Заплатила життям за кохання: як легендарна танцівниця Мата Харі стала шпигункою

Перша світова війна змусила людство жити у страху. Вперше в історії люди вели боротьбу проти машин. Але у жовтні 1917 рооку вся увага була прикута зовсім не до них, а до ікони початку 20-го століття: Мати Харі. 15 жовтня її розстріляли за звинуваченнями у шпигунстві.

Ця історія досі окутана міфами і легендами. Одні називають її екзотичною танцівницею, яка змінила світ. Інші вважають подвійною агенткою, на чиїй совісті десятки тисяч смертей. Та чи була вона такою насправді – читайте у програмі “Спецслужби” на 24 каналі. Читайте також Атаки на США: як найтаємніша спецслужба світу вистежує терористів

Дитинство та юність Мати Харі

Справжнє ім’я – Маргарета Гертруда Зеллке. Походить вона з маленького містечка Леуварден на півночі Голландії. Їй пощастило народитися у родині багатого власника капелюшного магазину. Змалку вона відрізнялася від інших мешканців регіону своєю зовнішністю. Була зовсім не схожою на біловолосих, повненьких дівчат, як це було притаманно жителям півночі. В дитинстві вона і не підозрювала, що її врода і характер зіграють із нею злий жарт.
Маргарета Гертруда Зеллке відома світу як Мата Харі У підлітковому віці батько Гертруди збанкрутував і покинув родину. Це означало не тільки розбиту сім’ю, а й пониження статусу. Аби добиватися упсіху, довелося думати самій. В 17 років під час навчання з нею фліртував її ж учитель. Тоді Маргарета швидко зрозуміла: природа наділила її здатністю маніпулювати чоловіками. Грошей і положення у суспільстві можна було добитися через ліжко. В її голові міцно закріпилася думка про свою приголомшливу сексуальність. Навіть попри те, що вона втратила все, що мала, вона знала: ця риса стане ключем не тільки до виживання, а й до успіху,
– пояснила біограф Джулі Вілрайт. У своїх майбутніх інтерв’ю Маргарета неодноразово згадувала що хотіла жити як “метелик під сонцем”. Вона шукала чоловіка, який міг би подарувати їй красиве життя. Єдиний тип, який їй подобався – військові.

Сімейне життя Маргарети

І от, у 1885 році вона натрапила на оголошення в газеті: шотландець голландського походження, майже 40-річний капітан Рудольф Маклауд. Він, нібито шукав собі дружину. Такі як він мали все що хотіли: гроші, увагу, статус, розкішні будинки і прислуг – те, за чим так гналася Гертруда. Вона не мала наміру прогавити такий момент, тож одразу написала йому лист, навіть не сумніваючись, що Рудольф погодиться. У 1885 році вони побралися і переїхали в Малайзію на остів Ява насолоджувалися життям. У них було все. Згодом народилися діти: донька і син.
Мата Харі з чоловіком Рудольфом Маклаудом У Маргарети все склалося так, як вона і планувала. За вийнятком того що її чоловік був удвічі старшим і годився їй за батька. Усі турботи ховалися за життям в Малайзії: там інша культура, інші традиції. Як з’ясується, вони допоможуть Гертруді створити собі образ, який знатимуть у всьому світі. Вона мала розкішне життя, високий статус і повагу. Та й чоловік був нівроку. Вони обоє веселилися, розпивали алкоголь і танцювали, насолоджуючись життям. Але їхній шлюб швидко всох. Чоловік продовжував розважатися і пити,
– зазначила Шипман. А ще – зустрічатися і спати з іншими жінками. Він почав бити її, покидав дім на кілька днів, залишаючи її напризволяще разом із дітьми. Останньою краплею у їхньому шлюбі стала трагедія: отруїли дітей. Хлопчик помер, дівчинці вдалося вижити. Історики вважають що їх отруїла покоївка. Нібито Рудольф Маклауд засадив за ґрати коханого служниці. І щоб помститися, вона вирішила убити всю сім’ю. Хоча офіційного підтвердження цим даним немає. Це – лише одна із легенд, яка крутиться довкола життя Маргарети. Зверніть увагу! Існує й інша версія, набагато простіша – в ній головним винуватцем є сам Рудольф Маклауд. За словами Шипман, оскільки Рудольф любив увагу жінок, він заразив Мату Харі сифілісом. Не виключено, що і дітей теж.
Розголосу смерті сина не було. Адже на той момент в місці, де вони жили, серед поважних людей було близько 400 людей і Рудольф був одним із перших. Він міг легко прикрити будь-які розслідування. Його зв’язки із правоохоронцями могли легко дозволити йому підставити служницю.

Образ “екзотичної танцівниці”

Негаразди у родині занурили Маргарету у вивчення малайської культури. Вона спостерігала за жінками: поведінкою, стилем життя і манерами. Їй подобався їхній доволі відвертий стиль, та найбільше запали до душі танці. Таких рухів вона ніколи не бачила і дуже хотіла вивчити їх.
Переїхавши в Індонезію, Мата Харі вивчала місцеву культуру Поступово вона почала виробляти свій стиль. Дослідники життя Харі вважають, що її танці не були схожими до малайських. А образ “екзотичної танцівниці” закріпився за нею через те, що ніхто на початку ХХ століття у Європі не уявляв, як виглядає оригінальний танець. “Вона створила повністю свою атмосферу. Одягалася у вуалі та екстраординарні головні убори. Носила бюстгальтери настільки прикрашені, що ті нагадували військові нагрудники. Так елегантно знімала це із себе під час танцю… Можна сказати, що вона винайшла стриптиз”, – вважає Вілрайт.

Розлучення та переїзд у Францію

У 1903 році Маргарета остаточно вирішила розлучитися із чоловіком. Він все ще виплачував колишній дружині певні гроші, але їх ледь вистачало на усі забаганки Гертруди. Та й до того ж, він забрав від неї доньку. Вона вирішила пошукати удачі в інших краях і рушила в Париж. Там її ніхто не знав, тож придумавши собі псевдонім “Леді Маклауд”, вона працювала моделлю, оголюючись перед митцями. Потім їздила верхи на коні, виступаючи у цирку. Коли білети на подію почали купляти лише, аби подивитися на неї, Маргарета зрозуміла: це її шанс стати на стежку слави.
Мата Харі мала великий успіх у Парижі та інших столицях Європи Гертруді Зелле на той час уже було майже 30 років. Вона вирішила остаточно покінчити зі своїм минулим. Купила новий привабливий одяг, придумала новий псевдонім і почала нове життя. Тоді і з’явився псевдонім Мата Харі, що в перекладі з малайської озачає “око дня” або “сонце”. З її зовнішністю, харизмою і раніше не баченими танцями завоювати довіру і прихильність публіки було вкрай просто. Тепер весь Париж лежав біля її ніг. Про неї писали на перших шпальтах газет, а люди не припиняли обговорювати на вулицях. До теми Спецслужба, яка вплинула на хід світової історії: що відомо про французьку агентуру DGSE Із визнанням у Парижі Мата Харі відправилася у тури Європою. В Берліні, Мадриді, Римі чи Монте-Карло – всюди її вітали та знали. Вона була Мадонною свого часу. В рік виступала щонайменше на 30 масштабних подіях, де були присутні не найнижчі чини суспільства. І це вже не кажучи про особисті і приватні зустрічі із клієнтами. Вона із легкістю знімала із себе весь одяг і на очах у всіх танцювала оголеною. Для тодішнього світу це була новинка. Мата Харі зуміла перетворити це у мистецтво. Кожен хотів завоювати її симпатію.
Танцівниця стверджувала, що вона – екзотична принцеса Та із десятка претендентів так жодному і не дісталась. “У неї в коханцях ходили неймовірно впливові чоловіки. Пуччіні був її коханцем, і навіть державний секретар Франції з питань війни”, – розповіла Вілрайт. Одним із її коханців був кронпринц Німеччини, міністр закордонних справ Німеччини і багато інших. Практично всі була аристократами і впливовими людьми зі зв’язками в урядах різних країн,
– розповіла письменниця Еріка Островскі. Харі завойовувала популярність й тому, що створила довкола себе таємничий образ екзотичної танцівниці. Її оголені танці викликали захоплення. Усім вона казала, що народилася у священному індійському храмі. Мовляв, танців її навчили жреці і священнослужителі, там же і отримала своє ім’я. Видумані легенди посилювали інтерес до її персони та й до культури Сходу загалом. Жоден із коханців не знав її спражнього походження та імені. Вона постійно додумувала нові факти про себе, все більше заплутуючи історію. Через популярність і шарм ніхто й не думав копати під неї.

Як Мата Харі стала куртизанкою

В очах чоловіків Мата Харі була ідолом краси, першою селебріті початку ХХ століття. Їй вдавалося тримати сцену під ногами до 1912 року. Потім кар’єра екзотичної танцівниці поступово йшла на спад. Усе через вік: їй було майже 40. Вона злегка набрала ваги, а тіло було уже не таким привабливим, як ще кілька років тому. Та й до того ж, її стиль привернув увагу молодих дівчат, які почали наслідувати її. У цій битві молода кров перемогла. Цікаво! Дівчата, які почали наслідувати стиль танців Мати Харі, мали набагато відвертіші і на той час сучасніші вбрання. До того ж, ходять легенди, що Харі, попри оголені виступи, ніколи не показувала грудей, на відміну від молодих танцівниць.
Маргареті довелося відступити на задній план. Та полишати розкішне життя вона теж не хотіла. У неї залишилися старі зв’язки, тож вона стала куртизанкою. І хай тіло і краса були не вічними, а от харизма і характер ще залишилися при ній. Вона вміла слухати і легко маніпулювала чоловіками, що в принципі і дозволяло залишатися на плаву. Її клієнтами були військовослужбовці і політики. Найменше що їм хотілося – так це говорити про роботу із такою жінкою. Мата Харі це прекрасно розуміла і з легкістю підігрувала їм.

Перша шпигунська пропозиція

Із початком Першої світової у 1914 році світ розділився. Поки Британія, Росія і Франція воювали проти Австро-Угорщини і Німеччини, Мата Харі мала коханців у кожній із цих країн. А оскільки її рідні Нідерланди зберігали нейтралітет, вона спокійно і вільно пересувалася між фронтовими кордонами. Під час однієї зі своїх подорожей вона випадково натрапила на німецького консула в Гаазі. Він запропонував їй 20 тисяч франків за будь-яку інформацію, яку Харі зможе привезти зі своєї наступної подорожі до Парижа. Це була перша шпигунська пропозиція.
Мата Харі під час подорожі до Амстердаму, 1915 рік В дипломатичних колах її добре знали і вважали, що її куртизанські зв’язки із французькими військовими стануть німцям в нагоді. Харі гроші взяла, але шпигувати не стала. Це було найнебезпечнішим рішенням, яке назавжди змінить її життя. Хоча вона й думала, що таки змогла обдурити німців. Їй присвоїли кодове ім’я “H 21”. Деякі історики навіть вважають, що Мата Харі пройшла спеціальний 8-денний шпигунський курс. І хоча офіційного підтвердження немає, цього все одно катастрофічно мало для того, щоб стати професійним агентом розвідки.

“Кохання всього життя” Мати Харі

Та й до того ж, всього за рік Мата Харі познайомилася із чоловіком, якого у своїх листах називала коханням всього свого життя: 23-річним кадровим російським офіцером Вадимом Масловим. Він був у складі експедиційного полку в Франції і літом 1916 року випадково опинився у Парижі – в готелі “Гранд”, де проживала Маргарета Гертруда Зелле. Симпатія була взаємною і дуже швидко легкий флірт перетворився у справжнє кохання, за яке Мата Харі заплатить життям. Він був майже на 20 років молодшим за неї. Але не думаю, що це якось применшувало їхню любов. Тоді був час екстраординарних стосунків. Закохатися в когось і побратися з першим зустрічним – це було нормально,
– пояснила письменниця Джулія Кій. Й додала: люди тоді жили в час війни. Тож ніхто не знав, що буде завтра і чи можна буде прожити ще хоча би день. А у війни на романтику були свої плани. Маслова відправили на фронт. А Харі зайнялася тим, що уміла найкраще – далі маніпулювала чоловіками.
Мата Харі і російський офіцер Вадим Маслов Згодом прийшла звістка, що Маслова поранили і він осліп на одне око. Аби провідати його у госпіталі, потрібно було отримати спеціальний дозвіл у військовому комітеті. Труднощів при цій процедурі не виникало, проста формальність. Тож Маргарета Зелле пішла за необхідним допуском.

Рокова пропозиція для Мати Харі

Там вона зустріла ще одного чоловіка, який змінить її життя: голову французького бюро протидії шпигунства Жоржа Ладу. Він зробив їй пропозицію, від якої тяжко було відмовитися: 1 мільйон франків за інформацію про німецькі плани. Оскільки на лікування Маслова потрібні були гроші, а 20 тисяч від німецького дипломата уже закінчилися, не погодитися Харі не могла. От тільки змовчала, що їй уже заплатив Берлін. Ладу доручив їй відправитися до Іспанії через Британію. Зібрати розвіддані про плани противників і повернутися. Але Харі побіцяла йому ще й дістати інформацію від кронпринца Німеччини, з яким вона мала стосунки. Звідси і починається її шпигунська подорож, яка дуже швидко закінчиться.
Французький майор Жорж Ладу, який завербував Мату Харі Поки вона добиралася до місця призначення, її двічі арештовували. Перший раз – випадково: Мату Харі сплутали зі шпигункою. Вибачившись, швидко відпустили. Але вдруге вона попалася не просто так, знову за тими ж звинуваченнями. Тоді Харі примудрилася подзвонити в офіс Ладу: попутно розповідаючи всім, що вона виконує для нього секретне завдання. Жорж Ладу притих і заліг да дно. Вдавав, ніби не знає її. Уже в Іспанії Мата Харі звабила одного із високопоставлених німецьких військовослужбовців. Вона не випитувала у нього про плани Німеччини у Першій світовій, він випадково розповів їй усе сам. Сказав, що зараз зайнятий висадкою німецьких і турецьких військових у Маррокко. Цікаво Монстр, якого створив Кремль: шокуючі методи Stasi – німецької спецслужби Не довго думаючи, Харі написала лист у кабінет Ладу про це. Та на відміну від більшості шпигунів, які свої повідомлення шифрують, Гертруда Зелле передала інформацію звичайною поштою. В час війни усе листування читалося поліцейськими і спецслужбами, тому її швидко розкусили. У Німеччині швидко зрозуміли, що Харі – подвійний агент і працює на користь Франції. Вони не убили її, а вирішили підставити. Її ніхто не допитував, не давав другого шансу. Почалася підривна робота зі “знешкодження”. Німецька агентура у Мадриді почала розсилку телеграм в Німеччину. При цьому, вони часто вживали кодове ім’я Мати Харі. Мовляв, цей агент почав працювати ще й на французів і його потрібно ліквідувати. У Парижі здогадалися, що агент насправді є екзотичною танцівницею, яку вони вважали своєю шпигункою. Дороги назад для Маргарети уже не було. Жорж Ладу сів їй на хвіст, придумавши геніальний план, який допоможе Франції і йому особисто викарабкатися із помийної ями, в яку їх загнала війна.
Німці першими зрозуміли, що Маргарете – подвійний агент У Парижі Харі жила в дорогому готелі “Гранд”. Там часто зупинялися впливові і багаті чоловіки. Французькі спецслужби зіграли на цьому. Вони підіслали кількох агентів для спостереження за шпигункою. Та Харі настільки звикла до уваги чоловіків, що й не помітила, як за нею пильнують. Агенти слухали її дзвінки, читали листи, їздили за нею в ресторати та борделі. Злізти із гачка було уже неможливо. Останні роки війни для Франції обернулися нічним кошмаром. Вони програвали одну битву за іншою. Сотні тисяч військових загинули. Армія відмовлялася йти в бій. Жорж Ладу одним пострілом убив двох зайців: арештував Мату Харі і прикрив свою спину, а з іншого боку – звинуватив її у всіх бідах французької армії. Нібито програші відбувалися тільки через те, що Мата Харі шпигувала для ворога і видавала усі плани офіційного Парижа.

Ув’язнення та смертна кара для Маргарети

Довідка. 13 лютого 1917 року французькі агенти розвідки арештували Мату Харі у паризькому готелі “Гранд”. Її привселюдно звинуватили у шпигунстві на користь ворога і відправили за ґрати очікувати на суд. Умови її утримання були жахливими. Харі писала, що в клітці бігали щурі, заражені вошами і блохами. Там була повна антисанітарія, їй не давали засобів особистої гігієни, а їжа була настільки жахливою, що навіть пси не стали би такого їсти. Жінці заборонили зустрічатися із відвідувачами. Можна було бачитися лише з адвокатом: пристаркуватим колишнім коханцем, який був безсилим проти намірів Парижу. Військова верхівка твердо вирішила зробити її крайньою. До останнього Гертруда не визнавала своєї причетності до шпигунства на користь Німеччини. Так тривало, поки за справу не взявся слідчий П’єр Бушадо. Він днями допитував її. Все в чому вона зізналася – це в отриманні 20 тисяч франків за послуги, які ніколи не надавала. І тут вона не збрехала, в історії немає доказів причетності Мати Харі до шпигунства для Берліну.
Мата Харі у день свого арешту, 13 лютого 1917 року Та для слідчих сам факт отримання грошей був уже цілком достатнім, аби звинуватити її у зраді. На закритому суді її звинуватили у 8 пунктах, серед яких – смерть 50 тисяч французьких військових. Вирок: смертна кара. Під час засідання Мата Харі сказала: “Куртизанка? Так, я визнаю це. Шпигунка – ніколи!”. Адвокат просив послабити вирок до довічного ув’язнення, просив помилування у президента. Все марно: суддя та уряд були непохитними. В часи Першої світової ніхто не переманював агентів на свою сторону, їх одразу страчували. 15 жовтня Харі вивезли на військовий полігон у Венсені. Стоячи перед дулами рушниць, вона відмовилася зав’язувати очі. Надіслала карному загону поцілунок, усміхнулась і закрила очі. Пролунав залп.
Тюремні фотографії Мати Харі перед стратою Історія Мати Харі до сьогодні викликає суперечки. Одні вважають її геніальною жінкою, яка, маніпулюючи чоловіками, змінила хід історії. Інші вважають її жертвою і простою пішкою урядів і спецслужб Німеччини та Франції. Читайте також Нацистські злочинці, які стали агентами німецької розвідки: все про спецслужбу BND Факт залишається фактом – Маргарета Гертруда Зелле ніколи не хотіла бути шпигункою. Вона прагнула красивого і розкішного життя. Якось вона говорила, що їй дуже подобаються офіцери: вона краще жила би в бідності із військовим, ніж у розкоші з банкіром. Її коханий Вадим Маслов був таким. Та коли жінка потребувала допомоги, він її зрадив, рятуючи власну шкіру. Протягом усього життя завоювати увагу Мати Харі мріяли, мабуть, сотні чоловіків найрізноманітніших статусів у суспільстві. Та навіть їхній вплив і гроші не допомогли зберегти їй життя.

Хто така Матрена

Олександр Ісайович Солженицин. Ще якихось двадцять років тому його ім’я заборонене було вимовляти, а сьогодні ми захоплюємося його глибоко філософськими добутками, у яких розкривається майстерність у зображенні характерів, уміння спостерігати за людьми й розуміти їх. І особливо яскраво розкривається це в оповіданні. “Матренин двір”. Чим цікавий це оповідання? Начебто б звичайне післявоєнне життя російського села. Але Солженицин знаходить ту ізюминку, що після буде повторюватися у В. Овечкина, Е. Дороша, Ф. Абрамова: відносини влади й людини, морально-духовне життя народу, боротьба за виживання в дарвінівському понятті

У центрі оповідання Олександра Ісайовича – доля сільської жінки, що проробила все життя в колгоспі не за гроші, а за “палички”. Давайте простежимо за життям цієї чудової жінки

Оповідання починається з того, що оповідач, від імені якого ведеться оповідання, Игнатич, вертається в Росію з курних, жарких степів Казахстану й поселяються в будинку Матрени Василівни. Виникає питання: хто така Матрена Василівна? Це самотня, що втратила чоловіка на фронті, що поховав шістьох дітей жінка; а “…як стала сильно боліти – і з колгоспу її відпустили”. Убогим оздобленням і єдиною прикрасою її хати були горщики й діжки з фікусами, тьмяне дзеркало так два яскравих плакати. Але в розміряних, колоритних замальовках поступово з’являється перед читачем образ не просто самотньої й знедоленої жінки, а рідкої людини з безмірно доброю душею. Незважаючи на негоди, Матрена не втратила здатності відгукуватися на чужий нестаток. Жодна оранка в селі не обходилася без її. Разом з іншими жінками впрягалася вона в соху й тягла неї на собі

Жодній родичці, близьк або далекої, не могла Матрена відмовити в допомозі, залишаючи свої невідкладні справи. Нічого, по суті, не маючи, ця жінка вміє віддавати. Однак яка плата за її добро? Для єдиної кози Матрена не може зібрати сіна: “…у полотна – не скоси”, “у лісі косити немає”, “…у колгоспі мені не велять”. А як нескінченно довго й завзято переборювала ця жінка неблизький шлях до сільради, клопочучи про пенсію. Але ще гостріше була проблема з паливом: “Не давали торфу жителям, а тільки везли начальству так хто при начальстві”. От і доводилося бідним сільським жінкам збиратися по нескольку людина для сміливості й носити торф тайкома в мішках. І ця страшна дійсність лякає читача, насторожує: “Невже Матрена Василівна завжди так жила: крала торф, впрягалася в соху, оббивала пороги в сільраді?”

У другій частині оповідання ми довідаємося про молодість героїні. Уже замолоду доля круто обійшлася з Матреной: не дочекалася вона свого улюбленого, Фаддея, що пропали на війні без звістки, а смерть матері Фаддея, сватовство його молодшого брата як би зумовили її долю. І вона зважилася ввійти в будинок, де вже назавжди оселилася її душа. Як би ища виправдання, Матрена говорить: “Мати в них умерла… Рук у них не вистачало”. Але жорстоке життя повертає Фаддея, що вимовив те, що буде луною звучати в серце героїні все життя: “…якщо б те не брат мій рідний – я б вас порубав обох”.

От такий була одна-єдина любов Матрени Василівни. Але був ще тот один день, коли всі показали своє відношення до цієї праведного, на мій погляд, жінці

Повернення Фаддея нагадало Матрене про прекрасне минуле. Скільки років її серце гріло спаленіле один раз і не погасле почуття! А Фаддей? Ніщо не здригнулося в ньому побачивши мертвої Матрени. Відразу після похорону він піклувався тільки про розділ її майна й заспокоївся тільки тоді, коли перевіз до себе додому на санках доставшиеся йому сарай і забір. А зовиця як про неї озивається: “…і нечистоплотна була, і за обзаводком не гналася, і не дбайлива; … і дурна, допомагала чужим безкоштовно…”. А по-моєму, це не дурість, а блага справа. Хіба багато хто з нас могли б допомогти чужим людям “безкоштовно”? А вона могла, тому що Матрена “не схожа на інших”, “неабияка”, “особлива”. Але точніше всіх виразився сам письменник: “Всі ми жили поруч із нею й не зрозуміли, що є вона той самий праведник, без якого, по прислів’ю, не коштує село, ні місто, ні вся земля наша…”.

Багато добутків сучасної російської літератури мені не подобаються через відсутність яких-небудь художньо-творчих початків. У наш час оповідання, поема або роман найчастіше є результатом бурхливої фантазії, хворого уяви або перекрученого сприйняття миру (хто має подання про «платоновском» Друге пришестя, мене зрозуміє й, сподіваюся, підтримає). Сьогоднішні письменники намагаються довести, що їхнє неприйняття сучасної дійсності й відсутність моральних ідеалів є індивідуальний підхід ктворчеству.

Але якщо сьогодні миром правлять беззаконня й малодушність, те це не виходить, що з вірою покінчено. Вона відродиться, тому що людина так чи інакше вертається до джерел, нехай повільним, але твердим і впевненим кроком (відновлення храмів, прийняття релігії).

Читаючи класикові, я знаходжу для себе багато цікавого. Адже на початку життєвого шляху людині не завжди вдається зустріти того, хто став би кращим другом і порадником, тому одним з головних учителів кожного з нас є книга. А чому навчить нас сучасна література?

Зізнайтеся, що про першу любов ви довідалися не від Солженицина, а від Тургенєва або Пушкіна («Перша любов», «Євгеній Онєгін»), про відродження душі людської – від Достоєвського («Злочин і покарання»), а про розмаїтість і чудності людського мислення – все-таки від Гоголя («Мертві душі»). Треба відзначити, що класичний добуток завжди несе в собі частку оптимізму. Навіть в «Злочині й покаранні», де мова йде про страшну провину – убивстві – і героєві, здавалося б, немає виправдання, Достоєвський дає нам зрозуміти, що Розкольників зовсім не загублений для суспільства. Його совість не чиста, але для нього існують такі поняття, як честь, справедливість, достоїнство

Як мені здається, класики дають нам надію на духовне відродження, а в сучасній літературі цього немає. Давайте ж спробуємо з погляду вищесказаного розглянути, що являє собою творчість сучасного російського письменника, зокрема Олександра Солженицина. Для цього я пропоную проаналізувати одне з його оповідань – «Матренин двір», у якому, на мій погляд, ставиться проблема самітності, взаємини людини з оточуючими людьми, авторського відношення кжизни.

Отже, наш герой приїжджає в Росію, у чудесну російську глибинку з її вічними загадками, неабиякими особистостями й самобутніми характерами. Що чекає його? Він не знає. Ніхто його не очікує, ніхто не пам’ятає. Що міг зустріти він на своєму шляху? Йому всього лише хотілося «загубитися» де-небудь там, де його не дістануть радіо, телевізори й інші досягнення сучасної цивілізації. Що ж, удача йому посміхнулася: із другого разу йому вдається знайти невелике село недалеко від станції Торфопродукт і жити там спокойненько, навчаючи молоде покоління точній науці. З житлом проблем теж особливих не було. Йому підшукали «підходящий будиночок», у якому, за його словами, «його жереб був – оселитися».

Боже, як він тужив за простими людьми, що не загубили тої щиросердечної простоти, який кожний з нас наділений із самого народження. Скільки розчулення й захвату викликає в його душі звичайна сільська жінка, що торгує молоком, її вид, її голос, характерний акцент. А з якою симпатією він ставиться до господарки будинку – Матрене. Він поважав і розумів її, як вона є: більша, нещадна, м’яка, неохайна й все-таки чимсь мила й рідна. Нещасна втратила всіх своїх дітей, улюбленого, «загубивши» свою молодість, залишилася одна. І звичайно, не могла не викликати жалість. Вона не багата, навіть не заможна. Бідна як «церковна мишка», хвора, але відмовити в допомозі не може. І дуже важлива якість відзначає в ній автор – бескористность. Не через гроші копала стара Матрена картоплю сусідам і виховувала племінницю свою Кирочку теж не заради подяки, а просто любила дітей. Вона ніяк жінка

Pages: 1 2