§ 22-24. Сміливість і відвага козаків у творчості Володимира Рутківського

У характері Володимира Рутківського (1937-2021) поєдналися польський гонор батька та козацька міць неньки. Справді, мати письменника була фізично сильною: коли треба було перенести колоду, вона бралася за товщий кінець, а випускник школи Володя з братом Вітьком — за тонший. Ця міцність матері не раз буде відображена у творах митця.

Змалку Володя цікавився всім. Його першим відкриттям стала первісна стоянка ашельської епохи (майже 300 тис. років тому!), яку він розкопав зі своїми друзями в рідному селі. Науковці занесли розкопку до значних історичних відкриттів. Дитинство майбутнього письменника минуло в тих місцях, де бився славетний Наливайко, у краї, де народився Морозенко, — той самий, за яким плакала вся Україна.

На дитинстві В. Рутківського позначилися дві обставини: з одного боку — війна (окупація і голодні часи), а з іншого — історія. Саме ці чинники стали поштовхом до написання головних творів його життя, серед яких і повість «Джури козака Швайки». Прочитавши її другу частину «На козацьких островах», ви ознайомитеся з дивовижними пригодами Грицика та малого волхва 2 Санька, як із честю вони виходили з найскладніших ситуацій. Події відбуваються в 1487 р. — час, коли вже зародилося на наших землях козацьке плем’я, яке боронило свій край від татарських нападників.

1 Джура — у давнину зброєносець, помічник козацької старшини.

2 Волхв — ворожбит, чарівник.

2. Санько, Грицик, Швайка та вовк, на ім’я Барвінок.

• Прочитайте перші три глави повісті («Це був Тишкевич!», «Тишкевич», «Допит») і виконайте завдання.

ДЖУРИ КОЗАКА ШВАЙКИ (2007)

НА КОЗАЦЬКИХ ОСТРОВАХ

Дванадцятилітні Сашко (єдиний син у матері) і сирота Грицик вимушені були покинути рідну Воронівку через переслідування їх паном Кобильським (вони налякали челядників цього пана, аби врятувати односельців). Хлопчики пішли з дому на декілька днів, а затрималися в Подніпров’ї на тривалий час. Вони познайомилися з мужнім козаком Пилипом Швайкою, ім’я якого наганяло жах на татар-нападників.

Це був Тишкевич!

З несподіванки звір відсахнувся від Грицика. Мабуть, він у житті ще ні разу не чув такого вереску. Про всяк випадок вовк примирливо крутнув хвостом-полінякою, мовби хотів сказати: «Що ти, хлопче? Сам же покликав!»

Поруч здригнувся й здушено зойкнув Санько. Розбудили його холодні бризки, що долетіли від вовка.

А від багаття до них уже поспішали козаки. Попереду, вихоплюючи шаблю з піхов, біг Швайка. За ним із ломакою в руках поспішав вогненно-чубий Мацик.

Проте дивина — звір чомусь не злякався ані вогненного Мацика, ані шаблюки в Швайкових руках. Навпаки — він ще приязніше замахав хвостом та облизнувся.

Проте козаки ще не звикли до темряви й нічого не бачили.

— Що тут трапилося? — запитав Швайка.

— Он. — пробелькотів Грицик і тицьнув у вовка: — Виліз із води. Я думав, що то пес.

Грицик був переконаний, що Швайка негайно підніме шаблюку та кинеться на лютого звіра або гарикне так, що того лизень злиже.

Проте Швайка не гарикнув і не замахнувся шаблюкою. Навпаки, придивившись до звіра, він уклав її в піхви, а тоді розвів руки так, мовби зустрів найкращого друга.

— Барвінку, — сказав він, — братику мій сіренький!

І вовк, цей здоровецький хижак із страшними іклами, повівся, мов цуценятко. Він тонко заскавулів і кинувся Швайці на груди. А що був уже не цуценятком, а важким звіром, то Швайка ледве втримався на ногах.

— Барвінку, — лагідно примовляв він. Потім звернувся до Санька з Грициком: — Вовків, хлоп’ята, треба остерігатися, але тільки не цього. Якщо, звісно, ви не татари.

Наперед пробився рудий Мацик. Він присів перед вовком і запитав:

— То це ти врятував мені життя? От спасибі, друже. Навіть не знаю, як тобі й дякувати.

І він простяг руку, аби погладити вовка. Проте в останню хвилю завагався і запитав:

— А він не відчикрижить мені руку?

— Здається, ні, — відказав Швайка. — Але гладити його не раджу. Та коли вже хочеш йому подякувати за своє спасіння, то дістань чогось смачненького.

— Воно, звісно. Але де ж я візьму того смачненького? Ті звірі обібрали геть до нитки. — Потому благально глянув на воронівців: — Хлопці, може, у вас щось знайдеться? То позичте, а я вам згодом усе поверну.

Воронівці перезирнулися й мовчки пірнули в темряву. А Швайка знову повернувся до багаття. Посадив поруч себе Барвінка та заходився вибирати з його шерсті реп’яхи.

— Ну й нахапався ти їх, голубе, — докірливо сказав він. — Де ж це ти встиг?

Барвінок у відповідь постукав хвостом по землі. Він дивився в той бік, куди подалися воронівці. Дивився та облизувався, ніби здогадувався, за чим вони пішли.

А Грицик помітив, що Швайка відкидав не всі реп’яхи. Один клубочок — той, що збився біля правого вовчого вуха, — він нишком заховав до кишені.

«Навіщо йому ті реп’яхи?» — здивувався Грицик.

Воронівці нанесли стільки, що, здається, вистачило б на десяток вовків. Проте Барвінок не розгубився й довів, що він — вовк не простий. За деякий час від ласощів залишилися самі кісточки. Та й тих згодом не стало.

Мацик дивився на Барвінка та всміхався.

— Добре, що я згадав, як ти нацьковував його на тих песиголовців, — звернувся він до Швайки, — а то б уже давно годував раків.

— Згадав, та не те, — заперечив Пилип. — То ти на коня, схоже, нацькував, а на татарина треба інакше. Ось так.

І Швайка коротко, по-особливому свиснув. Тієї миті Барвінок скочив на ноги. Шерсть його стала дибки, а ікла зблиснули так, що воронівці злякано відсахнулися.

— Заспокойся, Барвінку, — поспішно мовив Швайка. — То я пожартував.

Вовк із докором поглянув на свого хазяїна, і якби міг говорити, то, певно, сказав би: «Ну й дурні ж твої жарти, хазяїне!» Проте говорити Барвінок ще не навчився, тож знову повернувся до кісток.

— Якби був хто з татар, то після свисту я навряд чи зміг би його зупинити, — пояснив Швайка. — Так що свистіти без потреби не радив би. А як ти, Мацику, здогадався, що він був поруч тебе?

— Я його побачив, — відказав Мацик. — Точніше, не його, а вогники, що відсвічувалися від очей. От і подумав: «Чим біс не жартує! Ет, мені б такого друга!»

— Ну, таке треба заслужити, — ухилився Швайка від прямої відповіді.

— А де їх, таких учених, беруть? — поцікавився Перепічка.

— Коли скажу, що біля вашого села, ти ж мені все одно не повіриш, — відказав він. — Чи не так?

Молоді воронівці зареготали. Цей Швайка, виявляється, неабиякий жартун! Хто ж бачив таких вовків у Воронівці? Ніхто. Мабуть, їх навчають десь у Переяславі чи навіть у самому Києві.

А Барвінок наївся так, що на останню кістку вже й дивитися не міг. Він задоволено зітхнув, поклав велику голову на Швайчине коліно та заходився оглядати присутніх. Нарешті його погляд зупинився на Санькові. А той, у свою чергу, дивився на Барвінка й дивувався, як може подобатися звір, котрого хвилину тому боявся до смерті.

«Ти ж гарний вовк, — подумки звернувся Санько до Барвінка. — Ти сильний, прудкий і теж не любиш татар. »

Вовк насторожився. Якусь мить він пильно вдивлявся в Санькові очі. Тоді на знак згоди стукнув полінякою-хвостом по землі. Скидалося на те, що він читає Санькові думки.

«Шкода, що ми з тобою незнайомі, — думав далі Санько. — А я хотів би, щоб у мене був такий друг. »

Зненацька Барвінок підвівся, підійшов до Санька й лизнув його в обличчя.

— Ти що? — здивувався Швайка. — На тебе, Барвінку, це не схоже. Чи ви знайомі?

— Та ні-і, — зніяковів Санько. — Я ото. подумав, який він гарний, і подумки сказав йому про це.

— Я теж сказав би, — зареготав Байлемів Василь, — та тільки він чогось не підлизується до мене.

Швайка промовчав. Тільки якось по-особливому глянув на Санька. Так дивляться на те, що не вкладається в розум звичайної людини. Тоді швидко опустив очі й заходився розпалювати свою люльку. На Санька, здається, він більше не звертав уваги. Лише час від часу хлопець відчував на собі його хоч і миттєвий, проте чіпкий та насторожений погляд.

А за багаттям усе ще точилися розмови.

— От би знати, що то за сволота займається грабунками, — промовив Левко Заярний. — Ет, піймати б такого — зуби по всьому лугу розлетілися б!

І тут Санька ніби блискавкою вразило. Зуби!

— А я знаю, хто це був, — вихопилося в нього. — Тишкевич це був, от хто! Він служить у пана Кобильського.

Козаки вражено втупилися в хлопця.

— Звідкіля ти це знаєш? — запитав Байлем.

— Він зубом цвикав, — пояснив Санько, — коли маму до льоху ховав. І той, старший із тих, хто на вас напав, теж цвикав.

— Ай справді! — вигукнув Грицик. — І голос у нього знайомий. А я, Саньку, усе думав, коли ми ховалися, де я чув цей голос.

— Ану, розкажіть, що знаєте, — зажадав Швайка.

Коли хлопці замовкли, Байлем сповільна проказав:

— Так от чому хлопці щезали невідомо куди. Минулого літа михайлівських не дорахувалися. Позаминулого — двох драбівських не стало, одного з Мойсинців і з Ірклієва. Тепер усе зрозуміло. Вивідають, хто сам чи в малому гурті промишляв, — і хапають за горлянку. А здобич човнами по Дніпру відвозять.

— А як вони дізнаються, хто сам, а хто у великому гурті промишляв? — поцікавився Перепічка.

Швайка в цю розмову не встрягав. Він про щось замислився. І, здається, думки його витали далеко від цього острова. Потім, нібито знічев’я, він дістав із кишені реп’яховий клубочок і видобув із нього тонку полотняну смужку. Тоді так само байдуже, ніби шматочок березової кори, розгорнув її та заходився роздивлятися якісь закарлючки. По тому кинув смужку у вогнище.

Ніхто з воронівців не звернув ніякої уваги на ці Швайкові дії. Вони придумували для Тишкевича найстрашніші кари — звісно, коли той потрапить їм до рук. Лише зіркі Грицикові очі стежили за кожним рухом Швайки. І коли смужка згоріла у вогнищі, Грицик нахилився до товаришевого вуха й прошепотів:

— А я знаю, чому Барвінок прибіг саме сюди. Він приніс Пилипові якусь звістку.

А Швайка все так само замислено дивився в багаття.

— А в мене, хлопці, кепська новина для вас. Учора татари побували під Воронівкою.

Навколо багаття запала глибока мовчанка. Що таке татарський напад — знали всі. І чим він закінчується — теж знали.

Удосвіта дорослі вибралися з острова. Вирішили все ж простежити, як татари з полоненими будуть переправлятися через річку Псел. Може, і вдасться чимось допомогти землякам, котрі потрапили в біду. Санько з Грициком теж поривалися піти з козаками, проте їх залишили разом із Барвінком стерегти острів.

Наблизившись до острова, Тишкевич зупинився й довго оглядав його. Нарешті гукнув:

Йому ніхто не відповів. Тільки в Барвінка, що приліг біля хлопців, ще більше настовбурчилася шерсть. Санько поклав руку йому ва шию.

— Спокійно, Барвінку, — прошепотів він. — Може, погукають, та й попливуть далі.

Проте прибульці, здається, пливти далі не збиралися. Вони зачекали ще трохи. Тоді один із них, невисокий товстун, упівголоса мовив:

— Здається, тут нікого немає.

— Подивимося, — відказав Тишкевич. — Ану, за мною!

У декілька помахів весла він пристав до берега. Якусь мить прибульці стояли непорушно. Тоді, тримаючи напоготові шаблі, подалися в глиб острова. Незабаром вони щезли за кущами. Лише час від часу до хлопців долинали їхні приглушені голоси.

— О, вогнище! — вигукнув один. — І, здається, курінь. Цікаво, що в ньому?

— Не заходь, — почувся голос Тишкевича, — устигнеш із козами на торг.

— І коні тут були, — відгукнувся з іншого краю третій. — Слідів на десяток коней набереться.

За якийсь час прибульці знову повернулися до човнів.

— Цікаво, куди вони могли дітися? — запитав низенький товстун. — Коли б неподалік ловили рибу чи били звіра, коні стояли б тут.

— А я здогадуюся, — відказав наймолодший. У нього був шрам через усе обличчя й меткі очиці. — Напевно, подалися вистежувати татарву. Сподіваються відбити когось зі своїх. Отак, як минулого року. Еге ж, пане Юзефе?

Тишкевич повагом хитнув головою.

Козацький курінь. Реконструкція. Сучасне фото

— Схоже на те, — сказав він. — І повернуться не раніше, аніж завтра.

— Правильно, — згодився молодик.

— Отож слухайте мене. Ви зараз попливете далі. Там, за версту, повинен бути ще один острівець.

— Це той, де ми застукали михайлівських роззяв? — запитав товстун.

— Той самий. Коли щось знайдете, заберіть — і негайно сюди. А я поки тут похазяйную.

Товстун і наймолодший нерішуче перезирнулися.

— А коли там хтось буде? — запитав наймолодший.

— Невже вам треба пояснювати, що робити? — хижо посміхнувся Тишкевич. — Коли їх чимало, то вдайте, ніби хочете стати козаками та шукаєте вільне місце для промислу. А коли один, то. — І Тишкевич провів долонею по горлянці. — Зрозуміло? А потім за лахи — і назад. А я на вас тут чекатиму.

— І все ж воно зручніше втрьох, — затявся товстун. Проте Тишкевич зиркнув на нього так, що той похапцем додав: — Добре, добре! Вважайте, пане Юзефе, що ми вже попливли.

За хвилину один із човнів щез за верболозом. Тишкевич провів їх похмурим поглядом, тоді ще раз роззирнувся довкола та неквапом рушив до куреня.

І тоді з-під ожинових кущів вигулькнули дві хлоп’ячі голови й одна вовча.

— Що будемо робити? — збуджено запитав Грицик. — Може, нацькувати Барвінка?

Санько заперечливо похитав головою:

— Ні. Тишкевич зараз насторожі. Ще, не приведи боже, шаблею Барвінка зачепить. Давай зачекаємо, допоки він трохи заспокоїться.

Тієї миті з куреня долинув тріск. Напевно, Тишкевич відламав якусь тичку. Затим долинуло радісне бубоніння:

За хвилину Тишкевич вийшов із куреня. Став проти сонця й заходився розглядати в’язку лискучих бобрових шкурок.

— Княгині таких не носять, — задоволено зазначив він.

Потім поклав в’язку біля входу та знову щез у курені.

— Чи не збирається він із цією в’язкою дати драла? — запитав Грицик.

— Схоже, — відказав Санько. — Заберуть усе, як у того Мацика, і втечуть.

З верболозу вигулькнув Барвінок. На животі підповз до хлопців і запитально зиркнув на Санька. «Наказуй, малий хазяїне, — промовляв увесь його вигляд. — Ну, чому ж мовчиш?»

А Санько й справді мовчав. Звісно, найлегше було б нацькувати Барвінка на злодія. Але дивитися, як вовк шматуватиме людину, навіть коли ця людина Тишкевич. Ні, то було понад його сили. Мабуть, про це думав і Грицик. Нараз очі його збуджено зблиснули.

— Слухай, Санько, а давай візьмемо його в полон! — прошепотів він.

— А як же ти його візьмеш? — засумнівався Санько. — Якби ж хто був із дорослих.

— А Барвінок навіщо? І лука в Тишкевича немає. А наші в кущах залишилися. А зробимо ми так.

Він прихилив голову до Санькового вуха й почав щось шепотіти. Барвінок переводив погляд із хлопців на курінь і при кожному шарудінні, що долинало звідти, його верхня губа загрозливо здригалася.

За хвилину хлопці напригинці прокралися до Тишкевичевого човна й заховали його в очеретах. Тоді взяли луки, і Грицик, уже не криючись, рушив до куреня, де досі вовтузився Тишкевич. А Санько з Барвінком зачаїлися за ожиновими кущами неподалік від входу.

— Вийдете, як покличу, — наказав їм Грицик.

Він підійшов до куреня, зазирнув у отвір і спитав:

— Дядьку, а що ви тут робите?

Тишкевич смикнувся та блискавично вихопив ніж. Якийсь час міряв поглядом забрьоханого худорлявого хлопчину, що тримав напоготові лука, і не міг вичавити із себе жодного слова.

— А. звідки ти взявся? — нарешті запитав він.

— Я до дядька приплив у гості, — відповів Грицик. — Він давно мене запрошував до себе. Аж дивлюся — хтось чужий порається в його курені. Ви хто будете?

— Я. це. ох, і налякав ти мене, хлопче! — почав Тишкевич, помалу наближаючись до Грицика. — Я подумав, було, що це татарин якийсь.

Його рука все ще стискала руків’я ножа.

— Не підходьте! — наказав Грицик і відступив на декілька кроків.

— Та ти що — не впізнав мене? — здивовано запитав Тишкевич. Він уже вибрався з куреня й поквапцем роззирнувся. На його вустах з’явилася посмішка — крім них, на острові нікого не було.

— Я ж товариш твого дядька, — сказав він. — Минулого року приїжджав до нього. Невже він тобі не казав?

— Не підходьте, — повторив Грицик, піднімаючи лука.

Проте Тишкевич начебто й не чув його слів. Він без поспіху наближався до Грицика, і хоча посмішка все ще грала на його вустах, очі наливалися жорстокістю.

— То оце теж приїхав, та, бач, не застав свого найліпшого друга, — продовжував теревенити він. — Та чого ти від мене тікаєш, хлопче? Не бійся, я ж тобі нічого поганого не зроблю. Давай-но краще посидимо на травичці та почекаємо твого дядька. Я, знаєш, скільки веселих історій можу розказати про нього! О, твій дядько.

Тишкевич уже був за якийсь крок від Грицика.

— Саньку! — гукнув Грицик і націлив лука на Тишкевичеві груди.

Тишкевич озирнувся, і його щелепа повільно поповзла вниз. Звісно, не Санька він злякався й не його лука. Тишкевич не вірив, що стріли дитячого лука можуть пронизати його наскрізь. Ну, хіба що подряпають. Адже рука дванадцятилітньої дитини зовсім не те, що рука дорослого козака.

Ні, так налякав Тишкевича звір, що з’явився одночасно з другим хлопцем. Судячи з його вигляду, він уміє не тільки показувати зуби. І схожий на того, що недавно перегриз горлянку його коневі.

Тишкевич стиснув пальці на колодці ножа. У вовка настовбурчилася шерсть.

Тишкевич повільно опустив руку вздовж тіла. З одним вовком він, може, і впорався б. І з двома хлопцями теж, але одночасно з усіма.

— Та ви що, хлопці, — спробував він посміхнутися. — Людина до вас у гості, а ви.

— Пізнаєте цього вовка? — запитав Грицик. — Це той, що розірвав коня, коли ви грабували Мацика.

На обличчі Тишкевича з’явився невдаваний подив.

— Якого Мацика, якого коня? — запитав він. — Щось ви мене не за того маєте. Я тут, хлопці, уперше. Ні, удруге. Минулого літа теж був.

— Та щоб мене грім побив! — вигукнув Тишкевич. — Щоб мене нечиста взяла!

Санько розгублено поглянув на Грицика. Грицик вирячився на Санька. Вони вже ладні були засумніватися в тому, Тишкевич це перед ними чи, може, хтось інший. Бо ж самого Тишкевича вони бачили лише мигцем та як слід придивитися не встигли. Та й чи мало є людей на світі, схожих один на одного? Он Санькові, наприклад, мати каже, нібито він — викапаний батько.

Проте збити Грицика з пантелику було не так просто.

— Е, ні, — сказав він. — Може, ви прикидаєтеся не тим, ким є насправді. Ви краще скажіть, як зовуть мого дядька!

— Демидом, — не замислюючись, відказав той, кого хлопці якусь мить тому мали за Тишкевича.

— А от і ні! — вигукнув Грицик. — Саньку, усе ясно!

— Дивно, — похитав головою Тишкевич. — Невже я помилився? Та ж ні. Здається, й острів цей, і берег. Може, я не туди потрапив, га?

І знову хлопці занепокоєно перезирнулися. Бо й справді, може ж людина заблудитися в цих очеретах? Ого, ще й як! Або, може, минулого літа тут і справді був якийсь Демид, а Василь Байлемів поселився лише цієї весни.

Один лише Барвінок і не думав розгублюватися. Його хижі очі пильно стежили за кожним рухом прибульця.

— Відпустіть мене, хлопці, — сказав незнайомець. — Годі дурня клеїти.

Грицик завагався. Він зняв стрілу з тятиви й почухав нею литку. Ну, які докази того, що перед ним не Тишкевич, а зовсім інша людина? Єдине, що Грицикові запам’яталося, це Тишкевичеве цвикання зубом. Проте чи мало в кого може заболіти зуб? Он минулого місяця Грицик теж цвикав майже тиждень.

І все ж чуття йому підказувало, що тут щось не те. Але як вивести цю підозрілу людину на чисту воду? Ні, мабуть, без дорослих не обійтися.

— Давайте зробимо так, — несподівано для самого себе запропонував Грицик. — Ми зв’яжемо вам руки, і ви посидите в курені. А приїдуть наші — самі розберуться.

— Та ви що — з глузду з’їхали? — обурився незнайомець і знову ступив уперед.

— Ані руш! — вигукнув Грицик і підняв лука.

Барвінок, не чекаючи Санькової команди, напружинився для стрибка.

Незнайомець скосив очима в його бік, потім знизав плечима та заклав руки за спину.

— Ну що ж, зв’язуйте, — згодився він. — Зв’язуйте руки, ноги, тягніть у курінь. Тільки ж глядіть — повернеться ваш дядько й такого дубця дасть, що тиждень не зможете сісти.

І весь час, поки Санько вовтузився із сиром’ятним ремінцем за його спиною, незнайомець докірливо хитав головою. Потім повернувся й сам рушив до куреня.

— Глядіть же, хлопці, — востаннє попередив він. — Ой, і биті будете! А мені що? Я і почекати можу.

Хлопці зачинили за незнайомцем двері. За хвилину з куреня долинуло гучне хропіння.

Уже вечоріло, коли друзі незнайомця повернулися вгору Дніпром. Молодик, який сидів на веслах, почав загрібати в бік острова, де в очеретах принишкли хлопці. Низенький товстун, його супутник, мугикав щось невеселе.

— Даремно тільки з’їздили, — домугикавши, зітхнув товстун. — Казав же я йому, що нікого там немає.

— Але ж ми бачили сліди, — заперечив молодший. — А де сліди, там повинні бути й люди.

— Що нам ті люди? — зневажливо пирхнув товстун. — Нам не люди потрібні, а те, що в їхніх куренях.

Вони зупинилися біля піщаної коси. Молодший свиснув. Потім трохи почекав і ще раз свиснув. Тоді погукав:

— Мабуть, заснув, — висловив здогад товстун. — Доведеться сходити на берег.

Він підвівся на колінах і закляк, бо побачив, як через галявину переходив якийсь хлопчина.

— Що за чортівня? — вражено пробурмотів він. — Поглянь-но, Сидоре.

— Хлопчисько! — здивувався Сидір. — Звідкіля його занесло?

Хлопчина зупинився по інший бік піщаної коси й, у свою чергу, утупився в прибульців.

— Е-е. це саме. звідкіля ти взявся? — запитав товстун.

— А ми тут живемо, — відказав хлопчина. — З дядьком. І його товариші теж тут живуть.

— Кхе. он як. А де ж вони? Нам би той. побалакати треба.

— Вони незабаром повернуться, — відказав хлопчина. — Вони тут спіймали одного злодія й відвезли.

Товстун завмер із роззявленим ротом. Тоді повернувся до молодшого й верескнув:

Але той і так уже налягав на весла, аж ті почали вгинатися. За хвилину все затихло. Лише чутно було, як у курені щось невиразне пробурмотів в’язень.

Повернулися всі. Затрималися лише Швайка з Мациком. Під час нападу вдалося звільнити з десяток полонених, і зараз бувалі козаки подалися показувати їм найбезпечніший шлях додому (. ).

Коли козаки підійшли до куреня, Барвінок знудьговано позіхнув і шмигнув у кущі. Хазяїн наказував йому стерегти острів від чужих, а від своїх — не наказував.

В’язень, кліпаючи очима, вийшов із куреня.

— Ти хто такий? — запитав Байлем.

— Потім скажу, — відказав в’язень. — Спочатку дайте пити.

Він пив, здавалося, цілу вічність. (. ) Нарешті в’язень відставив корчагу вбік і сказав:

— Хто я такий, питаєте? — І кивнув на хлопців, які знічено переминалися з ноги на ногу. — Ото в них краще поцікавтеся. Вони, бач, думають, що я якийсь Тишкевич. А я того Тишкевича й в очі не бачив. Мені треба до Демида, товариша мого давнього. Чули про такого?

Василь Байлемів замислився:

— Здається, чув. Тільки він далеко звідсіля. Десь унизу оселився й не на острові, а в плавнях. То ти таки не Тишкевич?

— І не був ніколи. Я — Семен Задорожний із Байбузівки, є таке село за Черкасами. Може, чули? Ну от. Вирішили ми з друзями моїми до Демида дістатися, теж трохи покозакувати. От. А сюди я зайшов, аби запитати, де той бісів Демид оселився цього літа.

— А хутро хто брав? — запитав Грицик.

— Яке хутро? — здивувався в’язень. — Що ти мелеш, хлопче?

— Воно на місці, — сказав Одуд. — Я щойно дивився.

— От бачите. — В’язень широко розвів руками й посміхнувся.

Воронівці дивилися на нього й не знали, як їм бути. Ніхто з них Тишкевича в очі не бачив, бо прибився він до пана Кобильського лише цієї весни. Та й не схожий він на старшого челядника. Доброго пана й за версту видно — груди вперед і на землю гидує дивитися. А цей — на звичайного дядька схожий. Неголений, у пошматованій одежі. Ні, щось воно не так.

— Що скажете, хлопці? — звернувся Байлем до друзів. — То Тишкевич це чи ні?

Грицик заходився копирсатися ногою в траві. Нарешті відказав:

— Він схожий на нього. І це. голос майже такий. І зубом цвикав.

— Та коли ж це я цвикав, хлопче? — здивувався в’язень. — Ну, було колись, коли зуб заболів. А зараз, слава тобі, Господи, уже рік як не цвикаю.

— А ти що скажеш? — звернувся Байлем до Санька.

Санько облизав вуста. Чомусь йому стало спекотно.

— Мені здається, що це Тишкевич, — сказав він.

— О! Здається, — засміявся в’язень. — Мені теж інколи здається, що я турецький султан.

Воронівці пирхнули. Дуже вже мало цей забрьоханий чолов’яга був схожий на турецького султана.

— Може, і справді наші голуби трохи того. — почав Левко Заярний. — Може, і справді, людина не винна, а ви на нього з вовком.

— Та Господи! — вигукнув в’язень. — Мало що в житті буває. Ви на хлопців не дуже тисніть. Тут, знаєте, краще вже перестаратися, ніж потім сто літ раків пекти.

— А чому ж ваші друзі так утікали, коли я сказав їм, що вас повіз Швайка? — з останніх сил стояв на своєму Грицик.

— Еге ж, чому? — запитав і Левко Заярний.

— Дуже просто, — відказав в’язень. — Про тутешні місця таке розповідають, що й у хороброго жижки можуть затруситися. А мої друзяки, чесно кажучи, не з хороброго десятка.

Воронівці заворушилися. Вони зрозуміли, що хлопці добряче-таки помилилися.

— То що будемо із цим. Семеном робити? — запитав у товариства Байлем. — Відпустимо, чи як? (. )

— А я думаю, що треба дочекатися Мацика з Швайкою, — сказав Левко Заярний. — Як вони скажуть, так тому й бути.

— Правду кажеш, — згодився Байлем. — Так що, Семене, чи як там тебе, посидь із нами ще трохи. Заодно й нашого кулішу скуштуєш.

Спочатку в’язень хотів було заперечити. Та, подумавши, лише махнув рукою й рушив до багаття, над яким уже висів казан.

Він виявився людиною балакучою і знав безліч історій. Та таких, що воронівці часом аж животи надривали.

А коли доспів куліш, вони забули про все на світі й посунули до казана. Якийсь час ложки прудко бігали від рота до рота, аж поки Байлем сказав:

— Смачний куліш! А ти, Семене, чому не їси?

Усі озирнулися туди, де тільки-но сидів в’язень. Проте його там уже не було. А за якусь хвилю за верболозом пролунав стукіт копит, згодом щось лунко шубовснуло у воду.

Коли воронівці схопилися на ноги й, заважаючи один одному, кинулися до води, — утікач уже досяг протилежного берега.

Ще мить — і він щез в очеретах.

1. Які факти з дитинства В. Рутківського свідчать про інтерес письменника до історії?

2. У якому столітті відбуваються події твору? Що ви знаєте про цей час в Україні?

3. Поясніть значення слів джура, волхв, характерник.

4. Розкажіть, якими ви побачили Санька й Грицика. Що в них спільне, а що відмінне?

5. В одній із глав твору Швайка на час своєї відсутності призначив Барвінкові за господаря Санька. Чому саме його, а не Грицика?

6. Пригадайте, у якому творі, що ви читали в 5 класі, головний герой теж товаришував із вовком. Чим відмінні ситуації в згаданому й щойно прочитаному творах?

7. Охарактеризуйте Тишкевича та його попутників.

8. Доведіть конкретними прикладами з тексту, що козаки були великими оптимістами й жартівниками.

9. Перекажіть фрагмент твору, у якому Грицик і Санько взяли в полон Тишкевича й утримували його до повернення козаків.

10. Домашнє завдання.

Випишіть із частини 2 повісті невідомі слова в зошит.

4. Про гонитву в степу й Сашка-характерника.

• Прочитайте глави «Гонитва» та «Санькова ворожба» та виконайте завдання.

Проте коні не давалися до рук. Вони злякалися вовка.

— Що ж ти його не встеріг? — гукнув до нього Заярний.

Барвінок ображено зиркнув на нього, немовби хотів сказати: «Я стеріг, коли треба було, а от ви куди дивилися?»

Зрештою коней удалося осідлати. Вершники дружно шубовснули у воду. І вже посеред протоки Байлем озирнувся на острів і гукнув:

— Барвінку, сюди! Ходи з нами!

Проте вовк, що стояв на краю коси, лише змахнув хвостом. Він, може, і радий був би податися за втікачем, проте не смів порушувати наказу Швайки. А наказ був чіткий: острів не покидати.

У хапанині ніхто з дорослих не завважив, як Санько з Грициком теж скочили на коней.

За плавнями воронівці притримали коней. Утікача й слід пропав. І невідомо, у який бік він подався. Було темно. Місяць ще тільки збирався сходити на небо.

— Гайда туди! — сказав Заярний та махнув рукою вниз за течією.

— Що йому там робити? — заперечив Володко Кривопичко. — Там же татари! А коли то й справді Тишкевич, то він подався до свого пана Кобильського. Он туди.

І Кривопичко змахнув рукою проти течії.

— А може, він зараз принишк у плавнях і слухає, як ми тут лаємося, — сказав Лесь Одуд. — Тут його треба шукати!

— Тихіше! — гримнув Байлем. — Дайте послухати.

Проте й наслуховування нічого не дало. Коники сюрчали так, що аж у вухах виляскувало.

Низько над обрієм з’явився місяць.

— Незабаром розвидниться, — сказав Байлем. — Отоді, може, і слід побачимо. Ет, забратися б зараз на високу могилу, звідтіля видно все як на долоні!

— Воно було б гарно, — зауважив Левко. — Тільки де ж ти її візьмеш? О, а це ще хто?

Воронівці принишкли. З півночі до них долетів неспішний тупіт копит. А ще за хвилину в напівтемряві вималювалися постаті двох вершників. Левко, у котрого було найзіркіше око, придивився до них і радо вигукнув:

— Швайка з Мациком! От добре, що ви повернулися!

— Щось трапилося? — запитав Швайка.

Вислухавши плутану розповідь, Пилип звелів:

— Негайно забирайтеся з острова! Щоб і духу там вашого не було! І слухайте Мацика. Він знає, куди податися.

Швайка розвернув Вітрика й пустив його вчвал. Не вниз за дніпровою течією, не вгору, у бік Сули, — а прямісінько у відкритий степ, назустріч місяцю.

Воронівці вражено дивилися йому вслід. Вони навіть не звернули уваги на те, що повз них на татарських коненятах пролетіли Санько з Грициком. Один лише Мацик устиг вигукнути:

Проте хлопці вдали, нібито нічого не почули.

Мацик сердито сплюнув і повернув свого коня в бік плавнів.

— Гайда за мною, — звелів він. — Будемо перебиратися на Зміїний острів.

— Навіщо нам перебиратися? — заперечив Перепічка. — Нам і тут непогано.

— Мовчи, — крізь зуби мовив Мацик. — Коли Швайка сказав, то так воно й повинно бути.

Роса випала скупо. І все ж при світлі місяця, що підбився вже досить високо, було виразно видно темний слід.

То був слід Тишкевичевого коня.

І по тому сліду зараз гнало трійко вершників.

Далеко попереду летів на своєму Вітрику козацький вивідник Пилип Швайка. Назад він не озирався, оскільки був певний, що воронівці послухаються його й кинуться рятуватися, бо їхньому спокійному життю настав кінець. І невідомо, від кого їм потрібно рятуватися, — від челядників пана Кобильського чи від степняків. Тишкевич міг повернутися як із тими, так і з іншими.

Лише вчора Швайка довідався, що Тишкевич слугує двом господарям одночасно. І тепер йому стало зрозуміло й те, чому ординці з такою легкістю обминають озброєні ватаги присульських козаків, і те, чому десятками щезають невідомо-куди вільні люди, що поселилися в плавнях. Як, зрештою, і нез’ясована до сьогодні загибель десятків відчайдухів, що зголосилися розводити дими тривог на татарському прикордонні.

Так, усе це була робота того негідника Тишкевича. I добре, коли тільки його.

Сам же Тишкевич, як довідався Швайка, до минулої осені слугував якомусь вельможному київському шляхтичеві. Проте не стільки було того слугування, скільки розбишакування на нічних шляхах. А коли його вивели на чисту воду — устиг перебратися на лівий берег Дніпра та якимось дивом втерся в довіру до пана Кобильського. І нічого тепер не доведеш, бо тих, хто його викрив, уже немає серед живих.

С. Васильківський. Козаки в степу. 1890 р.

— Але постривай. недовго тобі залишилося ряст топтати, — шепотів Швайка, пильно вдивляючись у миготливу сріблясту імлу. — Від нас із Вітриком ще ніхто не втікав.

А Тишкевич нещадно шмагав свого й так украй знесиленого коника. Раз по раз озирався назад, і на його видовженому обличчі було видно тваринний жах. Декілька хвилин тому він завважив позад себе темну рухливу цятку. І цятка ця невблаганно збільшувалася. Тишкевич ще не міг розгледіти обличчя того, хто за ним женеться, та все ж чомусь був переконаний, що наздоганяє його саме Швайка. Бо й у всьому Придніпров’ї немає такого коня, на якому можна було б утекти від нього. А ще ординці казали, буцімто Швайка — вовкулака й навіть удень може перекинутися на вовка.

Правда це чи ні, Тишкевич не знав, а от що вовки йому вірно служать — у цьому він устиг переконатися на власній шкірі.

— Та жени ж ти, здохлятино! — гарикнув Тишкевич на коня, з якого й так клаптями летіла піна. Й озирнувся назад у жахній підозрі, що його переслідувач уже перекинувся вовком. Проте той, як і раніше, мчав по його сліду верхи на коні, і відстань між ними значно скоротилася. Тож якщо нічого не трапиться, за якусь часину Швайка наздожене його, Тишкевича.

А ще Тишкевич завважив, що слідом за Швайкою мчать двійко вершників. Точніше, вершників не було видно. Здавалося, що степом котяться двійко коненят з якимись клуночками на спині.

«Серед козаків таких малих вершників немає, — промайнула думка. — Невже, це хтось з ординців?»

Зненацька Тишкевич згадав про те, що геть вилетіло йому з голови. Десь тут, неподалік, має бути сторожовий загін Ісламбека — того, з яким у Тишкевича не раз і не двічі були спільні справи. І не просто десь, а він, Тишкевич, здогадується, де саме. Тишкевич почав непомітно описувати в степу широке півколо. Він звертав туди, де полюбляв зупинятися на ночівлю Ісламбек.

Швайка, що пильно стежив за втікачем і вже майже його наздогнав, не відразу завважив це. Проте хлопці, які все ще були далеко позаду, помітили те півколо, і Грицик, вйокнувши на коня, подався навперейми. На якусь мить утікач та його переслідувач щезли за байраком. А коли хлопці знову їх побачили, то втікач вибирався з мілкої, геть замуленої річечки, а Швайка лише наближався до неї.

На щастя, річечка перед хлопцями входила у тверді береги й подолати її було нескладно. Тож коли друзі наблизилися до Швайки, Вітрик тільки вибирався з грузької багнюки.

— Ви? — вражено скрикнув Швайка. — Щось трапилося?

— Нічого не трапилося, — відказав Грицик. — Ми хочемо тобі допомагати.

— Геть звідсіля! — гримнув Швайка. — Вас ще тут бракувало!

І знову помчав за Тишкевичем. Якусь мить Грицик вагався. Тоді вперто стріпнув головою та подався слідом. За ним кинувся Санько, бо нічого іншого йому не залишалося.

«Ми ж не просто так гуляємо, — міркував він про себе, мовби сперечаючись із розлютованим Швайкою. — Може, нам удасться чимось допомогти Пилипові, до того ж — не залишатися ж нам самим у степу. »

Мабуть, про те саме подумав і Швайка, бо за якусь хвилю змахнув рукою, запрошуючи хлопців за собою.

Місяць почав поволі бліднути. На сході зажевріло небо. Ось-ось мали озватися перші птахи.

А гонитва все тривала. Невтомний Вітрик знову наздоганяв Тишкевичевого коня. На обрії темно зринув високий пагорб, і Тишкевич звернув до нього. Однак на вершину не піднявся, а обминув її низом і щез у чагарях.

Але Швайці ці маленькі хитрощі були добре знайомі. Зазвичай утікач по той бік пагорба спішувався та піднімався наверх. А там десь запаювався, діставав лука — і тоді вже переслідувачу було непереливки. Сам Швайка стільки разів чинив так само, що й з ліку збився. І, як не дивно, хтось-таки потрапляв у таку просту пастку.

Проте цього разу не його наздоганяли, а він сам був переслідувачем. Він хотів досягти вершини першим. Не озираючись, махнув хлопцям, щоб ті трималися позаду.

Та за декілька кроків до верха Швайка випростався й люто гупнув ногою. У просвітах між кущів він побачив Тишкевича, що, як і раніше, нахльостував коня. Тишкевич виявився хитрішим: доки Швайка скрадався схилом, той знову вихопився далеко наперед.

— Усе одно наздожену, — пробурмотів Швайка. — Від Вітрика ще ніхто не втікав.

Та перш ніж підкликати вірного коня, Швайка підійшов до східного краю пагорба, визирнув із кущів, і мимовільний стогін вирвався в нього з грудей.

Далеко попереду палахкотіли багаття. Не було жодного сумніву в тому, кому вони належать. І Тишкевич прямував саме в той бік. Він був уже на півдорозі між пагорбом і татарським станом.

Навколо багать здійнялася метушня. Декілька постатей скочили на коней та подалися назустріч Тишкевичу.

Санькова ворожба

Швайка вже знав, що буде далі. Зараз татари оточать Тишкевича й поведуть його до свого старшого. А тоді не встигнеш і до ста порахувати, як той зметикує, у чому справа. Потім із табору вилетить десятків зо два переслідувачів на свіжих конях. І тоді Вітрикові буде непереливки. Та не про себе подумав у цю мить Швайка. За себе він турбувався щонайменше. Непокоїла його доля цих двох маленьких дурників, що зопалу встряли в таку недитячу гру. Коні в них зморені й навряд чи витримають ті шалені перегони, що розпочнуться за декілька хвилин. І перш ніж сонце викотиться понад степ, навколо дитячих ший обів’ються татарські аркани.

Що ж робити? Як їм допомогти?

Нараз обличчя Швайки просвітліло. Посвистом він підкликав до себе Вітрика. Тоді скочив на нього й, не криючись, вилетів на вершечок пагорба. А там застиг, ніби вперше угледів татарський стан. Отже, він не помилявся: декілька десятків степняків хапливо сідлали своїх коней. Тоді крутнув Вітрика, злетів із пагорба й наказав хлопцям, що зупинилися біля шипшинових кущів:

— Злазьте з коней! Та швидше, біс би вас побрав!

Сам теж зіскочив із Вітрика. На ходу видобув із кишені якусь скіпку та вплів її у Вітрикову гриву. Тоді поплескав свого чотириногого друга по мокрому крупу та звелів:

— До Кудьми, Вітрику! Жени до діда!

Вітрик коротко заіржав і з місця перейшов на чвал. Татарські коненята спершу опиралися, зворотна дорога їх не вабила. Проте Швайка так уперіщив спочатку одного, а тоді іншого складеним арканом по спині, що ті, мов із пращі, рвонули вслід за Вітриком.

— А як же ми? — крикнув Грицик.

Проте Швайка вже прошкував до кущів, що збігали з пагорба.

— Гайда за мною! — звелів він хлопцям. — Тримайтеся тіні, та не волочіть ноги по траві!

Сам він щось гарячково шукав. Нарешті вказав хлопцям на чималу вимоїну під кущем і наказав:

— Ховайтеся сюди! Пригніть гілля й не висовуйте свої кирпи. Ось так.

А сам обережно, аби нічого не зламати, розгорнув гілки колючого глоду, ковзнув усередину куща й завмер.

Хлопці нічого не розуміли. Чому Швайка відмовився від погоні за Тишкевичем? Навіщо відіслав коней, а сам заховав їх у крем’янистій вимоїні під розлогим кущем?

Гострий камінець боляче заколов Санька в бік. Він заворушився, намагаючись змінити положення, проте Швайка шикнув на нього, і хлопець знову завмер.

Здалеку долинув тупіт десятків коней. Ще мить — і з-за пагорба вискочили татари. Передній пронизливо скрикнув і показав удалину, де виднілися три невиразні цятки. Вони пролітали повз вимоїну то по лівий бік, то по правий, а копита одного коня вдарили землю майже перед самісіньким Грициковим носом.

І знову все стихло, мовби й не було нічого. Хлопці збиралися звестися на ноги, проте сердитий шепіт Швайки примусив їх, як і раніше, притиснутися обличчям до землі.

— Ще рано, — сказав Швайка та трохи згодом додав: — Ну, хлоп’ята, ми з вами ледь-ледь не вскочили в халепу. Ет, дав би я вам добрячого чосу! Ну, звідкіля ви звалилися на мою голову?

Грицик винувато шморгнув носом. А Санько мовби й не почув тих Швайкових слів.

— А чому ми відпустили коней? — запитав він.

— А тому, — сердито відказав Швайка, — бо все одно б не втекли. У них коні свіжі. Та поки вони ганятимуться за нашими, може, щось і вдасться придумати. Ц-с-с-с.

На вершину пагорба виїхало з десяток вершників. Поміж ними виднілася постать Тишкевича. Він важко дихав — мабуть, досі не міг оговтатися після погоні.

Певний час вершники пильно вдивлялися в степ.

— Гарно йдуть, — схвально промовив тлустий, приземкуватий татарин у круглій шапці. — Гарно.

«Ісламбек, — здогадався Швайка. — Так, це саме він — хитрий, мов лис, обережний, мов куниця. Це вже вкотре ми з ним стикаємося ніс у ніс? Здається, утретє. »

Так, саме втретє. Уперше вони зустрілися років зо три тому, коли татари обложили Переяслав. Швайка тоді очолив п’ятдесятьох сміливців і разом із ними прокрався до стану степняків. Ох, і наробили ж вони шелесту! Ісламбека врятували прудкі ноги та болото, у якому він просидів до світанку. Швайці й на думку не спало шукати його саме там, бо ж відомо, що боліт татари бояться понад усе.

Удруге зустрілися торік біля Перекопу. Тоді виявилося, що й у нього, Швайки, теж прудкі ноги. Проте врятували його не вони, а вірні друзі.

А ось тепер — третя зустріч. Що принесе вона?

Рука мимоволі потяглася до лука. Проте відразу й завмерла. Аби ж він, Пилип Швайка, був один, то Тишкевич з Ісламбеком уже полягли б трупом. А там видно було б. Проте зараз він не сам, за його спиною двійко беззахисних дурників.

«Виберемося, візьму добрячу лозину й відшмагаю так, що з тиждень не зможуть сісти», — спересердя подумав Швайка.

А Ісламбек і Тишкевич навіть не здогадувалися, що знаходилися за пів кроку від смерті. Ісламбек погладжував голене підборіддя й невідривно дивився вслід погоні.

«Хоч би наздогнали, — молився Тишкевич про себе. — Хоч би наздогнали! »

— Не наздоженуть — сім шкур спущу, — хижо посміхнувся Ісламбек. — А ти як урятувався?

Тишкевич зневажливо махнув рукою.

— За кулешем ті роззяви забули геть про все, — сказав він. — І коней залишили без охорони.

«І справді, роззяви», — подумав Швайка.

— Міг би й залишитися, — зауважив Ісламбек. — Чи мало тобі за це платимо?

— Не міг, — заперечив Тишкевич. Він тримався незалежно, майже як рівня бекові. Напевно, не простим татарським вивідником був Тишкевич. — От-от мав повернутися Швайка. І з ним ще один, котрий мене теж знає в обличчя.

— Розвелося їх у плавнях, наче комарів, — сказав він. — Думаєш, один Швайка пошарпав нас, коли поверталися? Якби ж то! Ні, ще чотири такі ватаги були. І втратили ми від них більше, ніж за цілий похід. Добре, що нікому з них не спадає на думку об’єднатися.

— Чому ж не спадає? — заперечив Тишкевич. — Спадає. Хоча б тому ж Швайці.

Ісламбек стукнув себе кулаком по коліну:

— Треба його зловити. За всяку ціну! Ти мусиш це зробити. Точніше, ми з тобою. — Ісламбек посміхнувся: — Тим більше, що його голову Тугорбек оцінює дуже високо. Вище за всі гяурські голови.

— Я і так роблю все, що можу. Тільки ж то не людина, а справжній вовкулака!

— То вже твоя справа розбиратися, хто він. А зараз треба викурити з плавнів тих, від кого ти втік. Частинами їх треба нищити, нечестивців! Ти хоч запам’ятав, де їхній барліг?

— Ще б пак! — запевнив він. — Із заплющеними очима знайду.

«Ой-ой-ой! — стривожено подумав Швайка. — Чи послухалися мене Байлемові хлопці? Вони ж іще зелені, не звикли виконувати накази».

І знову Швайкова рука потяглася до стріл. І знову зупинилася на півдорозі, а Санькові з Грициком, мабуть, почало легенько гикатися.

— То візьми сотню й негайно викури їх звідтіля, — наказав Ісламбек. — А коли хтось залишиться в живих — твоїм ясиром буде. Можеш стяти йому голову, можеш продати.

— Та кому потрібна голова без тіла, — криво посміхнувся Тишкевич. — А золото — воно куди приємніше. Так що я їх продам. Тільки. тільки б мені ваше вбрання.

— Бо вирізняюся серед ваших, як біла ворона. І коли підемо на плавні — у кого першого стрілятимуть? Звісно, у мене, бо й дурному стане зрозуміло, хто привів твоїх чаушів.

— Маєш рацію, — згодився Ісламбек.

Помахом руки він покликав найближчого та щось стиха йому звелів. Той, не гаючись, скинув свій халат і кудлату шапку-малахай. Тишкевич одягся й тепер нічим не вирізнявся з-поміж інших ординців.

За хвилину великий татарський загін риссю рушив у бік дніпровських плавнів. Слідом із пагорба з’їхав зі своїми охоронцями й Ісламбек.

— Тепер нам, хлопчики, треба перебиратися в надійніше місце, — пошепки мовив Швайка, коли ординці щезли з-перед його очей. — І щодалі ми опинимося звідсіля, то буде краще.

Утім, далеко відійти їм не вдалося. За кущами раз по раз лунав перестук копит. Мабуть, сьогодні татари залишати свою стоянку не збиралися. Довелося шукати місце, де б можна було просидіти бодай до вечора.

Таке місце знайшлося в зарослій улоговині за три польоти стріли від першої схованки. Це було покинуте вовче лігво. Навколо купчилися клубки минулорічного перекотиполя, що зачепилися за колючі шипшинові кущі. Одним таким клубком Швайка прикрив вовче лігво, звелівши хлопцям проробити в ньому вузькі щілини для спостереження.

— Тепер трохи поспіть, — порадив їм Швайка. — А я піду погляну, що воно і як.

Проте відпочити не вдалося. Незабаром долетіла татарська говірка. На вершині пагорба знову виросли постаті степняків. Вони про щось сердито перемовлялися.

Швайка скрушно похитав головою.

— Здається, розшолопали, що й до чого, — сказав він. — Ну, хлопчики, тепер тримаймося!

Санько зрозумів: татари зловили їхніх коней та впевнилися, що втікачі зіскочили з них набагато раніше.

За командою Ісламбека татари заходилися прочісувати все навколо пагорба. (. )

Швайка закрив хлопців своїми широкими плечима.

— Що б там не трапилося — ні слова! — звелів він. — Коли що — я сам вискочу. А ви сидіть тихо, мов куріпки. Зрозуміло?

З-за його плеча Санько бачив, як до них повільно наближався худий згорблений татарин. Мабуть, йому було чимало років, бо вузенька підкова вусів укрилася сивиною. І мабуть, йому було лячно, бо йшов обережно, прислухаючись на кожному кроці. Почує шурхіт — заклякне. Ступне — і знову заклякне. Його вузенькі очиці насторожено бігали навсібіч. Він був такий кволий на вигляд, що, здається, навіть Грицик зміг би з ним упоратися. Проте радості від цього було мало. Варто хирлякові подати голос чи бодай зойкнути, як поруч миттю опиниться з десяток його товаришів.

«Поглянь убік. обійди навколо. — пошепки вмовляв його Санько. Щось ніби підказувало йому, що із цим степняком треба балакати так, як він балакав із дикою кішкою риссю, а пізніше з Барвінком. — От ти йдеш собі — і ніякої нори не бачиш. Зрозумів? Лише саме перекотиполе. »

Санько так хотів передати своє бажання старому татаринові, що аж піт стікав по його обличчю.

«Нікого ти не бачиш. Нічого тут немає. Отак. Краще поглянь, як по небі біжать хмарки. Одна за одною. Біжать собі та й біжать. »

Швайка напружився. Татарин ішов майже на нього. Ще декілька кроків — і степняк здогадається, що під клубком перекотиполя щось криється. Тож доведеться зітнути йому голову та блискавично метнутися вбік, аби відволікти увагу від хлопців. (. )

І раптом татарин задер голову до неба та мрійливо промовив:

Швайка заціпенів із подиву. «Здурів татарин, чи що?» — подумав він.

А татарин усе з тією ж пришелепувато мрійливою посмішкою пройшов за якийсь крок од них.

— Чортівня якась, — стиха бубонів Швайка, коли татари вибралися з улоговини й сіли на коней. — Нічого не розумію. До чого тут хмарки?

— Це я його вмовляв, — вибачливо відказав Санько.

Він почувався дуже зле. Його лихоманило. Голова аж розколювалася, руки тремтіли, наче після непосильної роботи. Страшенно хотілося пити. А ще ж уранці він почувався здоровим і бадьорим.

— Про що ти його вмовляв? — не зрозумів Швайка.

— Щоб він на небо. поглянув. На хмарки.

— Невже, ти і його заговорив? — радо стрепенувся Грицик. — Отак, як ту дику кішку, правда?

— Яку дику кішку? — запитав Швайка. — Оту, що лізла до вас на Сторожовий дуб?

— Еге ж! Вона лізла до нас, а Санько поговорив подумки з нею — і вона подалася назад. А тепер, бач, і татарина заговорив!

І Швайка, невловимий, хоробрий та всюдисущий Швайка, що ніколи й нікого не боявся, утупився в Санька з якимось забобонним захватом.

— Ну, Санько. — тільки й сказав він.

1. Хто слугував двом господарям одночасно? Як називають таких людей?

2. Якими рисами Пилип Швайка відрізнявся від решти козаків?

3. Письменники часто наділяють своїх героїв промовистими іменами. Прокоментуйте імена Юзефа Тишкевича, Пилипа Швайки й Володка Кривопичка.

4. Хто такі Вітрик і Барвінок? Як характеризує героїв твору їхнє ставлення до Вітрика й Барвінка?

5. Розкрийте лексичне значення слів плавні, верболіз, курінь, очерет. Саме за допомогою цих слів автор передає колорит місцевості, у якій відбуваються події твору. Коротко опишіть цю місцевість.

6. Кому з героїв твору ви найбільше симпатизуєте? Чому саме йому?

7. Як, на вашу думку, далі розгортатимуться події у творі? Що станеться із Саньком і Грициком?

8. Заповніть у зошиті таблицю, записавши до неї характеристики героїв із довідки.

Довідка: сирота, єдиний син у матері, мрійливий, визнає першість друга, моторний, має талант характерника, гарячковий, уміє подумки віддавати накази й навіювати прохання, непосидючий, має зіркі очі.

9. Словесно намалюйте ілюстрацію до найцікавішого фрагмента з прочитаних частин твору В. Рутківського.

10. Домашнє завдання

1. Дайте розгорнуту письмову відповідь на запитання «Які козацькі чесноти ми маємо зберегти й передати наступним поколінням?» (5-7 речень), використавши за приклад героїв твору В. Рутківського.

2. Прочитайте твір В. Рутківського «Джури козака Швайки» повністю (за бажанням).

Подумайте й розкажіть

• Якому літературному герою В. Рутківського ви найбільше симпатизуєте?

• Чи вірите ви в те, що в природі існують вовки, схожі на Барвінка?

• Що стало для вас відкриттям у прочитаному творі В. Рутківського?

(1857—1935)

Андрій Чайковський належить до когорти тих письменників, творчість яких тривалий час замовчувалася. У ХХ ст. його твори майже не видавалися, їх не вивчали в школі. Митець писав переважно на історичну тематику. Один з таких творів — повість «За сестрою» — ви сьогодні розпочнете читати. Напевно, вам буде цікаво довідатися про А. Чайковського зі спогадів його сучасників.

«. Ще маленькою я часто перебувала в гостях у дідуся в Коломиї. Пам’ятаю, як, тримаючись за його теплу руку, ішла тихими вуличками міста. І перехожі з пошаною вітали дідуся. Він любив збирати нас, своїх онуків, біля себе; маленьких брав на коліна. А я була серед старших, тому тулилася до нього збоку. Він вів мову про різне. Найбільше любив розповідати про козаків і Запорозьку Січ».

К. Чайковська, онука письменника

«1962 р. я проходив практику в Коломийській міській бібліотеці № 1. Моїм керівником був син письменника, завідувач бібліотеки Андрій Андрійович Чайковський. Це був освічений, скромний та дотепний чоловік, доволі товариський. З перших днів моєї практики ми подружилися. Хоча він був набагато старшим від мене, у нас були дружні й цікаві розмови, особливо про літературу. Від сина славного письменника я вперше дізнався про літературну спадщину Андрія Чайковського. Про свого батька він розповідав неохоче. Коли я наполегливо розпитував про твори Андрія Чайковського, він заводив мене в книгосховище та якось крадькома, боязко оповідав про батька. Саме тоді я вперше прочитав “Олюньку”. Книжка викликала в моїй душі хвилюючий трепет і гордість, бо я тримав твір, якого торкалася рука знаменитого письменника. Лише згодом я зрозумів, чому такою таємничістю була оповита особа молодшого Чайковського, адже його вважали сином ворога народу, сином українського буржуазного націоналіста. Тодішні спецслужби так залякали його, вимуштрували, що він завжди пошепки й тільки довіреним людям розповідав про батька».

М. Мандзюк, заступник директора Отинійської школи

Більше про життя та творчість А. Чайковського ви можете дізнатися в інтернеті.

Google Андрій Чайковський. Parta.ua

Події відбуваються в українському селі Спасівці. Спасівчани жили тут, наче у фортеці. Вони були козацького роду, тому й розуміли, яка небезпека їм загрожує. Жителі села кожної ночі ставили вартових біля обох воріт села, щоб ворог не застав їх зненацька. Такий лад завів тут старий досвідчений козак, який прийшов сюди з першими поселенцями. Хоча старий Охрім уже давно помер, спасівчани й далі дотримувалися тих звичаїв. Їм велося безпечно.

У Спасівці жив козацький рід Судаків. Вони славилися тим, що не було між ними жодного, хто б не побував на Січі між низовим товариством.

Рідня Судаків складалася зі старого діда Андрія, його сина Степана, жінки Палажки, двох синів Петра й Павла та дочки Ганни.

Звичайно, Петра вже тоді не було вдома — пішов на Запоріжжя.

Другому синові, Павлові, було п’ятнадцять років, а дочці Ганні — тринадцять.

Далі розповідається про те, як зненацька в Спасівку вдерлися татари. На очах Павлуся вони вбили матір і діда, а батька й сестру взяли в ясир. Павлусеві вдалося втекти на викраденому татарському коні.

Поранений і знесилений, Павлусь упав з коня і зомлів. Свідком цієї картини став козак Семен Непорадний. Він промив хлопцеві рану. Опритомнівши, Павлусь розповів про криваві події в Спасівці.

Згодом прибула ватага козаків на чолі з Остапом Тріскою, серед них був і Петро Судак, брат Павлуся. Брати зраділи несподіваній зустрічі.

Коли всі лягли спочити, Семен Непорадний, який зостався на сторожі, помітив татарина й узяв його в полон. Виявилося, татарин шукав у степу Павлуся, який, утікаючи зі Спасівки, прихопив не лише коня, а й червінці, що були сховані в сідлі. Пізніше до козаків приєдналася ще одна ватага побратимів на чолі із сотником Андрієм Недолею. Козаки, об’єднавшись, вирішують наздогнати татар і визволити з ясиру спасівчан.

У Павлуся забилося серце, коли почув сотників наказ. Він сьогодні побачить те, про що від дідуся стільки наслухався. Побачить, як козацтво стрінеться з татарами, тими страшними чортами, що цієї ночі так лютували в Спасівці. Його огорнув страх. Чи козаки дадуть раду тим чортам?

Павлусь дрижав усім тілом, хоча надворі була спека, і дивувався, що козакам було те все байдуже, наче на празник ішли. До нього наблизився брат Петро.

— Ти, братику, уважай, аби де в купу не попав. Держися сотника або діда Панаса. Держи добре коня. Пожди, я тобі стремена до ніг приладжу. Поки що подержи мого коня.

Петро осідлав татарського коня, на якому Павлусь утікав, укоротив стремена й, поцілувавши брата, посадив на коня.

Петро був відважний козак і не жалів себе. Тепер йому стало ніяково, коли подумав, що його можуть убити й тоді Павлусь залишиться круглим сиротою, на опіці чужих людей. Хлопцеві саме тепер треба опіки, а йому честь козацька не дозволяє остатися позаду та пильнувати брата.

Петро ще раз погладив хлопця і хотів сідлати свого коня.

Павлусь вийняв щось із кишені.

— Ще вчора мама бублики з медом пекла. Я заховав у кишені та з цим і втік; на тобі, Петре, це мама пекла! — Його лице скривилося, і він став хлипати.

У Петра теж сльози з очей капнули. Він узяв бублика з руки брата й розділив надвоє:

Держачи так по половині бублика в руках, обидва брати обнялися та плакали, як малі діти. Павлусь похилився з коня і повис на грудях старшого брата, одинокої тепер опіки на світі.

Побачив це сотник Недоля та під’їхав ближче. Він одразу зрозумів, у чому справа.

— Ти, Петре, останешся при мені між посильними козаками, хлопець — теж.

Тепер Петро аж зрадів: сталося, як хотів. Тепер ніхто йому докоряти не буде. Це наказ старшини.

А поки що Тріска зі своєю ватагою поїхав уперед. З ними їхав Непорадний і вів на мотузі татарина зі зв’язаними позаду руками.

Передні козаки оглядалися час від часу позад себе, а тоді задні козаки показували їм знаками, куди йти.

Ватага Тріски вже далеко відійшла, коли Недоля рушив зі своїми. Тріски вже не було видно. Недоля ішов слідом за ними. Він їхав попереду на своєму буланому. Біля нього їхали дід Панас з бандурою, Петро й Павлусь. Не говорили нічого.

Був полудень. Сонце страшенно пекло. І коні, і люди попріли від спеки. Земля гуділа глухо від кінського ступання. Коні обганялися довгими хвостами та головами від мух, що роєм літали над ними.

Передні козаки натрапили на високу могилу. Ось уже й Самара недалеко. Один з них зліз з коня і дав його держати товаришеві. (. )

Це був татарський дозорець, який лежав на розстеленому кожусі спиною вгору, обперши голову на схрещені руки. Він, очевидно, заснув на спеці, не спавши цілу ніч.

Козак підліз ще вище, запираючи в собі дух. Татарин хропів. Козак уперся ногою в землю та витягнув ножа. (. ) Татарин і не застогнав.

Козак підняв шапку татарина, надів на свою голову й став обережно підніматися та розглядатися навкруги.

Перед ним лежав татарський кіш. Коні лежали в траві. За ним стояли рядом козацькі вози. (. ) До возів із другого боку були прив’язані воли, що лежали в траві. А далі стояли татарські гарби поміж татарами.

За шатрами пливла ріка Самара.

Козак рахував оком шатра. Після цього міг обміркувати, скільки могло бути татар, бо їх не було видно. Усе поховалося в холодку під шатрами. Навкруги панувала тиша.

Козак знав, що коли б тепер скочити в татарський кіш, ні один не втік би живцем. Та поки зсунувся з могили, щоб під’їхати до своїх, він побачив, як із шатра вийшло двоє татар і, розмовляючи щось, показували на могилу, де сидів козак. Вони стали туди прямувати.

Козак зміркував, що треба вбитого татарина сховати. (. )

Козаки завернули коней і погнали вихором до своїх. Козак, який зарізав татарина, розповів Трісці все, що трапилося.

— Біжи ж, Ониську, до сотника й розкажи, що знаєш.

— Розвивайся! — командував Тріска. — Списи готов!

Козаки стали лавою, познімали списи з ремінців і настовбурчили поперед себе.

Козаки рушили спочатку кроком, а потім підбігцем.

Татарин, що прибіг у кіш, засвистав на тривогу. У коші заворушилося, мов у мурашнику. Молодий Мустафа-ага вже сидів на своєму коні й командував.

Татари кинулися до коней, миттю осідлали їх і виступили перед кошем, розмістившися, за татарським звичаєм, півмісяцем. Вони постановили: лише оборонятися. Нападати вони не хотіли й не могли. Не знаючи, яка в козаків сила, Мустафа наказав запрягати коней, звивати шатра та готуватись у похід.

Коли Тріска наблизився, застав татар, готових до бою. Як їхня середина стояла не рухаючись, обидва крила почали завертати кругом, щоб так перетяти козакам дорогу назад.

Це зміркував Тріска відразу. Він підвів шаблю вгору й скомандував:

Тепер з усіх боків засвистали на татарській стороні бойові свистілки, і татари з пекельним криком: «Аллах! Аллах!» — кинулися навздогін за козаками. Татарські коні, витягнувши шию, мов гуси в польоті, з роздутими широко ніздрями гналися так, що животами мало не доставали землі. На них сиділи поганці в сторчатих шапках і вивернених кожухах, похилившись уперед. У кожного блищала в руках шабля. Вони почали доганяти козаків. Віддаль між ними щоразу меншала, а тут Недолі й не видно.

Позаду ватаги їхав Тріска. Нараз він завернув півколом коня і став проти татар. Під час погоні вони замішалися трохи. Деякі їхні коні висунулися трохи наперед.

Тріска першому стрічному татаринові відрубав голову. (. )

Біля Тріски збиралася купа татар щоразу більша. Він рубав на обидва боки, устеляючи землю навкруги себе трупами. Частина татар зупинилася.

Утікаючі козаки зміркували, що щось сталося. Один оглянувся та крикнув:

— Пробі, хлопці! Ватажок між татарвою! Хто в Бога вірує, не даймо!

Понад десяток товаришів завернули коней і пустилися виручати Тріску. Вони бачили, як Тріска вправлявся, рубаючи поганців. Татари роз’їлися, мов оси, і стали рубати козаків. Небагато їх устигло втекти.

Тепер татари пустилися в погоню за іншими. У них були кращі коні. Мустафа заповзявся не випустити ні одного.

Козакам стало зле. Татар було чи не триста, козаків осталося всього сорок. Вони чекали вже на свою смерть, і кожний молився Богу в передсмертній годині. Татари згуртувались у продовгасту валку й уже досягали втікачів.

Під одним козаком кінь спіткнувся і впав, а бідолашного козака розтоптали татарські коні.

Тим часом Недоля заходився «привітати» татар. Він розділив свою сотню на дві частини й поставив їх лицем до дороги, куди мали втікати Тріска зі своєю ватагою. Для більшого розгону залишили між собою віддаль шістсот ступнів.

Татари такі були певні в перемозі, що й не оглядалися. Вони гнались уперед, мов хорти за серною.

Коли наблизилися до того місця, Недоля дав умовний знак. Козацтво рушило з місця і в найбільшому розгоні вдарило на татар з обох боків. Залунало козацьке: «Слава Богу!»

Татари не були в змозі зупинити коней і гнались одною збитою валкою. Розгорнутися по боках проти напираючого ворога вони й не думали. Козаки настовбурчили свої довгі списи й кололи ними завзято збитих у купу татар.

Козаки заховали списи (бо з великого розгону списи прошибали татарські тіла) і взялися до шаблюк. Настала така страшна різанина, що її описати годі. (. )

«Ось і на моїй вулиці свято!» — подумав Непорадний і відв’язав від сідла свій шовковий інструмент.

Аркан фуркнув у повітрі та схопив татарина за шию і звалив з коня. (. )

— А в мене піде воно швидше, — говорив біля нього дід Панас, прицілившись і вистріливши в найдальшого татарина.

— Якби так хто заряжав Вам рушницю! — каже Непорадний. — А то я швидше свій шнурок розмотаю.

Вороний погнався вихором, а Непорадний складав аркан, поки знову не накинув його на голову татаринові.

Повторив так кілька разів. Багато козаків розпустили теж свої аркани, а деякі стріляли з рушниць.

Погром на татар по всій лінії.

Непорадний піймав ще одного татарина. Кінь шарпнув — і татарин упав на землю. Він устиг розтягнути петлю, щоб його не задушила. Над ним уже стояв Непорадний із піднятою вгору шаблею.

— Не забивала мене, козак. Татарин да гроші, много золота, син Девлет-Гірей, — лепетав татарин, закриваючись руками.

Непорадний стримався. Це був татарський ватажок. На те вказувала його багата одежа.

— Уставай! — гукнув Непорадний.

Татарин підвівся, а козак зав’язав йому руки й повів між своїх.

Битва закінчилася. На побоїщі лежали трупи людей і коней. Козаки погналися з арканами по степу ловити наляканих коней без вершників.

Поміж козаками їздив на своєму коні Недоля, узявшись рукою за бік.

— Він поліг перший, — відповіли козаки. — Він стримав на собі цілу татарську навалу.

Та його вже знайшли. Лежав на дорозі, куди гналися татари, і ледве дихав. Дід Панас уже порався біля нього. У Тріски була порубана голова та поламані ребра й ноги.

Сюди приїхав Недоля і зліз із коня. Тріска ще дихав. Він відкрив очі.

— Прости мені, брате! Я тебе обидив, — сказав до нього Недоля.

— Аби мені. Бог. так. простив. мої гріхи, — простогнав Тріска. — Моліться. братики.

Сонце вже заходило й освітило своїми червоними променями закривавлений степ.

Козаки та їхні коні були такі знеможені, що тепер уже не могли гнатися за татарами, що над Самарою кошем стояли. Недоля велів відшукати поранених і зібрати побитих, щоб їх поховати за козацьким звичаєм. Тепер кожний мав свою роботу. Одні збирали козацькі трупи в певне місце, другі копали велику яму, треті відшукували в татар здобич, інші знову пильнували коней. Найбільше роботи мав тепер дід Панас. Закачавши по лікоть рукави, він ходив від одного пораненого до другого й перев’язував рани.

Коли вже смерклося, ішла робота при ватрі довго вночі.

У козацькому обозі ще гомоніли. Козаки, розставивши вартових з усіх боків, закінчували свою роботу. До Недолі наблизився Непорадний.

— Пане сотнику, у мене татарський бранець.

— Чи цей із розбитим носом? Чорт його візьми; невеликий тепер із нього хосен 1 .

1 Хосен, хісна — користь, вигода.

— Ба ні! Я йому обіцяв пощаду, коли правду скаже, — обізвався дід Панас.

— Та в мене є ще один бранець, — каже Непорадний.

— Якого біса тобі з бранцями воловодитися?

— То якийсь знатний, обіцяв викуп.

За хвилю привели татарина перед сотника.

Це був молодий і гарний татарин. Одежа на ньому була багата.

— Як тебе звуть? — питає Недоля по-татарськи.

— Я Мустафа-ага, син Ібрагіма, ханського Девлет-Гірея, — сказав гордо татарин.

— А я тобі кажу, — обзивається один козак, — що ти чортів син, а твій Магомет і твій хан чортові братами доводяться.

— Не смій, гяуре, зневажати його світлість хана ханів, бо він вас усіх переріже або в полон візьме, — крикнув люто татарин і затупотів ногами.

— А поки ти йому це скажеш, то підеш до твого дядечка в пекло, — відрубав козак і взявся вже за шаблю.

— Тихо! — гримнув Недоля. — Не твоє діло, не твій бранець, Тихоне!

До сотника приступив молодий гарний козак.

— Як засвітає, візьмеш десяток козаків і поведеш цього бранця в Лубни та віддаси його панові полковнику. Розкажеш усе, як було, та не забудь поклонитися гарненько. Гляди, щоб не втік і щоб його приставили живого та цілого.

— Ба, а моя винагорода? — каже Непорадний. — Це мій бранець.

— Добре! Скажи, Тихоне, панові полковнику, що винагорода прийде козакові Семенові Непорадному. Тобі, Семене, так ліпше, ніж возитися з татарином, мов циганові з ведмедем.

— Воно й правда! — заспокоював себе Семен. Він став перелічувати на пальцях: — Воловодитися з ним, годувати, пильнувати.

— А ще тобі при нагоді голову відріже, — докинув хтось із гурту.

— Ну, прощай, пане аго! — говорить Семен татаринові. — Поклонися гарненько твоєму батечкові. Ось забув, як його величають, чорт його бери! Та вже ти на мене не сердься. воєнне, знаєш, діло, — говорив Семен з повагою, кланяючись татаринові шапкою. — Та ще спасибі, що ти мені, а не кому іншому попався.

Усі козаки реготали, аж за боки бралися.

— Цей татарин для нас вартніший, ніж сьогоднішня перемога, — говорив Недоля півголосом до діда Панаса. — Полковник наказав мені неодмінно дістати якого знатного татарина. Від нього полковник хоче дізнатися дещо про намір орди.

На те все дивився Павлусь. Він перший раз побачив битву з татарами, побачив те, що йому розказував дідусь, і це було правдою. Тепер татари не здавалися йому такими страшними, як учора. Козаки сильніші. Коли б так було вчора, не вбили б вони дідуся й маму, не взяли б сестру в полон.

І в нього вселилася надія, що козаки відіб’ють ще й тата, і сестру. Та коли це буде? Павлусеві бажалося, щоб зараз погналися козаки й розбили татар до решти та звільнили полонених.

Про це він заговорив з Петром.

— Так не можна, братику, — говорив Петро. — Пан сотник знає, що йому робити, і так буде, як він хоче. Потерпімо до завтра. Онисько казав, що татарський кіш невеликий. Вони з навантаженими возами далеко не заїдуть до завтра. Наздоженемо.

Павлусь заспокоївся. Він приліг біля Петра при ватрі й міцно заснув.

У козацькому обозі почали пригасати вогні. Усе стихло, хіба вартові перекликалися.

Козаки посхоплювалися, як тільки почало світати.

Вони помолились і взялися ховати вбитих товаришів. Яма вже від учора була готова.

Позносили козачі трупи й поскладали рядком.

Кожний прощався з товаришем. Один козак прочитав над трупами молитву, і тепер складали їх на дно ями так обережно, як мати кладе скупану дитину в колиску. Голови понакривали червоними китайками. Біля кожного поклали його зброю, перехрестили й почали мовчки жменями насипати землю. Кожний козак укинув бодай грудку землі.

Тепер уже яму засипали землею, обкопуючи її довкола, поки не виросла чимала могила.

Татар ніхто не ховав. Їхні трупи залишили вовкам і воронам.

З цієї битви здобули козаки чимало користі. У татар знайшли багаточервінців і талярів, піймали більше сотні добрих коней і забрали татарську зброю.

А Непорадний водився зі своїм татарином і так знемігся, що ледве волочив ноги. Мотуз в’їдався в тіло полоненого.

— Семене, та пусти його ік чортовій мамі. Не маєш кращого діла, як його пильнувати? На базарі його не продаси, бо ми людьми не торгуємо.

Непорадний розв’язав йому руки:

Татарин кинувся тепер на останки їди й повилизував усі казанки. Він був знову веселий, мов дитина.

— Я б остався з вами, — каже татарин до Недолі.

— Про мене, оставайся! А чи приймеш християнську віру й зречешся свого Магомета?

— Хоч би й зараз! — каже татарин. — Бог один.

— Дайте йому, хлопці, зброю і коня татарського.

Татарин дуже радів. Він почував себе щасливим. Скочив між татарські коні й знайшов зараз свого. Обняв його за шию та став пестити. Кінь упізнав зараз свого господаря.

— Агов, свате, не руш! — крикнув Непорадний. — Це моя здобич, не дам!

Татарин і не думав пускати коня. Він вискалив зуби й затиснув кулак.

— Згода! — гукнув Недоля. — За цього візьми собі два татарські. У похід! — командував Недоля. — Прямо на татарський кіш!

Татарські бранці, які були в коші, зміркували зараз, що воно щось робиться, як тільки почули свистілку, а татарва кинулася до коней та зброї і вийшла з коша. Бранці догадувалися, що десь недалеко, мабуть, козаки, і в них блиснула надія, що, може, їх визволять. Вони почули татарський бойовий клич і зараз побачили, як татари почали звивати свої шатра, запрягати вози й татарські гарби. Татари розмістили бранців за їхньою вартістю. Дівчат і малих дітей окремо, жінок і козаків теж окремо. Усіх стерегли пильно й не розв’язували їм рук. Гіршу частину здобичі вели на мотузках рядом з кіньми.

Бідні бранці були дуже змучені й мали велику спрагу. Коли татари розмістилися кошем, кожний бранець приліг на траві, де стояв. Між тими, що йшли пішки, був і Степан Судак, Павлусів тато. Без шапки й босий, в одній свитині, зі зв’язаними руками, він приліг на траві.

Татари кинули їм, як собакам, якоїсь паляниці, і кожний пішов до шатра. Степан не знав, що сталося з Ганною та Палажкою, не знав, чи вони живі, чи в неволі. Він волів би, щоб їх убили. При згадці про неволю в нього завмирало серце з болю. Така неволя гірша від смерті. А він лежав тут безпорадний.

Лежачи так, він сіпав з усієї сили мотуз, але ще більше затягував вузол. Даремна праця. Степан повернувся боком, потім догори спиною і, буцімто жуючи паляницю, став зубами розв’язувати мотуз. На його радість вузол попускав щоразу більше. Степан оглядався на вартового й розмотував зубами вузол. Він відчув, що руки вільні.

Не встаючи із землі, він вийняв обережно з кишені ножа й найближчому товаришеві розрізав мотуз. Ніж пішов по руках, а вартовий татарин і не догадувався нічого. Поглянувши на бранців, які лежали не рухаючись, він пішов далі. Бранці, однак, не рухалися, дожидаючи слушного часу. Та в тій хвилі пригнались у кіш кілька татар і почали щось балакати. Від того в коші наче загорілося. Татари сідали на вози й вирушали з місця.

Бранці посхоплювалися та гуртом скочили над берег ріки, у комиш. За ними побігло багато й таких, що не встигли розв’язати рук. Татари бачили це, та не було часу їх ловити. Вони втікали з тими, хто залишився.

Хто не встиг утекти, мусив тепер бігти, мов собака, поряд з татарськими кіньми, а хто нездужав, тому зразу відрубували голову, якщо нагайкою не могли його підігнати.

За хвилю осталося лише потоптане місце, де стояв татарський кіш.

Утікачі сиділи тихо в комиші, боячись промовити слово. Вони не знали напевне, що сталося. Може, ще поганці вернуться? Здогадувалися, що була зустріч з козаками, — та хто переміг?

Настала темна ніч. Довкола було тихо. Аж тепер заворушилися втікачі. (. )

Кожний, сперши голову на коліна, задрімав. Уже розвиднілося, як утікачі почули якийсь гамір. Усі прокинулися. Один підвів голову з комишу й крикнув:

Посхоплювалися на те місце, де стояв татарський кіш, приїхали козаки Недолі.

— Гей, козаки-братики, не дайте пропасти!

Утікачі бігли прожогом до козаків, хапали їх за стремена й плакали з радощів.

— Хлопці! — гукав Недоля. — Нагодувати голодних!

Козак добував з торбини, що мав, і подавав.

— Коли б вас так передучора Бог приніс був, не було б тієї халепи й хрещений народ не пішов би в неволю!

У цій хвилі скочив з коня Павлусь і прибіг до батька.

— Таточку, тату, де наша Ганна? — Він обняв батька за шию і почав плакати.

— Пропала, синочку, пропала! — говорив Степан, хлипаючи. — Татарва піймала і Ганну, і маму.

— Маму — ні, її татарин убив, я бачив.

— А мене ж, тату, не пізнаєш? — обзивається Петро.

Степан не пізнав спочатку, а відтак обняв старшого сина.

— Сини мої, соколи, ось де ми стрінулися!

— Гей, люди добрі! — гукнув сотник. — Хто хоче, беріть коней та зброю і приставайте до нас. Нам ніколи часу тратити.

Небагато спасівчан вернулося додому. Хто сподівався кого зі своїх знайти, той і вертався. Інші взяли зброю татарську й пристали до козаків.

До них пристав і Степан, йому не було до кого вертатися.

Тепер Недоля залишив одних козаків при таборі, а з другими, вибраними, погнався слідом за татарами. Слід був значний, бо татари їхали возами. З тими козаками пішов і Степан. Він надіявся знайти дитину.

Козаки пустилися скоком. Слід вів до берега ріки. (. )

Недоля послав більшу частину своєї сотні далеко вбік. Вона мала об’їхати колом і забігти татарам збоку. Так і сталося. Козаки наближались із двох боків. Вони бачили табір, мов на долоні. Він тягнувся довгим ланцюгом понад берегом, наче повзла велика гусениця. Вози тягли воли, а татари на конях їхали збоку.

Тепер козаки помчали з усієї сили. Татари побачили їх і зараз вирішили отаборитися возами так, як це робили козаки. Стали підганяти воли батогами й заїжджати на боки, але було запізно.

Козаки злетіли на них, мов яструби. Татари не вміли гаразд оборонятися. Деякі з них по одному тікали, та тих половили на аркан. Цілий табір з усім награбленим добром попав у руки козаків. Степан з Петром розглядали поміж возами, де були бранці. На кількох гарбах знайшли кілька спасівських молодиць і парубків.

— А де Ганна? — кричав Павлусь, ідучи вслід за батьком.

— Нема її, синочку! — обізвалась одна молодиця. — Ще вчора забрали татари всіх дівчат і малих хлопців на коні й погнали, мов чорти.

Степан лише руками сплеснув. Павлусь рвав волосся з голови та страшенно плакав. Уся надія пропала.

— Таточку, Петре, просіть пана сотника, хай накаже доганяти. Ми їх піймаємо, певно. Боже мій, Боже, що з Ганею сталося! — Він ще дужче заплакав.

— Цить, Павлусю! Так не можна, — заспокоював Петро. — У пана сотника інше діло. Проте хоч би хотів, не піймаєш: вони дуже далеко. (. )

— Хіба ж, тату, так її, нещасну, залишимо без помочі?

— Так мусить бути, коли не годен інакше, — каже батько. — От ліпше не рви мого серця. Не вона одна.

— Чому не можна? Ось ми три їдьмо в Крим, то її визволимо.

— А знаєш ти, братику, де Крим? — обзивається Петро. — Там усі три пропадемо, і нас розлучать, та і її не відшукаємо. Пропало!

Павлусь зціпив зуби й не говорив більше нічого.

Уже надвечір надійшла решта козаків з табором. Настала ніч. Козаки полягали спати. Павлусь лежав між батьком і братом. В обозі затихло.

Тоді Павлусь устав потихеньку, надягнув на себе кожушину, узяв сумку із сухарями в брата, його два пістолі, мішечок з кулями та ріжок з порохом, припняв свою шаблю і пішов, несучи своє сідло на голові, поміж сплячих козаків прямо до того місця, де паслися коні. Знайшов свого коня та обережно виїхав поміж горючі ватри вартових козаків у степ. Від’їхавши на таку відстань, що його куля не досягне, він притиснув стременами коня та погнав галопом.

Тепер поглянув на зорі й завернув коня на південний захід. «Там і Крим лежить», — думав собі хлопець. Покійний дідусь показував йому частенько зорі на небі, по яких і серед ночі не заблукаєш, і хлопець добре це запам’ятав. Дідусева наука стала йому в пригоді. «Ось це Великий Віз, — повторяв собі Павлусь, — а ця зоря над нами показує північ. Ну, навпроти неї мусить бути південь». І туди він поїхав.

Коли Степан з Петром рано прокинулися, Павлуся не було. Їх аж заморозило. Вони відразу здогадалися, що завзяте хлоп’я поїхало шукати сестру, а звідти, напевно, не вернеться, пропаде.

Коли це сказали Недолі, він говорив:

— Як хлопець із цього вийде цілий, то знайте, що з нього кошовий буде.

1. Татарського ватажка Мустафу спіймав

2. Як орієнтуватися за зорями, Павлусь дізнався від

3. Події в перших п’яти частинах повісті розгортаються в такій послідовності

• А зустріч Павлуся з татом — напад татар на Спасівку — знайомство Павлуся із Семеном Непорадним — бій козаків з татарами біля Самари
• Б бій козаків з татарами біля Самари — напад татар на Спасівку — зустріч Павлуся з татом — знайомство Павлуся із Семеном Непорадним
• В напад татар на Спасівку — знайомство Павлуся із Семеном Непорадним — зустріч Павлуся з татом — бій козаків з татарами біля Самари
• Г напад татар на Спасівку — знайомство Павлуся із Семеном Непорадним — бій козаків з татарами біля Самари — зустріч Павлуся з татом

4. Доведіть на прикладі IV та V частин твору А. Чайковського «За сестрою», що це епічний твір.

5. У чому виявилася теплота родинних стосунків братів Судаків? Кого з рідних хлопці згадали перед боєм?

6. Як ставилися козаки до своїх померлих товаришів, а як — татари? Про що це свідчить?

7. Яке враження на вас справив Остап Тріска в останньому своєму бою? Як називають таких людей?

8. Знайдіть і прочитайте уривки, які спочатку свідчать про слабкість і страх, а потім про невиправдану впевненість полоненого Мустафи. Як зміна настрою його характеризує?

9. Як ви вважаєте, поривання Павлуся виручити з неволі Ганнусю сильніші від братових чи батькових? Якщо ні, то як пояснити поведінку Павлуся?

10. Якою реплікою відреагував на зникнення Павлуся Андрій Недоля? Як ви вважаєте, ця репліка є похвалою, передбаченням Недолі чи намаганням підтримати й заспокоїти Степана з Петром?

11. Пригадайте, що таке кульмінація як сюжетний елемент художнього твору. Визначивши кульмінаційні моменти IV та V частин повісті, стисло перекажіть їх.

12. Уявіть, що вам доручили зняти 4 та 5 серії фільму «За сестрою» (за IV та V частинами повісті). Поділіть ці частини на сцени, давши кожній із них заголовок (письмово). Скажіть, яка зі сцен, на вашу думку, буде найцікавішою для глядачів і чим саме.

• 1. Прочитайте повість А. Чайковського «За сестрою» до кінця. Випишіть у зошит незрозумілі слова.
• 2. Напишіть коротке висловлення (пів сторінки), що починається так: «У IV (V) частині повісті мене найбільше вразило. »

Хлопець за ці два дні освоївся зі степом і татар тепер не боявся. У нього ж була шабля та два пістолі — то не те, як він тікав зі Спасівки. Тепер він уже між козаками бував у поході й бачив, як татарин б’ється. (. )

Уже перед вечором доїхав до якоїсь ріки. Вода пливла між двома досить стрімкими берегами. Тут і ночувати буде, аби тільки хороше місце знайти. Та лише з’явився над берегом, його обсіла хмара комарів, що аж в очі лізли. Від комарів найліпше обігнатися ватрою. Вона й вовка відстрашить. Зате татарина може привабити. Треба б десь так у затишку, щоб не видно було. Він узяв коня за поводи, ішов понад берегом і пильно розглядався. Тут наглядів два стирчачі під берегом, на сажень висоти, камені, що стояли рядом, лишаючи між собою невеличку прогалину. (. ) Зараз привів туди коня і припняв до куща.

Потім побіг на берег і почав збирати цілими оберемками суху траву й бадилля. Усе те скинув зверху в прогалину між каменями. Тепер викресав вогонь, запалив віхоть сухої трави й пішов поза верболіз у прогалину. (. ) Він знав, що в таких місцях може жити гадюка. Гадюка вдень не страшна. Еге ж! Скільки їх сам Павлусь замордував у степу таки ціпком, але вночі — то вже не те. Вона вкусить так, що людина або скот пухне, і треба їхати до знахаря. Павлусь не раз те бачив, а тут знахаря немає.

І справді, коли Павлусь засвітив у прогалині, зашипіла гадюка, утікаючи поміж кущі.

— Вибачай, паніматко, — говорив стиха Павлусь, — що не дав виспатися. Цього разу поступися гостеві. За це вранці спасибі тобі скажу.

Павлусь розвів тепер невеличку ватру. Комарів прогнав. Оглядаючи своє логовисько, він побачив під берегом печеру й подався туди з віхтем горючої трави. (. )

Тепер він відчув, що хоче їсти. Він не хотів з’їдати всіх своїх запасів. Забавляючи себе, збирав потоптані гадюченята й кидав у вогонь. Вони на вогні вертілися, пухли, а відтак тріскали, аж іскри розліталися. Але тою забавкою голоду не заспокоїв. Павлусь міркував, чи не можна б їсти печену гадюку або жабу. Таки жабу ліпше. У ріці, мабуть, вони є. Якби лише зловити, бо їсти страх хочеться. Можна б і птицю вбити з пістоля, та тепер ніч. Нічого не поробиш, треба пекти жабу. Він узяв жмуток трави, запалив і пішов до ріки. Кілька наляканих жаб скочило справді у воду.

Хлопець поліз у воду з вогнем, забувши про небезпеку. Такого дива він ще не бачив. Вода була йому вище колін, чиста. Насподі виднівся пісок. (. )

Аж дивиться, а біля нього щось плеснуло по воді. Він стояв не рухаючись. Трава горіла ясно. З неї відпадали яскраві іскри на воду й тут же з шипінням гасли. Павлусь побачив, як підпливла риба. (. ) Тоді запустив блискавкою руки у воду, піймав рибу коло голови та вп’ялив пальці в її зябра. Догораючу траву пустив на воду, його огорнула пітьма. Лише бачив білу рибу у своїй руці, що пручалася на всі боки.

«Це, мабуть, краще, ніж жаба, — подумав Павлусь. — Слава тобі, Господи!»

Виліз на берег і пішов у свою печеру, де вже вогонь почав пригасати. Павлусь докинув бадилля, полум’я спалахнуло, і він заходився коло риби. (. )

Павлусь не пам’ятав, чи йому що так смакувало, як ця риба. Тепер помолився, укрився кожухом і заснув безжурно.

Він прокинувся рано від того, що хтось сильно штовхнув його в бік.

Розплющив очі й побачив над собою високого чоловіка з люлькою в зубах.

Чоловік був одягнений у подерту, брудну одежу й мав на голові татарську шапку. На ногах у нього були постоли, обв’язані мотузками. Лице чорне й пожовкле та розкуйовджена чорна борода. Не було на ньому нічого, що показувало б, що це козак. Уся його зброя — довгий ніж за поясом.

— Уставай, козаче, пора в дорогу! — гукнув і сплюнув крізь зуби.

Павлусь присів на лежанці й таки налякався. Та ж це, напевно, харциз, розбишака, про яких стільки від дідуся наслухався.

Одного разу в Спасівці піймали парубки такого самісінького харциза коло коней. Він його бачив.

— А хто Ви, дядьку, будете? — питає Павлусь і відчуває, як його серце затривожилося.

— Не будь надто цікавий, а то в пекло попадеш! Роби, що велять, збирайся.

— Побачиш, візьму тебе із собою.

Павлусь схватив миттю пістоль і відвів курок.

Та поки встиг вистрілити, харциз ударив його ногою по руці — і пістоль випав з руки.

— А диви, жаба! До пістоля береться!

Харциз однією рукою придержував Павлуся, а другою зв’язав йому мотузком руки.

— Дядечку, пустіть мене! — просився Павлусь, аж плакав: — Я так зі страху, бо Ви мене страх налякали. я далебі нічого. я сестру шукаю. її татари в ясир узяли. Пустіть, дядечку. пустіть, Бога за Вас молити буду, а то я запізнюся.

— Ну, заспокойся! Я тобі дорогу до татар покажу, та вибач, що тебе трохи спутав: ти, бачу, кусати любиш.

Розбишака осідлав коня. Він зараз зміркував, що в сідлі є гроші, бо посміхнувся. Пістолі заткнув собі за пояс, а шаблю шпурнув геть, бо йому такої малої не треба.

Павлусь мало не розплакався знову через свою шаблю.

Харциз скочив на коня і посадив Павлуся наперед себе.

— Ну, тепер поїдемо до татар!

— Дядечку, у мене болять руки, розв’яжіть, бо зомлію.

— Добре, я тебе розв’яжу, та гляди: якби тобі забаглося тікати, то не прогнівися, голову тобі скручу, як горобцеві.

Павлусь поглянув на харциза, та аж задерев’янів. У того очі світилися, мов у вовкулаки.

— Тобі кажуть: до татар. Однакова наша дорога. Ти за сестрою, шукаєш?

— Авжеж за сестрою, за Ганною. Вона така добра, як ангел. Татари набігли на нашу Спасівку, багато люду піймали і її теж.

— Я втік на татарському коні та по дорозі козаків здибав. Вони відтак розгромили татар і багато наших спасівчан визволили.

— Мабуть, далеко. Десь над рікою Самарою, коли знаєте. Дядьку! — сказав по хвилі.

— Ви чоловік бувалий, поможіть мені, будь ласка, сестру відшукати, визволити. Велику заслугу в Бога матимете, до того ж я Вам ще гарненько заплачу.

— Є, далебі, і червінці, і таляри. Усе те буде Ваше, коли Ганя буде вільна. Харциз посміхнувся злобно:

За гроші більше не питав. Він знав, де вони сховані.

Павлусь справді заспокоївся. Хоч як харциз йому не подобався, він собі міркував, що за гроші все зробить. Отож зрадіє, як сестру викупить, визволить і привезе додому. Харциз відгадав задум хлопця і був певний, що він від нього не втече, а буде його держатися, мов реп’ях.

Коло полудня натрапили на невеличку ватагу татарських купців, що верталися з Києва в Крим. (. )

Харциз, заїхавши між ними, почав щось по-татарськи розповідати, показувати на Павлуся. Татари взяли його з коня й стали оглядати. Мацали за руки й ноги, повертали його голову й заглядали в зуби, достоту так, як роблять купці зі скотом на базарі. У Павлуся зародилося лихе передчуття. Він здогадувався, що харциз продає його татарам.

Упевнився у своїм передчутті, коли татарин вийняв гаманець із грішми й став їх лічити на руку харциза, який не злазив із коня. Він сховав гроші в кишеню і, заговоривши ще кілька слів, завернув коня та подався в степ.

— Дядечку, дядечку, чого мене залишаєте? — голосив Павлусь. Він хотів за ним бігти.

— Шукай, дурню, сестру. Вони тобі дорогу покажуть.

Татарин придержав Павлуся за руку:

— Не втікала, бо зв’язала тебе на мотузок; твій тато продав тебе мені.

— Який він мені в чорта тато! — плакав сердито Павлусь, а навздогін харцизові гукнув: — Продав ти мене, юдо, Бог тебе, певно, покарає!

Павлусь присів на траві й став страшенно плакати.

Харциз був дуже задоволений. Добув без труда коня, сідло з червінцями та й за хлопця гроші взяв. Тепер поїде де-небудь у город і загуляє-загуляє, аж чортам стане заздрісно. Він заспівав, аж луна по степу пішла. (. )

Аж ось побачив ватагу козаків, що над’їхали з протилежного боку. Харциз із ними не дуже хотів зустрітися, аби часом не натрапити на якого знайомого. Про нього недобра слава ходила в Україні. Його знали як потурнака, харциза, що зарізав би рідного батька. Чимало було в нього гріхів на душі. Він показував татарам дорогу на Україну, крав козацьких коней, хлопців і дівчат, де вдавалося, і перепродував татарам. Тепер наткнувся він на козаків так неждано, що нікуди було втекти. Неодмінно зловлять на аркан або вб’ють із рушниці, а може, ще вдасться вибрехатися. В Україні не був уже кілька років, змінився з лиця, і, певно, його ніхто не пізнає.

Він скинув шапку й став вигукувати:

То була ватага Недолі. Харциз під’їхав до нього.

— Братики, козаки! Слава Богу, що я з вами стрінувся.

— Я з татарської неволі втік. П’ять літ мене поганці мучили, та вдалося мені на татарському краденому коні втекти. Десять днів степом їхав і хіба сирою рибою живився, бо й кресала в мене нема, щоб вогонь розвести. Дайте, братці, що-небудь їсти.

— Ну, добре, — каже Недоля, — будь нашим гостем. Дайте йому що-небудь їсти.

Козаки дали йому кілька сухарів і сушеної риби. Він, не злазячи з коня, їв, аж тріщало. Козаки пильно до нього приглядалися. Особливо Непорадний оглядав його на всі боки.

— Добрий у тебе кінь, небоже. Звідкіля ти його взяв? — питає Непорадний.

— У татарчати вкрав, прости, Боже, гріха, — каже харциз, посміхаючись.

— Пане сотнику, — каже Непорадний, — він бреше: цього коня я знаю, це той, що хлопець на ньому втік, і сідло те саме.

— Про якого хлопця, — каже, — ви говорите? Я нічого не знаю.

— Ось зараз будеш знати, чортів сину, — крикнув Непорадний і вмить закинув йому петлю на голову.

Харциз став оборонятися, та відразу кинулися на нього кілька козаків. Його стягнули з коня та зв’язали.

— А дивіться, хлопці, — каже один, — далебі, і Петрові пістолі має.

— Признайся, душогубе, де ти хлопця дів? — гримнув Недоля.

Харциз мовчав. Козаки обступили його кругом та оглядали.

— Хлопці, нам ночувати пора. Розпаліть вогонь, а відтак припекти його залізом, поки не скаже правди.

До харциза наблизився і татарин, який тепер пристав до козаків. Харциз мовчав. Він заговорив до нього кілька слів по-татарськи.

— Я його знаю, — каже татарин до сотника. — Він потурнак, татарам служить, людей продає. Його звуть Карим.

Харциз зблід ще більше, тепер йому амінь.

— Еге ж, це той Карим! Його ціла Задніпрянщина знає. Жінки дітей ним лякають. Ось ти, небоже, знав, де схованки шукати!

— Чи ти скажеш уже раз, де ти хлопця запропастив? — питає Недоля. — Я з тебе шкуру зняти накажу.

— Я продав його татарам-крамарям. Панове молодці, у сідлі ще є гроші заховані, так, як були.

— Панове товариші, — питає Недоля, — зробимо над цим безбожником суд? Він зрікся Христа, пристав до нашого найтяжчого ворога, зраджує братів своїх, продавав християнських дітей поганцям. Що йому за це зробити?

Вони готові були кинутися на нього й розірвати на шматки.

— Чуєш, Гусейне, — каже Недоля до татарина, — ти візьми його й роби з ним, як знаєш, будь йому катом. (. ) Татарин махнув ножем і відрізав йому голову. (. )

Проклін Павлусів здійснився.

Павлусь, виплакавшись, заспокоївся. Він сидів на татарській гарбі, підігнувши коліна під бороду, і замислився, що йому тепер робити.

Татарин підсунув йому шмат паляниці й кухоль молока.

Павлусь був страх голодний. Він з’їв паляницю і випив молоко, не знаючи, що воно було від кобили.

«Може, воно так ліпше, — подумав Павлусь, — що я між татар попався. Вони мене завезуть у Крим, то, може, і сестру легше знайду».

— А куди ви їдете, люди добрі? — осмілився спитати.

— Ми їдемо в Крим, і ти їдеш з нами: як будеш добрий, то й тобі буде добре.

Татари видалися Павлусеві якимись добрячими людьми, не такими, як ті, що Спасівку грабували. То були крамарі, такі самі, як ті, що не раз у Спасівку заходили.

Хлопець повеселішав і почав татар розпитувати про все. Він їм сподобався. Через кілька днів освоївся з таким життям. Допомагав татарам у всьому й учився запопадливо татарської мови. Він був понятливий, і татари не могли надивуватися. Інші бранці були якісь недоступні, дикі, усе плакали, а Павлусь, вивчивши татарські слова, послуговувався ними в розмові задля справи.

— Ти від нас не втечеш? — питає його раз найстарший татарин із сивою бородою.

— А куди мені тікати? Без коня, без зброї? Мені між вами добре. Я й не знав, що між вами такі добрячі люди бувають.

— Ми купці. Ти останься між нами, нашу віру прийми.

— Я ще не знаю, яка ваша віра. А хіба ж між вами хрещених немає?

— Немає. Ти мусиш зректися хреста, плюнути на нього.

Павлусь плюнув би татаринові в очі за таку зневагу християнської віри.

— Я спочатку хочу вивчити вашу мову, а це опісля.

— Добре, певно! — говорив татарин. — Коли станеш муслемом, то й вільним станеш, а потому можеш до великої почесті в нас дійти. ти гарний хлопець. Не один з ваших був у нас великим візиром у падишаха в Царгороді. (. )

Павлусь не хотів із цими купцями розлучатися. Він думав, що з ними їздитиме по цілому Криму та так сестру й відшукає.

Дорога до Криму тривала дуже довго.

Так заїхали аж до Перекопу. Павлусь уперше побачив море, і в нього сильніше забилося серце.

Сулейман-ефенді, той старий із сивою бородою, який купив Павлуся, був дуже багатим татарським купцем. Він вів широку торгівлю між Царгородом і всіма приморськими містами й Україною. Свої головні склади мав саме в Коджамбаку. Тому його оселя мала вигляд малого містечка. Стояли тут рядком кам’яні будинки, звичайні та двоповерхові, були шопи 1 для возів і коней, склади з крамом, а при однім боці стояв великий двоповерховий дім, де мешкав Сулейман. Той дім примикав до великого городу. Усі ті будівлі разом були оточені густим частоколом із двома ворітьми навпроти.

1 Шопа (діал.) — покрівля, накриття на опорах для захисту чого-небудь від сонця, дощу; повітка, сарай.

Коли Павлусь заїхав на той майдан, то йому аж голова закрутилася. Такого дива він ще не бачив. Ходило туди багато людей. Досі Павлусеві здавалося, що татарва — то найчорніші люди на світі. Тепер побачив губатих чорномазих з Африки, що звивалися, мов чортяки, їх Павлусь найбільше боявся.

Сулейман приїхав на своїй гарбі під самий рундук 2 будинку. Звідси повиходили слуги й низько кланялися Сулейманові. Назустріч батькові вийшов його син Мустафа, який під час відсутності батька завідував його майном.

2 Рундук — ґанок.

Коли привіталися, спитав Мустафа батька, показуючи на Павлуся:

— Цього хлопця привіз тобі на гостинець, я його купив. Поклонися новому твоєму панові, — наказав Сулейман Павлусеві. — Будь слухняний, як досі, і буде тобі добре.

Павлусь скинув шапку й поклонився по-своєму.

Мустафа сказав щось якомусь татаринові, той узяв Павлуся за руку й пішов між челядь.

Челядь мешкала внизу. Горниця була призначена для панів.

Павлусь аж тепер помітив, що всі вікна нагорі були заслонені густою дерев’яною решіткою.

Увійшовши до челяді, Павлусь не знав, що робити. Прийшов найстарший між слугами й став його з усіх боків оглядати.

— Ти звідкіля? — питає по-українськи.

Павлусь відповів, та дуже дивувався, що цей татарин так добре знає його мову.

— А Ви, дядечку, теж з України? — спитав Павлусь.

— Мовчи! — гукнув татарин і вийшов.

До Павлуся приступив один невільник-українець.

— Ти його так не питай, а то розсердиться та ще поб’є.

— Та за якого біса мене бити має? Хіба я йому щось зробив?

— Тут б’ють хоч і нема за що. Він, бач, потурнак, то хто його спитає про Україну, він дуже соромиться, бо совість гризе, що покинув Христа й збусурманився. Тому він і злющий такий на нашого брата, мов пес, гірше татарина.

— Ви давно тут живете, дядьку?

— Років п’ять, небоже! — він тяжко зітхнув.

— Сказано, неволя. Та тут ще рай проти того, що в інших. Старий Сулейман — добрий чоловік, та його більше немає вдома, ніж є. Мустафа гордий і ненавидить нашу віру; а цей потурнак Ібрагім — то сам чорт.

Невільник усміхнувся сумно.

— Поки добіжиш до Перекопу, то п’ять разів зловлять. А коли зловлять, то або повісять, або в неволю до турків продадуть, а випарять так, що душа вилазить.

— А я знаю, що багато люду звідсіля втікає.

— Бо тут багато є хрещеного народу, то декому й удається втекти.

У тій хвилі вбіг до челядної чорномазий невільник і покликав Павлуся до пана. Павлусь пішов за ним нагору й уступив до світлиці. Вона була проста й мала кілька великих вікон в одній стіні. Попід стіни йшли підвищення, укриті килимами; цілий поміст теж був застелений килимами. (. ) На підвищенні сидів Мустафа, перед ним стояв маленький столик, на якому диміла велика, мов кадильниця, люлька. (. )

Павлусь зняв шапку й уклонився.

— Приклич товмача, — звернувся Мустафа до слуги.

— Не треба, — каже Павлусь, — я знаю по-вашому.

— Чи так? Ну, побачимо. Як тебе звали?

— Павлом Судаченком мене звуть.

— Ні, тебе так звали; тепер ти будеш зватися Гусейном.

— Я не хочу, я ще не прийняв вашої віри!

— Дурень ти! Не прийняв, то приймеш.

— Ні, не прийму! І моєї християнської не зречуся.

— Як приймеш нашу, будеш вільним.

— Хоч і повісьте. Пощо мені опісля в смолі горіти?

Мустафа засміявся з наївності хлопця.

— Кажу тобі, що вільним станеш.

— Я і так визволюся, коли захочу.

— А знаєш ти, що в нас утікачам роблять?

— Знаю. Повісять. А як не піймають, то таки пропало.

— Я хотів тебе взяти до покоїв за слугу.

— Беріть, куди хочете; я доти буду добрий, поки мені буде добре.

Павлусь навчився говорити з татарами прямо й відверто. Та це не подобалося Мустафі. Він насупив брови й сказав:

— Ти, хлопче, зухвалий. Як ти до мене відзиваєшся?

Мустафа сплеснув у долоні.

— Цього зухвалого гяура випарити й до конюхів дати!

Потурнак схватив Павлуся за руку й повів униз.

— У тебе, хлопче, загострий язик, гляди, щоб не відрізали.

Унизу, у челядній, побили Павлуся так, що зі спини аж кров потекла. У хлопця текли сльози з очей, аж покусав губи до крові, а ні разу не застогнав. Він сів на землі, здригаючись усім тілом. Ось попався. Думав собі зовсім інакше, а воно ось що! До нього підійшов земляк Остап:

— Що ти, небоже, йому сказав, що тебе били?

— Нічого. Підмовляв мене на бусурманську віру, та я не хотів. Я говорив з ним, як з людиною, а то звір.

— З ними не можна просто балакати, як з нашим братом. З ним треба хитрувати, низько кланятися. Що ж ти сказав?

— Я сказав, що як мені буде зле, то втечу.

— Дурень ти! Хто ж таке говорить? Тобі треба було вдавати покірного, тебе лишили б у горниці на послугах.

— Не хочу, — каже Павлусь. — Найліпше коло коней ходити.

— Не думай, що то легке діло. Там попадеш під руку такого чорта, що наш потурнак Ібрагім проти нього ангел. Там найтяжче.

Остап скинув з Павлуся сорочку й помастив якоюсь маззю його рани після нагайки.

— Ти, братику, зле зробив; там тебе замучать.

— Адже я першої ночі втечу, — відповів Павлусь. — Дорогу я знаю добре й з коня не впаду.

— Не роби того, нерозумна дитино! Вони тебе вб’ють або продадуть першому-ліпшому татаринові. Ти слухай, будь покірний, то пан тобі простить. Ти вижидай кращої пори.

— Ні, не до смерті. Тут можуть кожного дня надбігти запорожці! От такої хвилі всі християнські бранці ждуть, як спасіння. Тоді пора втікати.

— Скажіть, дядечку, де тут у Криму може бути моя сестра? Її цього літа полонили татари.

— Ледве чи ти її знайдеш. Тут продають дівчат з рук до рук. На всіх базарах їх повно. Відтак забирають до гаремів, а то й у Туреччину за море вивозять кращих. А тих базарів тут багато.

— А як би то розвідати, де вона тепер перебуває?

— На те треба багато грошей.

Розмова перервалася, бо саме ввійшов у челядну Ібрагім-потурнак і велів Павлусеві збиратися в степ до табунів. (. )

Відбуваючи покарання тяжкою працею біля табунів у степу, Павлусь продумує план утечі. Однієї ночі, коли всі позасинали, він утікає на краденому коні. Проте його подорож перериває татарин, який зустрівся по дорозі й запідозрив хлопця у втечі від хазяїна. Кмітливий Павлусь позбувається татарина, проте зі своєї волі повертається до Сулеймана-ефенді, бо знає, що в такому разі він принаймні залишиться живим.

Коли того дня рано донесли Мустафі про втечу невільника Павлуся та ще про крадіжку найкращого коня, він розіслав гінців і назначив кару сто нагаїв дротяних на спину, а коли від цього не здохне, то продати його першому стрічному татаринові. Але Павлусь повернувся сам. Про це повідомили Мустафу, і він замінив присуд на двадцять дротянок і продати. Кару мали виконати в оселі Сулеймана на очах усіх невільників, аби їм відійшла охота втікати.

Коли Павлусеві сказали про це, він зовсім не злякався. Ніби нічого й не сталося, хлопець заснув міцним сном. На другий день рано його привели до оселі. Тут на майдан позганяли всіх невільників. Павлусь поглянув на них і помітив Остапа Швидкого, який стояв у гурті й утирав сльози, йому жаль було малого земляка. Кару мав виконати потурнак Ібрагім: у нього була тверда рука.

Він вийшов на середину й почав невільникам виголошувати, за що Павлусь буде покараний, що Мустафа-ефенді присудив його спочатку на сто дротянок, та відтак у превеликій своїй ласкавості зменшив їх до двадцяти. (. )

У тій хвилі в’їхав у ворота якийсь мулла 1 , а за ним кілька багато одягнених слуг. Усі розступилися. Він виїхав на середину й тут виголосив співучим, трохи гугнявим голосом:

— Слухайте, невірні гяури! Мій пан, ханський Ібрагім та улюбленець, — нехай йому Аллах дасть довгий вік, — звелів у своїй ласкавості спитати вас, невірних українських бранців, чи не знає хто, де перебуває син його милості Девлет-Гірея, славний лицар Мустафа-ага, що цього літа ходив із загоном воювати з невірними в Україну для слави Аллаха та його пророка Магомета. Хто виявить його місце, стане достойним його ласки й нагороди його милості. Хто ж би це затаїв, може готуватися вже тепер на смерть, бо його обов’язково повісять.

1 Мулла — служитель релігійного культу в мусульман.

Один татарин брався виголошувати те саме по-українськи.

Тоді Павлусь виступив перед муллою і сказав по-татарськи:

— Я знаю, де перебуває твій пан.

Мулла подивився згорда на Павлуся:

— Ти не можеш цього знати, бо ти вже тут довше, а це сталося цього літа.

Потурнак Ібрагім, зігнувшися в три погибелі перед муллою, ствердив, що Павлусь привезений саме цього літа.

— Так? Ну, то говори! А коли збрешеш одне слово, то тобі відріжу язика.

— Не тобі скажу, а твоєму панові. (. )

— Цього невільника забираю зараз до його милості Девлет-Гірея Ібрагіма. Відтепер він під моєю рукою.

Усі невільники зітхнули. Вони зраділи, що Павлуся обминула кара.

— Сідай на коня та їдь зі мною.

Тоді Павлусь підступив під дворище й спитав Мустафу:

— Чи тепер звелиш бити, чи аж як вернуся від його милості? (. )

Девлет-Гірей мешкав у столиці кримського хана в Бахчисараї. З Коджамбака треба було їхати туди яких три дні. Під час дороги Павлусь собі обдумав, що йому робити далі. (. )

Заїхали у дворище Девлет-Гірея. Воно було дуже подібне до оселі Сулеймана. Слуги вже сповістили Девлет-Гірея, що мулла повертається з якимось молодим гяуром, і він вийшов на рундук і замахав на муллу рукою, що зараз до нього вийде.

Слуги забрали від них коней, і мулла повів Павлуся наверх до свого пана.

— Хай буде прославлений Аллах! Мир тобі, могутній пане! Мулла, твій вірний слуга, чолом тобі б’є. Салем алейкум! (. )

— Вітаю, добрий мулло! Що приніс? Алейкум салем!

— Цей молодий гяур, невільник твого слуги Сулеймана з Коджамбака, говорить, що знає, де твій достойний син Мустафа-ага.

— Приклич сюди українського товмача! — заговорив Девлет-Гірей до чорного слуги. (. )

— Не треба, пане, товмача, — обізвався сміливо Павлусь і вклонився низько, по-татарськи, Девлет-Гіреєві. — Я сам умію по-татарськи розмовляти. (. )

— Говори, що знаєш про мого сина, та гляди: коли твої слова будуть правдиві, жде тебе велика винагорода; коли ж збрешеш, так хай тебе Аллах.

— Я скажу всю правду, лише не доповім усього, бо сам не знаю. Я бачив Мустафу-агу в битві; а що відтак з ним сталося, це знає вже моя сестра Ганна Судаківна.

Девлетові це не сподобалося. Він насупив брови й поглянув на хлопця так, що тому стало страшно.

— Анітрохи. Вона все бачила. Коли б її лише знайти; вона в Криму між бранцями, Мустафа був у Спасівці, була битва з козаками. Мустафу піймали живого. Де він тепер, це знає Ганна.

— Сестра моя, Ганна. Вели її відшукати, вона знає.

Павлусь налякався грізного погляду Девлет-Гірея і сказав усе, приховуючи лише те, що могло врятувати сестру.

Девлет-Гірей подобрів. Він сплеснув руками й наказав прикликати свого завідчика 1 .

1 Завідчик — помічник.

— Слухай! — каже йому. — Випитай цього молодого гяура про його сестру й зараз мені її відшукай між бранцями. Коли б її не було в Криму, то привезти її за всяку ціну хоч би з кінця світу. (. )

Павлусь розказав так, наче образ малював.

— Мулло, — каже Девлет-Гірей, — візьми цього малого до вітальні, і щоб йому нічого не бракувало.

Павлусь уклонився в пояс Девлет-Гіреєві й пішов за муллою до вітальні.

— Чи відшукають її? — питає в мулли, йому треба було для повного щастя ще й певності, що сестра знайдеться.

— Наказ мого пана — це закон, — каже мулла. — Вони її знайдуть, де б вона не була (. ).

Девлет-Гірей повірив словам Павлуся. Він знав від тих татар, що повернулися з походу, що Мустафа справді грабував Спасівку, що відтак була стріча з козаками й там пропав його син-одинак.

Девлет-Гірей і Павлусь побоювалися тепер одного: а коли дівчини не знайдуть? (. )

Уже було коло полудня, як побачили здалека ватагу татар.

— Чи та дівчина знає, що я тут?

— Я й сам не знаю, хто ти є. Велів вельможний Девлет-Гірей відшукати й привезти таку дівчину, то ми й зробили по наказу.

— Я тобі скажу: я її рідний брат, — вимовив Павлусь, а сльози радості покотились у нього горохом. (. )

Павлусь мало що очей не видивив, так шукав між юрбою дорогу сестричку. Її не було видно. Вона сиділа на возі в товаристві якоїсь татарської жінки. Віз був накритий плахтою. (. )

— Ганю! Ганнусенько! Серце моє, чи жива, чи здорова?

На цей оклик Ганна відхилила плахту. Вона пізнала по голосу брата, але, побачивши його в татарському вбранні, не впізнала та здивовано видивлялася на нього.

— Ганно, сестро! Хіба ж мене не впізнала? Братика свого, Павлуся?

Ганна закричала не своїм голосом і зомліла.

Татарка кинулась її рятувати, як знала. Винесла її з воза й поклала на траві. Вона була одягнена в гарну турецьку одежу.

— Ганю, голубко, та що бо ти? Я стільки світу обійшов, поки тебе відшукав, моя ластівко. Отямся! — говорив крізь сльози Павлусь і, припавши біля неї, став її цілувати.

Татарка встигла принести води. Обілляли дівчину — і вона відкрила очі.

— Ну, слава Богу! — закричав Павлусь. — Уставай, Ганю, поїдемо. Мені з тобою треба поговорити. Ось так, ну.

Ганна підвелася і сіла, розглядаючи боязко татар, які її оточували.

— Утома, братику. У тій буді так душно, що нічим дихати. Та я не надіялася тебе або кого-небудь побачити. Звідкіля ти взявся тут?

— Ну, опісля розкажу. Чи ти знаєш по-татарськи?

— Дуже небагато, хоча мені весь час товкли в голову цю татарщину, аж обридло. Били мене, їсти не давали, коли не хотіла вчитися.

— Тепер не будуть. Слухай. То чого ми ждемо? Їдьмо. Тобі, може, на коні було б ліпше.

— Ой, так, так, Павлусю! — вигукнула Ганна, аж у руки сплеснула. — Я вже так давно на коні не їздила.

— Дати для неї коня! — наказав Павлусь.

Один татарин привів їй гарного коника. Павлусь посадив сестру, а сам сів миттю на свого. (. )

— Давно ми, сестро, не були такі щасливі, як сьогодні!

— Живі, і Петра знайшов між козаками.

— У степу, пішли з козаками. Я від них утік уночі та й сюди попав, щоб тебе знайти.

— Ще ні, та ось послухай: могутній Девлет-Гірей Ібрагім шукає свого сина Мустафу. То, знаєш. той самий харциз, що зруйнував нашу Спасівку. Тоді над Самарою, де татари з бранцями спочивали, зчинилася з козаками битва. Мустафу піймав на аркан козак Семен Непорадний, та сотник Недоля велів козакові Тихонові відвести його лубенському полковникові. Пам’ятай, сестро! Ти вдавай, що нічого по-татарськи не знаєш. Тоді покличуть мене як товмача. Я тобі лише для того кажу, щоб ти знала. Може бути, що як товмача покличуть не мене, а кого іншого, тоді знай, що казати, бо від цього залежить наша воля, або неволя, або смерть.

Поки доїхали до Гіреєвого дворища, Павлусь розказав їй по дорозі все, що пережив від тої хвилі, коли почули дзвони церковні, як напали на село татари та її схопили. Тепер буде все залежати від їхньої проворності.

Павлусь одного лише боявся, але цього Ганні не сказав, аби її не злякати.

Коли б так лубенському полковникові спало на думку Мустафу втопити або голову йому відрубати, тоді їм було б амінь. (. )

Девлет-Гірей стояв на галереї і вижидав гостей.

Павлусь зняв шапку й ще здалеку почав до нього вимахувати.

— Невже ж то ця дівчина так на коні сидить? Справді лицарський народ ті козаки, — говорив Гірей до свого завідчика.

Молоді позіскакували з коней і пішли до світлиці. Уклонилися, а Павлусь заговорив так:

— Могутній лицарю Девлет-Гірею! Приносимо тобі добру звістку за твого славного сина Мустафу. Це моя рідна сестра. Вона його бачила наостанку. Звели її ласкаво запитати, хай сама розповість.

Девлет-Гірей розпитував її по-татарськи.

Ганна глянула на брата, зробивши вигляд, що нічого не розуміє.

— Питай її ти! — каже до Павлуся.

Павлусь почав її питати по-українськи. Вона відповіла, як чула від нього, а Павлусь розповів це по-татарськи.

— Добре! — каже Девлет-Гірей. — Я зараз посилаю послів з багатим викупом до лубенського полковника, на той час ви зостанетеся моїми гостями. Коли ваші вісті справдяться, жде вас велика винагорода, коли ж. — Він не договорив, бо сам налякався слів, які мав сказати. (. )

Настала зима. Павлусь дивувався дуже, що не було тут снігу, як в Україні, що дерева все ще зеленіли, хоча деколи й холоднувато було. Та він, сердешний, збився з рахунку часу й не міг зміркувати, коли буде Різдво.

Минулого року такі веселі свята були! Він ходив із хлопцями колядувати, ковзався на санках, а тепер і не знає, коли свято.

Те саме думала й Ганна. Їй теж весело було тоді, коли внесли до хати дідуха, як покійний дідусь благословив усіх, як кидали кутю до стелі та рахували рої. (. )

Павлусь непокоївся, чи посланці Девлет-Гірея застануть ще Мустафу живим. Ганна розповіла йому про свої пригоди.

А старий нетерпеливився теж. Уже більше місяця минуло, як посланці поїхали, та слух по них пропав. Він знав, що посланцям нічого боятися, що козаки вшанують звичаї міжнародні й не торкнуть їх. Та він боявся харцизяк або татар-ногайців. Ті, певно, не вшанують нікого, а, пронюхавши в них гроші, поріжуть усіх, пограбують так, що ніхто й не дізнається, де ділися.

Девлет-Гірей розставив гінців від самого Перекопу, щоб його, коли посланці повертатимуться, зараз звістили. Нарешті!

Одного дня причвалав гонець із доброю звісткою, що Мустафа їде живий і здоровий.

Девлет-Гірей звелів сідлати коней і виїхав із цілим почетом назустріч.

Коли про це довідався Павлусь, не втерпів і полетів до жіночого відділу. (. ) Викликали Ганну.

— Ганнусенько! Мустафа вертається, будемо вільні! — Більше не говорив нічого. Наказав осідлати йому коня й побіг навздогін за почетом, але вернувся з дороги. (. )

Уже сонце стояло високо, а Павлусь ще спав. Він прокинувся від гамору, що зчинився на подвір’ї. Пішов до вікна подивитися. Це Девлет-Гірей повернувся із сином. Павлусь пізнав Мустафу зразу. Він сидів бадьоро на гарнім коні й усміхався до батька, котрий аж сіяв з радості. (. )

«Бач який тепер бадьорий! — подумав Павлусь. — А на аркані в Непорадного скривився, наче кислицю вкусив. А що, смакував козацький аркан? (. )

Еге ж, бо мене йому треба було! А так, то звав би мене християнським псом, як і інші, уся та погань татарська. Чого вони нас зачіпають, мордують? Хіба ж ми їм заважаємо? Ні, ні, ми стрінемося ще!» — Павлусь погрозив до вікна кулаком.

У тій хвилі його прикликали до Девлет-Гірея. По дорозі зустрів Ганну. Її теж туди вели.

Стали обоє перед ханом, що тримав сина за руку, наче боявся, щоб його знову не забрали.

— Ви сказали правду. Тепер я хочу здержати своє слово й винагородити вас. Чого бажаєте? Коли хочете, оставайтеся з нами. Прийміть нашу віру, я вас за своїх дітей прийму.

— Спасибі тобі, могутній пане. Нічого не бажаємо, лише волі. Пусти нас.

— Нам тут добре, та за Україною нам сумно. Хочемо своїх бачити.

— Хай буде по-вашому! Їдьте додому, та не тепер, аж весною. Кого зимовий степ обійме, тому й не жити більше. Оставайтеся ще моїми гостями.

— Та звели, пане, пописати нам грамоти, щоб нас по дорозі татари не чіпали.

— Авжеж, дістанете грамоти й охорону, поки до своїх не доїдете.

— Тепер, коли ти вільний, подай мені руку, мій друже, — сказав Мустафа, простягаючи руку до Павлуся, — мені вже розказували, який ти бравий козак. Та одне скажи мені: як бачила твоя сестра, як мене полонили, коли вона була в обозі?

— Ось я це й хотів сказати, — говорить Павлусь. — Тепер признаюся, що я збрехав. То я все бачив, а навмисне сказав про сестру, щоб ти її наказав шукати. Без цього не бачити б мені її більше.

— Хитрун же з тебе, небоже, хитрун! — каже мірза, усміхаючись. — Ну, я тобі це вибачу, подай мені свою руку!

У тій хвилі Павлусь згадав щось. Він почервонів увесь, мов буряк. Йому соромно стало, що забув, що мав сказати. Узяв це за великий гріх.

— Вельможний Девлет-Гірею! Коли ти мене так обласкав. то я про одне тебе прошу, не відмов мені цього.

— Хоч би ти сьогодні просив половину мого майна, і цього не відмовлю.

— Ні, майна я не хочу, а лиш ось про що прошу: у Сулеймана-ефенді живе невільник. Остап Швидкий, українець, земляк мені. Звели його викупити й подаруй мені.

— Хіба ж він тобі родичем доводиться?

— Ні, лише земляк. Та він мені був рідним батьком, коли я в неволю потрапив. Він лікував мені рани, коли мене зрізали нагаями. Я поклявся віддячити йому. Хочу йому волю випросити.

— Добре в тебе серце, хлопче! — сказав Девлет-Гірей. — Остап Швидкий, невільник, повернеться з тобою в Україну.

Девлет-Гірей велів написати грамоту й послав гінця в Коджамбак.

У Павлуся потекли сльози з очей.

Він знав, що посланцям нічого боятися, що козаки вшанують звичаї міжнародні й не торкнуть їх. Та він боявся харцизяк або татар-ногайців. Ті, певно, не вшанують нікого, а, пронюхавши в них гроші, поріжуть усіх, пограбують так, що ніхто й не дізнається, де ділися.

2. Установіть послідовність розгортання подій у повісті за географічними назвами

• А Спасівка — Коджамбак — Самара — Бахчисарай
• Б Самара — Коджамбак — Бахчисарай — Спасівка
• В Бахчисарай — Коджамбак — Самара — Спасівка
• Г Спасівка — Самара — Коджамбак — Бахчисарай

3. Установіть відповідність між подіями та їхньою часовою послідовністю.

Послідовність подій

А Павлусь мало що очей не видивив, так шукав між юрбою дорогу сестричку. Її не було видно. Вона сиділа на возі в товаристві якоїсь татарської жінки.

Б Харциз був дуже задоволений. Добув без труда коня, сідло з червінцями та й за хлопця гроші взяв.

В Павлусь не пам’ятав, чи йому що так смакувало, як ця риба. Тепер помолився, укрився кожухом і заснув безжурно.

Г Девлет-Гірей велів написати грамоту й послав гінця в Коджамбак.

4. Які емоції та почуття викликав у вас епізод, у якому йдеться про Павлусеву ночівлю в степу біля річки? Чи можна цей уривок назвати романтичним? Аргументуйте відповідь.

5. Знайдіть і прочитайте рядки про те, як татари оглядали Павлуся перед тим, як купити його в харцизи. Як ця поведінка їх характеризує?

6. У чому проявилася Павлусева гідність під час спілкування із Сулеймановим сином Мустафою і потім, коли відбував покарання?

7. Знайдіть і прочитайте епізод, у якому Девлет-Гірей словесно виявляє повагу до лицарської вдачі козаків. Як це його характеризує?

8. Чому Девлет-Гірей був спокійний за своє посольство в козацькому краю?

9. Як характеризує Павлуся те, що йому стало соромно від своїх думок щодо помсти татарам? Прокоментуйте три останні речення твору.

10. Чого навчає повість А. Чайковського «За сестрою»?

11. Випишіть із тексту слова, що позначають реалії татарського життя: одяг, імена, чини, побутові речі тощо. Усно поясніть, з якою метою автор використав їх у повісті.

12. Пригадайте, як Павлусь обманув Девлет-Гірея, аби той наказав розшукати його сестру. Поміркувавши, чи бувають такі ситуації в житті, коли обман можна виправдати, візьміть участь у диспуті щодо цієї проблеми.

• 1. Підготуйтеся до виразного читання діалогу наприкінці останньої частини повісті.
• 2. Прокладіть маршрут Павлусевих пригод на карті України, використайте при цьому згадані у творі географічні назви.

Теорія літератури

Героїко-романтична повість. Романтичний герой

Повість А. Чайковського «За сестрою» є героїко-романтичною. Героїко означає героїчна за змістом, а романтична — незвичайна, пригодницька за подіями. Проте пригадаймо спочатку особливості повісті як літературного жанру:

— прозовий розповідний твір;

— за обсягом повість більша, ніж оповідання;

— у повісті розповідається про одну або кілька подій, одного чи кількох головних героїв протягом досить тривалого часу.

Справді, художній твір «За сестрою» написано в прозовій формі, він значно більший, ніж оповідання, і події в ньому відбуваються протягом тривалого часу. Отже, жанрові особливості повісті ми пригадали. А що ж у ній героїчного? Сама назва твору вже свідчить про подвиг заради сестри, ризик, неймовірні вчинки, тобто героїзм. А пригадайте перипетії, які тривають упродовж усієї подорожі Павлуся, від полону сестри Ганни до її визволення: утеча пораненого хлопця від татар, споглядання козацько-татарських баталій, ночівля в степу, зустріч із харцизом Каримом, продаж Павлуся татарам, служба головного героя Сулейманові-ефенді та його синові Мустафі й, урешті, повернення сестри завдяки Павлусевій кмітливості та хитрості. Невже це не романтика? Отже, героїко-романтичною називають ту повість, у якій зображено героїчні вчинки виняткового героя в надзвичайних обставинах. Такого героя в надзвичайних обставинах теж називають романтичним.

Композиція художнього твору

Читаючи повість А. Чайковського «За сестрою», ви, мабуть, помітили, що вона, окрім сюжету з його елементами (експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка), має ще й позасюжетні елементи. Вони не впливають на розвиток подій у творі, а лише допомагають глибше й рельєфніше відтворити реалії зображуваного в ньому (опис приміщення, пейзаж, портрет героя). Особливо помітними тут є висловлювання дійових осіб (монолог, діалог, полілог), які оживляють розповідь, роблять її динамічнішою, глибше розкривають характери героїв повісті. Усі ці частини називають компонентами художнього твору, і саме розташування цих елементів становить його композицію. Отже, композиція (з латин. складання, створення) — це будова художнього твору, розташування та співвідношення всіх його компонентів: сюжетних (експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка) і позасюжетних (опис приміщення, портрет героя, пейзаж та ін.).

1. До позасюжетних елементів твору належить

2. Розв’язкою в повісті «За сестрою» є

• А приїзд Павлуся до Криму
• Б зустріч Павлуся з Ганною в Бахчисараї
• В Павлусеве прохання про викуп Остапа Швидкого
• Г зустріч Павлуся з харцизом у степу

3. Установіть відповідність.

Композиційний елемент

1 Чоловік був одягнений у подерту, брудну одежу й мав на голові татарську шапку. На ногах у нього були постоли, обв’язані мотузками. Лице чорне й пожовкле та розкуйовджена чорна борода.

2 Павлусь. вступив до світлиці. Вона була проста й мала кілька великих вікон в одній стіні. Попід стіни йшли підвищення, укриті килимами; цілий поміст теж був застелений килимами.

3 Уже перед вечором доїхав до якоїсь ріки. Вода пливла між двома досить стрімкими берегами. Тут наглядів два стирчачі під берегом, на сажень висоти, камені, що стояли рядом, лишаючи між собою невеличку прогалину.

А експозиція

4. У чому полягає відмінність між композицією і сюжетом художнього твору?

5. Визначте кульмінаційні моменти в повісті. Який із них найголовніший, тобто найнапруженіший емоційно? Обґрунтуйте свій вибір.

6. Визначте позасюжетні елементи повісті А. Чайковського «За сестрою».

7. Яку роль, на вашу думку, відіграють у творі позасюжетні елементи?

8. Знайдіть у тексті повісті й зачитайте приклади героїчних вчинків дійових осіб, а також надзвичайних пригод Павлуся, які підтверджують, що цей твір — героїко-романтична повість.

9. Що спільного в повісті А. Чайковського «За сестрою» і романі В. Скотта «Айвенго»?

10. Заповніть таблицю в зошиті.

Сюжетні елементи

Позасюжетні елементи

11. Чи всі ілюстрації до повісті відображають сюжетні елементи? Який позасюжетний елемент ви замовили б художникові-ілюстратору?

12. Доберіть заголовки до кожної частини повісті й запишіть їх у зошит.

• 1. Складіть план до характеристики Павлуся, де міститимуться відомості про вік і зовнішність головного героя, його характер, уподобання, здібності та вчинки.
• 2. З’ясуйте, який палац зображено на фото. З якими подіями повісті він пов’язаний?

На дозвіллі

Радимо прочитати повість «Побратими», яка є першою частиною історичного роману А. Чайковського «Сагайдачний».