Зміст:
Євген Матвєєв: біографія
Народний артист СРСР (1974). Лауреат Державної премії СРСР (1978). Член ВКП (б) з 1948 року.
Біографія
Є. С. Матвєєв народився 8 березня 1922 року в селі Новоукраїнка (укр.) рос. (Нині в Скадовському районі Херсонської області Україна). Батьки – Семен Калинович Матвєєв і Надія Федорівна Коваленко.
Євген Матвєєв став з ранніх років долучатися до нелегкої селянської праці. Навчався Євген добре і батькам порадили відвезти хлопчика у місто, де б він міг отримати гарну освіту.
У місті Цюрупинську Євген вперше побачив аматорський спектакль і був підкорений мистецтвом, тепер театр став його єдиною мрією. Євген почав займатися у самодіяльності, де відразу був один у багатьох особах: фокусник, танцюрист, співак. У 9-му класі Євген за згодою матері залишив школу і відправився в найближче місто де був театр – до Херсона.
У херсонському театрі Євген Матвєєв став брати участь у масових сценах, грав невеликі ролі. В одному спектаклі («безталанність») грав музиканта Євгена Матвєєва зауважив М. К. Черкасов. Він порадив Матвєєву їхати до Києва і вчитися у А. П. Довженко.
У 1940-1941 роках Євген Матвєєв навчався при Київській кіностудії в школі акторів.
Учасник Великої Вітчизняної війни. За його власним визнанням, на фронті пробув недовго, служив викладачем у Тюменському військовому училищі.
У 1946-1948 роках Євген Матвєєв грав у драматичному театрі Тюмені, пізніше працював у Новосибірську.
З 1952 до 1968 рік Євген Матвєєв – актор академічного Малого театру.
Протягом багатьох років професор Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК) Євген Матвєєв керував акторської майстерні. Його майстерню закінчили такі актори, як М. Д. Вавілова, Валерія Ризька, В. А. Шевельков, Андрій Гусєв, А. К. Кулієв і багато інших акторів, що працюють в театрі, кіно і на телебаченні, як у Росії, так і за кордоном.
Євген Матвєєв брав участь у програмі «Білий папуга».
22 червня 1994 Матвєєв був в гостях у В. М. Лістьєва в програмі Час пік.
Є. С. Матвєєв 1 червня 2003 від раку легенів на 82-му році життя. Похований на Новодівичому кладовищі (дільниця № 10).
Цікаві факти
За книгою «Режевського скарби», Є. С. Матвєєв під час зйомок фільму «Лоша» впав з коня і отримав серйозну травму. Лікарі порадили йому їхати на Урал і пройти лікування на курорті «Озеро Молтаево», знаменитому своїми лікувальними грязями. Саме тут, за спогадами Ю. Сеначіна, він спрацював основну частину сценарію свого фільму «Циган»
Визнання і нагороди
- Державна премія СРСР (1978) –за створення художніх фільмів «Любов земна» і «Доля»
- Почесний громадянин Свердловської області
- Орден «За заслуги перед Вітчизною» III ступеня (6 жовтня 1997) –за видатні заслуги в розвитку вітчизняного кіномистецтва
- два ордени Леніна
- Народний артист СРСР (1974)
- Орден «За заслуги перед Вітчизною» II ступеня (8 березня 2002) –за видатний внесок у розвиток вітчизняного кіномистецтва
- Лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінації «Спеціальна премія кінофестивалю» (1985)
- орден Жовтневої Революції
- Лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінації «Спеціальна премія кінофестивалю» (1978)
- Лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінації «Перший приз серед історико-революційних фільмів» за 1970 рік (1970)
- Державна премія РРФСР імені братів Васильєвих (1974) –за створення образу сучасника у фільмах останніх років
Творчість
Ролі в кіно
Режисер кіно
- 1967 – Циган
- 1969 – Поштовий роман
- 1997 – Любити по-російськи 2
- 1985 – Перемога
- 1979 – Особливо важливе завдання
- 1972 – Смертний ворог
- 1977 – Доля
- 1981 – Скажені гроші
- 1995 – Любити по-російськи
- 1986 – Час синів
- 1999 – Любити по-російськи 3: Губернатор
- 1974 – Любов земна
- 1989 – Чаша терпіння
Сценарист
Євген Матвєєв: кадри життя “поза кадром”
Його життєвий шлях і творчий розвій зовні можуть видаватися доволі комфортними й надміру благополучними – лауреат Всесоюзних кінофестивалів (1970, 1978, 1985 рр.), народний артист СРСР (1974 р.), володар Золотої медалі ім. О.П.Довженка (1974, 1979 рр.), лауреат Державної премії Росії (1974 р.) і Державної премії СРСР (1979 р.), секретар правління Спілки кінематографістів СРСР (із 1976-го). Проте вже сама насиченість цими регаліями і відзнаками мала би провокувати думку, що не все так однозначно в нього складалося.
Драматичні інтонації зазвучали для Жені Матвєєва вже з перших років життя. Сімейне життя в його батьків – Семена Калиновича Матвєєва та Надії Федорівни Коваленко – не склалося. Невдовзі після народження Євгена – а сталося це 8 березня 1922 р. в селі Новоукраїнка, що нині входить до складу Скадовського району Херсонської області, – мати повертається до свого рідного села Чалбаси (нині Виноградове) – також на Херсонщині. Ситуація ускладнювалася тим, що Надія не отримала батьківського благословення на заміжжя, не вінчалася в церкві, тож по поверненні додому батько не вибачив їй створення сім’ї без його на те згоди.
Для молодої жінки із сином почалися скрутні часи. З дитячих літ Євген привчився до селянської роботи: набирав воду в бочку, розвозив її селянам, які працювали в степу, водив коней по борозні. З-поміж його захоплень тієї пори варт виділити імітування того, що він бачив і спостерігав навколо. Навчаючись спочатку в сільській школі, він, за його словами, “особливо охоче наслідував голоси своїх товаришів та вчителів”, залюбки показував фокуси своїм приятелям і в дитинстві мріяв стати фокусником.
Щоб Євген отримав кращу освіту, Надія Федорівна перебирається до найближчого містечка – Цюрупинська, де син навчається у середній школі №1, а вона влаштовується прибиральницею та “керує” дзвінками – на уроки і з уроків. У Цюрупинській школі в Євгена була улюблена вчителька – В.Бедзєва, яка викладала російську мову й літературу. Під впливом її уроків із-поміж численних гуртків, котрі працювали у школі і в котрих брали участь його ровесники, він вибрав драматичний. Навчальні предмети не вельми приваблювали Євгена Матвєєва, натомість інтерес до акторської діяльності посилювався. Врешті Євген наважується на рішучий крок.
За словами митця, він, “не закінчивши і 9 класу, втік із дому”, щоб добратися до Херсона. Грошей на дорогу в юного втікача не було, і Євген добрався до міста попутною баржею, на якій везли кавуни. У Херсоні хлопець влаштовується статистом у драмтеатр і водночас навчається в акторській студії. Про херсонський період свого життя Євген Матвєєв згадував: “… Я, боязкий і схвильований студієць, захоплено слідкував за грою чудового актора – Свєтланова”, а також проходив “найкращу школу для майбутнього актора: участь у масових сценах”.
1939 р. в Херсоні перебував Ніколай Черкасов – культовий на той час кіноактор, що зіграв яскраві ролі у фільмах “Діти капітана Гранта” (1936 р.), “Депутат Балтики” (1937р.), “Петро Перший” (1937 р., 1939 р.), “Олександр Невський” (1938 р.). Коли Черкасов побачив Євгена в одній із німих ролей, то, за спогадами нашого земляка, “підійшов після вистави до мене і ласкаво поплескав по плечу: “Треба вчитися, хлопче. Приїдеш у велике місто – допоможу”. І порадив поїхати до Києва, повідомивши при цьому, що Довженко набирає кіноакторську школу. Як розповідав пізніше Матвєєв, він “не мав жодних сумнівів у словах метра кінематографу”. Склавши екстерном іспити за курс середньої школи 1940 р., Євген, за його словами, “рвонув до Києва”, де ситуація розвивалася так: “Групи були вже набрані, але Черкасов тримав слово. По телефону він заздалегідь подзвонив Довженку, – і мене прийняли!” Так Євген Матвєєв був зарахований на перший курс кіноакторської школи при Київській кіностудії художніх фільмів, у якій навчався впродовж 1940–1941 рр.
Розмірковуючи над значенням Довженка для нього як митця, Євген Матвєєв підкреслював: Олександр Довженко був не лише “учителем”, “кумиром”, “хрещеним батьком”, “а на перших порах навчання – і моїм рятівником”. І наводив такий промовистий факт: “Мене та ще трьох хлопців, котрі не могли платити за навчання, мали виключити зі школи. Довженко вніс за нас свої власні кошти”.
Через війну навчання в кіноакторській школі припинилося, і Євген отримав направлення до Тюменського піхотного училища. На початку 1942 р. всім курсантам його випуску було присвоєно звання лейтенанта. Майже всі випускники потрапили на фронт, а лейтенанта Матвєєва як відмінника залишили при військовому училищі курсовим командиром-викладачем. Два роки він переймається підготовкою офіцерського складу – і постійно подає рапорти з проханням направити його на фронт, куди потрапляє 1944 р. У повоєнний час Євген Матвєєв продовжує службу в Тюменському училищі, де керує самодіяльністю, в якій виступає й сам.
Час демобілізації настав для нього 1946 р., і він вступає до трупи Тюменського драматичного театру. Його швидко помічають. Матвєєв отримує пропозиції від відомих театрів, у тому числі й Московського театру імені Ленінського комсомолу. Проте молодий актор 1948 р. обирає Новосибірський театр “Красный факел”, який тоді називали “сибірським МХАТом” і в якому була сильна трупа. Його продовжують запрошувати до провідних театрів Союзу, і 1952 р. він дебютує на сцені Московського Малого театру у спектаклі “Без вини винуваті”, де зіграв Незнамова.
Як нині засвідчує кінокритика, Матвєєв-актор дебютував у фільмі “Доля Марини” (1953 р.), поставленому на Київській кіностудії. В цьому фільмі також зіграли Борис Андрєєв, Олександр Сердюк, Юрій Тимошенко, Леонід Биков. Потім були ролі у фільмах “Доброго ранку” (1955 р.) і “Дорога” (1955 р.), проте своїм першим істотним акторським успіхом він вважав роль інженера Андрія Лобанова у фільмі “Шукачі” (за романом Даниїла Граніна, 1957 р.). А знаменитим його зробила роль Макара Нагульнова у двосерійному фільмі “Піднята цілина” (за романом Михайла Шолохова, 1960–1961 рр.). Причому спочатку Матвєєву запропонували зіграти Семена Давидова, але він ще з дитинства був захоплений образом Макара Нагульнова і буквально умовив Олександра Іванова, режисера, який екранізував “Підняту цілину”, зробити з ним кінопроби на роль Нагульнова. На цю роль уже пробували понад 30 акторів, однак жоден не підходив. Коли в знімальній групі подивилися кінопроби Матвєєва, сумнівів не залишилося: це і є Макар Нагульнов. В інтерв’ю 1960–1970 рр. Євген Матвєєв неодноразово підкреслював, що Нагульнов – його улюблений персонаж із тих, які він зіграв у кіно.
Кіноакторство для Матвєєва пов’язане з тяжкими травмами. Він двічі розбивався, вдруге – неподалік рідних місць, у Миколаєві, 1965 р., під час театралізованого свята, після чого понад півтора року пролежав паралізований у лікарні. Йому було сорок три роки. Саме тоді Матвєєв вирішив знову ризикнути – змінити мистецьке амплуа. Перебуваючи в лікарні, він студіє монографії, підручники з режисури і, сподіваючись на повернення в мистецтво, готується до режисерської діяльності. Завершивши лікування й отримавши третю групу інвалідності – лікарі хотіли дати другу, що позбавляла його можливості працювати в мистецтві, але він умовив їх “знизити” рівень групи, – Євген Матвєєв береться за постановку свого першого фільму, яким став “Циган” (за повістю Анатолія Калініна, 1967 р.), в якому зіграв провідну роль – коваля-цигана Будулая. Пізніше напівжартома згадував, що після цього “знайшов свою любов у ромів і став народним циганом СРСР” і що йому “навіть пропонували очолити театр “Ромен”. До речі, дві свої перші кінороботи – наступною стала “Поштовий роман” (1970р.), про історію кохання Петра Шмідта і Зінаїди Різберг, – він поставив на Київській кіностудії. Кінохітами 1970-х стали його фільми “Любов земна” і “Доля” (обидва за романами Петра Проскуріна, відповідно 1975-го і 1977-го рр.), у яких він зіграв головну роль – Захара Дерюгіна, а невдовзі поставив нові фільми – “Скажені гроші” (за п’єсою Олександра Островського, 1982 р.) та “Перемога” (за романом Олександра Чаковського, 1985 р.).
З початком “перебудови” для Євгена Матвєєва настають тяжкі часи. Це гостро виявилося під час V з’їзду кінематографістів СРСР, що відбувся в Москві у травні 1986 р., коли митця було виключено з членів секретаріату Спілки кінематографістів СРСР. Після з’їзду Матвєєву довелося пережити дошкульні закиди у служінні радянській системі, в одержанні нагород від влади, у компромісах, на які йому доводилося йти у процесі знімання фільмів. Пригадали йому і роль Брежнєва у фільмі “Солдати свободи” (1977р.). Різноманітні звинувачення він сприймав так боляче, що навіть виникали думки про самогубство. Врятували від цього кроку сім’я та нова кіноробота – фільм “Чаша терпіння” (1989 р.), в якому викладається історія спротиву: єгер виступає проти мафії. Значення цього фільму зумовлене тим, що він готував появу кінотрилогії “Любити по-російськи” (1995, 1996, 1999 рр.), в якій Євген Матвєєв зіграв наскрізного персонажа-лідера – бунтівного й характерного Валер’яна Петровича Мухіна, і яка стала подією в кінематографічному житті кінця ХХ ст. Вона принесла Матвєєву титул творця “народного кіно”. Народного і за смисловою спрямованістю, і за охопленням життєвого матеріалу, і за складом глядацької аудиторії.
У своїх численних інтерв’ю, виступах він не лише розповідав про себе, а й фактично виклав структуру своїх цінностей. Визначальною категорією для Євгена Матвєєва була суголосність кроків, учинків власному внутрішньому самовідчуттю, той стан душі й поведінки, який він передавав формулою “жити за власною совістю”. Митець тримався максими про важливість духовної цілісності, нерозчленованості, ба навіть ментальної непошматованості, й тому стверджував: “Я не дозволяю зраджувати самого себе”. У роботі актора він поціновував його граничну завантаженість – ролями, пропозиціями, зйомками, позаяк “незатребуваність для нього – смерті творчій подібна”, при цьому визнаючи, що не все із зіграного ним самим його внутрішньо влаштовує.
Для кінорежисера, вважав Матвєєв, необхідне відчуття свободи, простору діяльності, й він підкреслював, що “як режисер я робив лише те, що хотів”. Сприймаючи життя в усіх його виявах, Євген Матвєєв у своїх фільмах прагнув підсилити добротворчі й любоведайні начала і не сприймав культивування негацій у новочасному кінематографі, концептуально підкреслюючи, що “не може бути стільки негативного в людях”.
У Євгена Матвєєва було надзвичайне відчуття національного коріння й корінних основ буття. Вже літньою людиною він називав себе “селянським мужиком” і зізнавався: “Я донині ще пахну ковилом, кізяком і парним молоком – це моє середовище”. А Микола Гореліков – херсонець, життя якого пов’язане з Москвою і який близько приятелював із Матвєєвим, згадував: “Мабуть, не минало й дня, щоб він не перекинувся бодай двома словами українською”. А коли зустрічалися два земляки – Сергій Бондарчук і Євген Матвєєв, то, за його спогадами, вони “під час зустрічей спілкувалися з гумором, з жартами і обов’язково українською мовою”.
Діагноз пухлини легенів лікарі поставили йому ще 1999 р., він жив із ним чотири роки. 5 травня 2003 року Євгену Матвєєву стало зле, його оперативно госпіталізували. Не стало актора й режисера 1 червня 2003 р. в Москві.
Виступаючи 1977 р. в Херсоні, у кіноконцертному залі “Ювілейний”, і представляючи свій новий фільм “Доля” ще до його виходу у прокат, Євген Матвєєв сказав, звертаючись до аудиторії: “Як жаль, що приїхав я всього на два дні, а спершу думав: поїду по селах своїх, по місцях рідних, але треба від’їжджати. Даю вам слово, що коли-небудь знайду час, вирвуся і не буду поспішати нікуди…” Ці слова напрочуд органічні для Євгена Матвєєва, який надзвичайно гостро відчував нерв, темперамент навколишнього життя і конче потребував живих, ба навіть найживіших зв’язків із людьми, долі яких він виражав своїми ролями і про яких ставив свої темпераментні фільми.