“Я буду крізь сльози сміятись”: 25 лютого народилася Леся Українка

У день народження Лесі Українки 25 лютого згадуємо біографію та цитуємо найкращі твори поетеси.

25 лютого 1871 року народилася Леся Українка. Щороку в цю дату ми згадуємо талановиту поетесу, чий внесок в українську літературу неможливо оцінити. На її творах виросло не одне покоління українців, а її вірші настільки актуальні, ніби написані сьогодні.

У творчій спадщині Лесі Українки – патріотична та любовна лірика, драми, поеми, збірки українського фольклору, публіцистичні твори. Леся не тільки писала власні твори, але й займалася колекціонуванням і збереженням творів народної творчості. У день народження Лесі Українки розповідаємо біографію поетеси та згадуємо пронизливі твори.

Біографія Лесі Українки

Справжнє ім’я Лесі Українки – Лариса Петрівна Косач-Квітка. Вона народилася 25 лютого 1871 року в родині дворян у Новограді-Волинському Житомирської області (у цьому ж місті народився Валерій Залужний). Її мамою була письменниця Олена Пчілка, а батьком – дворянин та меценат Петро Косач.

У сім’ї, окрім Лариси, було ще 5 дітей. Косачі були творчими та добре освіченими людьми, любили літературу та мистецтво. Вони часто влаштовували вдома творчі вечори та концерти, а також забезпечили дітям гарну освіту. Все це вплинуло на художні смаки юної Лесі.

У дитинстві Леся часто слухала українські народні оповідання від матері та дізналася від неї про мавок. Це породило у майбутній поетесі любов до народної творчості.

У дитячі роки Леся часто переїжджала з сім’єю в різні міста і вчилася у приватних вчителів. Свій перший вірш “Надія” написала в 9 років, коли її улюблену тітку заслали до Сибіру.

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянути ще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз на синій Дніпро, –

Там жити чи вмерти, мені все одно;

Поглянути ще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки…

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

Дитинство Лесі Українки проходило у творчому середовищі. Дуже близьким другом родини Косачів був вчений Михайло Драгоманов та його родина, а Леся також брала уроки фортепіано у дружини Миколи Лисенка. Також дівчинка вивчала грецьку, французьку, німецьку мови та латину, вчилася вишивати та малювати, багато писала та читала.

У 1881 році у віці 10 років Леся сильно захворіла після купання на Водохрещу. У неї розвинувся туберкульоз і почалися болі в руках та ногах. Після цього поетеса до кінця життя мучилася через слабке здоров’я та часті хвороби.

У 1883 році у Лесі діагностували туберкульоз кісток та видалили частину кісток у лівій руці. Це стало важким ударом для дівчинки, адже зі знівеченою рукою вона більше не могла грати на фортепіано. З цього віку вона почала ще більше писати.

1884 року Лариса Косач бере собі псевдонім Леся Українка та вперше публікує свої вірші у львівському журналі “Зоря”.

З 20-річного віку багато подорожувала та знайомилася з відомими письменниками. Через багаторічну тяжку хворобу Леся була змушена виїжджати на курортне лікування до різних країн, а враження від поїздок відображала у творчості. Хоч Леся постійно хворіла, але ніколи не дозволяла шкодувати себе і не скаржилася на долю.

Хто вам сказав, що я слабка,

що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука

чи пісня й думка кволі?

Ви чули, раз я завела

жалі та голосіння, –

то ж була буря весняна,

а не сльота осіння.

А восени… Яка журба,

чи хто цвіте, чи в’яне,

тоді й плакучая верба

Коли ж суворая зима

покриє барви й квіти –

на гробі їх вона сама

Леся Українка віком 18 років / фото wikimedia.org

1897 року під час лікування в Ялті Леся Українка познайомилася зі смертельно хворим молодим політиком Сергієм Мержинським. Його часто називають першим коханим Лесі, хоча сама поетеса називала їхні стосунки дружбою. У 1901 році Сергій помер на руках у Лесі, а вона присвятила йому один із найкращих своїх творів – драму “Одержима”, написану за одну ніч біля ліжка вмираючого.

1898 року Лариса познайомилася з дуже молодим фольклористом Климентом Квіткою, студентом КНУ. Знайомство переросло у кохання, і в 1907 році пара одружилася. У шлюбі Леся та Климент разом складали збірку фольклору, їздили до етнографічних експедицій.

Ще однією важливою людиною для Лесі Українки була письменниця Ольга Кобилянська. Вони познайомилися у 1899 році і стали найкращими подругами.

Останні роки життя поетеса дуже важко хворіла, але при цьому багато працювала і написала свої найкращі твори. Померла Леся Українка у віці 42 років у 1913 році в Грузії, де лікувалася. Її чоловік Климент після смерті дружини видав збірку українських народних пісень, виконаних голосом Лесі.

Найращі цитати Лесі Українки

Леся Українка писала на найрізноманітніші теми – про Україну, природу, любов і мрії.

• Всі – жінки, коли вони кохають.
• Тільки зрада шлюб християнський розлучити може. А справжній – тільки смерть.
• Адже любов, як вода, несе і крутить, грає, рве, пестить, голубить, топить. Де жар, вона кипить, а зустріне холод – і стане льодом.
• Ту брехню, що справдиться, всі правдою зовуть.
• Мене любов ненависті навчила.
• Будь проклята кров ледача, не за рідний край пролита.
• Земля не пекло, люди не прокляті, і радощі не гріх, а Божий дар.
• Терпіть кайдани – то всесвітський сором, забуть їх, не розбивши, – гірший стид.
• Чесний покриву не потребує.
• Хто на розпутті прожив все життя, не піде ні в рай, ані в пекло.
• Сором мовчки гинути й страждати, Як маєм у руках хоч заржавілий меч.
• Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть, думи сумні!
• Не поет, хто забуває Про страшні народні рани, Щоб собі на вільні руки Золоті надіть кайдани!
• Скрізь плач, і стогін, і ридання Несмілі поклики, слабі, На долю марні нарікання І чола, схилені в журбі. Над давнім лихом України.
• Слово, чому ти не твердая криця, Що серед бою так ясно іскриться? Чом ти не гострий, безжалісний меч, Той, що здійма вражі голови з плеч?

Нагадаємо, у ВР пропонують 25 лютого відзначати День української жінки на честь дня народження Лесі Українки. Якщо законопроект схвалять, то це свято замінить 8 березня.

Вас також можуть зацікавити новини:

(народилася 1970 року)

Анна Гавальда — найуспішніша і найвідоміша сучасна авторка у Франції. Її книжки перекладені на 30 мов і продаються мільйонними накладами.

Народилася майбутня письменниця в заможному передмісті Парижу. Однак її дитинство минуло в сільській місцевості — батьки вирішили залишити гамірну столицю та оселитися в затишній провінції. Виховувалася Анна зі своїми двома братами і сестрою в тітчиній родині, в якій вже було 13 дітей.

Найбільшим захопленням під час навчання в школі Анни стало написання шкільних творів. Дівчинка вражала вчителів вишуканим стилем і бездоганною французькою мовою своїх робіт.

Роботи учениці, яка і не мріяла про літературну славу, зачитували вголос перед класом як взірець для наслідування. Пізніше виявилося, що любов дівчини до літературної творчості була не випадковою.

Уже будучи відомою письменницею Анна сказала: «Єдине, що має значення, — це музикальність мови. Мої персонажі для мене дуже живі, вони розмовляють зі мною. Я знаю, що це звучить дивно, але це герої моїх книг приходять до мене, а не я до них. Навіть коли я їх не дуже очікую і не дуже задоволена їхньою появою».

Здобувати освіту Анна Гавальда продовжила в Сорбонні (Паризькому університеті), де вивчала сучасну французьку мову і літературу. Вже на вступних іспитах під час виконання письмового завдання вона написала своє перше оповідання.

Студентські роки Анни виявилися важкими, покладатися їй довелося лише на себе. Дівчина працювала продавчинею, квіткаркою, гувернанткою, офіціанткою, журналісткою. Однак Анна не полишала писати і приймала участь в найнесподіваніших літературних конкурсах. Так у 22 роки вона посіла перше місце серед декількох тисяч претендентів у загальнофранцузькому конкурсі «Найкращий любовний лист», який проводила відома мережа радіостанцій.

Найбільше журі конкурсу вразило те, що лист був написаний від імені юнака і дуже переконливо описував його переживання. Важко було повірити, що справжній автор листа — дівчина.

Після закінчення навчання Анна Гавальда викладала французьку мову в католицькому коледжі. Вона часто читала своїм учням «справді гарні книжки». Серед них була і повість-казка «Чарлі і шоколадна фабрика» британського письменника Роальда Дала.

Водночас Анна продовжувала свою літературну творчість, приймала участь у конкурсах, отримувала схвальні відгуки журі і нагороди. Однак дівчина ніяк не наважувалася на публікацію книжки. Лише у 29 років почала тривалі пошуки видавця для своєї першої збірки оповідань.

На той час оповідання були не модними, а авторка — для широкого кола читачів невідомою. Тож її книжку видало також майже не відоме невелике видавництво. І сталося диво — слава прийшла з першого разу! Її збірку сприйняли і читачі, і критики. Кожен наступний твір Анни Гавальди лише примножував її славу і любов читачів.

Центральною темою своїх творів Анна вважає пошуки героєм власного унікального життєвого шляху. Кожна людина, на її думку, має «жити своїм життям» і докласти максимум зусиль для того, щоб його віднайти.

І якщо героя чи героїню її твору всі довкола вважають невдахою, це означає лише те, що він чи вона просто ще не знайшли свого покликання або не наважуються робити те, що їм по-справжньому подобається.

«35 кіло наділ» — єдина книжка для дітей, і написала її Анна Гавальда на згадку про свого учня. Головний герой — хлопчик Грегуар Дюбоск — перебуває у важких пошуках виходу зі складної ситуації, намагаючись зрозуміти, чого він хоче від життя.

35 КІЛО НАДІЇ

Моєму дідусеві і Марі Тондельє

Я ненавиджу школу.

Ненавиджу її найбільше на світі.

Ні, навіть ще сильніше.

Вона зіпсувала мені все життя.

До трьох років, точно можу сказати, я жив щасливо. Я погано це пам’ятаю, але мені здається, все було добре. Я грався, десять разів поспіль дивився мультик про ведмежа, малював картинки і придумував мільйон пригод для Гродуду — це було моє улюблене плюшеве щеня. Мама розповідала, що я годинами сидів один у своїй кімнаті і не сумував, говорив без перестану, начебто сам із собою. Ось я й думаю: мабуть, щасливо мені жилося.

Тоді, в дитинстві, я всіх любив і думав, що мене теж усі люблять. А потім, коли мені виповнилося три роки і п’ять місяців, раптом — бамць! — в школу!

Першого ранку я, здається, навіть був радий. Батьки, скоріш за все, все літо мені втовкмачували: «Як чудово, милий, ти підеш у справжню школу!», «Поглянь на цей красивий новенький шкільний портфель! Ти підеш з ним в школу!». Ну і все таке. Вони кажуть, я навіть не плакав. (Я взагалі допитливий, мабуть, хотів подивитись, які там в них іграшки і чи є в них «Лего». ) Словом, до обіду я повернувся зі школи задоволений, добре поїв і побіг у свою кімнату розповісти Гродуду про мій чудовий ранок.

Якби я тоді знав, то як слід посмакував би ті останні щасливі хвилини, тому що відразу після цього моє життя зійшло з рейок.

— Пішли, — сказала мама.

— Як куди. В школу!

— Я більше туди не піду.

— Досить уже, бачив я цю школу, нічого там цікавого. У мене тут повно справ, вдома. Я обіцяв Гродуду зробити таку приспособу, щоб шукати кісточки, а то він їх багато зарив у мене під ліжком, а знайти не може, так що ніколи мені в школу ходити.

Мама присіла прямо переді мною навпочіпки. Я похитав головою. Вона стала мене вмовляти. Я заплакав. Вона взяла мене на руки, я почав кричати. І тоді вона дала мені ляпаса.

Першого у моєму житті.

Ось так. Ось тобі і школа.

Це був початок кошмару.

Я мільйон разів чув, як батьки розповідали цю історію.

Своїм друзям, вихователям, учителям, психологам, логопедам і консультантові з профорієнтації. І досі щоразу, коли її чую, я згадую, що той детектор кісточок для Гродуду я так і не сконструював.

А зараз мені тринадцять років, і я навчаюсь у шостому класі. Так, сам знаю, що щось тут не так. Не треба загинати пальці, сам поясню. Два рази я залишався на другий рік: у початковій школі в другому класі і ось тепер — у шостому.

Через цю школу вдома вічно скандали, самі розумієте. Мама плаче, а батько кричить на мене, або, навпаки, мама кричить, а батько мовчить. Мені неприємно бачити їх такими, але що я можу вдіяти? Що їм сказати? Нічого. Я нічого не можу їм сказати, тому що варто лише відкрити рота, буде ще гірше. А вони повторюють мені одне і те саме, як папуги: «Працюй!» «Працюй!» «Працюй!» «Працюй! »

Та розумію я, розумію. Не такий я вже й тупий. Я б і радий працювати, та ось біда — не виходить. Все, чому навчають у школі, для мене китайська грамота. В одне вухо влітає, а в друге вилітає. Водили мене до мільйона лікарів, перевіряли очі, вуха, навіть мозок. Часу витратили купу, а висновок виявився простий: у мене, бачте, проблема з концентрацією уваги. Насмішили! Я і сам знаю, що зі мною, мене б спитали. Все зі мною гаразд. Жодних проблем. Просто мені нецікаво. Не-ці-ка-во. Крапка.

Добре в школі було тільки один рік — у старшій дитсадковій групі. Там у мене була вихователька Марі. Ось її я ніколи не забуду.

Я тепер думаю, Марі пішла працювати в школу, щоб займатися тим, що їй подобалося: рукоділлям та майструвати всяку всячину. Я її відразу полюбив. Із найпершого дня. Вона носила одяг, який сама собі шила, светри, які сама в’язала, прикраси, які сама придумувала. Не було жодного дня, щоб ми не приносили що-небудь додому: їжачка із пап’є-маше, кошеня з пляшечкою молока, мишку у горіховій шкаралупі, малюнки, аплікації.

Оце була вихователька — ми в неї не лише перед святом Матері працювали з бажанням. Вона казала: день прожитий не даремно, якщо ти щось зробив своїми руками. Тепер я думаю, що від того щасливого року і пішли усі мої нещастя, бо саме тоді я зрозумів одну дуже просту річ: найбільше в світі мені цікаві мої руки і те, що вони здатні змайструвати.

Іще скажу про Марі: чудово знаю, чим я їй зобов’язаний. Прийнятною успішністю у підготовчому класі — ось чим. Вона ж бо зрозуміла, з ким має справу. Знала, що я ладен розплакатися, якщо мене попросять написати моє ім’я; що я нічогісінько не запам’ятовую і для мене навіть лічилочку прочитати напам’ять — тихий жах.

В останній день перед канікулами я прийшов з нею попрощатися. У горлі стояв клубок, і говорити було важко. Я простягнув їй свій подарунок — це був чудовий тримач для олівців, з висувними шухлядками для скріпок і кнопок, гніздечком для гумки і ще всякими наворотами. Я витратив купу часу на його майстрування і декорування. Марі була задоволена, я це бачив, і, здається, була такою ж зворушеною, як і я. Вона сказала мені:

— В мене також є для тебе подарунок, Грегуар.

Це виявилася товста книга.

— Наступного року, — додала Марі, — ти підеш у підготовчий клас, до мадам Даре, і повинен будеш дуже-дуже старатися. знаєш навіщо?

Я похитав головою.

— Щоб прочитати все, що тут написано.

Дома я попросив маму прочитати мені назву. Вона поклала товсту книгу собі на коліна і сказала:

— «1000 справ для умілих рук». О-ля-ля, це скільки ж всього попереду!

Мадам Доре я ненавидів. Ненавидів її голос, її кривляння, її неприємну звичку завжди мати улюбленців. Але я все ж навчився читати, бо дуже хотів зробити бегемота з коробочки для яєць зі сторінки 124.

У моїй педагогічній характеристиці Марі написала: «У цього хлопчика голова як решето, золоті руки і величезне серце. Якщо докласти зусиль, із нього будуть люди».

Вперше і востаннє за все моє життя працівник освіти сказав про мене добре слово.

У будь-якому разі я знаю безліч людей, яким все це теж не подобається. Ось ви, якщо я, наприклад, спитаю: «Школу любите?» — що відповісте? Похитаєте головою: звісно, ні. Хіба що підлабузники із підлабузників скажуть «так» або вже такі «ботаніки», яким і справді подобається щодня ходити перевіряти свої здібності. Але я не про них. хто все це любить по-справжньому? Та ніхто. А хто це по-справжньому ненавидить? Теж мало хто. Мало, але є. Такі, як я: їх називають «ледацюгами» і «дармоїдами», а в них весь час болить живіт.

Я прокидаюсь за годину до будильника, а деколи й раніше. І годину лежу і відчуваю цей біль у животі, як він набрякає, набрякає. Коли час вставати з ліжка, мене вже нудить так, що здається, ніби я на палубі корабля у відкритому морі. Сніданок — мука. Я взагалі нічого не можу їсти, але мама вічно стоїть над головою, і хочеш не хочеш доводиться запихатися тостами. В автобусі біль стискається у тугу-претугу грудку. Якщо я зустрічаю дорогою однокласників, то можна поговорити, наприклад, про «Зельду» 1 , тоді трохи відпускає, але коли їду один, грудка душить мене. А справжній жах — це увійти на шкільне подвір’я. Запах школи — ось що найгірше. Запах крейди і старих кросівок, через який важко дихати і нудота підкочується до горла.

1 «Легенда про Зельду» — серія відеоігор, на основі яких було створено мультсеріал і комікси.

До четвертої години грудка починає розсмоктуватися, а повністю зникає, коли я вже вдома відкриваю двері своєї кімнати. Потім скручує знову — це коли приходять з роботи батьки і починають допитуватися, як пройшов день, і порпатися в моєму портфелі, щоб перевірити щоденник, але уже не так сильно, тому що до їхніх скандалів я звик.

Ні, брешу, звичайно. Нічого я не звик. Вдома постійні скандали, і мені ніяк не вдається їх уникати. Важко. Батьки мої один одного заледве терплять, і їм обов’язково щовечора треба добряче погарюкатися, от тільки вони не знають, до чого причепитися, тому користуються мною — я з моїми паскудними оцінками стаю для них зручним приводом. «Це ти винен, це ти винна!» Мама кричить, що батько ніколи мною не займався, часу на сина у нього немає, а він їй відповідає, щоб не звалювала з хворої голови на здорову, вона сама, бачите, мене розбалувала.

Дістало, як же це мене дістало. Мене це так дістало, що ви навіть уявити собі не можете.

Я, коли вони кричать, намагаюся думати тільки про те, що в даний момент майструю, наприклад: космічний корабель для Енакіна Скайвокера із «Лего», або апарат для вичавлювання зубної пасти, чи гігантську піраміду з дерев’яного конструктора. А потім починається катування домашнім завданням. Якщо мені допомагає мама, завжди закінчується тим, що вона плаче. Якщо батько — плачу я.

Ось я вам все це розповідаю, але я б не хотів, аби ви думали, що мої батьки відстій. Та ні ж бо, ні, вони в мене нормальні. одне слово, батьки як батьки. Просто школа все псує. Я, між іншим, через це весь минулий рік записував у щоденник тільки половину домашніх завдань — щоб менше було скандалів і сліз. Чесне слово, тільки тому, але в мене язик не повернувся сказати це директорці, коли я опинився у сльозах в її кабінеті. Жахливе безглуздя.

Взагалі я правильно зробив, що не сказав. Що вона може зрозуміти, індичка надута? Все одно через місяць вона мене відрахувала.

Відрахувала через фізкультуру.

Цього ви ще не знаєте: спорт я ненавиджу майже так само, як школу. Не так само, але майже. Якби ви мене побачили, ви б зрозуміли чому. Татамі і я, як то кажуть, — речі несумісні. Я не вдався ні зростом, ні мускулатурою, ні силою. Скажу вам більше: я натуральний здохляк.

Буває, стою — руки в боки, надимаю груди — перед дзеркалом і дивлюся на своє відображення. Вигляд ще той, викапаний хробак на заняттях з бодибілдингу, або ж, пам’ятаєте, того хлопця, який хотів вступити в легіон в «Астериксі-легіонері» 1 ? Нібито здоровань, але коли знімає плаща зі звірячих шкур, видно, що здохляк.

1 Астерікс — герой коміксів і мульфільмів.

Ну гаразд, не можна ж усе на світі брати до голови, інакше і схибнутися недовго. Так ось, наплював я минулого року на фізкультуру. Навіть коли пишу це слово, рот у мене сам собою розтягується в посмішку до вух. Тому що на уроках фізкультури в мадам Берлюрон я посміявся так, як не сміявся ніколи в житті.

Ось так це почалося.

— Дюбоск Грегуар, — сказала вона, глянувши в журнал.

Я знав, що знову завалю на фіг вправу і буду посміховиськом. Стояв і думав, коли ж це все скінчиться.

Словом, тільки я ступив вперед, усі вже загигикали.

Але сміялися вони цього разу не з моєї незграбності — просто того дня я мав доволі безглуздий вигляд. Я забув вдома спортивну форму, і все б нічого, але це вже було втрете за чверть, ось я і попросив Бенжамена дати в борг форму брата, щоб знову не залишили після уроків. (Я за один рік після уроків стільки насидівся, що вас стільки за все життя не залишали!) Я ж не знав, що у Бенжамена брат — клон Зеленого Велетня і зросту в ньому метр дев’яносто.

Ну ось, уявіть мене у формі XXL і кросівках сорок п’ятого розміру. Чи варто казати, що я мав успіх.

— Це що таке? Що за вигляд? — заволала мадам Берлюрон. Я прикинувся дурником, це я вмію, і сказав:

— Е-е, я не розумію, мадам, минулого тижня все було гаразд. Не розумію.

Це її приголомшило:

— А ну, подвійний переворот вперед, ноги разом.

Я заледве перевернувся один раз і загубив кросівок. Почув, як всі регочуть, і вирішив розвеселити їх ще більше. Перевернувся вдруге і примудрився запустити другий кросівок у стелю.

Коли ж я підвівся, усі побачили мої труси, бо завеликі спортивні штани сповзли. Мадам Берлюрон була червона, як буряк, а хлопці реготали. І в мене від того їхнього сміху щось відпустило всередині, бо сміялися вони без злості, класно сміялися, як у цирку. Після цього уроку я вирішив, що так завжди і буду на фізкультурі клоуном. Блазнем мадам Берлюрон. Коли люди качаються від сміху завдяки вам, це ж чудово, і потім, це як наркотик: що більше люди сміються, то більше хочеться їх смішити.

Мадам Берлюрон карала мене так часто, що місця в щоденнику не вистачало. Зрештою, мене й відрахували через це, але я не жалкую. Мені стало трішки краще в школі, хоч на щось я спромігся.

Що я виробляв — не описати. Раніше мене ніхто не хотів брати в команду, гравець з мене був ніякий, а тепер за мене готові були битися, бо я своїми витівками запросто міг вивести з рівноваги команду супротивника. Пам’ятаю, одного разу мене поставили на ворота. Ото сміху було. Коли м’яч летів на мене, я верещав і ліз на сітку, як перелякана макака.

Одного разу я навіть кинувся вперед, щоб впіймати м’яча. Я його, звісно, навіть не торкнувся, зате піднявся з травою в роті, як корова, і замукав: «Мууууу!» У той день Карина Лельєвр обмочилася від сміху, а мене залишили на дві години після уроків. Але справа була того варта.

А відрахували мене через коня. Найцікавіше, що того разу я зовсім не клеїв дурня. Треба було стрибнути через цю здоровенну шкіряну штукенцію з ручками, і, коли підійшла моя черга, я трішечки недоскочив і страх як боляче вдарив собі. ну. одне слово, ви розумієте, про що я кажу. Ясна річ, хлопці подумали, що я прикидаюся і горлаю “У-у-у-уййййййййй!”, щоб їх посмішити, а мадам Берлюрон потягла мене прямісінько до директорки. Я від болю навпіл зігнувся, але не плакав.

Не хотів приносити їм такого задоволення.

Батьки теж мені не повірили, а коли дізналися, що мене насправді вигнали, то відбувся мій дебют. Цього разу вони горлали не одне на одного, а разом на мене і відвели душу не на жарт. Коли вони нарешті відпустили мене в мою кімнату, я зачинив двері і сів на підлогу. А потім сказав собі: «Одне з двох. Можеш лягти на ліжко і ревіти. Є привід: життя в тебе мерзенне, і сам ти нічого не вартий, і, якщо зараз помреш, усім буде тільки краще. А можеш встати і що-небудь змайструвати». Того вечора я зробив жахливого монстра з усякого непотребу, який підібрав на будівництві, і назвав його «Опудало-Бопудало».

Не скажу що дуже розумно, сам знаю. Але мені стало легше, хоч подушку не промочив.

Тільки одна людина мене втішала — мій дідусь. Воно й не дивно, тому що дідусь, дід Леон, завжди мене втішав: відколи я навчився ходити, він став пускати мене у свій закуток.

Закуток діда Леона — це все моє життя. Моя схованка і моя печера Алі-баби. Коли бабуся починає нас злегка діставати, він нахиляється до мене і шепоче на вухо:

— Що, Грегуар, чи не прогулятися нам в Леоленд?

І ми потихеньку втікаємо під бабусине вуркотіння:

— Давай, давай! Задурюй голову дитині.

А дід здвигує плечима:

— Та досить тобі, Шарлотто. Ми з Грегуаром усамітнюємося, нам треба спокійно подумати.

— А про що це ви будете думати, цікаво?

— Я — про своє життя, яке позаду, а Грегуар — про своє, яке попереду.

Бабуся відвертається і бурмотить, що краще б їй оглухнути, ніж чути таке.

Мій дід Леон — такий самий майстер на всі руки, як і я, тільки в нього до того ж ще й голова працює. У школі він був відмінником, найкращим у класі з усіх предметів і, між іншим, розповів мені одного разу, що ніколи не сидів за підручниками у вихідні («Чому?»— «Та просто не хотів, і все»). Він був першим з математики, з французької, з англійської, з історії — з усіх предметів! У сімнадцять років його прийняли до Вищої політехнічної школи, а це, до речі, найскладніший виш у Франції. А потім він будував усілякі величезні штуки: мости, транспортні розв’язки, тунелі, греблі. Коли я запитую, що саме він робив, дід запалює недогарок свічки і починає роздумувати вголос:

— Важко сказати. Я ніколи до пуття не знав, як називалася моя посада. На загал все відбувалося так: мені показували креслення, щоб я сказав свою думку — упаде ця штукенція чи ні.

— І все, і все. Це не так уже мало, хлопче! Наприклад, ти скажеш «ні», а гребля візьме і зруйнується, ото вже ти виглядатимеш як ідіот, повір мені!

Дідів закуток — це місце, де мені найкраще в світі. Хоча, здавалося б, що там такого особливого — повітка з дощок і листового заліза в кутку садка, зимою у ній занадто холодно, влітку занадто спекотно. Я намагаюся забігати туди якнайчастіше. Що-небудь змайструвати, взяти напрокат інструмент чи якусь деревину, подивитись, як працює дід Леон (зараз він виготовляє на замовлення меблі для ресторану), порадитися з ним або просто посидіти. Мені тут подобається, моє це місце, от і все. Пам’ятаєте, я розповідав, що від запаху школи мене нудить? Так от, тут — навпаки: заходячи в цю маленьку засмічену повітку, я роздуваю ніздрі, щоб глибше вдихнути запах щастя. Запах гарячого мастила, електронагрівача, паяльника, столярного клею, тютюну і ще багато чого. Класно. Я давно вирішив, що коли-небудь виділю цей запах у чистому вигляді, створю парфуми і назву їх «Закуток».

Щоб дихати ними, коли життя приноситиме нещастя.

Коли я вперше залишився на другий рік, мій дід Леон, дізнавшись про це, посадив мене на коліна і розповів казку про зайця і черепаху. Я добре пам’ятаю, як сидів, притиснувшись до нього, і який лагідний у нього був голос.

— Ось бачиш, малюче, ніхто і копійки не поставив би на цю нещасну черепаху, занадто повільно вона повзла. Але зрештою вона таки прийшла першою. А знаєш чому? Тому що черепашка була молодець, наполеглива і працелюбна. Ти теж такий, Грегуаре. Я це добре знаю, я бачив тебе за роботою. Бачив, як ти годинами сидиш не ворухнувшись, коли шліфуєш деталі з дерева чи розфарбовуєш свої макети. Ти такий самий молодець, як черепаха.

— Але в школі нам не задають нічого шліфувати! — схлипуючи, відповів я. — Нам задають тільки такі штуки, які у мене не виходять!

Коли дід дізнався про шостий клас, це вже була інша історія. Я, як завжди, прийшов до нього, а він чомусь не відповів на мій «добридень». Поїли ми мовчки, після кави він начебто і не збирався нікуди виходити.

— Підемо в закуток?

— Тому що я дізнався від твоєї мами паскудну новину.

— Я тебе не розумію! Ти ненавидиш школу і робиш усе, щоб затриматися в ній якнайдовше.

— Адже не такий ти вже й тупий, яким тебе вважають! Чи такий? — Голос у нього був сердитий.

— Ох, як це мене дратує! Звісно, найлегше собі сказати, що ти ні на що не здатен, і нічого не робити! Ще б пак! Таким уже я народився! Як усе просто! А далі що? Які твої плани? Залишишся на другий рік у сьомому, восьмому, дев’ятому, і якщо пощастить, то атестат отримаєш у тридцять років!

Я перебирав куточок диванної подушки, не наважуючись підвести очі.

— Ні, справді, не розумію тебе. У будь-якому разі, на діда Леона можеш більше не розраховувати. Я люблю самостійних людей, які добиваються своєї мети, зрозуміло? Я не люблю ледарів, які тільки і вміють, що жалітися, а на додачу вилітають зі школи за погану поведінку! Збожеволіти! Чудово! Вітаю! Подумати тільки, а я ж завжди тебе захищав. Завжди! Батькам твоїм казав, що в тебе вірю, виправдовував тебе, підтримував! Ось що я тобі скажу, друже: нещасним бути набагато легше, ніж бути щасливим, а я не люблю, чуєш, не люблю людей, які шукають легкі шляхи. Не люблю скигліїв! Будь щасливим! Роби все можливе, щоб бути щасливим!

Він так кричав, що закашлявся. Прибігла бабуся, а я тихенько вислизнув у сад.

Пішов я, звісно, в закуток. Мені було дуже холодно. Я сів на іржаву каністру і став думати, як мені хоч чогось у житті досягти.

Я б усе зробив, та тільки незрозуміло, як щось будувати, коли немає ні креслень, ні матеріалів, ні інструментів, нічого. Тільки тягар на серці, від якого навіть заплакати не вдається. Своїм кишеньковим ножем я надряпав кілька слів на дідовому верстаку і пішов додому, не попрощавшись.

Дома скандал був довшим, галасливішим і навіть прикрішим, ніж зазвичай. Закінчувався червень, і жоден коледж з вересня мене приймати не захотів. Батьки рвали на голові волосся. Терпіти було несила. А я лишень стискався з кожним днем, щоб мене поменше помічали. Я казав собі, що якщо отак зменшуватися, зменшуватися, то можна зрештою геть зникнути, і тоді всі проблеми вирішаться само собою.

Відрахували мене 11 червня. Спочатку я цілими днями сидів дома. Вранці дивився П’ятий канал або «Телемагазин» (там такі неймовірні штуки бувають, у «Телемагазині»!), після обіду перечитував старі комікси або збирав потихеньку головоломку із 5000 деталей, яку мені подарувала тітка Фанні.

Але довго я так не витримав. Захотілося хоча б чимось зайняти руки. Я став оглядати будинок, щоб з’ясувати, чи можна що-небудь покращити. Мама часто жалілася на прасування і казала, що її мрія — прасувати сидячи. Ось я і взявся за вирішення цієї проблеми.

Зробити нижче прасувальну дошку не вдавалося, тому я від’єднав її ніжки, вирахував потрібну висоту і встановив дошку на чотири дерев’яні ніжки, як звичайний стіл.

Потім відкрутив коліщатка від старого столика і приладнав їх до стільця, на якому давно ніхто не сидів. Ще й підставку для праски переробив. Це в мене зайняло два дні. Потім я взявся за мотор газонокосарки. Розібрав його повністю, добре почистив і знову зібрав по гвинтику. Косарка завелася з півоберта. Тато не хотів мене слухати, але я знав, що не треба везти її в ремонт, вона не працювала через бруд.

Того дня під час вечері атмосфера вдома була спокійнішою. Мама приготувала мені на подяку грінки з ковбасою, сиром і яйцем, мої улюблені, а батько не став вмикати телевізор. Він і заговорив першим.

— Найобразливіше, синку, що ти все-таки здібний хлопець. Ну і що накажеш з тобою робити, як тобі допомогти? Вчитися ти не любиш, це факт. Але до шістнадцяти років школа є обов’язковою, це ти знаєш?

— Виходить замкнене коло: чим менше ти займаєшся, тим більше ненавидиш школу, а чим більше ти її ненавидиш, тим менше займаєшся. Як думаєш із нього вийти?

— Почекаю до шістнадцяти і піду працювати.

— Розмріявся! Хто тебе візьме?

— Ніхто, знаю, я буду винаходити всякі штуки і сам їх робити. Багато грошей мені не треба, проживу як-небудь.

— Ось це ти даремно! Звичайно, не обов’язково бути багатшим за дядечка Скруджа, але грошей тобі треба буде більше, ніж ти думаєш. Доведеться купувати інструменти, майстерню. хто його знає що ще! Ну добре, відкладемо цю тему. Поговоримо краще про твоє навчання. Ні, Грегуар, не кривись, подивись на мене, будь ласка. Нічого у тебе не вийде без мінімуму знань. Уяви собі, винайшов ти щось неймовірне. Але ж треба подати патент, правда? І написати його, між іншим, грамотною французькою мовою. І потім, думаєш, зробив, приніс — і справу зроблено? Потрібні схеми, креслення, розрахунки, інакше з тобою ніхто й розмовляти не буде, а твій винахід хто-небудь украде вмить.

— Я не думаю, я знаю.

Від усього цього мені стало недобре: у глибині душі я розумів, що тато каже правду.

— Я тому спитав, що в мене вже є один винахід, він міг би забезпечити мене на все життя, і моїх дітей теж, і навіть вас.

— Що ж ти винайшов? — усміхнулася мама.

— А ви таємницю зберігати вмієте?

— Так, — одночасно відповіли батьки.

— Ну ось. Це такі черевики, спеціальні, щоб ходити по горах. з підборами, що знімаються. Для підйому підбори прикріплюєш у звичайному місці, під п’ятами, на рівнині — їх знімаєш, а щоб спуститися з гори, знову прикріплюєш, тільки спереду, де пальці, тоді будеш постійно зберігати рівновагу.

— У цьому щось-таки є, — сказала мама.

— Якщо запропонувати це спортивним магазинам.

Мені було приємно, що вони зацікавилися, що сприймають мене серйозно. Але тато все зіпсував, додавши:

— Тільки, щоб продати твоє диво, доведеться тобі наполегливо займатися математикою, інформатикою та економікою. Ось бачиш, ми знову повертаємося до того, що я раніше тобі казав.

Я шукав собі заняття до кінця червня. Допоміг розчистити сад новим сусідам. Я виполов там скільки бур’янів, що пальці в мене порозпухали і позеленіли. Як у Халка.

Сусідів звали месьє і мадам Мартіно. У них був син Шарль, лише на рік старший за мене, але я з ним не порозумівся. Він прилип до своїх комп’ютерних ігор і якихось дурнуватих коміксів, а якщо починав розмовляти зі мною, то обов’язково питав одне і те саме: до якого класу я піду наступного року. Мене це трохи діставало.

Мама, як і раніше, висіла на телефоні в пошуках навчального закладу, який би виказав нам велику милість і погодився прийняти мене у вересні. Щоранку ми вигрібали із поштової скриньки тонни рекламних листівок. Яскраві фотографії на глянцевому папері вихваляли принади того чи іншого колежу.

Це було красиво — і брехливо наскрізь. Я листав їх, хитаючи головою, і думав: цікаво, як вони примудрилися сфоткати усміхнених учнів? Або вони їм заплатили, або повідомили, що їхній вчитель французької мови щойно впав у прірву. Тільки одна школа мені сподобалась, але була вона в якомусь Питаушнок-лєз-Уа під Валенсом. Учні на фотографіях не сиділи за партами і не усміхалися в камеру. На одному знімку діти пересаджували рослини в оранжереї, на другому пиляли дощечки за верстаком і навіть не думали усміхатися — вони були зайняті справою. Виглядало непогано, але це був технічний ліцей. Біль у животі повернувся без попередження.

Месьє Мартіно зробив мені пропозицію: допомогти йому обдерти в будинку старі шпалери, за плату. Я погодився. Ми разом поїхали в прокатну фірму і взяли два парогенератори. Його дружина з Шарлем поїхали відпочивати, мої батьки були на роботі. Ніхто нам не заважав. Ми добряче попрацювали, але як ми втомилися! Дні стояли спекотні. Працювати в хмарах пари, коли надворі плюс 30 градусів у затінку, — це, скажу я вам. Справжня сауна! Я випив пива, уперше в житті, виявилося — гидота з гидот.

Дід Леон зайшов навідати мене і взявся нам допомагати. Месьє Мартіно був у захваті. «Ми робоча сила, а ось ви, месьє Дюбоск, ви — майстер. » Звісно, дід зайнявся делікатними питаннями водогону й електрики, поки ми вмивалися потом і лаялися на чому світ стоїть.

Месьє Мартіно часто казав так: «дермус дерма дермум дерморум дерміс дерміс» (це щось із латини).

Зрештою мої батьки вибрали мені колеж Жан-Мулен, що за два кроки від нашого будинку. Спочатку вони не хотіли, щоб я там навчався, тому що репутація у нього погана. Рівень ніякий, а ще там в учнів зникають гроші і речі, але тільки там погодилися мене прийняти, так що вибору все одно не було. Вони віддали туди мої документи, а мені довелося сходити знятися в «Фотоматон 1 ». Вигляд у мене був на цих маленьких фотках — жах. Ото зрадіють у колежі Жан-Мулен: прийде в шостий клас тринадцятирічний лобуряка з руками Халка і головою Франкенштейна. Гарненьке придбання, нічого сказати!

1 Фотокабіна, у якій фотографія робилася автоматично (без фотографа) і дуже швидко. Мала вигляд будки з ширмою, всередині крісло для клієнтів. Оплата відбувалася через термінал.

Липень пролетів галопом. Я навчився клеїти шпалери. Навчився різати рулони і мазати клеєм. Навчився рівно їх розгортати, підганяти краї і розгладжувати валиком, щоб не було пухирів. Одно слово, багато чого навчився. Сміливо можу сказати, що тепер я ас в тому, що стосується шпалер у смужечку. Іще я допомагав дідові розплутувати електричні дроти і перевіряти, чи є струм.

Я фарбував двері, міняв запобіжники і слухав по радіо «Розумників». Цілий місяць. Місяць щастя.

Ось так би і жити далі, у вересні я почав би ремонт у наступному будинку, в іншого господаря. я думав про це, жуючи сендвічі з ковбасою: залишилося протриматися ще три роки — і привіт усім.

Три роки — це довго.

І ще одне не давало мені спокою — здоров’я дідуся. Він усе частіше кашляв, усе довше не міг віддихатися і все частіше сідав перепочити. Бабуся взяла з мене обіцянку не дозволяти йому курити, але я не міг з ним дати собі ради. У нього була одна відповідь:

— Не позбавляй мене цього задоволення, Тото. А вже потім я собі помру.

Мені від цих слів вити хотілося.

— Ні, Тото, через це задоволення ти якраз і помреш!

— Відколи ти собі дозволяєш називати мене Тото, га, Тото?

Коли він так мені усміхався, я розумів, що це людина, яку я люблю найбільше на світі, і що він не має права помирати. Ніколи.

Останнього дня месьє Мартіно запросив нас із дідом в класний ресторан, і після кави вони випалили по величезній сигарі. Бачила б це бабуся, я навіть боявся думати, як би вона засмутилася.

Коли ми прощалися, сусід протягнув мені конверт:

— Тримай. Ти їх заробив.

Я не став відкривати конверт відразу. Відкрив його вдома, у себе в кімнаті, на ліжку. Там було двісті евро. Чотири помаранчеві папірці. Я був приголомшений: ніколи в житті я навіть не бачив стільки грошей відразу. Мені не хотілося нічого розповідати батькам, а то б вони мене дістали, щоб я поклав гроші на ощадний рахунок. Я сховав їх у такому місці, де нікому не спало б на думку їх шукати, і став думати, думати, думати.

Що я зможу собі купити на всі ці гроші? Двигуни для моїх макетів? (Коштує це. не скажу, скільки). Комікси? Конструктор «Сто незвичайних будівель»? Круту шкіряну куртку? Бошівський електричний лобзик?

Від цих чотирьох папірців у мене наморочилося в голові, і коли 31 липня ми від’їжджали на канікули і зачиняли будинок, я півтори години не міг заспокоїтися, шукаючи найбезпечнішу схованку.

Так самісінько як моя мама — вона теж ганяла кімнатами з бабусиними срібними свічниками в руках. Мабуть, на нас обох смішно було дивитись. А крадії, мабуть, все одно хитріші за нас.

Про той серпень нічого особливого я вам не розповім. Для мене він був довгим і нудним. Батьки, як це вони робили щороку, зняли квартиру в Бретані, а я, як і щороку, мав виконувати завдання, які давали на літо. Багато-багато сторінок у товстому зошиті.

Пропуск у шостий клас. Скоро до школи.

Я годинами сидів, гриз ручку і дивився на чайок. Мріяв, як я обернуся на чайку, як полечу до біло-червоного маяка, о-он туди. Мріяв, як потоваришую з ластівкою і ми разом полетимо у теплі краї. Я мріяв, як ми летітимемо над океаном, як ми.

Тут я трусив головою, щоб повернутися до дійсності.

Я перечитував задачу з підручника математики, якусь дурнувату історію про мішки з вапном, і знову мріяв, як прилетить чайка і сяде на умови задачі. Хляп! І велика біла пляма з посліду розпливається по сторінці. А скільки всього я міг би зробити із сімома мішками вапна.

Одно слово, я мріяв.

Батьки за моїми заняттями не надто стежили. Адже в них теж були канікули, і вони не хотіли їсти собі нерви, намагаючись розшифрувати мої каракулі. Все, що від мене вимагалося, — щоранку сідати за письмовий стіл і сидіти, приклеївшись до стільця.

Усе це не мало сенсу. Я заповнював сторінки клятого зошита малюнками і кресленнями та іншою маячнею. Мені не було нудно, просто байдужісінько. Бути тут або десь іще, думав я, чи не всен одно? Я сказав собі: бути там чи не бути, чи не всен одно? (Як бачите, я не фанат математики, але добре знаюся на філософії!)

Після обіду я ходив на пляж з мамою або з татом, але ніколи з обома одночасно. Це також входило до плану їхньої відпустки: відпочивати одне від одного. До речі, щось не те відбувалася між моїми батьками. Якісь натяки, різкі зауваження, після яких ми занурювалися в глибоку тишу. Наша сімейка щоранку вставала не з тієї ноги. А я мріяв, щоб за сніданком було весело, як у рекламі: «Йо-о-огурт-ти Е-е-ерман!» Але, як то кажуть, мріяти не шкідливо. Коли ж настав час пакувати валізи і прибиратися в домі, у повітрі відчулося полегшення. Який ідіотизм. Витратити купу грошей, заїхати у таку далечінь, щоб весь час хотіти повернутися додому. Скажете, не ідіотизм?

Мама дістала зі схованки свої свічники, а я — свої гроші. (Тепер можу сказати: я згорнув їх у трубочку і запхав у ствол автомата мого старого Екшн-мена!) Папірці пожовтіли, і мій біль у животі повернувся.

Одне слово, я пішов в колеж Жан-Мулен.

Я був не найстаршим у своєму класі і навіть не найтупішим. Під час навчання я не особливо напружувався. Сидів у куточку, мовчав і намагався не перетинатися зі здоровенними лобуряками. Про шкіряну куртку довелося забути: навряд чи вона надовго на мені б тут затрималася. Мене більше не нудило від школи — з тієї простої причини, що я ніби і не в школу ходив. Мені здавалося, я ходжу у такий собі зоопарк, де від ранку до вечора розважається дві тисячі звірят. Я поринав у сплячку. Жахався, як деякі однокласники розмовляли з учителями. Намагався менше світитися. І рахував дні.

У середині вересня мамине терпіння луснуло.

Переклад Євдокії Кащуби за редакцією Едуарда Міляновського, ілюстрації Анни Сучкової

Скористайтесь посиланням http://surl.li/fihgi або QR-кодом і прочитайте продовження твору. Дізнайтеся, як склалося життя Грегуара Дюбокса і як він знайшов своє покликання.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Готуємося до роботи з текстом

• 1. Що вам відомо про Анну Гавальду?
• 2. Проведіть міні-дослідження особливостей шкільної освіти у Франції.
• 3. Порівняйте особливості української та французької середньої освіти.

Працюємо над змістом твору

• 4. Розкажіть, як головний герой повісті почувається у школі і чому?
• 5. З чим, на вашу думку, були пов’язані труднощі Грегуара у навчанні?
• 6. Випишіть із тексту, яку характеристику Марі дала своєму учневі після першого року навчання.
• 7. Які таланти побачила вчителька Марі у Грегуара?
• 8. Що ви знаєте про родину хлопця і взаємини в ній?
• 9. Розкажіть про діда Леона і його Леоленд. Знайдіть у тексті і прочитайте опис «дідового закутка».
• 10. Прокоментуйте протиставлення школи і «засміченої повітки» в саду.
• 11. Яким є для підлітка «запах щастя»? Як це характеризує Грегуара?
• 12. Прочитайте виразно за ролями уривок, який починається словами «Коли я вперше залишився на другий рік. »
• 13. Поміркуйте, які думки дід Пеон хотів донести до свого внука? До чого він спонукав Грегора? Запишіть свої міркування в зошит.
• 14. Розкажіть, чим Грегуар хотів займатися і яким він бачив майбутнє.
• 15. Порівняйте мрії Грегуара стати винахідником і перетворитися на чайку. У чому сенс цих мрій і в чому їх відмінність?
• 16. Що вразило Грегуара на кухні Жозефа? Чому хлопець Тіті видався йому цілком щасливим?
• 17. Чому головний герой відчував себе щасливим, коли допомагав сусідові робити ремонт?
• 18. Як батько пояснював Грегуарові необхідність освіти? Чи вплинули його аргументи на сина?
• 19. Чим школа Граншана зацікавила підлітка?
• 20. Розкажіть історію вступу Грегуара до школи Граншана.
• 21. Як хлопець пояснює те, що в школі Граншана до нього добре ставляться?

Міркуємо самостійно

22. Від імені діда Леона розкажіть про Грегуара Дюбоска. Назвіть сильні й слабкі риси онука.

23. Доведіть, що Грегуар зумів донести дідові Леону свою любов.

24. Схарактеризуйте образ діда Леона.

25. Доведіть, що дід Леон — найважливіша людина в житті Грегуара.

26. Складіть анкету головного героя повісті «35 кіло надії».

1). Ім’я та прізвище

3). Найкращий друг

4). Улюблена справа (хобі) головного героя

5). Місце, в якому герой почувається щасливим

6). Як до героя ставляться інші персонажі твору?

7). Головні особливості вдачі героя

8). Найбільша мрія героя

9). Яка назва улюбленого навчального закладу героя і чому хлопцю там подобається?

10). Цитата з твору, яка вам найбільше припала до душі:

11). Чого навчає нас історія головного героя?

Узагальнюємо та підсумовуємо

• 27. Які підліткові проблеми порушує авторка у повісті «35 кіло надії»?
• 28. У чому, на вашу думку, запорука щастя Грегуара і його рідних?
• 29. Прокоментуйте назву повісті Анни Гавальди.
• 30. Визначте тему та ідею твору.
• 31. Доведіть, що шкільна освіта має вагоме значення в житті сучасної людини і у вашому житті зокрема.

Завдання від Фантазерчика

• 1. Яким ви уявляєте майбутнє Грегуара Дюбоска?
• 2. Поміркуйте, завдяки чому і завдяки кому успішне майбутнє можливе.
• 3. А яким ви бачите своє майбутнє?
• 4. Напишіть, що вам потрібно зробити, аби досягти мети.
• 5. Придумайте рекламний текст до повісті Анни Гавальди, який би зацікавив ваших однолітків.

(Народилася 1930 року)

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві на Київщині в сім’ї вчителів. Здобувши середню освіту, навчалась у Київському педагогічному інституті та в Літературному інституті. У 1957 році видала першу поетичну збірку «Проміння землі», а згодом — книжки «Вітрила» й «Мандрівка серця». Поетеса протестувала проти арештів української інтелігенції, підтримувала переслідуваних радянською владою митців. Через це друкувати її твори було надовго заборонено. Книжка поетеси «Над берегами вічної ріки» побачила світ лише в 1977 році (після шістнадцятилітньої перерви). Помітною культурною подією стала публікація її роману у віршах «Маруся Чурай». Перу Л. Костенко належать книжки «Неповторність», «Сад нетанучих скульптур», «Річка Геракліта», «Берестечко», вірші для дітей «Бузиновий цар» та ін.

Обкладинка збірки віршів «Бзиновий цар» Ліни Костенко (художник Вікторія Ковальчук, 1987)

Перевіряємо, чи уважні ми читачі й читачки

1. Що нового ви дізналися про поетесу Ліну Костенко? Яку освіту здобула Ліна Костенко?

2. Яку назву мала її перша поетична збірка? Чи зацікавила вас ця назва? У який спосіб ви могли б задовольнити свою цікавість?

3. У збірці «Бузиновий цар» зібрано твори Ліни Костенко для дітей. Розгляньте ілюстрації Вікторії Ковальчук до віршів збірки. Яке враження вони справляють? Які цікаві деталі ви помітили? Поміркуйте, яким може бути художній світ твору, якщо до нього можна зробити такі незвичні ілюстрації. Чого ви очікуєте від читання поезії Ліни Костенко?

«Соловейко застудився»

«Берези по коліно у воді»

«Ліс на світанку»

«Вербові сережки»

Світлі малюнки природи

Ліна Костенко володіє рідкісним даром творчого осучаснення традиції. Її лірична героїня вирізняється духовним аристократизмом, високою культурою почуттів, людяністю, щирістю. Вічну тему «людини і природи» поетеса розкрила в різних варіантах. Це і збереження довкілля, і природа та сенс життя й призначення людини, і любов до рідної землі.

Ілюстрація до вірша Ліни Костенко «Мурашки думають про зиму» (художник Лідія Голембровська, 1991)

«Синій» осінній день і прощання з літом. Осанна. Хвалебний релігійний вигук назустріч осені. Айстри, птахи, що летять над полем, і людський сум. Згасання літньої краси і пишності, туга за літніми днями й неминучість змін — як у природі, так і в житті. Ритміку поезії «Осінній день, осінній день, осінній!» формують не лише повтори окремих слів, а й звуків — алітерації й асонанси. Вони увиразнюють гармонію людських переживань із яскравим малюнком осіннього довкілля.

Алітерація — повторення однакових приголосних звуків для підвищення інтонаційної виразності поетичного твору.

Асонанс — повторення однакових голосних звуків у поетичному творі.

У вірші «Дощ полив. » панорама довкілля так само єднається зі світлим настроєм ліричної героїні. Краса й водночас простота природи, авторська увага до деталей, позитивні емоції — усе налаштовує на переживання гармонійної єдності людини й довколишнього світу.

Читацький практикум

Осінній день, осінній день, осінній!

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна 30 осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! — та сама.

Останні айстри горілиць зайшлися болем.

Ген, килим, витканий із птиць, летить над полем.

Багдадський злодій 31 літо вкрав, багдадський злодій.

І плаче коник серед трав — нема мелодій.

30 Осанна — молитовний вигук стародавніх євреїв і християн. У переносному значенні — уславлення кого-, чого-небудь; слава, хвала.

31 Багдадський злодій — персонаж арабських казок «Тисячі й однієї ночі»; спритний злодій, який дав обіцянку більше не красти, але мусив її порушити: для порятунку від смерті себе та своїх друзів поцупив килим, що літає.

Ділимося читацьким досвідом

1. Яке враження справила поезія? Які почуття ви переживали, читаючи її?

2. Які образи поезії вас зацікавили, вразили своєю незвичністю?

Розмірковуємо над текстом твору

1. У першому рядку п’ять слів, але безпосередньо інформація міститься лише у двох — осінній день. Поміркуйте, з якою метою в цьому рядку вжито повтори? Оберіть відповідь / відповіді з-поміж запропонованих варіантів або додайте свою. Вибір обґрунтуйте.

• А У такий спосіб ми не лише дізнаємося, про що йтиметься у вірші, а й маємо можливість на мить уявити свій осінній день, краще налаштуватися на сприйняття твору.
• Б Повтори привертають увагу, ми розуміємо: ця інформація надзвичайно важлива — тривожна чи радісна — для того, хто пише / промовляє ці слова.
• В Повтори допомагають зрозуміти, що цей день якийсь особливий, він вирізняється або серед інших осінніх, або від попередніх не осінніх.
• Г ?

2. Які повтори містить другий рядок? Поміркуйте, з якою метою їх подано. Відповідь обґрунтуйте.

3. Які кольори зазвичай асоціюють з осінню? А якого кольору постає осінній день у поезії? Яка картина зринає у вашій уяві, коли читаєте осінній . о синій день . о синій? Опишіть її. Презентуйте свій опис однокласникам та однокласницям, послухайте їхні відповіді. Однакові чи різні картини ви описували? Чому?

4. Прочитайте уважно третій і четвертий рядки. З’ясуйте незрозумілі слова. Поміркуйте, чому поруч із майже молитовним уславленням — Осанна осені — вжито слово сум. Які почуття, на вашу думку, переживає лірична героїня твору? Доберіть слова для характеристики внутрішнього стану ліричної героїні з наведених синонімічних рядів або додайте свої. Вибір обґрунтуйте.

Сум, жаль, журба, зажура, туга, скорбота.

Радість, утіха, відрада, розрада.

Покора, смирення, сумир’я.

Збентеження, хвилювання, острах, занепокоєння, тривога, неспокій сум’яття.

5. В останніх чотирьох рядках створено яскраві образи ранньої осені: цвітіння останніх айстр, пташок, що збираються у вирій. Як ви вважаєте, змальована картина природи суголосна з настроєм ліричної героїні чи ні? Відповідь обґрунтуйте.

Шукаємо відповіді разом

Об’єднайтеся в групи або пари, виконайте завдання. Презентуйте свою роботу однокласникам та однокласницям.

• Чому в останніх рядках поезії виникає образ багдадського злодія?

Досліджуємо самостійно

Якою постає лірична героїня цього вірша? Схарактеризуйте її.

Сприймаємо твори інших видів мистецтва

Скористайтеся електронним додатком й послухайте пісні Ольга Богомолець, Зої Слободян на вірш Ліни Костенко «Осінній день, осінній день, осінній!».

Чи сподобалися вам пісні? Відповідь обґрунтуйте.

Дощ полив.

Дощ полив, і день такий полив’яний 32 .

Все блищить, і люди як нові.

Лиш дідок старесенький, кропив’яний 33 ,

блискавки визбирує в траві.

Струшується сад, як парасолька.

Мокрі ниви, і порожній шлях.

Ген корів розсипана квасолька

доганяє хмари у полях.

32 Полив’яний — покритий поливою. Полива, або глазур — скляниста маса, що наноситься на керамічний виріб і згодом обпалюється при значній температурі.

33 Кропив’яний — виготовлений із кропивових. Із довгих і міцних волокон окремих видів кропиви виготовляють пряжу для тканини, що йде на пошиття одягу, вітрил і мішків.

«Дорога після дощу» (надія Мандрикова-Дончик 1970)

Розмірковуємо над текстом твору

1. Яке враження справила поезія? Чим зацікавила?

2. Знайдіть у перших двох рядках епітет. Який яскравий образ він допомагає створити? Яким ви уявляєте полив’яний день?

Шукаємо відповіді разом

Об’єднайтеся в групи або пари, підготуйте відповідь на запитання, презентуйте її однокласникам та однокласницям.

• Як ви вважаєте, хто такий дідок старесенький, кропив’яний, котрий блискавки визбирує в траві?

Ілюстрація-підказка:

• З’ясуйте, які засоби художньої виразності мови застосовано в рядку Струшується сад, як парасолька. Поясніть, як і чому міг народитися такий художній образ.