Лікарські садові рослини і квіти. Частина I

Автор і редактор: Олена Н. https://floristics.info/ua/index.php?option=com_contact&view=contact&id=21 Правки: 24 вересня 2020 Опубліковано: 19 лютого 2019 Перша редакція: 19 квітня 2017 🕒 16 хвилин 👀 55688 разів 💬 3 коментарі

• Лікарські рослини – опис
• Види і назви лікарських рослин
• Амарант (лат. Amaranthus)
• Базилік (лат. Ocimum)
• Чорнобривці (лат. Tagetes)
• Безвременник (лат. Colchicum)
• Гвоздика (лат. Dianthus)
• Герань (лат. Geranium)
• Гібіскус (лат. Hibiscus)
• Дельфіній (лат. Delphinium)
• Коментарі

Лікувальні рослини (лат. Plantae medicinalis) – це група рослин, органи яких служать сировиною для виготовлення лікарських препаратів, що застосовуються в медичній, народній або ветеринарній практиці. За даними Міжнародної спілки охорони природи на початок 2010 року в медицині використовується близько 21 000 лікарських рослин.

Лікарські рослини – опис

Лікарські рослини поділяються на три категорії:

• офіцинальні лікарські рослини – ті, з сировини яких дозволено виготовлення лікарських препаратів. Ці види занесено до Державного реєстру лікарських засобів;
• фармакопейні лікарські рослини – це офіцинальні рослини, вимоги до яких викладені в Державній фармакопеї або в міжнародних фармакопейних статтях;
• лікарські рослини народної медицини – це найширша категорія, значну частину рослин якої описано недостатньо, а відомості про ефективність рослин, що складають цю категорію, не перевірені засобами фармакології.

Основні способи застосування лікарських рослин – це отримання з них лікарських засобів для зовнішнього або внутрішнього застосування. У таких рослинах міститься принаймні одна речовина, що має цілющі властивості, і ця речовина або речовини розподілені по органах рослини нерівномірно, тому при зборі рослин потрібно знати, в яких частинах зосереджені корисні елементи та в який період вегетації їх концентрація максимальна.

Внутрішньо застосовують водні та водно-спиртові настої і відвари, а також олійні речовини у вигляді настоянок і екстрактів. Для зовнішнього застосування використовують трав’яні ванни, обгортання, компреси та примочки.

Ми розповімо вам про лікарські рослини, які можна виростити в кожному саду.

Види і назви лікарських рослин

Амарант (лат. Amaranthus)

Амарант, або щириця (лат. Amarantus). Це однорічна трав’яниста рослина, що сягає у висоту від 20 до 100 см. Лікарськими є такі види амаранта, як білий, колосистий (закинутий, зігнутий), хвостатий і волотистий (багряний). Зовні вони між собою різняться, проте лікувальні властивості у них схожі.

Траву амаранта збирають у липні-серпні в період цвітіння і сушать на повітрі під навісом. Застосовують щирицю як кровоспинний засіб при надмірній менструальній або гемороїдальній кровотечі. У першому випадку вживають настій амаранта внутрішньо, як і при кривавих проносах, у другому призначають примочки з настою амаранта. За рахунок проносної та спазмолітичної дії щириці усуваються кишкові кольки й хронічні закрепи.

Настій зі щириці: 3 повних столових ложки (з гіркою) подрібненого листя щириці заливають літром окропу, настоюють у теплому місці 3-4 години й проціджують. Вживають від третини до половини склянки 3-4 рази на день за півгодини до їди при пухлинах, астенічних станах, хронічному циститі та пієлонефриті, геморої й після порожнинних операцій. Курс лікування 21 день.

Настоянка зі щириці: скляну банку заповнюють на дві третини квітучими верхівками або подрібненим сухим листям амаранта, заливають ущерть горілкою, закупорюють і настоюють у теплому темному місці. Потім проціджують і приймають 3-4 рази на день за 20 хвабон до їди, розвівши чайну ложку настоянки в чверті склянки кип’яченої води. Показання: підлітковий енурез, запальні процеси сечостатевої системи, дефіцит маси тіла, знижений артеріальний тиск, стареча слабкість.

Амарантова олія: дозріле насіння амаранта розтирають у ступці, змішують з оливковою олією в співвідношенні 1:3, підігрівають на водяній лазні до 60 ºC, залишають на ніч у термосі, а вранці проціджують, відтискають і в ту ж олію засипають новий порошок із розтертого в ступці насіння. Повторюють маніпуляцію з прогріванням на водяній лазні й настоюванням у термосі 4-5 разів, після чого ліки зберігають у вщерть заповненому скляному посуді в холодильнику. Вживають амарантову олію внутрішньо за півгодини до їди по 1-2 чайні ложки тричі на день при клімактеричних розладах, підвищеному рівні холестерину, атеросклерозі, виразковій хворобі шлунка й дванадцятипалої кишки, злоякісних пухлинах, холециститі та після опромінення. Для проходження одного курсу лікування знадобиться 250 г олії. За потреби можна провести три курси лікування з перервою на місяць.

Базилік (лат. Ocimum)

Базилік звичайний (лат. Ocimum basilicum), він же запашний, камфорний і городній – однорічна трав’яниста рослина з запашним листям. В Індії базилік є священною рослиною, зі стебел якого роблять чотки. Прихильники Аюрведи стверджують, що енергетика базиліка має стабілізуючі й заспокійливі властивості, що очищають психологічну атмосферу та допомагають відчути підтримку вищих сил, які наділяють людину впевненістю в собі. Окрім базиліка городнього, в лікувальних цілях використовують і базилік м’ятнолистий (лат. Ocimum menthifolium).

Лікарські властивості мають листя базиліка звичайного, які збирають до початку цвітіння, і плоди, що дозрівають до осені. У базиліка м’ятнолистого для видобутку багатої на камфору ефірну олію використовується наземна частина – листя, стебла без нижніх здерев’янілих ділянок, квітки та листя. Траву цього виду збирають кілька разів за літо.

Базилік звичайний рекомендують при циститі, кашлюку, пієліті з явищами дизурії і захворюваннях нирок. Свіжий сік рослини показаний при ранах, що важко гояться, і гнійному запаленні середнього вуха. Народна медицина застосовує препарати з базиліка звичайного при головному болю, ревматизмі, аменореї та блювоті. Сухе подрібнене листя базиліка використовують як нюхальний тютюн при затяжному нежиті, слизовий настій із насіння прикладають у вигляді компресу до запалених очей і тріщин на сосках у матерів-годувальниць. Настій базиліка п’ють як чай та застосовують у вигляді ванн і припарок.

Настої базиліка звичайного:

• для збудження апетиту: 1-2 чайні ложки сухої трави базиліка залити чвертю склянки води, довести до кипіння, варити 5-10 хвабон, потім настоювати упродовж години, процідити й пити ковтками упродовж дня;
• від зубного болю: одну столову ложку сухої трави базиліка залити склянкою окропу, настояти упродовж 15-20 хвабон, процідити й полоскати рот;
• при нудоті: одну столову ложку трави базиліка залити склянкою окропу, настояти 20 хвабон, процідити та вживати внутрішньо при нудоті та блювоті;
• при неврозах і епілепсії: одну столову ложку сухої трави базиліка звичайного заливають склянкою окропу, настоюють 2 години, проціджують і п’ють по 2 столові ложки чотири рази на день;
• для промивання ран: одну столову ложку насіння базиліка залити склянкою окропу й настояти 15 хвабон.

Свіже листя базиліка м’ятнолистого має в’язку, ранозагоювальну, антисептичну, протизапальну й тонізуючу дію. Трава, зібрана в період цвітіння, посилює циркуляцію крові, розслабляє мускулатуру матки, знімає зубний біль, покращує роботу травних органів. Препарати з неї рекомендовані при циститі, кашлюку, здутті кишківника, пригніченні нервової системи, захворюваннях нирок, ослабленому диханні, порушенні кровообігу. Допомагає трава базиліка при ангіні, нежиті, кашлі, лихоманці, бронхіальній астмі, запаленні сечовивідних шляхів. Трава базиліка м’ятнолистого лікує нежить і ангіну. Протимікробна дія базиліка м’ятнолистого посилюється в поєднанні з лавандою, майораном і коріандром.

Настій базиліка м’ятнолистого: дві чайні ложки сухої подрібненої трави залити склянкою окропу, настояти годину, потім процідити й приймати впродовж дня по кілька ковтків для підняття настрою та збудження апетиту.

Чайний бальзам із базиліка м’ятнолистого: взяти по 2 столові ложки чорного й зеленого чаю, по дві чайні ложки м’яти перцевої і базиліка м’ятнолистого, чайну ложку чебрецю, добре змішати, залити 500 мл окропу, настоювати під кришкою 15 хвабон, потім процідити і пити упродовж дня невеликими ковтками як збуджуючий апетит і тонізуючий засіб при пригніченні нервової системи.

Чорнобривці (лат. Tagetes)

Чорнобривці дрібноцвіті (лат. Tagetes patula), або розлогі, або розпростерті, або відхилені, вони ж оксамитки, андики, оксамитовий цвіт, чорнобривці, чорнобрівки, шафран московський – трав’янистий однорічник, квіткові кошики якого використовуються з лікувальною метою через цінну ефірну олію, що міститься в них. Вирощують чорнобривці не тільки в саду, а й на городі, висіваючи їх між рядами овочевих культур для відлякування шкідників, багато з яких не зносять запаху цих квітів.

У ролі лікарського засобу застосовується водний настій квіткових кошиків чорнобривців:

• як сечогінний: одну столову ложку квіток залити склянкою окропу, настояти півгодини, процідити й приймати по 2 столові ложки 3-4 рази на день;
• як сечогінний і протизапальний: одну столову ложку сухих квіток залити 200 мл окропу, настояти упродовж двох годин, процідити і приймати по 2 столові ложки 3-4 рази на день;
• для поліпшення обміну речовин: вісім квіткових кошиків залити одним літром окропу, варити 3 хвилини на повільному вогні, потім відвар злити, залити ті ж квіти 800 мл окропу, кип’ятити 5 хвилин, процідити, з’єднати з приготовленим раніше відваром, остудити й помістити в холодильник. Приймати по 200 мл уранці та ввечері до їди упродовж місяця, потім зробити тижневу перерву та повторити курс. Можна використовувати цей відвар і зовнішньо як примочки при шкірних хворобах.

Безвременник (лат. Colchicum)

Пізньоцвіт осінній (лат. Colchicum autumnale), або колхікум, або пізньоцвіт луговий, або луговий шафран, або зимівник, або шафран дикий – це трав’яниста багаторічна рослина з цибулиноподібною бульбою і великими бузково-рожевими квітками. Як сировину для лікарських препаратів використовують насіння, бульби, а у Франції ще й квітки пізньоцвіта. Усі частини рослини містять алкалоїди, а до складу бульб входять також органічні кислоти. Бульби заготовляють перед початком цвітіння, а насіння – з настанням його повної зрілості. Алкалоїди колхіцин і колхамін, що входять до складу рослини, мають однакові терапевтичні властивості, але використовують практично тільки колхамін, оскільки він менш токсичний. Застосовують цей алкалоїд для лікування раку шкіри й неоперабельних пухлин стравоходу, проте при передозуванні препаратів, що містять колхамін, пригнічується функція кровотворення, з’являється діарея, починає випадати волосся. У народній медицині настоянку насіння пізньоцвіта як болезаспокійливий засіб вживають при деформуючому поліартриті, а зовнішньо використовують при подагрі й суглобовому ревматизмі.

Гвоздика (лат. Dianthus)

Гвоздика різнобарвна (Dianthus versicolor) та гвоздика дельтовидна (Dianthus deltoides), або трав’янка – трав’янисті багаторічники, надземну частину яких використовують для виготовлення лікувальних препаратів. Застосовують як цілющі й такі види рослини, як гвоздика китайська та гвоздика пишна. У гвоздики китайської з лікувальною метою використовують і корінь, і всю наземну частину, у гвоздик пишної, різнобарвної і дельтоподібної – тільки траву.

Гвоздика китайська має сечогінну та протизапальну властивості, відвар із неї в Китаї вживають при шкірній екземі, аменореї, утрудненому сечовипусканні, крові в сечі, а також для лікування всіх видів пухлин.

Препарати з гвоздики пишної мають заспокійливу, кровоспинну, протисудомну й знеболюючу дію, а також властивість підвищувати тонус гладкої мускулатури. Настій із трави гвоздики пишної показаний при головному болю, дитячих судомах і маткових кровотечах. У китайській і тибетській медицині цю затребувану рослину називають «цюймай» і застосовують при жіночих хворобах. У Японії відвар плодів гвоздики пишної приймають усередину при захворюваннях сечостатевої системи, а зовнішньо – для промивання запаленої слизової рота і для обмивання при дерматитах.

Гвоздика різнобарвна проявляє спазмолітичну, протизапальну, кровоспинну, антитоксичну, в’язку й сечогінну властивості та найчастіше використовується для підвищення тонусу матки і як абортивний засіб. Застосовують препарати з гвоздики різнобарвної також при застуді, проносах, епілепсії, задусі, судомах і від укусів скажених тварин.

Гвоздика дельтовидна, або трав’янка, застосовується в народній медицині при гемороїдальних і маткових кровотечах, шлункових хворобах, серцевих болях, захворюваннях нирок і сечового міхура. Запарену траву у вигляді компресу прикладають до хворих суглобів.

Настої з гвоздики дельтоподібної:

• при кровотечах, гастриті, геморої і циститі: столову ложку трави залити 200 мл води, кип’ятити 2-3 хвилини на повільному вогні, потім настоювати упродовж години, процідити й приймати по 1-2 столові ложки 3-4 рази на день;
• при задусі і кашлі: 3 столові ложки з гіркою трави з квітками залити одним літром окропу, настоювати 1 годину, процідити і повільно пити настій теплим по одній склянці на день.

Герань (лат. Geranium)

Герань криваво-червона (лат. Geranium sanguineum) має ще чимало назв: герань пурпурова, бобовишник, вовча стопа, вовчиця, волоконник, волосник, ворішина, гостівник, гостинник, грабельки, грабельник, громник, дебринець, декокт, дзіндзівер, дід, добрівка, живуща, журавець кривавий, зензіум, золотник, коситин, кров, кровник, ломотна трава, любисток польовий, маточник, мир-зілля, орішина, піддубник, радка, рожа борова, ружове зілля, сильник, стоколінник, тоя польова, уразник. Цей невибагливий у догляді трав’янистий багаторічник зростає в багатьох садах. Із лікувальною метою в червні-серпні заготовляють траву та квітки, а у вересні або жовтні – коріння герані. Герань криваво-червона й препарати з неї мають протизапальну, кровоспинну, антисептичну і в’язку дію. Настій із герані застосовують при розладах травної системи, подагрі й кам’яно-нирковій хворобі, а також при запальних процесах слизової оболонки рота, шкірних хворобах та маткових, легеневих і носових кровотечах. Відвар із трави герані використовується в народній медицині для ванн, обмивань і примочок на гнійні порізи, виразки та при хворобах шкіри, що супроводжуються сильним свербінням. Із відвару трави роблять ванни при переломах кісток, ним полощуть горло при ангіні й миють голову при випаданні волосся. Кореневища герані криваво-червоної теж мають протизапальну й в’язку властивості. Препарати з них застосовуються внутрішньо при туберкульозі легень, бронхітах, хворобах шлунково-кишкового тракту, а зовнішньо – при носових кровотечах і шкірних захворюваннях.

Настій із герані криваво-червоної: 2 чайні ложки подрібненої сухої трави настоювати 8 годин у 500 мл холодної кип’яченої води, потім процідити і приймати багато разів ковтками при сечокам’яній хворобі.

Відвар із герані криваво-червоної від випадання волосся: 5 столових ложок сухої подрібненої трави герані залити 500 мл води і кип’ятити на повільному вогні 5 хвилин, потім годину настоювати, процідити і використовувати для ополіскування голови після миття через день упродовж двох тижнів.

Герань болотна (Geranium palustre), або журавець багонний, авдотник, вовчуга, косарики, синецвіт, стоколінець, тременталь – теж трав’янистий багаторічник, наземну частину якого збирають під час цвітіння й застосовують як в’язкий засіб при легеневих кровотечах, дизентерії, ентероколітах, гастритах та інших розладах травної системи, що супроводжуються проносом. Відваром із герані болотної полощуть горло при ангіні й промивають гнійні рани.

Настій із герані болотної: 2 чайні ложки сухої трави залити двома склянками холодної кип’яченої води, настоювати 8 годин, процідити та приймати по столовій ложці через кожні дві години.

Настоянка з герані болотної: одну частину трави залити десятьма частинами горілки, щільно закупорити, настоювати два тижні в темному місці, потім процідити та приймати по 20 крапель при болях у серці.

Герань лугова (лат. Geranium pretense) відома також як носок лужний, бузьочник, васильки лісові, враз жіночий, дворянин, кленовий лист, лапка орлина, лико вовче, пліснявка, ранник, сузик, тоя берегова (лісова), троїця, францовник, червишник, черевички зозулині. Це теж трав’янистий багаторічник, усі частини якого використовуються в лікувальних цілях насамперед через високий уміст у них дубильних речовин. Герань лугова затребувана в народній медицині, оскільки має в’язку, протимікробну й протизапальну дію. Застосовують препарати з герані лісової при запаленнях шлунково-кишкового тракту, дизентерії, сечокам’яній хворобі, подагрі й ревматоїдних ураженнях суглобів. Як кровоспинний засіб герань лугову застосовують при зовнішніх, маткових, легеневих і носових кровотечах. Водні екстракти герані лугової пригнічують центральну нервову систему, тому використовуються при підвищеній збудливості, судомах і безсонні. Відварами та настоєм герані полощуть горло при ангінах, роблять спринцювання при жіночих хворобах і ванночки, обмивання й примочки при гнійних ранах, виразках і екземі.

Настій для внутрішнього вживання: 1 столову ложку подрібнених коренів або трави залити двома склянками холодної кип’яченої води, настоювати під кришкою 8 годин, процідити й пити упродовж дня дрібними ковтками.

Настій із герані лугової: 2 чайні ложки сухої трави настояти під кришкою в 2 склянках холодної кип’яченої води й процідити.

Відвар із герані лугової: 1 столову ложку трави герані залити склянкою окропу, варити на повільному вогні 5 хвилин, остудити, процідити й довести кип’яченою водою до початкового об’єму. Приймати по 1-2 столовій ложці 3 рази на день під час їжі. Цей же відвар, розбавлений у 4-5 разів, можна застосовувати зовнішньо – для полоскань, примочок, компресів і обмивань.

Герань лісова (лат. Geranium sylvaticum) – багаторічна трав’яниста рослина, квітуча в червні або на початку липня. Як лікарську сировину використовують наземну частину рослини, що заготовлюється під час цвітіння, а іноді й коріння рослини. Препарати з герані лісової мають дезінфікуючу, протизапальну, антибактеріальну, в’язку, ранозагоювальну, антитоксичну, кровоспинну, знеболюючу, протисвербіжну й заспокійливу властивості. Їх широко застосовують при ревматизмі, подагрі, сечокам’яній хворобі, злоякісних утвореннях, переломах кісток, епілепсії, хворобах верхніх дихальних шляхів, дизентерії, сечокам’яній хворобі, ентеритах, гастритах, лихоманці, харчових отруєннях і хворобах серця. Зовнішньо ними лікують гнійні рани, ангіни, ревматичні болі, виразки, нариви, анальні й генітальні свищі.

Настій герані лісової: 2 чайні ложки подрібненої трави або коріння залити двома склянками холодної кип’яченої води, настоювати під кришкою 3 години, процідити й пити ковтками упродовж дня.

Гібіскус (лат. Hibiscus)

Гібіскус (лат. Hibiscus sabdariffa), або суданська троянда, або каркаде – близький родич китайської троянди, так само часто прикрашає сади, як китайська троянда житла. Для медицини інтерес представляють квітки рослини, звані каркаде.

Суданська троянда відома своїми цілющими властивостями здавна. В її квітках міститься велика кількість кислот – лимонна, яблучна, аскорбінова, винна, а також такі цінні біологічно активні речовини, як флавоноїди, антоціани, полісахариди і пектини. Каркаде нормалізує кров’яний тиск, має сечогінну і спазмолітичну дію, вбиває хвороботворні організми і може використовуватися як глистогінний засіб. Протизапальну властивість каркаде використовують при лікуванні і профілактиці захворювань верхніх дихальних і сечовивідних шляхів. Китайці з успіхом застосовують гібіскус як засіб, що перешкоджає утворенню тромбів і нормалізує кровообіг. Має каркаде і спазмолітичну дію, що особливо проявляється на гладкій мускулатурі матки. Напій із каркаде сприяє поліпшенню загального стану, підвищує апетит, фізичну витривалість, допомагає подолати хронічну втому і протистояти нервовим перевантаженням. Приносить полегшення чай каркаде й при похмільному синдромі.

Дельфіній (лат. Delphinium)

Дельфіній – багаторічна трав’яниста рослина, квітуча в липні-серпні кінцевими гроновими суцвіттями. У лікувальних цілях використовується трава рослини, яку заготовляють під час цвітіння.

У стародавні часи і Середньовіччі сік дельфінію використовувався як сильний засіб від паразитів. Сучасні дослідники виявили, що дельфіній містить алкалоїди, аналогічні за дією отруті кураре. У сучасній медицині препарати з дельфінію застосовують, коли потрібно заблокувати закінчення рухових нервів, щоб розслабити гладку мускулатуру. Народна медицина використовує дельфініум у вигляді примочок при переломах кісток – звідси і народа назва дельфінію «живокіст».

Дельфіній високий (лат. Delphinium elata), слугує сировиною для отримання елантину – алкалоїду, який має курареподібну дію. Застосовується він у таблетках і порошках при травматичних і судинних порушеннях головного мозку, які супроводжуються гіпертонією м’язів. Примочки та компреси з дельфінію знімають біль при переломах і прискорюють одужання. Відваром із дельфінію лікують опіки, настій приймають внутрішньо при захворюваннях шлунка, а при хворобах горла його застосовують для полоскання.

Дельфіній королівський (лат. Delphinium consolida), або сокирки, або остріжки, або цар-зілля – трав’янистий однорічник, наземна частина якого заготовлюється як лікарська сировина в період цвітіння. Настій дельфінію королівського застосовують у народній медицині при хворобах печінки, шлунково-кишкового тракту й сечостатевої системи, кашлюку, запаленні легень, для регулювання менструального циклу та полегшення пологів. Настій квіток дельфінію п’ють при головному болю, а зовнішньо застосовують при кон’юнктивіті. Настій листя і відвар насіння через їхні збудливі та в’язкі властивості корисні при судомному кашлі та бронхіальній астмі.

Настій дельфінію королівського: 20 г подрібненої трави дельфінію залити літром окропу й настоювати під кришкою одну годину, після чого процідити та пити по склянці до їди тричі на день.

Настій дельфінію королівського для зовнішнього застосування: 10 г квіток залити 500 мл окропу, настоювати чверть години під кришкою, процідити і використовувати для примочок при кон’юнктивіті.

Мазь із дельфінію королівського: одну частину порошку з насіння дельфінію змішати з десятьма частинами смальцю і використовувати як зовнішній засіб при корості, втираючи в шкіру тричі на день по п’ять хвилин.

Застосовувати препарати, приготовані за описаними в статті рецептами, можна тільки після консультації з лікарем!

Лікарські рослини: Енциклопедичний довідник

Гродзінський А.М. (Відп. ред.). Лікарські рослини: Енциклопедичний довідник. — К.: Видавництво «Українська Енциклопедія» ім. М. П. Бажана, Український виробничо-комерційний центр «Олімп», 1992. — 544 с.: іл. — ISBN 5-88500-055-7.

У довідковому виданні, розрахованому на лікарів і широке коло всіх, хто цікавітться лікарськими рослинами, вміщено понад 1200 статей В них стисло описано лікарські рослини, охарактери зовано їхні морфологічні та ботанічні відомості, способи заготівель, зберігання і використання, подано їхній хімічний склад. Приведено поширені рецепти приготування ліків із застосуванням цілющих рослин.

Заготівля лікарських рослин: зберігання рослинної сировини

Одним з важливих заходів заготівлі лікарської рослинної сировини є її правильне зберігання. Можна своєчасно зібрати, правильно висушити сировину, а при неправильному зберіганні повністю або частково втратити її.

Лікарську рослинну сировину звичайно зберігають на складах спеціалізованих баз, на заводах, у спеціалізованих господарствах, які її вирощують, на аптечних базах і в аптеках, у фіто- кабінетах лікувально-профілактичних закладів і санаторіях, вдома. Зберігають сировину інколи роками, тому важливо створити оптимальні умови для збережепня її якості.

Лікарська сировина повинна зберігатись у сухому приміщенні, яке добре вентилюється, у закритій тарі – дерев’яній, картонній, тканинній або паперовій. Різана і різано-пресована сировина зберігається у картонних коробках або паперовій упаковці. У поліетиленовій упаковці зберігати її не можна, бо через залишкову вологість (10-18 %) та під дією ферментативних процесів, вона швидко зіпсується – почорніє, “згорить”.

Приміщення для зберігання висушеної лікарської рослинної сировини має бути типовим і пристосованим, відповідати стандартам. Суха сировина дуже гігроскопічна і швидко поглинає воду, тому для її зберігання непридатні приміщення на понижених місцях, з підвищеною вологістю повітря і грунту, де часто бувають тумани й роси. Непридатними є також і сховища, які влітку дуже прогріваються сонцем. Не можна, щоб у приміщення попадали прямі сонячні промені, під впливом яких руйнується хлорофіл та інші пігменти, в результаті чого сировина знебарвлюється (особливо трави, листки, квітки і суцвіття), або набуває темного кольору (плоди). Тому скло вікон на літо необхідно білити вапном. Однак приміщення не повніші бути і зовсім темними, оскільки в темряві швидше розмножуються шкідники.

У дощову погоду, під час туманів, танення снігу волога повітря, попадаючи у приміщення, викликає відсирівання заготовленої сировини. Таке ж явище спостерігається і при швидкому зниженні температури повітря, що часто буває восени. Беручи це до уваги, в сиру погоду слід обмежити доступ повітря у приміщення, а в суху, навпаки, підсилити вентиляцію.

У сховищах повніші витримуватись усі вимоги з техніки безпеки, особливо протипожежні. Температура повітря має бути близько 20 °С, вологість – 30-40 %. Для контролю температурного режиму і вологості встановлюються термометр і психрометр.

Багато видів рослинної сировини містять велику кількість цукристих та інших поживних речовин (крохмаль, цукор, білки, органічні кислоти тощо), приваблюють шкідників (комах, кліщів, гризунів тощо) і є гарним субстратом для розвитку пліснявих грибів та мікроорганізмів. Тому сировина при поганому зберіганні і контролі може бути легко пошкоджена і засмічена ними. Щоб запобігти її псуванню шкідниками необхідно проводити різні профілактичні заходи, а при їх появі – знищення.

Всі шкідники є загальними і для лікарської рослинної сировини, і для сільськогосподарських продуктів. Так, плоди коріандру, фенхелю та інших зонтикових найчастіше уражаються комірними довгоносиками. Хлібний точильник, крім зернових продуктів, точить багаті на вуглеводи корені кульбаби, кореневища лепехи та ін.

Шкоду приносить комірна міль (хлібна, ягідна), гусінь, яка роз’їдає ягоди, спориннюта інші види сировини, обплутуючи її шовковистими нитками.

Велику шкоду спричиняють щури і миші, які забруднюють і псують різні види сировини, особливо ягоди ялівцю, плоди зонтикових, багаті на вуглеводи й білки. Для боротьби з комірними шкідниками використовують дезінсекцію, а з мишами і щурами – дератизацію. У приміщеннях, де зберігається сировина, яка може уражатися комірними шкідниками, слід тримати пляшечки з хлороформом, пари якого просочуються через ін’єкційну голку, встромлену у пробку, і відлякують шкідників. Зважаючи на те, що пари хлороформу важчі, ніж повітря, флакони з ним слід розміщувати на верхній полиці або у верхній частині шафи чи приміщення.

Гігроскопічну сировину треба зберігати у скляній або металічній тарі, герметично закритій, а за необхідності, і в залитій парафіном. До цієї групи сировини відносять листя наперстянки, ортосифона (нирковий чай), корені алтея. Сировину, яка містить ефірні олії, відносять до такої, що вимагає захисту від звітрення і дії денного світла.

Залежно від вмісту біологічно активних речовин лікарську рослинну сировину поділяють на декілька груп, які вимагають індивідуального підходу при зберіганні.

• 1. Сильнодіюча лікарська рослинна сировина. Вона зберігається за списком “В” в окремому приміщенні або окремій шафі під замком. До цієї групи належить сировина, що містить серцеві глікозиди, алкалоїди та деякі інші високоактивні природні речовини, а саме: квітки цитварного полину, трава чистотілу, збір протиастматичний, листя наперстянки, трава адонісу, конвалії, термопсису, плауна-баранця. Зберігають її без хлороформу, оскільки сильнодіючі речовини, які містяться в ній, відлякують комірних шкідників.
• 2. Рослинна сировина, що має подразнювальну дію. Вона містить сапоніни та інші природні сполуки, які подразнюють слизові оболонки очей, носоглотки, гортані, бронхів: листя ниркового чаю, трава фіалки триколірної, хвоща польового, корінь солодки, кореневища з коренем синюхи. Сировина цієї групи не псується комірними шкідниками, тому зберігається окремо і без хлороформу.
• 3. Пахуча сировина, яка містить ефірні олії. Це листя шавлії, м’яти, евкаліпту; бруньки берези і сосни, квітки ромашки, пижми, деревіїв; трава багна, материнки, полину, деревно, чабрецю плоди анісу, кмину, кропу городнього, фенхелю кореневища з коренем валеріани; шишки ялини звичайної. Цю сировину слід зберігати ізольовано від іншої в добре закритій тарі, без хлороформу. А от деяку сировину цієї ж групи, що містить крім ефірних олій значну кількість поживних речовин і може поїдатися при тривалому зберіганні комірними шкідниками, слід зберігати з хлороформом. Це, наприклад, квітки липи, плоди ялівцю, кореневища з коренем оману, кореневища лепехи.
• 4. Лікарська рослинна сировина, що містить значну кількість поживних речовин. У процесі зберігання вона може піддаватись ушкодженню комірними шкідниками. До цієї групи відносять соковиті плоди, корені, кореневища, листя, трави та іншу сировину, зокрема: листя мати-й-мачухи, подорожника, собачої кропиви; траву сухоцвіту болотного, череди; ламінарію; квітки глоду, цмину піскового, бузини чорної, календули; плоди глоду, малини, жостеру, чорної смородини, шипшини; корінь алтею, кульбаби; кореневища перстачу та ін.
• 5. Лікарська рослинна сировина, що не ввійшла до попередніх груп. Зберігається за загальним списком у звичайних умовах, без хлороформу. До цієї групи належить сировина різного хімічного складу, яка не ушкоджується комірними шкідниками: листя й пагони брусниці і мучниці, кропиви, сени, трава водяного перцю, почечуйна, спориша, звіробою, золототисячника, грициків звичайних; кора дуба, калини, крушини тощо.

Лікарська рослинна сировина повинна обов’язково мати етикетки, на яких позначається назва українською і латинською мовами, термін зберігання, що починається з моменту заготівлі. Для сировини, яка містить серцеві глікозиди, обов’язково має бути зазначена її активність (кількість одиниць дії в 1 г сировини). Для сировини, яка містить алкалоїди, антраглікозиди, сапоніни, арбутин, дубильні речовини, сантонін, кумарини, ефірні олії, необхідно позначити відсотковий вміст діючих речовин. Такими є вимоги Державної Фармакопеї. Ці дані по біологічній стандартизації і хімічному аналізу щодо вмісту в сировині діючих речовин, є необхідним для відповідного перерахунку при виготовленні з рослинної сировини лікарських форм.

На етикетці фасовки лікарської рослинної сировини, яку відпускають населенню в аптеках, обов’язково має бути назва українською мовою, вага, номер серії, термін придатності, ціна, коротка рекомендація про призначення і спосіб приготування лікарської форми в домашніх умовах.

Слід зазначити, що навіть у сприятливих умовах зберігання на сировину впливають різні фактори довкілля, викликаючи її псування і старіння: атмосферне повітря, насичене різними газами, атмосферним пилом, водяними парами, хімічними, часто отруйними речовинами. Кисень при наявності вологи викликає окислювальні процеси. Активізуються ферменти, збільшується або зменшується вологість сировини, руйнуються або звітрюються біологічно активні речовини. На якість впливає світло, температурні перепади. Найбільш небезпечним є комплексна дія тепла і підвищеної вологи. У сказаному можна пересвідчитися на прикладі кори крушини, яка містить крім діючих речовин первинний глікозид франгулозид. Він має подразнювальну дію на слизову шлунково-кишкового тракту і може викликати небажану побічну дію – нудоту і блювання. Протягом року зберігання навіть у сприятливих умовах він руйнується, тому кору крушини можна вживати тільки через рік після збирання. А щоб позбутися цього глікозиду швидко, достатньо кору крушини прогріти в духовці протягом однієї години при температурі 100 °С.

Отже, при зберіганні лікарської рослинної сировини вона поступово втрачає свої початкові лікувальні властивості, старіє. Тому для неї встановлені нормативно-технічною документацією обмежені терміни придатності, після чого сировина підлягає переконтролю. Так, наприклад, кору, корені, кореневища зберігають від двох до 3-5 років, а корені солодки – до 10 років; термін зберіганій листків від 1 до 2-3 років, а листків мучниці – до 5 років, листки ж евкаліпту щорічно контролюються на вміст ефірної олії. Квітки мають термін зберігання від 1 до 2-3 років, а квітки деревію – до 5 років. Плоди і насіння зберігають 2-3 роки, плоди жостеру – 4 роки; насіння гарбуза – лише 1 рік. Трави зберігають теж 2-3 роки, тим часом термін придатності трави материнки лише 1 рік, а трави хвоща польового – 4 роки. Бруньки зберігаються 2 роки, кукурудзяні приймочки і морська капуста – 3 роки, березовий гриб чага – 2 роки тощо. Збори мають різний термін зберігання, в основному 2-3 роки. Наприклад, збори жовчогінний, апетитний, потогінний, заспокійливий зберігаються 2 роки; сечогінний – 3 роки, а шлунковий № 3 – лише 1 рік.

При зберіганні лікарської рослинної сировини в домашніх умовах необхідно теж додержуватися певних правил: тримати сировину в окремій шафі або на окремих полицях у сухому приміщенні, окремо від продуктів харчування; берегти її від вологи і прямих сонячних променів; періодично переглядати, щоб запобігти псуванню шкідниками; слідкувати за терміном придатності і не зберігати сировину, яка втратила зовнішній вигляд чи набула іншого запаху, в якій з’явилися личинки продуктових шкідників чи павутиння, або тієї сировини, термін придатності якої закінчився.

Отже, правильне зберігання лікарської рослинної сировини на складах, в аптеках, лікувально- профілактичних закладах і вдома запобігає її псуванню, сприяє довшому утриманню в ній біологічно активних речовин та зберіганню її лікувальних властивостей.

Нижче наводимо продовження таблиці-календаря збиранім лікарських рослин, розпочатого у попередніх номерах журналу.

Правові основи використанім та охорони природних рослинних ресурсів України.