Казка «Снігова Королева» Ганса Крістіана Андерсена

• Які з казок Андерсена ви знаєте? Чи подобаються вони вам? Чому?

Ганс Крістіан Андерсен

Ганс Крістіан Андерсен (1805-1875) народився у невеличкому данському містечку Оденсе. Він з дитинства любив оповідати дивовижні історії про все, що бачив довкола. Г. К. Андерсен також вигадував неймовірні пригоди, у яких сам був головним героєм. Серед його слухачів були шкільні товариші, які зазвичай глузували з малого оповідача. Мабуть, саме це й загартувало майбутнього письменника.

Портрет Ганса Крістіана Андерсена. Художник Карл Хартман. 1845

У дитинстві Ганс багато читав, мріяв, захоплювався театром, складав п’єси і ставив їх у своєму ляльковому театрі, сам майстрував ляльки і шив для них театральні костюми. А ще хотів співати й мріяв стати відомим танцюристом.

Дитинство скінчилося раптово – помер батько, і треба було думати про шматок хліба. Матір хотіла було віддати сина в науку до кравця, але Ганс Крістіан умовив відпустити його до Копенгагена, обіцяючи прославити їхній рід, адже скільки бідняків добилися в столиці визнання! Тож із невеличким клунком у руках та мізерними коштами в кишені чотирнадцятирічний Ганс Крістіан подався до столиці. Відчуваючи брак освіти, він мусив сісти за парту з дітьми, на кілька років молодшими за нього. Але попри постійні насмішки гімназистів, він дякував учителям за науку. А коли Г. К. Андерсен став студентом університету, вийшло друком його перше оповідання.

Пам’ятник Г. К. Андерсену на батьківщині в м. Оденсе

Дуже скоро про Г. К. Андерсена заговорила вся Данія. Він видав свою першу збірку «Казки, розказані дітям», з якої до нас прийшли Принцеса на горошині, Дюймовочка, Русалонька, Непохитний олов’яний солдатик, Оле-Лукоє та Еліза, що навіть на вогнищі не припинила в’язати одяг з кропиви для своїх братів-лебедів. Слава казкаря дуже швидко розійшлася Європою. Тож коли через п’ятдесят років він повернувся до рідного містечка, земляки проголосили його почесним громадянином Оденсе – він дотримав слова, яке дав матері: прославив свій рід.

Щороку 2 квітня відзначається Міжнародний день дитячої книги. Раз на два роки, у день народження Крістіана Андерсена, поважна Міжнародна Рада з книг для дітей і юнацтва при ЮНЕСКО проголошує чергового лауреата/лауреатку Золотої медалі Ганса Крістіана Андерсена за найкращу дитячу книгу. Цю престижну нагороду називають Малою Нобелівською премією.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Як ви вважаєте, чому премію за найкращу дитячу книгу назвали саме на честь Г. К. Андерсена? Чи погоджуєтеся ви з тим, що саме він є «королем казок»? Чому?

2. У дитинстві Ганс Крістіан страждав від булінгу. Як він реагував на нього? Чи може досвід письменника допомогти сучасним підліткам? Чому?

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

Література і медіа

1. Створіть пізнавальний відеоролик про лауреатів/лауреаток Золотої медалі Г. К. Андерсена.

СНІГОВА КОРОЛЕВА

Оповідання перше: ДЗЕРКАЛО ТА СКАЛКИ

Отже, почнемо. Коли ми дочитаємо цю книжку до кінця, то будемо знати більше, ніж тепер. А тим часом – жив собі один лихий троль. Він був злючий-презлючий, наче сам чорт! Але якось і він був у чудовому гуморі, бо зробив собі дзеркало, у якому все добре й прекрасне здавалося гидким, а все негідне й погане виглядало прекрасним.

Чарівні краєвиди скидалися в дзеркалі на варений шпинат, а найкращі люди – на потвор, або здавалося, що вони стоять догори ногами і в них нема животів. Обличчя так перекривлювалися, що їх не можна було впізнати, а хто мав ластовиння, – воно розпливалося на цілу щоку. Троль аж заходився з реготу, – він дуже пишався своєю нечуваною вигадкою.

Усі учні троля – а в нього була своя школа – скрізь розповідали про те дивовижне дзеркало.

Отож вони бігали з тим дзеркалом по всіх усюдах, доки не залишилося жодної країни, жодної людини, яка хоча б раз не спотворилася у ньому. І тоді тролеві учні захотіли полетіти на небо, щоб поглузувати з янголів і з самого Бога. Що вище вони злітали, то дзеркало все дужче кривилося від гримас: вони його ледве втримували. Раптом дзеркало так затремтіло, що вирвалося з їхніх рук, упало на землю і розбилося на тисячу мільйонів, більйонів і ще більше скалок! І саме ці скалки наробили більше лиха, ніж саме дзеркало.

Деякі з них, завбільшки як піщинка, літали скрізь по світі і якщо потрапляли комусь до ока, то там і залишалися. Людина з такою скалкою бачила або все навиворіт, або тільки все погане: адже кожна скалочка мала таку саму властивість, що й ціле дзеркало. А деяким людям крихітна скалочка потрапляла в серце – і то було найжахливіше: серце перетворювалося на маленьку крижинку.

Злий троль радів і реготав аж до кольок у животі.

А по світі літало ще багато таких скалок.

• Чи зустрічали ви людей, про яких можна було би сказати, що «їм до ока потрапила скалка дзеркала троля»?

Оповідання друге: ХЛОПЧИК І ДІВЧИНКА

У великому місті, де так багато людей та будинків, що не всім щастить відгородити собі куточок для невеличкого садка і багатьом доводиться розводити лише кімнатні квіти в горщиках, мешкало двоє бідних дітей. Діти не були рідні, проте любили одне одного як брат і сестра.

Їхні батьки жили в мансардах двох сусідніх будинків. Там, де дахи будинків майже доторкалися ринвами один до одного, виглядали два маленькі віконечка. Ступивши з того чи з того віконечка на ринву, можна було опинитися біля сусідського вікна. У батьків були великі дерев’яні ящики, де росли зелень та кущики троянд. Троянди чудово розростались, і якогось дня батьки вирішили поставити ці ящики впоперек ринви. Здавалося, ніби між вікнами на дахах виросли дві грядки квітів. Горох спускався з ящиків додолу, а троянди заглядали у вікна й перепліталися між собою. Це нагадувало тріумфальну арку з квітів та листя.

Хлопчик і дівчинка дуже любили бігати в гості одне до одного по даху й сидіти на маленьких стільчиках під трояндами. Там вони так гарно гралися!

Та взимку ці розваги припинялися. Діти нагрівали на печі мідні монетки і прикладали їх до замерзлих вікон. За мить посеред шибок з’являлися два чудові віконечка, такі круглі-круглі, і звідти визирали милі й лагідні очка. Це дивилися – кожне зі свого вікна – хлопчик і дівчинка. Хлопчика звали Кай, а дівчинку – Герда.

Влітку вони одним стрибком могли опинитися в гостях, а взимку треба було довго спускатися східцями донизу, а тоді ще довше підійматися догори.

– То білі бджілки рояться! – казала їм бабуся.

– А в них також є своя Снігова Королева? – запитував хлопчик, бо він знав, що у справжніх бджіл є одна головна бджола.

– Звичайно, що є, – відказувала бабуся. – Сніжинки оточують її густим роєм, але вона більша за них усіх і ніколи не лишається на землі, а відлітає на чорну хмару. Часом опівночі Снігова Королева пролітає вулицями міста й заглядає у вікна, – від того вони вкриваються крижаними візерунками, наче квітами.

– А Снігова Королева може зайти сюди? – спитала якось дівчинка.

– Нехай спробує! – відказав хлопчик. – Я посаджу її на теплу піч, і вона розтане!

Того вечора, перед сном, Кай виліз на стілець біля вікна й зазирнув крізь маленьке вічко надвір. За вікном літали сніжинки, і одна з них, найбільша, упала на краєчок ящика з квітами. Раптом вона почала рости, рости і на очах перетворилася на жінку, закутану в білий серпанок, зітканий із безлічі снігових зірочок. Була вона дивовижно гарна й ніжна – вся із сліпучо-іскристої криги, але однак – жива! Її очі блищали, як дві ясні зірки, проте не було в них ані лагідності, ані тепла. Вона кивнула хлопчикові і поманила його рукою.

Хлопчик злякався, зіскочив зі стільця, а повз вікно мовби промайнула велика птаха.

Ще вчора за вікном тріщали морози, а тоді раптово настала відлига. Незабаром прийшла весна. Світило сонце, з землі вигулькувала трава, ластівки мостили гнізда. Вікна розмерзлися, і діти знову сиділи у своєму маленькому садочку на даху.

Одного дня Кай і Герда сиділи й роздивлялися книжку з дивовижними звірами та пташками. Великий годинник на міській ратуші вибив п’ять разів.

– Ой! – раптом зойкнув хлопчик. – Мене кольнуло в серце, і щось потрапило в око!

– Дівчинка взяла його за голову; Кай почав кліпати, але в оці нічого не було.

– Мабуть, уже випало! – сказав він.

Але в тому то й річ, що нічого не випало. То були скалочки з химерного тролевого дзеркала. Ви, звичайно ж, пам’ятаєте, що все гарне й прекрасне здавалося в ньому поганим та бридким, а все погане й лихе виглядало прекрасним. Бідний Кай! Скалочка потрапила просто в його серце, і тепер воно мусило перетворитися на крижинку. Біль минув, але скалки залишились.

Відтоді Кая наче підмінили. Коли Герда показувала йому книжки з малюнками, він відмахувався від них і казав, що ці книжки годяться лише для немовлят, коли розповідала щось бабуся, – він присікувався до кожного слова. Та хіба тільки це! Тепер він потішався з того, що начіпляв бабусині окуляри і передражнював її.

Незабаром він навчився передражнювати всіх сусідів. А все через скалки тролевого дзеркала, що потрапили йому в око і в серце. Кай дражнив навіть маленьку Герду, яка любила його всією душею. Усі Каєві розваги були тепер дивно-холодні, ба навіть злі.

Якось, коли знову випав сніг, Кай прийшов до Герди з великою лупою і підставив під сніжинки рукав свого пальта.

Крізь збільшувальне скло сніжинки здавалися набагато більші, ніж насправді, і були схожі на пишні квіти або десятикутні зірки.

– Подивись, як майстерно зроблено! – захоплено мовив Кай. – Це ж цікавіше, аніж справжні квіти! А яка точність! Жодної кривої лінії! Ох, якби вони тільки не танули!

Одного дня Кай катався на санчатах разом з іншими хлопцями.

На майдані з’явилися великі білі сани, у яких сидів хтось у білій шапці, закутаний у пишне біле хутро. Сани двічі повільно об’їхали довкола майдану, і Кай швиденько встиг прив’язати до них свої санчата. Великі сани мчали все швидше й швидше, а тоді звернули з майдану в провулок. Людина в білому повернулася до Кая і дружньо, як давньому знайомому, кивнула головою. Кай декілька разів хотів відв’язати санчата, але людина в білій шубі приязно кивала йому, і він їхав далі.

Ось вони вже виїхали за міську браму. Сніг раптом повалив величезними пластівцями, і зробилося так темно, що хлопчик навіть не бачив своєї простягнутої руки. Він силкувався скинути мотузок, яким зачепився за великі сани, але його санчата мовби приросли до них і вихором летіли далі й далі.

Кай голосно закричав, але ніхто його не почув. Сніг не вщухав, і сани, поринаючи в заметах, мчали як навіжені.

Снігові пластівці все росли й росли, аж урешті зробилися величезними білими курми. Раптом курки розлетілися навсібіч, великі сани зупинилися і людина в білому підвелася. Її шуба й шапка були зі снігу. Це була жінка – висока, струнка, сліпучо-біла. Це була. Снігова Королева!

– Ну й добре ми попоїздили! – сказала вона. – Але ти геть змерз. Залізай-но в мою шубу!

І вона перенесла хлопчика в свої сани й загорнула його у свою шубу. Кай мовби опустився у сніговий замет.

– Ти й досі мерзнеш? – спитала Снігова Королева й поцілувала Кая в чоло.

О, її цілунок був зимніший за лід! Він пройняв Кая наскрізь – до самого серця, яке й так було вже наполовину крижане. На мить йому здалося, що він ось-ось помре. Та тільки на одну мить, бо незабаром йому полегшало і він зовсім перестав мерзнути.

Снігова Королева ще раз поцілувала Кая, і з тієї миті він забув і Герду, й бабусю, і геть усіх.

– Ну, більше я тебе не цілуватиму, – сказала вона, – щоб, бува, не зацілувати насмерть.

Кай глянув на неї. Снігова Королева була така прекрасна! Розумнішого, вродливішого обличчя він не міг собі й уявити.

Вона вже не видавалася йому такою крижаною, як тоді, коли з’явилася за вікном. Тепер кожна її рисочка була для нього взірцем досконалості. Він перестав її боятися і розповів, що знає усі чотири дії арифметики, навіть з дробами, знає, скільки в кожній країні квадратних миль і скільки мешканців, а вона, слухаючи все те, тільки усміхалася.

Раптом Снігова Королева підхопила його і злетіла на чорну хмару. Буря завивала й стогнала, мовби співаючи старовинних пісень. Вони летіли над лісами, над озерами, над морем, над землею. Під ними дули холодні вітри, вили вовки, мерехтів сніг; над ними літали й крякали чорні круки, а високо вгорі блищав місяць, великий та ясний. Від того дня Кай дивився на нього усю довгу-довгу зимову ніч, а вдень спав біля ніг Снігової Королеви.

Оповідання третє: САДОК БАБУСІ, ЩО ЗНАЛА ЧАРИ

Герда скрізь розшукувала Кая і гірко плакала. Навесні вона вирішила піти до річки й попросити повернути їй Кая в обмін на найдорожчу річ – новенькі червоні черевички. Але хвилі відразу винесли їх на берег, бо не могли повернути хлопчика. Герда подумала, що кинула черевички не надто далеко. Вона забралася у неприв’язаний човен і знову кинула черевички у річку. Неприв’язаний човен захитався й поволі поплив. Герда спочатку злякалася, але потім подумала, що річка несе її до Кая, і заспокоїлася.

Аж ось вона припливла до великого вишневого саду, в якому стояв маленький будиночок під солом’яною стріхою з чудернацькими червоними й блакитними віконцями. З хатини, спираючись на костур, вийшла стара-престара бабуся у великому солом’яному капелюсі, на якому були намальовані чудові квіти.

– Ох, бідолашне мале дівчатко! – сказала стара. – Як це ти потрапила на таку велику й швидку ріку і запливла так далеко?

Із цими словами бабуся зайшла у воду, зачепила костуром човна, притягла його до берега і висадила Герду. Герда вельми зраділа, що нарешті опинилася на землі, хоча й трішки побоювалася незнайомої бабусі.

– Ну, ходімо, розкажеш мені, хто ти така і як сюди дісталася! – промовила бабуся.

Отож Герда про все їй розповіла, а бабуся похитувала головою і тільки повторювала: «Гм, гм!»

Врешті Герда таки зважилася запитати:

– А ви, бабусю, ви. не бачили Кая?

– Ні, дитино, він ще не проходив тут, але, напевне, йтиме, – відповіла старенька. – Так що не сумуй, а краще скуштуй моїх вишень та подивись на квіти в саду: вони кращі, ніж намальовані, і кожна квітка вміє розповідати казки.

Бабуся взяла Герду за руку, завела її в будиночок і замкнула двері на ключ. На столі стояв кошик зі стиглими вишнями, і Герда могла їсти їх досхочу. Доки дівчинка їла, бабуся золотим гребінцем розчісувала їй волосся, що кучерявилось і огортало золотим сяйвом її личко – привітне, миле, кругленьке і рожеве, як троянда.

– Давно вже я хотіла мати таку милу маленьку дівчинку! – сказала бабуся. – От побачиш, як добре ми заживемо з тобою.

І що довше розчісувала вона Герду, то дівчинка більше забувала про Кая. Стара вміла чаклувати. Але вона не була лихою чаклункою і чаклувала лише трішки, задля розваги. Одначе тепер їй дуже хотілося лишити Герду в себе.

Вона пішла в садок, торкнулася костуром усіх троянд, і вони, розквітлі і пишні, вмить сховалися глибоко-глибоко в землю.

Бабуся боялася, щоб Герда не побачила її троянд, бо тоді вона згадає про свої, а тоді й про Кая – і втече. Зробивши свою справу, бабуся повела Герду до квітника. Які звідти линули пахощі, яка там була краса! Герда радісно бігала поміж квітів, аж доки сонце не сховалося за високими вишнями. Тоді бабуся поклала її в гарненьке ліжечко з червоними шовковими перинами, набитими блакитними фіалками.

Назавтра Герда знову гралася на сонечку серед квітів. Так минуло багато днів. Герда знала кожну квіточку, і хоч їх було безліч, їй, проте, здавалося, мовби якоїсь квітки тут не вистачає.

Одного ранку вона сиділа й розглядала солом’яний капелюх бабусі, на якому були намальовані квіти. Найкращою серед них була троянда, – бабуся забула її стерти. От що таке стареча пам’ять!

– Гей, та тут нема троянд! – вражено скрикнула Герда й кинулася їх шукати.

Але даремно! Жодної троянди серед цього моря квітів не було. Тоді вона сіла на землю й заплакала, її теплі сльози впали якраз на те місце, де ріс колись один із трояндових кущів. І щойно сльози змочили землю – звідти вигулькнув свіжий і квітучий кущ. На якусь мить вона вражено завмерла – і враз згадала про ті чудові троянди, під якими вона так любила сидіти з Каєм.

– Кай! О Боже. Як я забарилася! – вигукнула дівчинка. – Мені ж треба шукати Кая! Ви не знаєте, де він? – спитала вона у троянд. – Чи, може, ви вірите, що він помер?!

– Він не помер! – промовили троянди. – Адже ми були під землею, куди йдуть усі померлі, але Кая поміж них нема.

Тоді Герда кинулася в кінець садка. Хвіртка була зачинена на старий іржавий засув, проте дівчинка так уперто його смикала, що він урешті піддався і хвіртка відчинилася. Недовго думаючи, Герда – так, як була, босоніж, – вибігла на шлях.

Літо вже минуло. Надворі стояла пізня осінь, але в чарівному садку бабусі, де завжди сяяло сонце і цвіли квіти, цього не було помітно.

Ох, як же натомилися її маленькі ніжки! Як холодно й вогко було навколо! І яким сірим та сумним здавався увесь світ.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Як Кай потрапив до Снігової Королеви?

2. Чому Герда вирушила на пошуки Кая?

3. Навіщо бабуся, що вміла чаклувати, хотіла залишити Герду в себе? Як довго Герда перебувала в бабусі?

4. Чому казка про Кая та Герду розпочинається з історії про дзеркало троля?

5. Об’єднайтесь у групи і підготуйте:

• а) переказ оповідання «Хлопчик і дівчинка» від імені Снігової Королеви;
• б) переказ оповідання від імені бабусі, до якої потрапила Герда.

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

Ставлення Кая до

До того, як в око потрапила скалка

Після того, як в око потрапила скалка

Після поцілунку Снігової Королеви

На основі таблиці підготуйте стислу розповідь про те, як змінився Кай протягом казки.

Оповідання четверте: КОРОЛЕВИЧ І КОРОЛІВНА

Герді знову довелося сісти перепочити. На снігу, навпроти неї, стрибав великий чорний крук. Він довго й пильно приглядався до дівчинки, киваючи їй головою, і врешті озвався:

Він не вмів добре розмовляти людською мовою, але, видно, дівчинка йому дуже сподобалася, тож він запитав:

– Куди це ти брредеш по світі сама-самісінька?

Слова «сама-самісінька» Герда зрозуміла дуже добре. Вона розповіла крукові про все своє життя і спитала, чи не бачив він Кая. Крук замислено похитав головою і промовив:

Крук розповів, що королівна вирішила вийти заміж за чоловіка, який міг би підтримати розмову. Одного разу в королівстві з’явився хлопець. Він тримався розкуто і дуже мило. Сказав, що прийшов не свататися, а послухати мудрої розмови королівни. Герда була переконана, що це Кай, і попросила крука провести її у палац. Їм прийшла на допомогу крукова наречена – ручна ворона.

Коли всі вогні в палаці погасли, крук повів дівчинку довгими алеями, через сад, і врешті вони опинилися перед маленькими ледь прочиненими дверцятами. О, як билося Гердине серце зі страху й нетерпіння. Вони переступили поріг і побачили там ручну ворону, що озиралася на всі боки.

Герда присіла і вклонилася їй, як колись навчила її бабуся.

– Мій наречений розповів мені про вас стільки гарного, маленька панночко! – промовила ручна ворона. – І «повість вашого життя» теж дуже зворушлива. Чи не можете ви взяти лампу, а я піду попереду? Не бійтеся, тут нікого нема.

Нарешті вони опинилися в опочивальні. Її склепіння нагадувало верхівку величезної пальми з коштовним кришталевим листям. Із самої середини стелі спускалася товста золота стеблина, на якій висіли два ліжечка, що мали форму лілеї. Одне було біле, і в ньому спала королівна, друге – червоне, і в ньому Герда сподівалася побачити Кая. Дівчинка злегка відгорнула одну з червоних пелюсток і побачила темно-русяву потилицю.

О, це був Кай. Вона голосно вигукнула його ім’я й піднесла лампу до самого його обличчя. Хлопець прокинувся і повернув голову.

О. Це був не маленький Кай. Королевич був схожий на нього лише з потилиці, хоч також був юний і гарний. Із пелюсток білої лілеї визирнула королівна.

– Що сталося? – спитала вона здивовано.

Маленька Герда заплакала й розповіла всю свою історію, а також усе, що зробили для неї крук із вороною.

Королевич підвівся зі свого ліжечка й запропонував його Герді. Більше поки що він нічого не міг зробити.

Герда лягла в дивовижну постіль, склала ручки й подумала: «Боже, які добрі люди і птахи. » Тоді заплющила очі й солодко заснула.

Наступного дня її одягли з голови до ніг в оксамити й шовки. Королевич із королівною вмовляли Герду ще хоч трішки погостювати в їхньому палаці, але вона подякувала їм і сказала:

– Я мушу їхати на пошуки маленького Кая. Якщо ваша ласка, дайте мені санчата з конячкою та пару чобіток.

Їй дали й чобітки, і муфту, й чудову сукню, а коли вона з усіма попрощалася, до воріт під’їхала новенька карета зі щирого золота. Герб королівни й королевича блищав на ній, як зірка.

Королевич із королівною самі посадовили її до карети, наповненої смачними наїдками, й побажали щасливої дороги.

Лісовий крук, що саме одружився з ручною вороною, проводжав Герду перші три милі. Його дружина стояла на воротях і махала крильми. Після перших трьох миль крук і Герда попрощалися. Це було сумне прощання.

Оповідання п’яте: МАЛЕНЬКА РОЗБІЙНИЦЯ

Вони довго їхали темним лісом, і їхня карета світила, як ліхтар. Вона засліпила очі придорожнім розбійникам, і вони цього не стерпіли.

– Золото! Золото! – закричали розбійники й кинулися на карету. Вони зупинили коней й витягли з карети Герду.

– Яка пухкенька! Яка пишненька! Горішками відгодована! – зраділа, потираючи руки, стара розбійниця з довгою колючою бородою й волохатими бровами.

– Ой-йо-йой! – раптом закричала розбійниця, бо саме тієї миті її вкусила за вухо власна донька, що сиділа в неї за спиною і була така свавільна й дика, що страх!

– Ох ти мерзенне дівчисько! – закричала мати і не встигла вбити Герду.

– Не руште її! Вона буде гратися зі мною, – сказала маленька розбійниця. – Вона віддасть мені свою муфту, свою гарну сукню і спатиме зі мною в моєму ліжку.

І дівчинка знову так укусила матір за вухо, що та аж підстрибнула й закрутилася, мов дзиґа.

Маленька розбійниця була така ж на зріст, як і Герда, але дужча й ширша в плечах і смаглява. Очі в неї були чорні і якісь сумні.

Вона обняла Герду й сказала:

– Вони не приштрикнуть тебе, аж доки я на тебе не розсерджуся. Ти, напевно, королівна?

– Ні, – відказала Герда й розповіла про все, що їй довелося пережити і як вона любить Кая.

Маленька розбійниця дуже поважно глянула на Герду і, злегка кивнувши головою, промовила:

– Вони не приштрикнуть тебе, навіть коли я розсерджуся на тебе, – швидше я сама тебе порішу! – І вона витерла дівчинці сльози, а тоді сховала обидві руки в її м’якеньку й теплу муфточку.

Карета в’їхала на подвір’я розбійницького замку й зупинилася. Замок згори донизу був обплетений великими тріщинами, з яких час від часу вилітало гайвороння. Назустріч вибігли бульдоги – такі величезні, що кожен із них міг проковтнути людину. Бульдоги високо підстрибували, але не гавкали. Це їм заборонялося.

Посеред просторої зали з облущеними й закуреними стінами та кам’яною підлогою палав вогонь.

– Цю ніч ти будеш спати зі мною, біля моїх любих звірят! – сказала маленька розбійниця.

Дівчаток нагодували, напоїли, і вони пішли у свій куток, де лежала солома, вкрита килимами. Над ними, на жердинах, сиділа добра сотня голубів. Усі вони, здавалося, спали, та коли підійшли дівчатка, голуби заворушилися.

– Вони всі мої, – сказала маленька розбійниця і схопила одного з голубів. Вона так ним трусонула, що голуб аж забив крильми. – Поцілуй його! – крикнула вона, тицьнувши голуба просто Герді в обличчя.

– А ось мій любий дідуганчик: бе-е-е! – загорлала вона й потягла за роги прив’язаного до стіни північного оленя в блискучій мідній вуздечці. – Його теж треба прив’язувати. Щовечора я лоскочу його шию гострим ножем – він дуже цього боїться.

Маленька розбійниця витягла з розколини в стіні довгого ножа і провела ним по оленячій шиї. Бідолашний олень почав брикатися, а дівчинка зареготала й потягла Герду до постелі.

Два лісові голуби вуркотіли у своїй кліточці; решта голубів уже спали. Маленька розбійниця вмить заснула. Герда заснути не могла: вона не знала, чи її вб’ють, чи залишать живою. Раптом лісові голуби сказали:

– Курр! Курр! Ми бачили маленького Кая. Біла курка несла на спині його санчата, а він сидів у санях Снігової Королеви. Вони летіли над лісом, коли ми ще лежали в гнізді. Курр! Курр!

– Що ви кажете? – скрикнула Герда. – Куди поїхала Снігова Королева? Ви знаєте про це?

– Вона поїхала, мабуть, до Лапландії, – відповіли голуби, – бо там завжди зима. Спитай-но у північного оленя, що стоїть на прив’язі.

– Так, там завжди сніг і крига, там так чудово! – промовив північний олень. – Там можна стрибати по просторих крижаних полях, там стоїть літній палац Снігової Королеви, а її улюблений палац височіє біля Північного полюсу, на острові, що зветься Шпіцберген.

Література і медіа

Знайдіть на карті острів Шпіцберген. Прочитайте в інтернеті про тамтешній клімат. Чи випадково Андерсен поселив Снігову Королеву саме там?

Уранці Герда розповіла маленькій розбійниці все, що почула від лісових голубів. Маленька розбійниця споважніла, кивнула головою і сказала:

– Що ж, нехай так. Нехай. А ти знаєш, де Лапландія? – спитала вона північного оленя.

– Хто ж це може знати краще за мене? – відповів олень, і його очі заблищали. – Там я народився, виріс і вільно вистрибував по снігових просторах.

– Знаєш, – сказала вона, – я відв’яжу тебе й випущу на волю. Шпар у свою Лапландію, але за це ти мусиш віднести цю дівчинку до палацу Снігової Королеви, – там її названий братик. Ти, звичайно, чув її розповідь. Вона говорила досить голосно, а ти ж завжди підслуховуєш.

Північний олень не тямився з радості. Маленька розбійниця посадовила на нього Герду, про всяк випадок міцно її прив’язала і навіть підсунула їй м’яку подушечку, щоб було зручніше сидіти.

– Е, вже нехай. – зітхнула вона, – візьми й свої хутряні чобітки, бо буде зимно. А муфту я лишаю собі – надто вона гарна. А щоб ти не мерзла – ось материні рукавиці, вони будуть тобі аж по лікті. Ну ось, тепер у тебе рука, як у моєї матері.

– Пхе! Терпіти не можу, коли скиглять! – сказала маленька розбійниця. – Тепер ти повинна радіти. Ось візьми ще дві хлібини й шинку, щоб не ґиґнути з голоду.

Хлібини й шинку вона прив’язала до оленя, а тоді відчинила двері, перерізала своїм гострим ножем мотузку, якою був прив’язаний олень, і сказала:

– Вимітайся, доки я не передумала! Та дивись мені, бережи це дівча!

Герда простягла маленькій розбійниці обидві руки у величезних рукавицях і попрощалася з нею.

Північний олень зірвався, як вихор. Вони щодуху мчали через ліси, через болота, через скелясті гори й чагарі.

Вони встигли з’їсти і хліб, і шинку і врешті досягли Лапландії.

Оповідання шосте: ЛАПЛАНДКА Й ФІНКА

Олень зупинився коло вбогої хатинки, у якій мешкала стара лапландка. Він розповів їй усю історію Герди, але перед тим розказав свою, – вона здавалася йому набагато важливішою. А Герда так задубіла, що не могла й говорити.

– Ох ви ж бідолахи! – скрушно мовила стара лапландка. – Вам ще далеченько мандрувати. Чекайте, я напишу кілька слів на в’яленій рибині-трісці, паперу в мене нема, а ви віднесете її фінці, яка живе в тих місцях і краще за мене знає, що треба робити.

Коли Герда зігрілася й попоїла, вони знову рушили в дорогу.

Так добіг олень з Гердою аж до Фінляндії і постукав у димар оселі, де жила фінка, – дверей тут зовсім не було. Усередині оселі було дуже гаряче. Низенька господиня швидко розстебнула Гердину сукню, скинула їй рукавиці й чобітки і, поклавши оленеві на голову крижинку, почала читати те, що було написано на в’яленій трісці. Після цього вона взяла з полиці великий сувій паперу з дивним писанням і почала пильно щось звідти вичитувати.

За якийсь час, міняючи на голові оленя лід, фінка прошепотіла:

– Маленький Кай справді у Снігової Королеви, проте він вельми задоволений, навіть щасливий, і гадає, ніби це найкраще місце в світі. А все через те, що в нього в серці і в оці засіли скалки тролевого дзеркала, їх треба вийняти, інакше він ніколи не стане самим собою і Снігова Королева заволодіє ним назавжди.

– А ти не можеш допомогти Герді, щоб вона стала сильнішою? – запитав олень.

– Я не можу дати їй більше сили, аніж вона має тепер. Хіба ти не бачиш, яка велика її сила? Хіба не бачиш, як підкоряються їй і люди, і тварини? Не нам позичати їй сили, адже вона босоніж обійшла півсвіту! Сила – в її чистому дитячому серці. І якщо вже вона не зможе дістатися до замку Снігової Королеви і вийняти з Кая зачаровані скалки, то більше ніхто в світі не зможе цього зробити. За дві милі звідси починається сад Снігової Королеви. Віднеси дівчинку до великого куща з червоними ягодами і прожогом вертайся назад – не барися й хвилини.

Кажучи це, фінка посадила Герду на спину оленя, і він помчав.

– Ой, я забула теплі чобітки! Ой, я забула рукавиці! – закричала маленька Герда, але олень не смів зупинитися, доки не добіг до куща з червоними ягодами.

Там він зсадив Герду, поцілував її просто в губи, і враз по його щоках побігли великі блискучі сльози.

Бідна Герда залишилася сама – на лютому морозі, без чобітків і рукавиць. Вона побігла щодуху вперед. Назустріч їй ринув крижаний струмінь снігових пластівців. Герда згадала великі гарні сніжинки під збільшувальним склом, але ці були набагато більші, страшніші і мчали просто на Герду! Що ближче вони долітали, то більшали й більшали! Це були передові лави війська Снігової Королеви. Одні з них нагадували страхітливо-колючих їжаків, інші – гладких ведмежат із настовбурченою шерстю, але всі вони були блискучо-білі живі снігові клубки.

Герда почала шепотіти «Отче наш». Було так холодно, що кожен її віддих одразу ж перетворювався на густий туман. Туман усе густішав, і ось із нього почали вирізнятися маленькі світлі янголики. Доторкаючись до землі, вони перетворювалися на великих грізних ангелів. На голові в них були шоломи, а в руках – списи та щити. Коли Герда скінчила молитву, довкола неї стояло ціле військо!

Ангели розпорошили снігових страховиськ на тисячі маленьких сніжинок! Шлях до палацу Снігової Королеви був вільний.

Але тепер саме час подивитися, що ж робив Кай.

А він і не думав про Герду, і навіть не мав гадки, що вона стоїть за стіною замку.

Оповідання сьоме: ЗАМОК СНІГОВОЇ КОРОЛЕВИ І ЩО СТАЛОСЯ ЗГОДОМ

Стіни замку Снігової Королеви намели хуртовини, вікна й двері пробили буйні вітри. Тут було сто, а чи й більше зал, і кожну з них освітлювало північне сяйво. Усі зали були дуже великі, дуже пустельні, дуже холодні, дуже блискучі й крижані. Тут ніколи не бувало розваг.

Посередині найбільшої снігової зали стояло замерзле озеро. Крига тріснула на ньому на тисячу шматків, і всі вони були такі рівні й доладні, що в це важко було повірити. Посеред озера сиділа Снігова Королева. Вона називала це озеро дзеркалом розуму і вважала його найдовершенішим з-поміж усіх дзеркал.

Маленький Кай, сам того не помічаючи, з холоду аж посинів. Королевині поцілунки зробили його нечутливим до морозу, а його серце перетворилося на крижинку. Кай мудрував над плескатими гостробокими крижинами, складаючи з них різні фігури й слова. Проте він ніяк не міг скласти слово, якого йому особливо хотілося – «ВІЧНІСТЬ». Адже Снігова Королева сказала: «Коли ти складеш це слово, то станеш сам собі господар, і я подарую тобі увесь світ і новенькі ковзани». Та це слово ніяк йому не давалося.

Одного дня Снігова Королева полетіла до теплих країв, а Кай залишився сам-один у неосяжній пустельній залі. Він дивився на крижинки і все мудрував, мудрував, аж у нього заболіла голова. Кай наче замер і був такий блідий, мовби геть перетворився на крижинку. І саме в цей час у величезну браму палацу входила Герда. У брамі її зустріли буйні вітри, які – о диво! – раптом затихли і лягли на землю, мовби схотіли спати.

Дівчинка увійшла до величезної крижаної зали і враз побачила Кая. Герда впізнала його! Вона кинулася йому на шию й закричала:

– Каю! Мій любий Каю! Нарешті я тебе знайшла.

Та Кай сидів тихий, непорушний і холодний.

Тоді Герда заплакала, і її гарячі сльози впали йому на груди. Вони пронизали його до самого серця і розтопили крижану скалку чарівного дзеркала.

Кай поглянув на Герду, і вона заспівала йому про троянди.

Кай раптом заридав. Він ридав так довго й сильно, що скалка дзеркала витекла йому з ока разом зі сльозами. Тоді він упізнав Герду й радісно вигукнув:

– Гердо! Де ж ти так довго була? І де був я сам.

– Як тут зимно! – сказав він і міцно пригорнувся до Герди.

На радощах дівчинка сміялася і плакала водночас. Радість була така велика, що навіть крижинки затанцювали, а коли втомились, то самі склалися в те слово, яке наказала скласти Снігова Королева.

Герда поцілувала Кая в обидві щоки – і вони знову зарум’янилися, поцілувала в очі – і вони заблищали, як її власні. Кай знову став самим собою – бадьорий і веселий. Тепер він геть не боявся повернення Снігової Королеви – його відпускна, написана блискучими крижаними літерами, лежала поруч.

Кай із Гердою вийшли з пустельного крижаного палацу. Вони йшли, тримаючись за руки, й розмовляли про бабусю, про свої троянди, і на їхньому шляху вщухали буйні вітри й виглядало сонце. Коли ж вони дійшли до куща з червоними ягодами, там на них уже чекав північний олень. Кай і Герда вирушили спочатку до фінки, щоб відігрітися в її теплій хатині й довідатися про шлях додому. Тоді поїхали до лапландки. Вона спорядила їм сани, і разом із оленем провела їх до самого лапландського кордону, де вже пробивалася перша зелень. Тут вони всі й попрощалися.

Зацвірінькали перші пташки, дерева вкрилися зеленими бруньками. З лісу, їм назустріч, виїхала дівчина на баскому коні. Дівчина була в яскравій червоній шапочці і з пістолетами за поясом. Це, звичайно ж, була маленька розбійниця. Їй набридло жити вдома, тож вона подалася в мандри.

Дівчина впізнала Герду, а Герда – її. Як же вони зраділи!

– Ич, пройдисвіт! – кивнула на Кая маленька розбійниця. – Не знаю, чи ти вартий того, щоб за тобою бігали аж на край світу!

Але Герда погладила її по щоці й спитала про королевича й королівну.

– Вони поїхали в чужі землі, – сказала мала розбійниця.

– Лісовий крук помер. Його ґава тепер удова й ходить із чорною шерстинкою на нозі, нарікаючи на долю. Але краще розкажи, як ти відшукала оце ледащо.

Тоді Герда з Каем розповіли їй усе як було.

– Сніп-снап-снур-бальсець – ось і казочці кінець! – загиготіла мала розбійниця, потиснула їм руки і пообіцяла провідати їх, якщо коли-небудь завітає в їхні краї.

Вона підострожила коня й помчала у широкий світ.

А Кай із Гердою продовжували свій шлях, тримаючись за руки, і там, де вони проходили, розквітали квіти й зеленіла трава.

Та ось одного ранку вони почули до болю знайомі дзвони і впізнали високі вежі рідного міста. Незабаром вони вже входили в низенькі двері своїх маленьких мансардок і саме тут здивовано зауважили, як вони обоє за цей час підросли.

Переклад з данської Оксани Іваненко

Тема – це те, про що розповідається у творі. Темою казки «Фарбований шакал» є розповідь про шакала, який через чудесний збіг обставин став володарем над звірами.

Ідея художнього твору – провідна думка, сенс, який автор хоче донести до читача. Часто таких сенсів у творі є кілька. Наприклад, у казці «Пані Метелиця» їх можна виразити прислів’ями: «Яка робота, така й винагорода» та «Клаптик рідної землі кращий за Соломонові володіння» чи «Краще сухий хліб удома, ніж печеня в чужому краї», адже падчірку, хоч як не було їй добре у пані Метелиці, взяла туга за рідним краєм.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Чому королевич, королівна та маленька розбійниця вирішили допомогти Герді?

2. Об’єднайтеся в групи «помічників Герди» та від їхнього імені поясніть, чому ви вирішили допомогти дівчинці і як саме це зробили. Починайте свою розповідь так: «Я вирішив/вирішила допомогти Герді, бо. »

3. А чому фінка відмовилася допомагати Герді? Що, на її думку, робило Герду сильною?

4. Що запропонувала Снігова Королева Каю? Чому хлопчикові не вдалося самому скласти слово «ВІЧНІСТЬ»?

5. Знайдіть у казці всі випадки, коли сльози впливали на розвиток подій (наприклад, сльози Герди в саду бабусі, яка вміла чаклувати – згадка Герди про Кая тощо). Чи випадково Андерсен вживає цей образ?

6. Чому казка про Кая та Герду розпочинається з історії про дзеркало троля?

7. Розподіліть персонажів казки на позитивних і негативних. Чи є дійові особи, яких важко однозначно віднести до позитивних чи негативних?

8. Займіть позицію. Чому гарні і добрі люди іноді роблять погані вчинки? Чи варто в житті ділити людей на поганих і хороших? Поясніть свою позицію.

9. Пригадайте, що таке тема та основна думка (ідея) художнього твору. Чи зміниться тема і основна думка казки «Снігова Королева», якщо прибрати з неї перший розділ? Чому?

10. Визначте тему та ідею казки «Снігова Королева».

11. Мистецька палітра. Виберіть одну з ілюстрацій до казки «Снігова Королева», наведених у підручнику. Який епізод вона відтворює? Чи вдалося на картині передати події твору? А почуття героїв/героїнь? Перекажіть цей епізод.

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

1. Герої та героїні казки поставлені в умови вибору між добром і злом. Проаналізуйте їхні життєві позиції і заповніть таблицю.

Вибір між добром і злом (вчинок)

Що спонукало до вчинку?

Бабуся, що вміла чаклувати

2. Література і медіа. За допомогою відповідних програм (наприклад, Animaker) спробуйте створити мультфільм за мотивами казки чи намалювати комікс.

1.2. Літературні (авторські) казки

Упродовж багатьох століть народні казки передавалися від покоління до покоління в усній формі. Кожен оповідач та оповідачка додавали до казки нові фрагменти або деталі, а про деякі могли й забувати. Такі казки, як ви вже знаєте, не мають авторства і називаються народними. Народні казки стали джерелом натхнення багатьох письменників та письменниць, які складали власні художні твори. Так з’явилися літературні казки.

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

Пригадайте авторів/авторок своїх улюблених казок і створіть інфографіку з пунктами:

• Смайликами позначте, наскільки вам сподобалася кожна казка.

Інформаційна графіка або інфографіка — це графічне візуальне відображення інформації, відомостей або знань.

Теорія літератури

Неможливо уявити наше дитинство без казок братів Грімм, Шарля Перро, Ганса Крістіана Андерсена, Олександра Пушкіна, Астрід Ліндгрен та інших письменників та письменниць.

Казки, у яких є автор, називаються літературними або авторськими. На відміну від народних, літературні казки записуються в момент створення і зберігають ім’я свого автора. Сюжети для своїх казок письменники беруть з усної творчості свого народу або вигадують самостійно.

Титульна сторінка збірника «Казки матінки моєї Гуски. » Видання 1842 р.

Перші літературні казки («Спляча красуня», «Червона Шапочка», «Кіт у чоботях» та інші) були написані в XVII столітті на сюжети французьких народних казок Шарлем Перро й увійшли до його збірника «Казки матінки моєї Гуски, або Історії і казки минулих часів із повчаннями». Незабаром літературні казки з’явилися і в інших країнах.

1.2.1. Ганс Крістіан Андерсен (1805-1875). «Снігова королева»

Вирушаймо до Данії!

• Прокоментуйте знайомі вам символи Данії.

• Розкажіть, що ви знаєте про данців.

• Чи читали ви казки данських авторів/авторок?

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

Ганс Крістіан Андерсен (1805-1875) — данський письменник, казкар, автор відомих у всьому світі казок «Непохитний олов’яний солдатик», «Гидке каченя», «Снігова королева», «Дюймовочка», «Дівчинка із сірниками», «Принцеса на горошині» та інших. Казки Андерсена перекладені більш ніж 150 мовами світу, вони стали основою для численних екранізацій, мультфільмів, театральних постановок, балетів тощо.

К. Блох. Портрет Ганса Крістіана Андерсена, 1869 р.

Україна і світ

Ганс Крістіан Андерсен залишив помітний слід в українській культурі: його творчість захопила чимало українських письменників, які зайнялися літературним казкарством і перекладом казок. Окрім того, покоління українських художників, кінематографів, мультиплікаторів та видавців надихалися казками Андерсена.

1979 року до Особливого почесного списку Ганса Крістіана Андерсена» (Special Hans Christian Andersen Honor List) вписано ім’я Всеволода Нестайка та його книжку «Тореадори з Васюківки»

Українською мовою твори Андерсена перекладали Юрій Федькович, Михайло Старицький, Марія Грінченко, Оксана Іваненко, Галина Кирпа, Ольга Сенюк та інші.

Казку Ганса Крістіана Андерсена «Снігова королева» написано 1844 року та опубліковано рік по тому. На відміну від інших казок, що брали за основу фольклор та традиції інших народів, ця історія народилася в уяві автора.

ІНТЕРНЕТ-СКАРБНИЧКА

• Перегляньте освітній відеоролик «Ганс Крістіан Андерсен». Розкажіть, що нового ви дізналися про письменника. За результатами роботи запропонуйте 1-2 поради для доповнення статті підручника про казкаря.

ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ

СНІГОВА КОРОЛЕВА

Ну так, почнемо! Коли ми дійдемо до кінця цієї історії, ми знатимемо більше, ніж зараз.

Так ось, жив один лютий чорт. Він був дуже лютий, він був сам сатана! Якось він був у дуже хорошому настрої, тому що зробив собі дивне дзеркало. Це дзеркало мало незвичайну властивість — усе хороше і прекрасне зменшувалося в ньому до неможливого, а все негідне і погане виступало чіткіше і здавалося ще гіршим.

Чудові краєвиди виглядали в ньому вареним шпинатом, а найкращі люди — потворами, або здавалося, що вони стоять на головах і в них нема животів. Обличчя робилися такі перекривлені, що їх не можна було пізнати, а якщо в кого було ластовиння — воно розпливалося на весь ніс або рот.

— Це надзвичайно весело! — сказав чорт.

Коли людині спадало щось хороше на думку, у дзеркалі з’являлась жахлива гримаса, і сатана реготав, радіючи із цієї майстерної вигадки.

Усі, хто відвідував школу чорта, — а в нього була своя, чортівська школа, — розповідали скрізь про дзеркало, як про якесь чудо. «Лише тепер можна побачити, — казали вони, — якими є насправді весь світ і всі люди».

Вони всюди бігали із цим дзеркалом, і нарешті не залишилося жодної країни, жодної людини, що не відбилися б спотвореними в дзеркалі. Тоді учні чорта захотіли полетіти на небо і там повеселитися. Чим вище вони підносилися, тим більше дзеркало кривилося; вони ледве тримали його. Вони підносилися вище та вище, і раптом дзеркало так затремтіло від жахливої гримаси, що вирвалося з рук, упало на землю і розбилося на тисячу мільйонів, більйонів і ще більше скалок. І ці скалки наробили ще більше нещастя, ніж саме дзеркало. Деякі з них, завбільшки як піщинка, літали скрізь по світу і якщо потрапляли в око людині, там і залишалися. Людина з такою скалкою в очах бачила все навиворіт або тільки найгірше, бо кожна скалочка мала ту ж силу, як і ціле дзеркало. Деяким людям крихітна скалочка дзеркала потрапляла в серце, — і це було найжахливіше: серце перетворювалося на маленьку крижинку. Одні скалки були такі великі, що їх можна було вставляти у вікна, але крізь ці шибки не варто було дивитись на своїх друзів. Інші скалки ішли на окуляри, і біда була тій людині, яка надівала їх, щоб краще бачити і мати вірну думку про те, що є перед очима. Чорт сміявся так, що от-от міг луснути, і радів, наче його приємно лоскотали.

А по світу літало ще багато скалок дзеркала.

Оповідання друге

ХЛОПЧИК ТА ДІВЧИНКА

У великому місті, де так багато людей та будинків, що не вистачає місця, аби кожен міг відгородити собі невеличкий садок, і тому задовольняється лише кімнатними квітами в горщиках, — жило двоє маленьких дітей. Але вони мали садок більший за горщик для квітів! Вони не були братом і сестрою, та любили одне одного, як брат і сестра, їхні батьки жили в мансардах двох суміжних будинків. Там, де майже сходилися дахи обох будинків і між дахами йшли дощові ринви, виглядали маленькі віконечка. Ступнувши з якого-небудь віконечка на ринву, можна було опинитися коло вікна сусідів. Батьки мали великі дерев’яні ящики, і в них росла зелень для страв та кущики троянд, у кожному ящику по одному. Кущики чудово розростались. Якось батьки вирішили поставити ці ящики впоперек ринв, ніби дві грядки квітів виросли між вікнами. Горох спускався з ящиків униз, а троянди простягали довгі гілочки, що заглядали у вікна і перепліталися між собою. Це нагадувало тріумфальну арку з квітів та листя. Ящики були дуже високі; діти знали, що лазити на них не можна. Але батьки часто дозволяли хлопчикові і дівчинці ходити в гості одне до одного по даху і сидіти на маленькій лавочці під трояндами. Там вони так чудово гралися!

Ілюстрація Н. Гольц

Узимку ці розваги припинялися. Вікна зовсім замерзали; але тоді діти нагрівали мідні гроші коло печі і прикладали до замерзлих вікон, відразу з’являлося чудове віконечко, таке кругле-кругле, і звідти визирало миле, ласкаве очко. Це виглядали зі своїх вікон маленькі хлопчик і маленька дівчинка.

Хлопчика звали Кай, дівчинку — Герда.

Улітку вони могли одним стрибком опинитися в гостях одне в одного, а взимку треба було спочатку спуститися на багато-багато східців униз, а потім зійти на стільки ж східців угору.

Ілюстрація В. Єрка

— Це білі бджілки рояться! — сказала стара бабуся.

— А в них також є своя Снігова Королева? — питав хлопчик, бо він знав, що у справжніх бджіл є одна головна бджола.

— Є в них! — відповіла бабуся. — Вона літає там, де найгустіше сніжинок. Вона більша від усіх і ніколи не лишається на землі, а відлітає в чорну хмару. Інколи ночами пролітає вона вулицями міста і заглядає в вікна, от вони від того і вкриваються крижаними візерунками, як квітами.

— Еге, ми це бачили! — казали діти і гадали, що це правда.

— А може Снігова Королева зайти сюди? — спитала якось дівчинка.

— Нехай спробує! — сказав хлопчик. — Я її посаджу в теплу піч, і вона розтане!

Але бабуся погладила його по голові і почала розповідати щось інше.

Увечері, коли Кай був дома і майже зовсім роздягся на ніч, він зліз на стілець коло вікна і подививсь крізь маленьку дірочку в шибці. За вікном літали сніжинки, і одна з них, найбільша, упала на краєчок ящика з квітами. Сніжинка раптом почала рости все більше і більше і стала нарешті молодою жінкою, закутаною в найтонший білий серпанок, зітканий із мільйонів зірчастих сніжинок. Жінка була така прекрасна та ніжна, але зі криги, з сліпучої, іскристої криги. І все-таки жива. Очі блищали, як дві ясні зірки, але не було в них ні спокою, ні тепла. Вона кивнула хлопчикові і поманила його рукою. Хлопчик злякався і зіскочив зі стільця; ніби велика птиця майнула надворі повз вікно.

Другого дня був славний мороз, а потім настала відлига і незабаром наступила весна — сонце світило, зелень витикалася із землі, ластівки мостили гнізда, у кімнатах відчинили вікна, і діти сиділи знову у своєму маленькому садку на даху високо над усіма поверхами.

Троянди цвіли цього літа чудово, як ніколи! Дівчинка навчилася співати пісеньку, у якій теж говорилося про троянду. Вона співала її хлопчикові, думаючи про свої троянди, і він підспівував їй.

Діти тримали одне одного за руки, цілували троянди, дивилися на сонечко і розмовляли з ним. Які стояли прекрасні літні дні, як добре було під кущами ароматних троянд, що, здавалося, вічно цвістимуть і ніколи не пов’януть!

Кай і Герда сиділи і розглядали книжку з малюнками — звірами та пташками. Великий годинник на башті продзвонив п’ять разів.

— Ай! — раптом скрикнув хлопчик. — Мене щось кольнуло в серце, і щось упало в око!

Дівчинка обняла його за шию; він кліпав очима. Ні, нічого не було видно в оці.

— Я думаю, вже випало! — сказав він. Але в тому й справа, що ні, не випало. То були скалочки, які відскочили від дзеркала, чарівного дзеркала сатани. Ми пам’ятаємо, що все велике й хороше здавалося в ньому нікчемним і гидким, а все зле і погане — ще чіткішим. Бідний Кай! Скалочка попала прямо в серце. Воно мусило перетворитися на крижинку. Біль уже минув, але скалки залишилися.

— Чого ти плачеш! — спитав він. — Ти тепер така негарна! Зі мною нічого не трапилося! Фу! — закричав він. — Цю троянду точить черв’як! Дивись! А ця зовсім крива! Ні, справді, це зовсім погані троянди. Не кращі за ящики, у яких стирчать! — І він, штовхнувши ногою ящики, вирвав обидві троянди.

— Кай, що ти робиш? — закричала дівчинка. А він, побачивши її переляк, вирвав ще одну, стрибнув у своє вікно і втік від маленької милої Герди.

З того дня, коли вона приносила книжки з малюнками, він їй казав, що це годиться лише для немовлят. Розповідала що-небудь бабуся — він присікувався до кожного слова. Та хіба тільки це! Він дійшов до того, що надівав її окуляри і розмовляв так самісінько, як вона, і це смішило людей! А незабаром Кай вивчився передражнювати й мову і ходу всіх сусідів. Усе, що було в них нехорошого, всі їхні хиби він умів виставити напоказ, і люди казали:

— Що за голова в цього хлопця!

А причиною цьому були скалки дзеркала, що потрапили йому в око і в серце. Він дражнив навіть маленьку Герду, яка любила його від щирого серця. Його розваги зробилися зовсім інакші, ніж раніше, вони стали зовсім незвичайні.

Якось узимку, коли випав сніг, він прийшов до Герди з великим збільшувальним склом і підставив під сніжинки полу своєї синьої курточки.

— Подивись у скло, Гердо! — сказав він.

Кожна сніжинка під склом здавалась далеко більшою, ніж насправді, і нагадувала розкішну квітку або десятикутну зірку. Це було так дивно!

— Подивись, як майстерно зроблено! — говорив Кай. — Це куди цікавіше, ніж справжні квіти! І яка точність! Жодної нерівної лінії! Якби вони тільки не танули!

Трохи згодом Кай прийшов у великих рукавицях з санками на спині й гукнув Герді прямо в вухо:

— Мені дозволили кататися на великому майдані із іншими хлопцями! — І втік.

Там, на майдані, найхоробріші хлопчаки прив’язували свої санки до селянських саней і таким чином могли проїхати досить далеко. Було дуже весело. У розпалі розваг на майдані з’явилися великі сани, пофарбовані в білий колір. У них сиділа людина в хутряній білій шапці, закутана в білу хутряну шубу. Сани об’їхали двічі навколо майдану. Кай швидко прив’язав до них свої сани і поїхав. Великі сани мчали все швидше й швидше, а потім завернули з майдану у провулок. Людина в санях повернулася і дружньо кивнула Каю, ніби знайомому. Кай кілька разів хотів відв’язати свої санки, але людина в шубі все кивала йому дружньо, і він їхав далі. Ось вони виїхали за міську браму. Сніг повалив раптом іще дужче. Стало зовсім темно, хлопчик не бачив навіть своєї простягнутої руки. Він хотів скинути мотузок, яким зачепився за великі сани, але його санчата ніби приросли до них і так само вихором летіли далі й далі.

Ілюстрація Н. Гольц

Кай голосно закричав — ніхто не почув його. А сніг падав, і сани мчали, поринаючи в заметах, стрибаючи через тини та рівчаки. Кай весь тремтів, хотів гукнути на допомогу своїх батьків, але в голові у нього була лише одна таблиця множення.

Снігові пластівці все росли, росли і, нарешті, зробилися як великі білі кури. Раптом вони розлетілися на всі боки, великі сани зупинилися, і людина в сніговій шапці та шубі встала. Шуба й шапка на ній були зі снігу — це була жінка висока, струнка, сліпучо-біла.

— Ми добре покаталися! — сказала вона. — Але ти зовсім замерз. Залазь у мою шубу!

І вона посадила хлопчика до себе в сани і загорнула своєю шубою. Кай ніби опустився у сніговий замет.

— Ти все ще мерзнеш? — спитала вона і поцілувала його в лоб. О, поцілунок її був холодніший за кригу! Він пройняв його наскрізь, аж до серця, а воно ж і без того було наполовину крижаним. Йому здалося, що от-от він помре. Та тільки одну мить — далі, навпаки, стало легше, Кай перестав зовсім мерзнути.

— Мої санки! Не забудь моїх санок! — було перше, про що він подумав і крикнув. Санки міцно прив’язали до спини однієї з білих курок, яка полетіла за великими саньми. Снігова Королева ще раз поцілувала Кая, і він забув і Герду, і бабусю, і всіх удома.

— Ну, більше я тебе не цілуватиму, — сказала вона, — бо інакше ти помреш!

Кай глянув на неї. Вона була така прекрасна! Розумнішого, чарівнішого обличчя він не міг собі уявити. Тепер вона не здавалася йому більше крижаною, як тоді, коли з’явилася за вікном і кивала йому. Тепер усе в ній здавалось йому довершеністю. Він зовсім не боявся її. Він розказав їй, що знає всі чотири дії арифметики, навіть із дробами, знає, скільки в кожній країні квадратних миль і скільки жителів, а вона на все тільки усміхалась. Тоді йому здалося, що насправді він знає досить мало, і Кай глянув угору в безмежний повітряний простір. Раптом Снігова Королева злетіла з ним на чорну хмару. Буря вила і стогнала, ніби співала старовинні пісні. Вони летіли над лісами та озерами, над морем і твердою землею. Під ними дули холодні вітри, вили вовки, над ними літали з криком чорні ворони, а високо вгорі світив місяць, великий та ясний. На нього дивився Кай усю довгу-довгу зимову ніч. Удень він спав коло ніг Снігової Королеви.

Оповідання третє

САДОК ЖІНКИ, ЯКА ЗНАЛА ЧАРИ

Що ж трапилося з маленькою Гердою, коли Кай не повернувся? І де він? Ніхто не знав цього, ніхто не міг дати відповіді. Хлопчики розповідали тільки, що бачили, як він прив’язав санки до великих розкішних саней, які потім завернули у провулок і виїхали за браму міста. Ніхто не знав, де він тепер.

Багато сліз було пролито за ним. Гірко й довго плакала Герда. Нарешті вирішили, що Кай помер; може, потонув у річці, що протікала близько коло міста. О, як довго тяглися сумні зимові дні.

Ілюстрація Н. Гольц

Та ось прийшла весна з теплим сонячним промінням.

— Кай помер і більше не повернеться! — сказала Герда.

— Не вірю! — відповів сонячний промінь.

— Він помер і більше не повернеться! — повторила вона ластівкам.

— Не віримо! — відповіли вони.

Тоді сама Герда перестала цьому вірити.

— Я взую свої нові червоні черевички, — сказала вона якось уранці, — ті, яких Кай ні разу не бачив, і піду до річки спитати про нього.

Було дуже рано. Вона поцілувала бабусю, яка ще спала, взула червоні черевички і побігла сама-самісінька за місто, прямо до річки.

Ілюстрація В. Єрка

— Це правда, що ти взяла мого маленького товариша? Я подарую тобі мої червоні черевички, якщо ти віддаси мені його назад.

І дівчинці здалося, що хвилі якось дивно кивають їй. Тоді вона скинула свої червоні черевички, найдорожчу річ, яка в неї була, і кинула їх у річку. Але черевички впали якраз коло берега, і хвилі відразу винесли їх на землю. Ріка ніби не хотіла брати у дівчинки її найдорожчу річ, бо не могла повернути їй Кая. А дівчинка подумала, що кинула черевички не досить далеко, влізла в човен, який гойдався в комишах, стала на краєчок корми і знову кинула черевички в воду. Човен не був прив’язаний і відштовхнувся від берега. Дівчинка хотіла швидше вистрибнути на землю, але, поки пробиралася з корми на ніс, човен відійшов уже далеко від берега і швидко поплив за течією.

Герда дуже перелякалась, почала плакати і кричати, але ніхто, крім горобців, не чув її. Горобці ж не могли перенести її на землю, вони тільки летіли за нею вздовж берега і, ніби бажаючи її втішити, цвірінчали: «Ми тут! Ми тут!»

Човен плив за водою далі й далі. Герда сиділа смирно в самих панчішках, її червоні черевички пливли за човном, але не могли наздогнати.

Обидва береги ріки були дуже красиві. Цвіли чудові квіти, стояли високі розлогі дерева, на луках паслися вівці та корови. Але ніде не видно було жодної людини.

«Може, річка несе мене до маленького Кая!» — подумала Герда, повеселішала, підвелася на ніжки і довго милувалася гарними зеленими берегами. Аж ось вона припливла до великого вишневого садка, у якому стояла маленька хатинка під солом’яною стріхою з дивними червоними і блакитними віконцями. Перед дверима виструнчились два дерев’яні солдати і віддавали рушницями честь усім, хто проходив мимо. Герда гукнула їм — вона думала, що солдати живі. Але, звичайно, вони нічого не відповіли. Човен підплив зовсім близько, трохи не до самого берега.

Дівчинка гукнула ще голосніше. З хатинки вийшла, спираючись на костур 1 , стара-престара бабуся у великому солом’яному капелюсі, на якому були намальовані дивні квіти.

1 Костур — палиця, ціпок із загнутим кінцем.

— Ах, бідна маленька дитинка! — сказала стара. — Як це ти потрапила на таку велику річку і запливла так далеко?

Із цими словами бабуся зайшла у воду, зачепила костуром човен, притягла його до берега і висадила Герду

Герда дуже зраділа, що опинилася на землі, хоча трошки й побоювалася старої.

— Ну ходімо, розкажеш мені, хто ти така і як сюди дісталась! — сказала бабуся.

Герда почала про все їй розповідати, а бабуся похитувала головою і повторювала: «Хм, хм!». От дівчинка скінчила і спитала бабусю, чи не бачила вона Кая. Та відповіла, що він ще не проходив тут, але, напевне, йтиме, так що дівчинці нема чого сумувати — хай краще покуштує вишень та подивиться на квіти в саду, вони кращі, ніж намальовані в якій завгодно книжці з малюнками, і кожна з квіток уміє розповідати казки. Тут бабуся взяла Герду за руку, повела до себе в хатинку і замкнула двері на ключ.

Вікна були високо від підлоги і всі різнокольорові — червоні, блакитні, жовті, тому сама кімната світилася дивним різнобарвним світлом.

На столі стояла корзина зі стиглими вишнями, і Герда могла їсти їх досхочу. Поки вона їла, бабуся розчісувала їй волосся золотим гребінцем. Волосся кучерявилось і оточувало золотим сяйвом свіженьке, кругле, як троянда, личко.

— Давно вже я хотіла мати таку милу маленьку дівчинку! — сказала бабуся. — Ото побачиш, як добре ми заживемо з тобою.

І чим довше вона чесала кучері дівчинці, тим більше забувала Герда свого названого братика Кая. Стара жінка вміла чарувати. Але вона не була лихою чарівницею. Вона чарувала тільки трошки, для розваги, а зараз їй дуже захотілося лишити Герду в себе. Тому вона пішла в садок, торкнулася своїм костуром усіх троянд, і ті, як стояли розквітлі й пишні, так і опустилися глибоко-глибоко в землю, і сліду від них не стало. Бабуся боялась, що Герда, побачивши троянди, згадає про свої, а потім про Кая і втече від неї.

Зробивши свою справу, бабуся повела Герду у квітник. Які пахощі, яка розкіш! У цілому світі не могли б відшукати книжки з малюнками, барвистішими і прекраснішими за цей квітник. Герда стрибала від задоволення і гралась між квітів, поки сонце не сіло за високими вишневими деревами. Тоді бабуся поклала її в гарненьке ліжечко із червоними шовковими подушками, набитими блакитними фіалками. Дівчинка заснула, і їй снилися чудові сни.

Другого дня Герді знову дозволили гратися серед квітів на сонечку Так минуло багато днів. Герда знала кожну квіточку, та хоч їх було й багато, їй все-таки здавалося, що якоїсь не вистачає. Але якої?

Одного ранку вона сиділа і розглядала солом’яний капелюх бабусі, на якому були намальовані квіти. Найкращою серед них була троянда, — бабуся забула її стерти, коли загнала інші живі троянди під землю. От що значить неуважність.

— Як, тут нема троянд? — скрикнула Герда і побігла шукати їх по клумбах. Шукала, шукала і не знайшла жодної!

Тоді дівчинка сіла на землю й заплакала. Теплі сльози впали якраз на те місце, де стояв раніше один із кущів троянд. Як тільки сльози змочили землю — вмить з неї виріс кущ, такий же свіжий, квітучий, як і раніше.

Герда обняла його, поцілувала троянди і раптом згадала про ті чудові троянди, що цвіли у неї вдома, а разом з ними і про Кая.

— Ой, як я забарилася! — сказала дівчинка. — Адже мені треба шукати Кая! Чи не знаєте ви, де він? — спитала вона у троянд. — Чи ви вірите тому, що він умер і не повернеться більше?

— Він не вмер! — сказали троянди. — Адже ми були під землею, куди йдуть усі померлі, але Кая між ними нема.

— Дякую вам! — сказала маленька Герда і пішла до інших квітів, заглядала в їхні чашечки й питала: «Чи не знаєте ви, де Кай?»

Але кожна квітка грілася на сонечку і думала тільки про свою власну казку або історію, їх наслухалася маленька Герда багато, але жодна з квіток не сказала ні слова про Кая.

І вона побігла на кінець садка. Хвіртка була зачинена на засув. Але Герда так довго смикала заіржавілий засув, що він піддався, хвіртка відчинилася, і дівчинка так, як була босоніж, побігла шляхом.

Разів зо три вона оглянулася назад, але ніхто не гнався за нею. Нарешті, дівчинка втомилася, сіла на камені й поглянула навкруги: літо вже минуло, настала пізня осінь, а в чарівному садку бабусі, де завжди сяяло сонце і цвіли квіти всіх часів року, цього й не було помітно.

— Ой, як же я забарилася! Уже осінь надворі. Ні, спочивати не можна! — сказала маленька Герда і знову рушила в путь.

Ой, як втомилися і нили її маленькі ніжки. Як холодно та вогко було навколо. Довге листя на вербі зовсім пожовкло, туман сідав на нього великими краплинами і стікав, немов дощ, на землю. Листя падало одне за одним. Лише терен стояв, укритий ягодами, але такими терпкими!

Яким же сірим, сумним здавався цілий світ!

Оповідання четверте

ПРИНЦ І ПРИНЦЕСА

Герді знову довелося сісти перепочити. На снігу прямо проти неї стрибнув великий ворон. Він довго-довго дивився на дівчинку, киваючи їй головою, і нарешті, заговорив:

Краще вимовити людською мовою не вмів, але, видно, бажаючи дівчинці добра, спитав її, куди це вона бреде по світу сама-самісінька. Слова «сама-самісінька». Герда зрозуміла дуже добре і відчула відразу все їхнє значення.

Ілюстрація В. Єрка

Вона розповіла воронові про своє життя і спитала, чи не бачив він Кая.

Ворон замислено похитав головою і сказав:

— Та невже? Справді? — гукнула дівчинка і трохи не задушила ворона поцілунками.

— Спокійніше, спокійніше! — сказав ворон. — Я гадаю, що це був Кай. Але тепер він, напевне, забув тебе зі своєю принцесою.

— Хіба він жив у принцеси? — спитала Герда.

— А от послухай! — сказав ворон. — Тільки мені дуже важко розмовляти по-вашому. От якби ти розуміла воронячу мову, я б тобі розповів про все далеко краще.

Ілюстрація Л. Іванової

— Ні, цього мене не вчили! — мовила Герда. — Моя бабуся — та все розуміє і теж, напевне, вміє розмовляти цією мовою.

— Ну нічого! — сказав ворон. — Розповім, як зумію, хоч і погано.

І він розповів про все, що тільки знав.

— У цій країні, де ми зараз з тобою сидимо, є принцеса, така розумна, що й сказати не можна. Вона прочитала всі газети на світі і вже забула все, що прочитала, — отака розумна! Нещодавно сиділа вона на своєму троні, а це, між іншим, як кажуть, не так уже приємно, і почала наспівувати пісеньку: «Чом мені не вийти заміж?»

«А й насправді», — подумала вона і вирішила вийти заміж. Але вона хотіла мати чоловіка, який би зумів підтримати розмову, коли з ним заговорять, а не такого, що вміє тільки пишатися, бо це дуже нудно. От барабаном скликали всіх придворних дам і оголосили бажання принцеси. Усі вони були дуже задоволені. «Це нам до вподоби! Ми й самі недавно про це думали!» — казали вони. Ти можеш повірити кожному моєму слову, — додав ворон, — у мене є наречена, вона гуляє цілком вільно по всьому палацу і все мені розповідає.

Його наречена, звичайно, була також ворона. Адже кожен шукає собі дружину до пари, от і ворон обрав ворону.

Ілюстрація В. Єрка

— Другого дня всі газети вийшли з рамкою із сердечок і з вензелями принцеси. У газетах було оголошено, що кожен молодий чоловік приємної зовнішності може з’явитися в палац і поговорити з принцесою. Того, хто буде триматися цілком вільно, як дома, і буде найкрасномовніший з усіх, принцеса візьме собі за чоловіка.

— Так, так, — повторив ворон, — ти можеш мені повірити, це так само певно, як те, що я тут сиджу. Народ юрбою ринув до палацу. Давка, штовханина! Але ні в кого нічого не вийшло ні першого, ані другого дня. На вулиці всі говорили дуже добре, а тільки-но ступали на поріг палацу і бачили гвардію, усю в сріблі, а на сходах лакеїв у золоті, великі освітлені зали, — як одразу їх брав острах. От і стоять тоді перед троном, де сидить принцеса, і не можуть нічого вимовити, тільки повторюють останнє слово, що сказала принцеса. А їй же зовсім не те було потрібно! Справді, ніби їх всіх обпоювали дурманом! А як тільки вони виходили за ворота, знову могли розмовляти. Від воріт до дверей палацу тягнувся довгий-предовгий хвіст людей, я сам був там і бачив це! — вів ворон далі. — Їм хотілося їсти й пити, але з палацу їм не винесли навіть склянки води. Правда, хто був розумніший, той про запас узяв із собою бутербродів, але не ділився зі своїм сусідом, думаючи про себе: «Хай виглядають охлялими — принцеса не візьме їх».

— Ну а Кай, маленький Кай? — спитала Герда. — Коли ж він прийшов? Був і він у натовпі?

— Чекай, чекай! Тепер ми саме дійшли до нього. Це було на третій день. З’явився невеликий чоловік, а ні в кареті, а ні верхи, а просто прийшов пішки, і просто у палац! Його очі блищали, як твої. Волосся у нього було довге, але одягнений він був бідно.

— Це Кай! — зраділа Герда. — Так, я знайшла його! — і вона заплескала в долоні.

— За спиною у нього була невеличка торбинка! — продовжував ворон.

— Ні, це, напевне, були його саночки, — сказала Герда, — він пішов з дому із саночками.

— Можливо, мовив ворон, — я не роздивився як слід. Але я добре знаю від моєї нареченої, що, зайшовши в палац і побачивши гвардію у сріблі, а на сходах лакеїв у золоті, він анітрішечки не збентежився, кивнув їм головою і сказав: «Нудно, напевне, стояти на сходах, я краще піду в кімнати!» Таємні радники і генерали ходили босоніж, розносячи золоті блюда, та це його не турбувало.

— Це напевне Кай! — скрикнула Герда. — Я знаю, у нього були чоботи. Я сама чула, як вони рипіли, коли він приходив до бабусі.

— Так, вони рипіли здорово! — продовжував ворон. — Зовсім сміливо підійшов він до принцеси, яка сиділа на Перлині, завбільшки з веретено, а всі придворні дами зі своїми фрейлінами 1 , і фрейліни цих фрейлін, і всі кавалери зі своїми камердинерами, і камердинери цих камердинерів, і їхні хлопчики-служники стояли навколо. Чим далі хто стояв від принцеси і ближче до дверей, тим пихатіше тримався. На хлопчика-служника, який завжди носить пантофлі 2 , й дивитись не можна було, такий гордий стояв він на дверях.

1 Фрейліни — дівчата-дворянки, які складають почет цариці, принцесі.

2 Пантофлі — м’які кімнатні туфлі.

— Це все, напевне, було дуже страшно, — сказала Герда. — А Кай, він сподобався принцесі?

— Він із нею розмовляв так гарно, як я, коли говорю по-воронячи. Це я чув від моєї нареченої. Він тримався вільно і дуже мило. Він заявив, що прийшов не сватати, а тільки послухати мудрі розмови принцеси. Ну і от вона йому сподобалася, і він їй також.

— Так, це напевне, був Кай! — сказала Герда. — Він такий розумний, знає усі чотири дії арифметики, навіть із дробами. Ах, проведи ж мене швидше в палац!

— Це легко сказати! — відповів ворон. — Але як це зробити? Стривай, я пораджусь із моєю нареченою. Вона вже щось придумає і скаже нам. Ти думаєш, що тебе так просто пустять у палац? Аякже, таким маленьким дівчаткам, як ти, не дозволяють туди й заходити.

— Мене пустять! — мовила Герда. — Якби Кай почув, що я тут, він одразу прибіг би за мною.

— Почекай мене тут коло парканчика, — сказав ворон, кивнув головою і полетів.

Ворон повернувся пізно ввечері.

— Кра! Кра! — закаркав він. — Моя подруга посилає тобі тисячу привітань і оцю маленьку паляничку, — вона взяла її на кухні. Там їх багато, а ти, напевне, голодна. Ну, це неможливо, щоб тебе впустили в палац, ти ж босоніжка. Гвардійці в сріблі і лакеї в золоті цього не дозволять. Але ти не плач. Ти будеш там. Моя подруга знає, як пройти в спальню принцеси із чорного ходу, і знає, де дістати ключ.

Вони пішли садом, довгими алеями, де падало пожовкле листя одне за одним. Коли всі вогні в палаці погасли, ворон провів дівчинку в маленькі напіввідчинені двері.

О, як билося серце Герди від страху і палкого бажання побачити Кая! Дівчинка ніби збиралася зробити щось лихе, а вона ж тільки хотіла взнати, чи живий її маленький Кай. Так, він повинен бути тут! Герда так живо уявляла собі його розумні очі, довге волосся, усмішку. Як він усміхався їй, коли вони, бувало, сиділи поряд під кущами троянд! А як зрадіє він тепер, коли побачить її, почує, який довгий шлях пройшла вона ради нього, дізнається, як сумували за ним усі рідні. Ах, вона відчувала і радість і страх!

На шафі горіла лампочка, а на підлозі сиділа ручна ворона й озиралася на, всі боки. Герда вклонилася їй, як учила робити її бабуся.

— Мій наречений розповів мені про вас стільки хорошого! — сказала ручна ворона. — «Повість вашого життя», як це звуть, теж дуже зворушлива. Чи не можете ви взяти лампу, а я піду вперед. Ми підемо прямо і нікого тут не зустрінемо.

— А мені здається, хтось іде за нами! — сказала Герда, і в ту же хвилину повз неї пролетіли якісь тіні: коні з розпущеними гривами, мисливці, дами та кавалери верхи.

— Це сни! — сказала ручна ворона. — Тим краще для нас — зручніше буде роздивитися сонних. Я сподіваюся, що, коли ви будете в пошані та честі, ви покажете, що у вас благородне серце.

— Це цілком зрозуміло! — сказав лісовий ворон. Тут вони увійшли в першу залу, всю оббиту рожевим атласом та заткану квітами. Повз дівчину знову пролинули сни, але так швидко, що вона, не встигла роздивитися вершників. Зали були розкішніші одна за одну — просто можна було засліпнути. Нарешті, вони дійшли до опочивальні. Стеля її нагадувала верхів’я величезної пальми з дорогоцінним кришталевим листям. Із середини стелі спускалася товста золота стеблина, на якій висіли два ліжка, що мали форму лілії. Одне було біле, і в ньому спала принцеса, друге — червоне, і в ньому Герда сподівалася знайти Кая. Дівчинка злегка одгорнула одну з червоних пелюсток і побачила темно-русяву потилицю.

О, це був Кай! Вона голосно вигукнула його ім’я і піднесла лампу до його обличчя. Сни із шумом полетіли геть, хлопець прокинувся і повернув голову.

О! Це був не маленький Кай!

Принц був схожий на нього лише з потилиці. З пелюсток білої лілії визирнула принцеса і спитала, що трапилося. Маленька Герда заплакала і розповіла всю свою історію і все, що зробили для неї ворони.

— Ох, маленька бідолашко! — мовили принц і принцеса, а ворон похвалили і сказали, що вони на них не сердяться, але щоб більше ворони так не робили. Проте ворони мусять одержати нагороду.

— Хочете ви літати на волі, — спитала принцеса, — або мати постійну посаду придворних ворон і все те, що залишається на кухні?

Обидві ворони вклонилися і подякували за постійну посаду тому, що подумали про старість. Вони сказали: «На схилі віку добре мати вірний шматок хліба».

Принц підвівся зі свого ліжка і запропонував його Герді. Більше він поки що нічого не міг зробити. Вона склала свої маленькі ручки і подумала: «Які хороші бувають люди і звірі!» Потім заплющила очі й солодко заснула. Сни знову прилинули в опочивальню. Здавалося, вони везли на маленьких саночках Кая, який кивав Герді головою. Але, на жаль, це був лише сон, і все зникло, коли дівчинка прокинулась.

Другого дня її одягли з голови до ніг в оксамит та шовк і пропонували залишитися в палаці і жити з ними, але вона попросила лише маленькі санки з конем і пару чобітків. Дівчинка хотіла знову їхати в далекий світ розшукувати Кая.

Їй дали і чобітки, і муфту, і чудове платтячко, а коли вона попрощалася з усіма, до воріт під’їхала карета з чистого золота. Герб принцеси і принца блищав на ній, як зірка, кучери, лакеї, форейтори 1 , — їй дали і форейторів, — усі були в маленьких золотих коронах. Принц і принцеса посадили її в карету і побажали щасливої дороги. Лісовий ворон, який уже одружився з ручною вороною, проводжав її перші три милі і сидів у кареті поряд із дівчинкою — він не міг їхати, сидячи спиною до коней. Ручна ворона стояла на дверях і махала крилами.

1 Форейтори — передні вершники на конях.

Ілюстрація Н. Гольц

У кареті було повно пряників і кренделів, а в ящик під сидіння поклали фрукти і горіхи.

— Прощавай! Прощавай! — кричали принц і принцеса, і Герда заплакала, і ворон також. Так проїхали вони перші три милі. Тут і ворон попрощався з дівчинкою. Це була тяжка розлука. Ворон злетів на дерево і махав своїми чорними крилами доти, доки карета, блискуча, як сонце, зникла з очей.

Оповідання п’яте

МАЛЕНЬКА РОЗБІЙНИЦЯ

Вони їхали темним лісом, карета світила, наче ліхтар, і засліпила очі розбійникам, а вони цього не стерпіли.

— Золото! Золото! — закричали вони, кинулись на карету, схопили коней, убили маленьких служників та кучера і витягли з карети Герду.

— Яка ситенька, яка маленька, напевне, горішками відгодована! — сказала стара розбійниця з довгою колючою бородою і волохатими бровами, що насунулись на очі.

— Жирненька, як молоденький баранчик! Яка ж це вона на смак?

І вона витягла гострий блискучий ніж. Це було жахливо!

— Ай! — закричала вона раптом, її вкусила за вухо власна донька, що сиділа у неї за спиною і була така свавільна та дика, просто страх!

— Ах ти жахливе дівчисько! — закричала мати і не встигла убити Герду.

— Вона гратиметься зі мною, — сказала маленька розбійниця, — і віддасть мені свою муфту, своє гарне платтячко і спатиме зі мною в моєму ліжку.

І дівчинка знову так вкусила матір за вухо, що та підстрибнула і закрутилась на одному місці. Розбійники зареготали:

— Ач як танцює зі своїм дівчиськом!

— Я хочу сісти в карету! — закричала маленька розбійниця і одразу здійснила своє бажання, тому що була дуже розбещена й уперта. Вона і Герда сіли в карету і помчали вглиб лісу по пнях та камінні. Маленька розбійниця була така на зріст, як Герда, але дужча за неї, ширша в плечах і смаглява. Очі в неї були чорні, вони дивилися якось сумно. Вона обняла Герду за стан і сказала:

— Вони не вб’ють тебе, поки я на тебе не розсерджуся. Ти принцеса?

— Ні, — сказала Герда і розповіла про все, що їй довелося пережити і як вона любить маленького Кая.

Маленька розбійниця подивилася зовсім серйозно на неї, злегка кивнула головою і мовила:

— Вони не вб’ють тебе, навіть коли я розсерджуся на тебе, — я краще сама уб’ю тебе!

І вона витерла сльози Герді, а потім сховала обидві руки в її гарненьку муфточку, м’яку та теплу.

От карета зупинилася. Вони в’їхали на подвір’я розбійницького замку Він увесь згори донизу потріскався, гайвороння вилітало з великих щілин. Вибігли величезні бульдоги, і здавалось, кожен із них може проковтнути людину. Вони підстрибували високо вгору, але не гавкали. Це їм було заборонено.

Ілюстрація Н. Гольц

Посеред величезної зали, з напівзруйнованими закуреними стінами та кам’яною підлогою, палав вогонь. Дим підіймався до стелі і сам собі шукав виходу. Над вогнем кипів у величезному казані суп, а на рожнах смажилися зайці та кролики.

— Ти спатимеш цю ніч зі мною, коло моїх маленьких звіряток! — сказала розбійницька дівчинка.

Дівчаток нагодували і напоїли, і вони пішли у свій куток, де лежала солома, вкрита килимами.

Вище над ними, на жердинках та перекладинах, сиділо більше сотні голубів. Усі вони, здавалося, спали, але, коли підійшли дівчатка, трохи заворушилися.

— Вони всі мої! — сказала маленька розбійниця, схопила швидко одного і потрусила так, що той замахав крилами. — Поцілуй його! — гукнула вона, сунувши голуба Герді прямо в обличчя. — А ось тут сидять лісові пустуни! — продовжувала вона, показуючи на двох голубів, що сиділи у невеличкій заглибині стіни, за дерев’яними ґратами. — Ці двоє — лісові пустуни! Їх треба тримати замкненими, а то враз полетять. А от мій любий дідуганчик «Бе», — і дівчинка потягла за роги прив’язаного до стіни північного оленя в блискучому мідному нашийнику. — Його теж треба тримати на прив’язі, бо втече. Щовечора я лоскочу його під шиєю моїм гострим ножем, — він дуже цього боїться.

І маленька розбійниця витягла з розколини у стіні довгий ніж і провела ним по шиї оленя. Бідна тварина почала брикатися, а дівчинка зареготала і потягла Герду до постелі.

— Хіба ти спиш з ножем? — спитала її Герда, з острахом дивлячись на цю річ.

— Завжди! — відповіла маленька розбійниця. — Хто знає, що може трапитися. Але розкажи мені ще про маленького Кая і про те, як ти мандрувала по світу.

І Герда розповідала знову все спочатку, а лісові голуби воркотіли вгорі, у своїй клітці; інші голуби вже спали. Маленька розбійниця обняла однією рукою Герду, — в другій у неї був ніж, — і захропіла. Але Герда не могла заплющити очей. Вона не знала, чи вб’ють її, чи залишать живою.

Ілюстрація Н. Гольц

Розбійники сиділи навколо вогню, співали й пили вино, а стара розбійниця перекидалась. О, як страшно було дивитися на це маленькій дівчинці! Раптом лісові голуби сказали:

— Курр! Курр! Ми бачили маленького Кая. Біла курка несла на спині його саночки. Він сидів у санках Снігової Королеви, вони їхали лісом, коли ми ще лежали в гнізді. Вона дихнула на маленьких голуб’ят, і, крім нас двох, усі вмерли. Курр! Курр!

— Що ви там говорите нагорі? — скрикнула Герда. — Куди поїхала Снігова Королева? Ви знаєте про це?

— Вона поїхала, напевне, в Лапландію, — відповіли голуби, — адже там завжди сніг і лід. Спитай у північного оленя, що стоїть на прив’язі.

— Так, там завжди сніг і крига, там так чудово, прекрасно! — сказав північний олень. — Там можна стрибати на волі по величезних, блискучих, крижаних полях, там стоїть літнє шатро Снігової Королеви. Але її найулюбленіший палац коло Північного полюса, на острові, що зветься Шпіцберген.

— О Кай! Маленький Кай! — зітхнула Герда.

— Лежи тихо, — сказала маленька розбійниця, — а то я штрикну тебе ножем.

Вранці Герда розповіла їй, що чула від лісових голубів. Маленька розбійниця серйозно подивилася на Герду, кивнула головою і сказала:

— Ну хай буде так. Хай буде так. А ти знаєш, де Лапландія? — спитала вона у північного оленя.

— Хто ж це може знати краще за мене? — відповів олень, і очі в нього заблищали. Там я народився і виріс, там стрибав по снігових полях.

— Тож слухай! — сказала Герді маленька розбійниця. — Бачиш, усі наші пішли, вдома одна мати, але трохи згодом вона засне. Тоді я дещо для тебе зроблю.

Дівчинка стрибнула з ліжка, обняла матір, смикнула її за бороду і сказала:

— Доброго ранку, мій любий козлику!

А мати нащипала їй ніс так, що він почервонів і посинів, але все це робилося з великої любові.

Коли стара захропла, маленька розбійниця підійшла до північного оленя і сказала:

— Я ще могла б довго розважатися з тобою, бо ти дуже смішний, коли тебе лоскочуть гострим ножем, але нехай вже буде так. Я відв’яжу тебе і випущу на волю. Ти можеш утекти в свою Лапландію, але за це ти мусиш віднести до палацу Снігової Королеви цю дівчинку, там її названий братик. Ти, звичайно, чув, що вона розповідала. Вона говорила досить голосно, а ти завжди підслухуєш.

Північний олень застрибав від радості. Маленька розбійниця посадила на нього Герду, міцно прив’язала її про всяк випадок і підсунула під неї м’яку подушечку, щоб було зручніше сидіти.

— Ну хай вже буде так, — сказала вона далі, — візьми назад твої хутряні чобітки, бо буде холодно. А муфту я вже лишу собі, надто вона гарненька. Проте мерзнути я тобі не дам. Ось материні рукавиці, вони тобі будуть аж по лікті. Засувай в них руки. Ну от, тепер рука у тебе, як у моєї матері.

Герда плакала від радості.

— Терпіти не можу, коли скиглять! — сказала маленька розбійниця. — Тепер тобі треба дивитися весело. Ось на тобі ще дві хлібини й окорок. Ти не будеш голодувати.

І хлібини, й окорок вона прив’язала до оленя. Потім маленька розбійниця відчинила двері, заманила усіх величезних собак у дім, перерізала своїм гострим ножем вірьовку, якою був прив’язаний олень, і сказала йому:

— Ну, біжи! Тільки бережи маленьку дівчинку!

Герда простягла маленькій розбійниці обидві руки у величезних рукавицях і сказала:

Північний олень помчав через пні та каміння лісом, болотами, степами так швидко, як міг. Вовки вили, круки кричали.

— Фум! Фум! — почулося раптом з неба, і воно ніби зачихало вогнем.

— Ось моє рідне північне сяйво! — сказав олень. — Дивись, як світить!

І він побіг далі, не зупиняючись ні вдень, ні вночі. Хліб вони вже з’їли, окорок також і, нарешті, опинилися в Лапландії.

Оповідання шосте

ЛАПЛАНДКА І ФІНКА

Олень зупинився коло жалюгідної хатинки. Дах спускався до самої землі, а двері були такі низенькі, що людям доводилося пролазити в них рачки. Дома була одна стара лапландка, вона смажила при світлі лойового каганця рибу. Північний олень розповів усю історію Герди, але спочатку свою власну, — вона здавалася йому далеко важливішою. А Герда так задубіла від холоду, що й говорити не могла.

— Ох ви, бідолахи! — сказала лапландка. — Вам ще далеко треба бігти. Доведеться пройти миль сто, поки дістанетеся Фінляндії, де Снігова Королева живе на дачі і щовечора запалює блакитні бенгальські вогні. Я напишу кілька слів на сухій рибі-трісці, паперу в мене немає, а ви віднесете її фінці, яка живе в тих місцях і краще за мене навчить, що треба робити.

Ілюстрація В. Єрка

Коли Герда зігрілася, наїлася і напилася, лапландка написала кілька слів на сухій рибі-трісці, наказала Герді добре її берегти, потім прив’язала дівчинку до спини оленя, і той знову побіг.

— Фум! Фум! — знову лунало в повітрі. Цілу ніч спалахувало чудове блакитне північне сяйво. Так добіг олень з Гердою до Фінляндії і постукав у димар фінки — дверей у неї зовсім не було.

Усередині було так жарко, що фінка, маленька жінка, швидко стягла з Герди все плаття, рукавиці й чобітки, — інакше Герді було б надто жарко, — поклала оленю на голову крижинку і почала читати те, що було написано на сухій рибі-трісці. Вона прочитала все з початку до кінця тричі, поки не вивчила напам’ять, і потім сунула тріску в казан із супом. Адже риба ще могла згодитися, а у фінки нічого даремно не пропадало.

Тут олень розповів спочатку свою історію, а потім історію Герди. Фінка кліпала очима, але не казала ні слова.

— Ти дуже мудра жінка! — сказав олень. — Ти можеш зв’язати однією ниткою всі чотири вітри. Коли шкіпер 1 розв’яже один вузол — повіє холодний, розв’яже другий — розгодиниться, а розв’яже третій і четвертий — зніметься така буря, що поламає на трісочки дерева. Чи не даси ти для дівчинки такого напою, що надав би їй силу дванадцяти богатирів? Тоді б вона подолала Снігову Королеву.

1 Шкіпер — тут: командир судна.

— Силу дванадцяти богатирів? — сказала фінка. — Аякже! Хіба це допоможе їй? — Тут вона взяла з полиці великий сувій паперу і розгорнула його. На ньому стояли якісь дивні письмена. Фінка почала читати їх і читала, доки піт не виступив у неї на чолі.

Олень знову почав просити за Герду, а сама Герда дивилась на фінку такими зворушливими, повними сліз очима, що та знову закліпала, відвела оленя в куток кімнати і прошепотіла:

— Маленький Кай справді у Снігової Королеви, але він дуже задоволений і щасливий і думає, що це найкраще місце на світі. А все тому, що в нього в серці і в оці сидять скалки дзеркала, їх треба викинути, інакше він ніколи не буде людиною, і Снігова Королева назавжди матиме над ним владу.

— А ти можеш допомогти чим-небудь Герді, щоб вона стала сильнішою за всіх?

— Я не можу дати їй більше сил, ніж у неї є зараз. Хіба ти не бачиш, яка велика її сила? Хіба ти не бачиш, що їй підкоряються і люди, і тварини? Адже вона боса обійшла пів світу. Не в нас позичати їй сили. Сила — у її серці. Якщо вона сама не зможе пройти у замок Снігової Королеви і вийняти з серця Кая скалки, ми не зможемо й поготів. За дві милі звідси починається сад Снігової Королеви. Віднеси туди дівчинку і спусти коло великого куща, що стоїть на снігу, вкритий червоними ягодами, і хутко повертайся назад.

Із цими словами фінка посадила Герду на спину оленя, і той побіг що було сили.

— Ой, я без теплих чобітків! Ой, я без рукавиць! — закричала маленька Герда, вона згадала про них, опинившись на лютому морозі. Але олень не смів зупинитися, поки не добіг до куща з червоними ягодами. Тут він спустив Герду, поцілував її прямо в губи, і по щоках його побігли великі блискучі сльози. Бідна Герда залишилася одна, на лютому морозі, без чобітків, без рукавиць.

Вона побігла як тільки могла швидко вперед. Назустріч їй линув цілий полк снігових пластівців, але вони не падали з неба, небо було зовсім ясне, і на ньому палало північне сяйво. Ні, вони неслися по землі просто на Герду і, наближаючись, ставали все більші та більші.

Герда згадала великі гарні сніжинки під збільшувальним склом, але ці були далеко більші, страшніші, вони були живі і мали різну форму. Це були передові загони війська Снігової Королеви. Одні нагадували потворних їжаків, другі — стоголових зміїв, треті — товстих ведмежат із настовбурченою шерстю, але всі були блискучо-білі, всі були живі снігові пластівці. Герді було так холодно, що кожен подих відразу перетворювався на густий туман.

Але нам треба подивитись, що ж було в цей час із Каєм. Він і не думав про Герду і найменше про те, що вона йде до нього.

Оповідання сьоме

ЩО БУЛО В ЗАМКУ СНІГОВОЇ КОРОЛЕВИ І ЩО ТРАПИЛОСЯ ПОТІМ

Стіни замку Снігової Королеви збудувала метелиця, вікна й двері пробили буйні вітри. Тут було більше сотні зал, наметених віхолами, найбільша тяглася на багато-багато миль. Північне сяйво освітлювало всі ці зали, і всі вони були такі великі, пустинні, такі крижано-холодні і блискучі! Веселі розваги ніколи не заглядали сюди, ніколи не влаштовувались тут ведмежі бали з танцями під музику завірюхи, бали, на яких білі ведмеді показали б свою грацію та вміння ходити на задніх лапах; тут ніколи не збиралися погуляти в карти; не сходились побазікати за чашкою кави біленькі кумасі-лисички.

Ні, холодно, порожньо і пустинно було завжди в залах Снігової Королеви. Північне сяйво спалахувало і світило так правильно, що можна було точно розрахувати, коли світло збільшиться і коли зменшиться. Посередині найбільшої пустинної безконечної снігової зали було замерзле озеро. Крига тріснула на ньому на тисячу шматків, рівних і правильних, ніби це було навмисне зроблено. Посередині озера на троні сиділа Снігова Королева, коли бувала вдома. Вона казала, що сидить на дзеркалі розуму і що це єдине і найкраще дзеркало на світі.

Маленький Кай зовсім посинів, майже почорнів від холоду, але не помічав цього, — поцілунки Снігової Королеви зробили його нечутливим до холоду, а його ж серце було крижиною. Кай грався плескатими крижинками, складаючи з них різні фігури. Є така гра — складання фігур з дерев’яних дощечок, вона зветься китайською. Кай теж складав різні вишукані фігури, але з крижин, і це називалося «льодова гра розуму». В його очах ці фігури були чудом мистецтва, а складання їх — найважливішою справою. Так йому здавалося тому, що в оці в нього сиділа скалка чарівного дзеркала. Він складав із крижин і цілі слова. Але ніяк не міг скласти слово, яке йому особливо хотілося слово «Вічність».

Снігова Королева сказала йому:

— Якщо ти складеш це слово, ти будеш сам собі володар, і я подарую тобі весь світ і нові ковзани. — Але він ніяк не міг його скласти.

— Тепер я полечу в теплі краї, — мовила якось Снігова Королева. — Подивлюся в чорні казани. — Так вона називала кратери вогнедишних гір Везувія і Етни. — Я побілю їх трохи. Це добре після лимонів і винограду.

І вона полетіла, а Кай залишився один в неосяжній пустинній залі, дивився на крижини і все думав, думав, так що в голові у нього боліло. Він сидів на одному місці такий блідий, непорушний, ніби неживий. Можна було подумати, що він замерз.

У цей час у величезні ворота, що їх пробили буйні вітри, входила Герда. Вітри тут затихли і лягли, ніби захотіли спати. Вона ввійшла у велику пустинну холодну залу — і побачила Кая.

Дівчинка впізнала його, кинулась йому на шию і закричала:

— Каю! Милий мій Каю! Нарешті я знайшла тебе! — Та хлопчик сидів тихий, непорушний і холодний.

Тоді Герда заплакала, її гарячі сльози впали йому на груди, пройшли в саме серце, розтопили крижану кору і скалку чарівного дзеркала. Кай глянув на Герду, і вона заспівала про троянди.

Кай раптом гірко заплакав і плакав так довго й сильно, що скалка витекла з ока разом зі сльозою. Тоді він упізнав Герду і зрадів.

— Гердо! Мила моя Гердо. Де ж це ти була так довго? Де був я сам? — він роззирнувся навколо. — Як тут холодно, пустинно!

І він міцно притулився до Герди. Вона сміялася і плакала від радості. Радість була такою великою, що навіть крижини затанцювали. Герда поцілувала Кая в обидві щоки, і вони знову зажевріли, поцілувала його в очі, і вони заблищали, як її власні, поцілувала його руки й ноги, і він знову став бадьорий і дужий.

Кай із Гердою вийшли з пустинного крижаного замку. Вони йшли й говорили про бабусю, про свої троянди, і на їхньому шляху затихали буйні вітри, виглядало сонце. Коли ж дійшли до куща з червоними ягодами, там уже чекав їх північний олень. З ним була молода олениха, її вим’я було повне молока. Вона напоїла ним Кая і Герду і поцілувала їх у губи.

Кай і Герда поїхали спочатку до фінки, відігрілися в її теплій хатинці і дізналися про шлях додому. Потім поїхали до лапландки. Вона пошила їм нові плаття, полагодила сани і поїхала проводжати. Олень із молодою оленихою теж проводжали їх до самого кордону Лапландії, де вже пробивалася перша зелень. Тут Кай і Герда попрощалися з оленями і з лапландкою.

— Щасливої дороги! — сказали вони їм.

Почали цвірінчати перші пташки, дерева вкрилися зеленими бруньками. З лісу назустріч їм виїхала дівчина на баскому коні, — Герда його впізнала, бо він колись віз її золоту карету. Дівчина була в яскравій червоній шапочці і з пістолетами за поясом. Це була маленька розбійниця, їй набридло вдома, і вона захотіла побувати на півночі, а якщо там не сподобається — і в інших частинах світу. Вона відразу впізнала Герду, а Герда її. Їм обом було дуже радісно.

— Бач, бродяга! — сказала вона Каєві. — Хотіла б я знати, чи вартий ти того, щоб за тобою бігали на край світу!

Але Герда погладила її по щоці і спитала про принца та принцесу.

— Вони поїхали в чужі землі, — відповіла дівчина.

— Лісовий ворон помер. Ручна ворона залишилася вдовою, ходить із чорною шерстинкою на нозі і жаліється на долю. А ти краще розкажи, що було з тобою, як ти його відшукала.

І Герда та Кай розказали їй усе, як було.

— Шніп-шнап-шнуре-басельуре — от і казці кінець! — сказала дівчина і, потиснувши їм руки, обіцяла відвідати їх, якщо коли-небудь заїде в їхні місця. Вона поїхала далі, у далекий світ.

Кай і Герда йшли, тримаючись за руки, і по дорозі, де вони проходили, розквітали квіти, зеленіла трава. Вони побачили високі башти, пізнали велике місто, де вони жили. Вони зійшли знайомими сходами і ввійшли до кімнати, де все було по-старому: і годинник так само йшов «тік-так», і стрілка так само рухалася.

Але, коли Кай і Герда ввійшли в низенькі двері, вони помітили, що за цей час встигли стати дорослими людьми. Троянди цвіли і заглядали з даху у відчинене вікно, там стояли і їхні дитячі стільчики. Кай і Герда сіли кожен на свій і взяли одне одного за руки. Холодну, величну красу володінь Снігової Королеви вони забули, як тяжкий сон.

Так сиділи вони обоє, дорослі, але ще діти, діти серцем, а надворі стояло тепле, радісне літо.

Переклад із данської Оксани Іваненко

ОКСАНА ІВАНЕНКО — українська письменниця, перекладачка, авторка численних оповідань, казок, повістей для дітей та юнацтва.

ОЦІНКИ ТА ОБГОВОРЕННЯ

• 1. Чим заінтригував вас початок казки «Снігова королева»? Чи були у вас якісь передбачення щодо розгортання подій казки, коли ви дізналися, що тролеве дзеркало розбилося?
• 2. Розкажіть, хто з героїв та героїнь казки найбільше вам сподобався і чому. Підтвердіть своє висловлення переказом 2-3 епізодів твору.
• 3. Якими ви уявляєте Герду, Кая, Снігову королеву?

• 4. Прокоментуйте життя Кая і Герди у великому місті на початку твору. Якими були розваги дітей? Чи почувалися вони щасливими? Яким настроєм проникнута розповідь автора?
• 5. Як змінився Кай після того, коли скалки чаклунського дзеркала потрапили йому в око і серце? Уявіть, що відчували при цьому Герда і бабуся, та опишіть їхні переживання.
• 6. Подумайте, чому чари, які подіяли на Кая, були особливо жахливими.
• 7. Виразно прочитайте уривок про те, як Кай потрапив у полон до Снігової королеви (оповідання друге). Упродовж читання передавайте зміни у його настрої.
• 8. Сподіваючись дізнатися хоч щось про Кая, Герда віддає річці свою найдорожчу річ — червоні черевички. Як цей вчинок характеризує дівчинку?
• 9. Що завадило бабусі-чаклунці зробити так, щоб Герда забула про Кая (оповідання третє)?
• 10. Чому королевич, вислухавши історію Герди, поступився їй своїм ліжком (оповідання четверте)?
• 11. Проаналізуйте, чи змінюється ваше ставлення до Кая упродовж твору. Проілюструйте свою відповідь цитатами з казки.

12. Прокоментуйте, як почувалася Герда в пошуках Кая восени і взимку. Чому ж дівчинка полишає добру чаклунку, королевича й королівну, які пропонують їй притулок і піклування?

13. Назвіть, які різні люди і тварини переймаються бідою Герди і допомагають їй. Поясніть, як виявляється в цьому авторське ставлення до героїні казки.

14. Чому Герда виявилася сильнішою, ніж Снігова королева? Знайдіть у тексті казки і процитуйте відповідь на це запитання.

15. Підготуйте виразне читання одного діалогу на вибір:

• Герди і маленької розбійниці (оповідання п’яте),

• Герди і Кая (оповідання сьоме).

• Відтворіть інтонацією характери героїв.

16. Поміркуйте, що в казці є фантастичним, а що — реалістичним. Створіть хмари слів, які допоможуть вам відповісти на це запитання.

Заінтригувати — викликати зацікавленість.

Цитування — наведення невеликого уривка з літературного чи будь-якого іншого друкованого тексту.

• 17. Створіть пам’ятку про те, як поводяться справжні друзі. Поміркуйте, якими рисами та якостями ви володієте.
• 18. Укладіть характеристику улюбленого героя/героїні казки за схемою. Доповніть схему ілюстраціями.

Теорія літератури

Кай, Герда, Снігова королева, бабуся-чаклунка, маленька розбійниця з казки Г.-К. Андерсена «Снігова королева» — це літературні герої та героїні, дійові особи, або персонажі (від лат. persona — особа, маска).

Героями художніх творів можуть бути не тільки люди, а й тварини, вигадані істоти, рослини і навіть предмети. Наприклад, крук, олень, голуби, тролі з літературної казки «Снігова королева»; яблуня і піч з німецької народної казки «Пані Метелиця». Як і люди, вони можуть бути добрими і злими, розважливими і дурними, благородними і нікчемними.

ЦІКАВО ДІЗНАТИСЯ БІЛЬШЕ

Про Ганса Крістіана Андерсена

1. Андерсен народився у бідній родині. Його батько був швець, а мати заробляла тим, що прала білизну. Дід майбутнього казкаря був творчою людиною, займався різьбленням по дереву.

2. Юний Ганс був дуже вразливим хлопчиком. Він знав, що у навчальних закладах його часів до поганих учнів часто застосовували фізичні покарання, тому дуже переживав із цього приводу. Аби убезпечити сина, мати віддала Ганса до благочинної школи, де ставлення до учнів було більш гуманним.

3. Андерсен був великим фантазером, вигадувати власні твори він почав ще в дитинстві. При цьому особливих успіхів у навчанні він не мав.

4. Підлітком Ганс переїхав до Копенгагена — столиці Данії. Він не приховував від батьків, що вирушив за славою. Невдовзі Андерсен почав працювати у Королівському театрі. Там він грав ролі другого плану.

5. Велику популярність Ганс Крістіан Андерсен здобув відразу після виходу першого твору. Він писав оповідання і романи. Але для широкого кола читачів він назавжди залишився найталановитішим казкарем.

6. Письменникові було не до душі, що його відносили до дитячих авторів. Він стверджував, що його історії однаково цікаві як для юних, так і для дорослих читачів.

7. У Данії досі існує легенда про нібито королівське походження Андерсена. Вона сягає корінням в автобіографію казкаря, де описані його розваги з принцем Фрітсом, який потім став королем Данії Фредеріком VII. За словами Андерсена, ця дружба тривала все життя, аж до смерті короля. Довести або спростувати цю легенду досі не вдалося.

8. Пам’ятник Андерсенові в Копенгагені було встановлено ще за життя письменника. Він сам затверджував його проект: великий казкар сидить у кріслі з книжкою в руках.

Пам’ятник Г.-К. Андерсену, Копенгаген. Скульптор Аугусто Собю, 1880 р.

9. За життя Андересен написав близько 170 казок!

10. 2 квітня, у день народження Ганса Крістіана Андерсена, у всьому світі відзначають Міжнародний день дитячої книжки. З 1956 року Міжнародною радою з дитячої книги (ΙΒΒΥ) присуджується Золота медаль до премії Ганса Крістіана Андерсена — це найвища міжнародна нагорода в сучасній літературі. Лауреатів цієї премії вносять до так званого Особливого почесного списку Ганса Крістіана Андерсена.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ СПІВПРАЦІ

• Об’єднайтеся в пари і створіть колаж «Чарівний світ казки “Снігова королева”». Підготуйтеся до його презентації у класі.

Майстер-клас: що це таке і як його проводити

Майстер-клас– це форма навчального процесу, при якій відбувається передача практичного досвіду від викладача до учнів. Вибирається тема, виділяється актуальна проблема, пояснюється теорія щодо вирішення цієї проблеми, даються практичні вправи на закріплення теорії, формується корисна навичка, яку можна повторно застосувати після завершення заняття. Якщо після проведення заходу аудиторія не вчиться чомусь новому, це не майстер-клас – це лекція, розповідь, публічний виступ або щось ще. Фішка майстер-класів у тому, що вони зав’язані на придбанні навички від наставника.

Не існує суворого порядку проведення майстер-класів. Все залежить від складності обраної теми, навичок аудиторії, кваліфікації спікера, умов проведення заходів та інших обставин. Тому в цій статті ми розглянемо схему, яку ви можете взяти за основу першого майстер-класу. У разі потреби дійте на свій розсуд і змінюйте будь-який з зазначених пунктів. Якщо боїтеся виступати перед аудиторією, пройдіть курс ораторського мистецтва, і до майстер-класу організуйте вебінар. Коли майстер-клас завершиться, задумайтеся над створенням повноцінного тренінгу.

Вступна частина та коригування теми виступу

Привітайте аудиторію, розкажіть про свою кваліфікацію та тему майстер-класу. Відразу розкрийте план виступу і опишіть навичку, яку отримає кожен учасник після закінчення заняття. Тут же можна сказати, які є обмеження і які теми зачіпатися не будуть – це допускає, що хтось потрапив на майстер-клас випадково і обраний напрямок йому не цікаво. Таким людям ви даєте можливість піти і не витрачати час на закріплення непотрібної навички. Це трапляється, і втрату аудиторії ви повинні розглядати з позитивного боку – вони прийшли на майстер-клас з примусу і не планували ставати вашими клієнтами. Тому нехай спокійно йдуть.

Далі потрібно провести інтерактивне спілкування з аудиторією і спробувати звузити обрану тему. Наприклад, ви вирішили організувати майстер-клас про створення продаючого контенту для весільних агентств. Ви проводите коротке опитування і дізнаєтеся, що сайт ведуть не більше 10% учасників майстер-класу, а всім іншим цікаві соцмережі Фейсбук та Інстаграм – це каркас, навколо якого потрібно побудувати весь виступ. Тобто ви повинні пропонувати якусь концепцію і на прикладах Фейсбуку чи Інстаграма показувати приклад її роботи. Відступи від цих прикладів можливі, проте більша частина матеріалу повинна адаптуватися під аудиторію майстер-класу.

Після визначення вузької теми важливо розібратися з рівнем підготовки всіх учасників. Ви повинні швидко дізнатися, що вони вміють робити, з якими теоретичними концепціями знайомі і про який матеріал ніколи не чули. Після цієї дії може відбутися ще одна перебудова теми виступу. Наприклад, може виявитися, що з контентом для соцмереж у всіх все в порядку, проте є проблема з відповідями на критику в коментарях. За такої умови майстер-клас повинен бути присвячений тому, як правильно працювати з відгуками в соцмережі і використовувати негатив для побудови успішної контент-стратегії.

Передача навички

Це основний етап, на якому від вас потрібна структурована подача заготовленого матеріалу. Найкраще тут працює така схема: розкладіть загальну теоретичну концепцію на невеликі смислові частини, придумайте для кожного блоку практичну вправу, покажіть порядок її виконання і дайте аудиторії час самостійно закріпити матеріал. Далі відповідайте на запитання учасників та поясніть, де шукати додаткову інформацію за темою.

Паралельно з викладом матеріалу бажано розповідати про поширені помилки, які допускаються під час виконання певного виду роботи. За рахунок такого підходу учасники зможуть глибше опрацювати навичку і дізнатися не тільки, як треба, але і як не треба виконувати задану практичну вправу. Коли все буде готово, розкажіть про додаткові сценарії, при яких можна модифікувати отримані знання і використовувати отриману навичку в більшій кількості випадків.

Щоб не вийти за рамки відведеного часу, проведіть якісну підготовчу роботу: складіть план виступу, відрепетируйте промову і розробте презентацію. У презентації у вас повинні відображатися всі основні тези, за якими можна відтворити суть майстер-класу – це потрібно, щоб ви могли зробити розсилку і залишити учасникам пам’ятку про свій виступ.

В кінці обов’язково підведіть підсумки і виділіть всі ключові думки, озвучені на майстер-класі. Це впливає на запам’ятовування і стимулює аудиторію перейти до самостійного вивчення інших ваших матеріалів. Дайте потрібні посилання і поясніть, як вони допоможуть розвинути нову навичку. Загалом, це час реклами.

Далі ми рекомендуємо подивитися відео майстер-класу про підготовку тексту для компанії. Навіть якщо тема вам не особливо цікава, поспостерігайте за діями спікера. Це приклад того, як має проходити добре організований виступ.

Майстер-клас Максима Ільяхова про текст для компанії.

Консервування нових ідей

До і після майстер-класу спостерігайте за аудиторією і звертайте увагу на обговорювані проблеми. Наприклад, ви запланували і провели майстер-клас з контенту для соціальних мереж, а багатьом користувачам хотілося б навчитися випускати ролики для ютуба. Якщо ви працюєте з контентом, то на наступному майстер-класі можете поговорити про сильний сценарій.

Чим більше болючих проблем ви підмітите, тим більше виступів зможете організувати. У підсумку ви отримаєте статус експерта, заробите грошей і завоюєте подяку аудиторії. Користуйтеся запропонованими рекомендаціями і спробуйте підготуватися до свого першого майстер-класу. Бажаємо вам удачі!