмовлялися платити за воду взагалі, бо воду майже не бачили. На умовах анонімності виданню розповіли, що в цьому процесі не було відкритості і не все було справедливо налаштоване. Пощастило тим, хто жив нижче, вода до них доходила. Цим скористалися ті, хто вирощував вдома овочі, вони поливали свої городи. А інші залишалися без води. Слід додати, що лічильників в домах не було, як і механізму відключення боржників. В результаті голова ОМС, який ніс персональну відповідальність за несплачені рахунки, багато чув на свою адресу недобрих слів від тих, хто води не мав, але повинен був платити. В результаті він вирішив відмовитися від посади. Бажаючих зайняти його місце не знайшлося.

Вулиця Південна. До цієї частини Оксамитного вода ще інколи доходила, на відзнаку від північної частини села

І ось перед новим роком воду подали востаннє. Люди скаржилися, лаялися. Зібрали збори. До мешканців сіл приїхав міський голова Сергій Димитрієв і директор КП «Горводоканала» Анатолій Ільченко. Але згоди не дійшли.

«Цей водогін до нас не має відношення. Ми не можемо його навіть ремонтувати. Він не на нашому балансі. Ми лише надаємо послуги з закачки води. І то це тільки для того, щоб допомогти людям. Про якийсь прибуток з цього мова не йде. Ми несемо витрати на електропостачання, і логічно і правильно, щоб ці витрати нам компенсували. Але цього не відбувається. Зараз борг складає 65 тисяч гривень», – розповів виданню директор КП «Горводоканал» Анатолій Ільченко.

Він повідомив, якщо вони і надалі згодні надавати послуги з закачки води, але за умови, що мешканці будуть сплачувати за це. Бо комунальне підприємство не має вільних коштів і навіть отримує дотацію з бюджету.

Як вирішити проблему: очима мешканців і влади

Багато людей почали підлаштовуватися до відсутності води. Хтось вирив на подвір’ї басейн (зацементована місткість в землі для зберігання води) і завозить питну воду, хтось пробив на подвір’ї артезіанську свердловину, а хтось, хто не має коштів на ці дороговартісні речі, продовжує завозити воду каністрами та різними місткостями. Ці люди страждають найбільше. І таких багато.

«Води немає більше місяця. Хотіли вийти на страйк, перекрити трасу. Приїжджав мер і директор «Горводоканала», сказали, що воду відключили за борги. І взагалі вода погана, технічна. Але вода завжди була такою. Зараз ходимо з каністрами, навіть не можу попрати. Беру воду у сусідів, у них є свердловина. Ми дома поки не можемо зробити свердловину, бо це коштує близько 40 тисяч гривень. І басейну я не маю. Нам хотіли зробити свердловину в селі. Але який в цьому сенс, все одно води в крані не буде. Як ходила, так і прийдеться ходити за водою. Треба, щоб працював водопровід. Це просто крик душі, бо прийде літо – не знаю що робитимемо», – поділилася мешканка села Оксамитне Наталія Арнаутова.

За словами Василя Чернєва, в селах Оксамитне і Тополине вже є загалом 24 свердловини. Люди діляться водою з сусідами. Але і тут є проблема. Вода з свердловин також технічна, вона має багато домішок, навіть намулу, і вимагає доочищення. Тому питну воду мешканці завозять.

Влада дивиться на вирішення проблеми більш глобально. В 2023 році з бюджету Болградської громади виділили майже 1 млн грн і виготовили проектно-кошторисну документацію на новий водогін. Документація пройшла експертизу. Але реалізувати проєкт з будівництва нового водогону – це також проблема. Бо коштує новий водогін понад 135 млн грн.

Про це видання дізналося, переглянувши Програму розвитку водопровідно-каналізаційного господарства Болградської територіальної громади на 2024-2026 роки, яку депутати міської ради прийняти на початку 2024 року. Головне джерело фінансування будівництва – міжнародні програми, гранти, державний, обласний бюджет і наостанок – бюджет територіальної громади.

«Новий водогін вирішить проблему двох населених пунктів – Оксамитного і Тополиного. Технічно старий водопровід не підлягає відновленню. Але власними силами громаді таке будівництво не по силах», – наголошує староста села.

Про це повідомив в бесіді з журналістом і міський голова Сергій Димитрієв. Він розповів, що сьогодні влада активно шукає кошти на це будівництво, але він реально дивиться на речі: в країні, де йде війна, знайти фінансування буде важко.

Де вихід? На думку Сергія Димитрієва, в ситуації, що зараз склалася, єдиний вихід – це відновити роботу органу місцевої організації «Гарант», повернутися до того, що мешканці збирають кошти, оплачують послуги, а потім отримують воду. Іншого варіанту він не бачить. І хоча міська рада подає проєкт з будівництва водогону в різні міжнародні програми і гранти, але розуміють, що швидкого вирішення проблеми чекати не варто. Швидке рішення – це повернення до старої системи оплати через ОМС «Гарант».

Як почути один одного

Тиждень тому мешканці села провели збори органу місцевої самоорганізації «Гарант», на яких був присутній і юрист міської ради. Після довгих сперечань, звинувачень на адресу один одного, мешканці прийняли рішення розпустити ОМС «Гарант».

Але повернутися до його роботи можливо. Треба вибрати нового керівника, укласти договір з КП «Горводоканал», платити за новими рахунками і поступово повертати борги. За словами Анатолія Ільченко, вони підуть на реструктуризацію боргу, якщо нові рахунки будуть оплачуватися. Це тимчасове рішення дозволить мешканцям мати воду, поки влада шукає кошти на новий водогін. Але щоб система запрацювала, треба змінити підхід до оплати – зробити її більш прозорою і чесною, щоб воду отримували всі абоненти, а не тільки ті, хто поливає городи. За цим має бути контроль. Як використовувати цю воду в побуті – також відповідальність самих мешканців, бо вода технічна, неочищена.

За словами старости Василя Чернєва, на останній планірці в міській раді, він отримав доручення визначити і скласти перелік тих мешканців, які одинокі та малозабезпечені. Для них закуплять місткості для зберігання води і будуть завозити питну воду за рахунок громади. Всі інші мають вирішувати проблему самі, або прийти до компромісного рішення, що вода – для всіх і за неї треба платити. Швидко кардинально вирішити цю проблему – не вдасться. Але зменшити негативний вплив можливо, якщо люди почують один одного.

Санаторий Вороново

Многопрофильный санаторий «Вороново» (Федеральное бюджетное учреждение здравоохранения «Лечебно-реабилитационный центр Министерства экономического развития Российской Федерации) расположен на Юге Подмосковья, всего в 40 км по Калужскому шоссе. Территория санатория Вороново составляет 150 Га лесного массива, на берегу природного озера.
ЛРЦ Вороново Минэкономразвития – это многофункциональный современный лечебно-оздоровительный комплекс с богатым историческим прошлым.
На территории расположены 3 корпуса, где из каждого номера Вам открываются прекрасные виды на лесной массив, облагороженный парк или пруды.
Например, 5-этажный жилой корпус №1 с лифтами — возведен в стиле советского модерна в 1974 году, а в 2013 году прошел масштабную реконструкцию. Корпус располагает комфортабельными номерами нескольких категорий, и готов принять одновременно 535 отдыхающих.
А вот в корпусе №1 санатория «Вороново» располагается служба приема и размещения. Здание соединено теплым переходом с медицинским и общественным корпусами, где находятся: столовая, бар, торговый павильон, аптека, парикмахерская, библиотека, детская игровая комната, киноконцертный зал, конференц-зона с двумя залами и переговорной. Здесь же расположены бассейн с сауной, тренажерный и спортивный залы, бильярдная, большой и настольный теннис.
Ну и историческая достопримечательность Вороново — корпус №2 «Усадьба». Прекрасное 3-этажное здание 19 века в классическом стиле. Внутреннее пространство усадьбы отличается монументальностью и роскошью, интерьеры парадных залов и лестниц украшены изысканной мебелью, стилизованной под старину, колоннами и коврами.
В санатории Вороново проводится лечение и реабилитация по профилям: сердечно-сосудистая система, органы дыхания, опорно-двигательный аппарат, нервная система. Современное диагностическое и лечебное оборудование, медицинский персонал высокой квалификации позволяют успешно осуществлять профилактику и профильное лечение.
Отдых в санатории Вороново не только полезен, но и увлекателен. Гостям предоставляется доступ в большой бассейн 32*25 м, с зонами для взрослых и детей, горкой и саунами. А также, отдыхающие смогут поиграть в настольные игры, бильярд и настольный теннис, проводить с пользой для здоровья время в сауне или в библиотеке. Вас также порадует наличие проката спортивного инвентаря.
В санатории оказываются различные виды медицинской помощи: санаторно-курортное лечение; медицинская реабилитация в стационарных и амбулаторных условиях; амбулаторное обследование и лечение.
Санаторий Вороново на протяжении многих лет является лучшей и удобной базой отдыха для корпоративных выездов. Для групп предоставляются: залы для проведения конференций, семинаров, тренингов, деловых встреч, переговоров, презентаций, обучения персонала, юбилеев; киноконцертный зал,проведение спортивно-развлекательных соревнований и другие площадки.

Новости санатория

Майские праздники 2024

Приглашаем Вас провести Майские праздники с пользой для здоровья в уютной атмосфере санатория Вороново! Заезд. далее

Изменение бронирования номеров

Дорогие гости! Сообщаем об изменении в бронировании номеров для одноместного размещения с 12 февраля 2024. далее

Программа мероприятий февраль

Дорогие гости! Представляем программу мероприятий на февраль 2024 6 февраля 2024 12:00 — «Прогулки. далее

“У трунах нам привозять двадцятирічних”. Як полтавське село переживає втрати війни

З цього села, що на Полтавщині, 28 молодих чоловіків пішли воювати. Троє загинули: 36-річний Юрій Сердюк, 24-річний Валентин Чуріков та 22-річний Максим Хітайлов. Тобто кожен десятий з тих, хто служив в Донбасі (10%). Загалом для армії за весь час війни цей показник трохи менше 2%.

Анексія Криму й конфлікт на сході також обірвали колись славні часи місцевої залізничної станції “Сенча”.

Відколи почалася війна, на коліях тут частіше гуляють кури, ніж їздять потяги

Як звучать втрати?

У Вирішальному знають, як може виглядати час, що зупинився: як давно неактуальний розклад потягів, який, лишили висіти в холі місцевої залізничної станції. Ось уже п’ять років тут майже не буває пасажирів.

До війни на сході та анексії Криму через станцію “Сенча” щодня курсували потяги до Полоцька, Москви, Санкт-Петербурга, Сімферополя.

Ця стаття містить контент, наданий Google YouTube. Ми питаємо про ваш дозвіл перед завантаженням, тому що сайт може використовувати файли cookie та інші технології. Ви можете ознайомитися з політикою щодо файлів cookie Google YouTube i політикою конфіденційності, перш ніж надати дозвіл. Щоб переглянути цей контент, виберіть “Прийняти та продовжити”.

Тепер тишу розбивають кволі гудки задиханих “мух”, що проходять тут пару разів на день. Так називають старенькі приміські дизелі.

“Колись уночі жодного разу ока не змикав – так було багато потягів, а тепер дивлюсь у вікна електричок, а там у вагоні по одному, по двоє людей – порожньо”, – каже колишній начальник станції Анатолій Васюк, який пропрацював тут 40 років.

Анатолій Васюк показує на колії, якими до війни через Вирішальне курсували потяги в Крим, Росію та Білорусь. Нині всі ці маршрути скасовані. Тепер тут – відстійник для вагонів.

Анатолій Васюк тримає в руках пластикові бутелі, дно яких немов зіржавіло. Пояснює, що це такий осад від води з місцевих джерел. Вони міліють, а вода забруднюється. Місцеві пов’язують це з газо- та нафтовидобутком, що немов взяв село в облогу з десятків свердловин.

Вирішальне – в минулому радгосп-мільйонер, передовий, успішний. Тут розташовувалися одразу кілька підприємств: нафтобаза, заготівельна овочева база, хлібзавод, свинарня, а при ній – автопарк, У місцевому дослідному господарстві працювала тисяча людей, а нині – там лишень 10-12 працівників.

Свою назву радгосп отримав завдяки тому, що був заснований на третій рік першої всерадянської п’ятирічки 1928-1932 років. Третій рік вважався вирішальним для реалізації цього плану.

Місцеві мешканці жартують, що їхнє село “забули” декомунізувати.

Їм важко було прийняти його занепад у незалежній Україні, але вони й уявити не могли, що це ще далеко не найтяжчі їхні втрати.

І звучатимуть вони не як безрух і завмерлість місцевої залізничної станції, а як пронизливе одночасне завивання десятків псів по всьому селу глибокої ночі.

Вчителька хімії у вирішальненській школі Ольга Пащенко показує нам відео, як посеред ночі “плакали” собаки, коли привезли труну з 22-річним Максимом Хітайловим, гранатометником 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.

“Ніби ці тварини теж щось відчували. Люди вийшли його зустрічати вночі”, – розповідає вчителька.

Хлопець загинув біля Золотого на Луганщині 18 лютого, під час бою, який назвали “найбільшим загостренням” на фронті з 2018 року й “провокацією” до річниці Дебальцівського оточення. Спочатку сепаратисти забрали тіло Максима до себе. Згодом віддали його, але не повернули мобільний, на якому зберігалися багато його фотографій.

У Вирішальному обурюються, що президент Зеленський назвав бій “провокацією”, а не війною.

“Цій дитині гріх не дати Героя”

На похороні заступник командира мотопіхотного батальйону, де служив Максим, Роман Усенов розповів, що той прикривав відступ п’ятьох своїх товаришів: троє з них були поранені, двоє контужені.

“Скажу думку всього нашого села. Таку дитину гріх не відзначити званням Героя України. Він врятував життя п’ятьох інших дітей, чиї матері мають не просто дякувати, а низько вклонятися подвигу Максима”, – каже крізь плач його вчитель історії Ніна Горбуля, стоячи в шкільному кабінеті, де вчився клас хлопця.

“Останній раз зустріла Максима в магазині. Питаю його, як твоє навчання? А він мені каже: “Я не навчаюся – я служу”. Він нікому не сказав, що служив саме в АТО. Така це була світла, добра, скромна дитина”, – далі плаче Ніна Петрівна.

Хлопець мав здібності до точних наук, до математики. Їздив на конкурси з хімії та правознавства й перемагав там. У Полтаві вчився на архітектора, але це навчання перервав і підписав контракт із ЗСУ. Вчителі розповідають, що далі планував піти вчитися у військовий виш і стати офіцером.

Нинішні одинадцятикласники встигли погуляти разом із Максимом в одній кампанії. Різниця у віці в них невелика. А для вчителів він – дитина. Та й інші дорослі говорять про нього радше як про юного худенького хлопчика.

Максим (крайній праворуч унизу) з однокласниками.

Місцеві називають цю війну дітовбивчою. Труни зі своїми померлими воїнами несли на руках до самого кладовища, хоч воно за кілька кілометрів від центру села. Жодних катафалків.

“Як же так, що сорокарічні воюють довго й виживають на війні, а в трунах привозять двадцятирічних? А це тому що в старших є досвід й розвинений інстинкт самозбереження, а ці, діти, ще нічого не відчувають, не розуміють. Хай би віддали той Донбас, щоб не вбивали нам дітей більше”, – каже продавчиня в місцевому продмазі Олена, двоюрідна сестра іншого вирішальненського загиблого бійця Валентина Чурікова. Йому було 24 роки.

Багато тутешніх чоловіків їдуть на заробітки в сусідні Польщу, Чехію або ж у великі українські міста. Друзі пропонували Максиму поїхати на такі заробітки замість служби.

“Нас питають, як це так сталося, що ще дитина пішла на війну? А якщо подумати, то ми всі тут були за спиною цієї дитини. Він нас нею закривав від війни”, – каже голова місцевої сільради Наталя Сліпухова.

“Всі діти, що загинули на війні, були такі добрі, людяні, милосердні. На кладовищі стільки моїх учнів, що мені плакати хочеться. Чому Валентина вже немає живого? Чого Максима немає? Чого Юри немає? І там скільки ще їх. Я не розумію. Їм треба було тільки жити, створювати все тут на землі, будувати, сім’ї заводити, дітей народжувати”, – теж крізь сльози говорить вчительна хімії Ольга Григорівна Пащенко.

Пригадує, що Валентин Чуріков завжди радісно вітався й обнімав її, як бачив, а Юрій Сердюк хлопчаком вражав своєю енергійністю, вмінням усе й скрізь встигнути.

Поруч із сільрадою височіє меморіал “Батьківщина-мати”: жінка стоїть поруч із сином, який втратив батька у Другій світовій. На території села загинули десятки воїнів Радянської армії. Нині вирішальненці замислилися над спорудженням пам’ятника загиблим на сході.

Батьківщина-мати щодалі більше нагадує Вирішальному про іншу війну. У Валентина Чурікова лишився маленький син, якого він бачив лише раз у житті.

“Від мобілізації не тікав, не ховався”

Максим Хітайлов служив за контрактом. Юрія Сердюка та Валентина Чурікова мобілізували.

“Юра дуже любив готувати. Пішов учитися на повара, а потім перейшов – на муляра, бо їхнє ПТУ об’єднали з іншим”, – розповідає про молодшого брата Володимир Сердюк.

Він працює медсестрою в місцевому дитячому садочку. Саме так – “медсестрою”. У формальному штатному розписі таких закладів поняття “медбрат” немає.

Маленькі вихованці вирішальненського дитсадка називають свою медсестру “Станіславич”.

Володимир Сердюк працює у вирішальненському дитсадочку. Пережити втрату брата йому допомогли час, робота й турбота про єдину доньку.

Особливо їм подобається, коли “дядя медсестра” міряє їхній зріст: хто на скільки підріс за місяць.

“Я сам був у шоці, коли у центрі зайнятості мене відправили на посаду “медсестра”. Я за освітою фельдшер”, – каже чоловік. Володимир також відповідає за роботу котельні, яка забезпечує дітям тепло.

Його брат Юрій помер 5 квітня 2016-го у 36 років від серцевого нападу по дорозі із зони АТО, де відслужив рік. І так і не розповів жодного разу батькам чи брату, на якій саме ділянці фронту він воював.

Заїхав на шляху до Вирішального у гості до кума, купив подарунок хрещениці, заснув – і не прокинувся. В офіційній документації причиною смерті вказали “хронічну ішемічну хворобу серця”. На нього до війни він ніколи не скаржився.

І рідні, і односельчани переконані, що він також загинув “від війни”, хоч і не на полі бою. У Вирішальному його вшановують, як загиблого воїна.

За місяць до смерті Юрія родина втратила ще й батька.

“Я пов’язую його ранню смерть саме з війною. Це не проста служба була, а справжня війна. Він там всяке бачив: і як тікали від “градів”, і як гинули люди. Самого його не зачепило ніде. Але просто так це не пройшло. Поки служив, то тримався, а виїхав звідти – розслабився. В цей момент серце зупинилося”, – припускає Володимир.

Про брата каже, що був дуже добрим. “Добрішим за мене, кращим у ставленні до батьків. Він з усіма дружив: старшими, молодшими. Був не конфліктним. Не можу сказати, що в нього була велика охота воювати, але він чітко сказав: “Як треба, то я піду. Від мобілізації не тікав нікуди, не ховався”.

Автор фото, Володимир Сердюк

Володимир – старший від брата на п’ять років. Пригадує, що у дитинстві гралися часто на місцевому стадіоні. Того спортивного майданчика вже немає. Сучасний стадіон у Вирішальному зовсім в іншому місці. Проїжджаючи повз, бачимо, як два хлопці грають у футбол. Між ними різниця у віці – якраз чотири-п’ять років.

Не ховався від повістки й Валентин Чуріков. Він служив поблизу Горлівки командиром відділення в структурі 122-го аеромобільного батальйону 81-ої окремої аеромобільної бригади. Помер у Харківському шпиталі 7 квітня 2016-го від осколкового поранення, отриманого під час обстрілу.

До мобілізації хлопець створив родину. Всі найважливіші події в його молодому житті відбувалися синхронно з війною. За два дні до того, як його забрали на фронт, вони з дружиною Аліною дізналися, що чекають дитину.

Його відпустки додому були щоразу знаковими: у першу, яка тривала аж два дні, вони з Аліною розписалися; в одну з наступних – він забирав з пологового будинку сина Олексія. Ці три дні вдома стали останньою зустріччю із сім’єю.

“Валік до цього лише автомат носив на фронті, а коли приїхав і взяв на руки сина, то здавалося, що він там учився тримати дітей, а не зброю. Всі бояться брати немовля на руки одразу – а в нього жодного страху не було. У нас усе було добре, дитина важила 3 900 кг. Валік дуже хотів сина”, – розповідає Аліна.

Під час інтерв’ю вона плаче.

Автор фото, Аліна Чурікова

Валентин Чуріков із сином Олексієм

У день похорону Валентина його сину виповнилося шість місяців.

“Він був щасливий, пишався тим, що захищає свою землю. Казав: “Це мій обов’язок – я не маю ховатися”. Дитина не бачила батька, не знає його підтримки, але знає, що в нього папа герой, що він на небі, показує батька на фотографії”, – каже Аліна.

На березі одного з трьох вирішальненських озер стоять хлопчики, покидавши на узбіччі велосипеди, й захопливо жбурляють каміння у воду, плесо якої розпливається колами, мов округлими усмішками.

Валентин обіцяв ходити з сином сюди на рибалку.

“Кожного дня їде автобус і плаче”

У Вирішальному є одна хронічно невирішувана проблема. “Кожного дня їде автобус і плаче, плаче і їде”, – так місцеві водії описують дорогу від Миргорода до села. Плакати їм хочеться від довгої смуги калабань, вирв, діромах, що розмили останні шанси проїхати по прямій.

У грудні минулого року селяни виходили перекривати місцеву трасу, щоб домогтися від регіональної влади грошей на ремонт.

Навесні планують повторити бучну акцію, якщо їх так і не почують. “Ми скоро будемо в селі в облозі з усіх сторін – такими дорогами сюди не можна буде дістатися”, – констатує директор вирішальненської школи Олександр П’ятницький.

“Нащо мені бути худою? Щоб могла стрибати? По наших дорогах не пострибаєш”, – каже про бездоріжжя продавчиня Олена, стоячи над ятками із зефіром та тюлькою. Солодке й солоне – поруч, як і радість та журба в житті.

Так виглядають місцеві дороги

Невеликий відтинок цієї карколомної дороги село вирішило ремонтувати самотужки з власного бюджету.

Такі села, точніше їхні люди, взагалі, вирішують багато, навіть якщо шлях до них в реаліях України – це бездоріжжя.

У підготовці матеріалу брала участь Ганна Чорноус, Служба моніторингу ВВС.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!