Лейкоцити крові

Кількість лейкоцитів у крові – надзвичайно важливий діагностичний показник в загальному аналізі крові. Основна функція лейкоцитів – захист організму від бактерій, вірусів і чужорідних утворень білкового й небілкового походження (таким чином вони приймають участь в алергійних реакціях). Крім цього лейкоцити приймають безпосередню участь в імунних процесах. Кількість лейкоцитів, переважно, не встановлюється окремо; її визначають разом із іншими показниками у загальному клінічному аналізі крові.

Варто зауважити, що в лабораторіях встановлюють кількість лейкоцитів, які знаходяться в крові, що циркулює. Справжня їхня кількість в організмі приблизно вдвічі більша, незадіяні клітини знаходяться біля стінок судин, в тканинах тіла, та не приймають участі в загальній циркуляції. Вони формують своєрідний запас лейкоцитів.

Обстеження крові неозброєним оком після кровопускання практикувалося ще в давні часи, на світанку медицини. Винахід мікроскопа в Голландії (близько 1590 року) вперше дозволив вивчити окремі складові крові. У 1658 році голландський натураліст Ян Сваммердам (Jan Swammerdam) був першим, хто побачив еритроцити. Інший видатний голландський дослідник Антоні ван Левенгук (Antoni van Leeuwenhoek) описав розмір і форму “червоних тілець” і зробив першу ілюстрацію до них у 1695 році. Протягом наступних 150 років жодних інших складових крові, крім “червоних тілець”, не було помічено.

Французький професор медицини Габріель Андрал (Gabriel Andral) та англійський лікар Вільям Аддісон (William Addison), одночасно повідомили про відкриття лейкоцитів лише у 1843 році. Обидва дослідника дійшли висновку, що червоні та білі елементи крові змінюються при захворюваннях.

Нарешті, в середині ХІХ-го сторіччя лікарі Франції та Англії провели низку видатних досліджень, на основі яких постала нова галузь медицини ‒ гематологія. Альфред Донне (Alfred Donné), французький лікар, який відомий, як першовідкривач трихомонади (Trichomonas vaginalis) у 1842 році виявив третю складову крові ‒ тромбоцити. Незважаючи на байдужість і часто навіть ворожнечу колег, Донне проводив перші мікроскопічні семінари в медицині, що приваблювало як французьких, так і іноземних студентів.

Одним з іноземних студентів Донне був Джон Хьюз Беннет (John Hughes Bennett), лікар з Единбурга. Він навчався з Донне протягом декількох років, а в Парижі допоміг заснувати Паризьке медичне товариство, де й став його першим президентом. У 1841 році, незабаром після повернення до Единбурга, Беннет опублікував книгу про використання мікроскопа для діагностики захворювань. У 1845 році Беннетт у Шотландії та Рудольф Вірхоу (Rudolph Virchow) в Німеччині одночасно повідомляли про детальні описи білих клітин крові при лейкемії. Вірхов дав хворобі сучасну назву ‒ лейкемію.

На цьому етапі розвиток знань про лейкоцити загальмувався більше як на 20 років. Так тривало до 1897 року, коли лауреат Нобелівської премії Пауль Ерліх (Paul Ehrlich), тоді ще 25-річний молодий учений, опублікував повідомлення про свою техніку для фарбування мазків крові і спосіб диференціювання кров’яних клітин. З цього моменту почався справжній розвиток гематології, якій інтенсивно триває й сьогодні.

Важлива функція лейкоцитів, яка відрізняє їх від інших клітин – це здатність самостійно рухатися, проникати із крові в тканині організму, де вони поглинають ворожі й підозрілі клітини, разом з іншими чужорідними об’єктами. Цей процес називається фагоцитоз. До лейкоцитів належить велика кількість різнорідних клітин, які відрізняються своєю структурою, розмірами й функціями. Зміни цих клітин, їхньої кількості та зовнішнього вигляду враховуються в лейкоцитарній формулі.

Лейкоцити утворюються в червоному кістковому мозку; їхня кількість у крові залежить від швидкості виходу з кісткового мозку в тканині й інтенсивності утворення. У різному віці нормальна кількість лейкоцитів у крові трохи відрізняється, подібно до еритроцитів або гемоглобіну:

Кількість лейкоцитів у крові залежить від досить великої кількості факторів, а не тільки від швидкості їх утворення. На неї впливають процеси їхньої утилізації (переробки) та міграції в тканині (у вогнища ушкодження або ж запалення), захоплення легенями й селезінкою. На ці процеси, у свою чергу, впливає низка фізіологічних факторів, і тому число лейкоцитів у крові здорової людини коливається: воно підвищується наприкінці дня, при фізичному навантаженні, емоційній напрузі, вживанні білкової їжі, різкій зміні температури навколишнього середовища. У жінок в предменструальний період також зростає кількість лейкоцитів у крові.

Збільшення кількості лейкоцитів у периферичній крові вище норми називають лейкоцитозом, зменшення – лейкопенією. Збільшення або зменшення кількості окремих видів лейкоцитів у крові може бути абсолютним або відносним. Відносне збільшення – це зростання кількості певного виду лейкоцитів у процентному відношенні до всіх форм, а абсолютне – збільшення їхньої чисельності, яка вимірюється в мільярдах клітин на літр крові (×10 9 /л). Зауважимо, що для деяких людей кількість лейкоцитів навіть 3,5×10 9 /л може вважатися нормою. За літературними даними, в них підвищена імунна опірність і вони рідше хворіють, що, швидше за все, пояснюється наявністю в них значного резерву лейкоцитів у тканинах організму. Цей феномен пояснюють спадково-сімейними причинами або впливом парасимпатичної нервової системи.

Як вже зазначалось вище, лейкоцитози бувають відносними та абсолютними. Крім того, розрізняють лейкоцитози справжні та перерасподілу, фізіологічні та патологічні. Справжні абсолютні лейкоцитози, які ще називають реактивними, виникають як відповідь на появу в організмі чужорідних білків, отрути та інших форм вторгнення. Лімфоцити, які зустрічають ці чужорідні стурктури першими виділяють спеціальні речовини – лейкопоетини, які стимулюють кістковий мозок до вироблення лейкоцитів. Лейкоцитози перерозподілу виникають внаслідок надходження в кров лейкоцитів із запасу, який накопичується переважно біля стінок судин. Він може виникати під час прискореного руху крові в судинах. Відносні лейкоцитози є наслідками зменшення об’єму плазми крові при різного роду втратах рідини – проносах, блювоті і т.п.

Фізіологічні лейкоцитози виникають у здорових людей, як відповідь організма на зміну умов діяльності. Натомість, патологічний лейкоцитоз є наслідком хвороби. Особливу увагу слід приділяти лейкемоїдним реакціям – збільшення абсолютного числа лейкоцитів більше від 20×10 9 /л. Крім значного збільшення числа лейкоцитів, при лейкемоїдних реакціях появляються молоді форми різних їх типів (виявляються під час підрахунку лейкоцитарної формули). Це все разом робить ці реакції подібними до проявів лейкозів – злоякісних захворювань системи кровотворення. Відрізняють мієлоїдні та лімфоцитарні лейкемоїдні реакції, залежно від того, який тип лейкоцитів знаходиться в надмірній кількості. Наприклад, лімфоцитарні лейкемоїдні реакції можливі при мононуклеозі.

Збільшення кількості лейкоцитів у крові понад норму використовується не тільки як загальний показник запального процесу або лейкемій (гемобластозів). Наприклад, пропонується враховувати загальну кількість лейкоцитів як окремий критерій при діагностуванні апендициту ‒ гострого і небезпечного захворювання, лікування якого потребує хірургічного втручання.

Апендицит є однією з найпоширеніших причин болю у животі в відділеннях швидкої медичної допомоги; проте діагностування цієї хвороби і на сьогодні залишається складним. Історично склалось так, що частина оперативних втручань з видалення апендиксу проходить при відсутності патологічних змін в органі, тобто на здоровому апендиксі. У жінок такі випадки трапляються частіше, ніж у чоловіків, а їхня кількість за різними джерелами коливається від 5% до 15%, подекуди зустрічаються цифри у 25%. В педіатричній практиці кількість таких випадків менша, і сягає 3% в розвинених країнах.

Всі дослідження в проблемі діагностування апендициту спрямовані на збільшення чутливості методів дослідження, у т.ч. й лабораторних аналізів. Під чутливістю мається на увазі відсоток хворих, у яких буде вірно встановлений діагноз за допомогою обраного дослідження. Чим вища чутливість, тим менша ймовірність виставити неправильний діагноз або взагалі не виявити захворювання у пацієнта, якій насправді хворіє. Чутливість суттєво відрізняється від специфічності; її слід розуміти, як відсоток здорових людей, які за допомогою даного дослідження будуть визначені здоровими, а не помилково хворими.

В одному з досліджень аналізували відомості про 847 пацієнтів, яким виконана апендектомія (видалення апендиксу). Серед них у 22-х апендицит виявився нормальним, тобто операція була помилковою. Якщо використовувати у якості діагностичного критерію загальну кількість лейкоцитів, то використання межі у 9,0·10 9 кл/л (якщо менше ‒ слід вважати діагноз апендицит помилковим) дає чутливість у 92%. При встановленні межі у 8,0·10 9 кл/л, одержуємо чутливість 95%. Якщо виключити випадки, коли симптоми апендициту спостерігають менше ніж 24 години, то чутливість збільшується: при граничному значенні 9,0·10 9 кл/л ‒ 95%, а 8,0·10 9 кл/л дає чутливість 96%.

Таким чином робиться висновок, що доцільно використовувати підрахунок загальної кількість лейкоцитів у крові як величину, що досліджується декілька разів, а не одноразове вимірювання, яке показує наявність чи відсутність лейкоцитозу. Отже доцільно, за відсутності ризику перфорації апендиксу, спостерігати за деякими пацієнтами протягом ночі та робити послідовні вимірювання кількості лейкоцитів. Таке дослідження може допомогти зменшити кількість помилкових операцій нижче 1%, не впливаючи на чутливість діагнозу.

У 2000 році опубліковані відомості про зв’язок між кількістю лейкоцитів в крові та смертністю від коронарних хвороб серця (атеросклероз, ішемічні хвороби серця тощо). Вони були одержані в рамках великого дослідження смертності NHANES II. Загалом в досліджені прийняло участь 8914 дорослих осіб у віці 30-75 років, воно тривало з 1976 по 1992 рік. Протягом 17 наступних років зафіксовано 548 смертей від ішемічної хвороби серця і 782 смертей від інших захворювань серця.

Достовірно встановлено, що середнє значення кількості лейкоцитів у крові було вищим серед осіб, які померли від ішемічної хвороби серця (ІХС). Порівняно з особами, які мали кількість лейкоцитів менше 6,1·10 9 кл/л, ті, у кого він становив більше 7,6·10 9 кл/л більше ризикують померти від ІХС на 58%. Подібні результати спостерігались як серед некурящих, так і курців.

Зв’язок між кількістю лейкоцитів у крові та смертністю:

Ці результати свідчать про те, що більш високі рівні лейкоцитів в крові є показником смертності від ІХС незалежно від наслідків куріння і інших традиційних факторів ризику серцево-судинних захворювань. Опосередковане, це дослідження вказує на ймовірну роль запалення в патогенезі ішемічної хвороби серця. Втім, лише додаткові дослідження покажуть, чи втручання для зменшення запального процесу можуть знизити ризик ІХС, пов’язаних із підвищеним рівнем лейкоцитів у крові.

На відміну від лейкоцитозів, лейкопенії завжди є проявом хвороби. Вони розвиваються як внаслідок ураження системи кровотворення, так і бувають результатом захворювань інших органів та систем. Так само, як і для лейкоцитозів, розрізняють справжні лейкопенії та лейкопенії перерозподілу. Лейкопенії перерозподілу діагностуються, коли частина лейкоцитів з крові, що циркулює, депонується (затримується) біля стінок судин. Цей стан характерний для анафілактичних реакцій (важкий прояв алергії негайного типу), хронічних запальних захворювань шлунково-кишкового тракту, спленомегалії та синдромі портальної гіпертензії.

Справжня лейкопенія – небезпечний для життя стан, що розвивається з різних причин. Серед них:

• Зменшення кількості лейкоцитів, що виробляються кістковим мозком;
• Порушення процесу виведення лейкоцитів з кісткового мозку в кров;
• Зменшення тривалості життя лейкоцитів, прискорене виведення з організму або ж їхня деструкція вже в кровоносному руслі.

Найбільш небезпечним є стан, при якому уражений кістковий мозок втрачає здатність продукувати лейкоцити. Причини такого ураження різноманітні: дія токсинів, вживання деяких видів медикаментів, вплив окремих вірусних та бактеріальних інфекцій. Якщо кістковий мозок припиняє продукувати всі види клітин, то встановлюють діагноз апластична анемія.

Розшифрувати значення кількості лейкоцитів в комплексі із іншими показниками, що входять у загальний клінічний аналіз крові можна за допомогою програми автоматичного розшифрування онлайн.

Лейкоцитарна формула

Лейкоцитарна формула – процентне співвідношення різних видів лейкоцитів в мазку крові. Традиційно в лабораторному аналізі визначають: нейтрофіли, лімфоцити, моноцити, еозинофіли й базофіли. Також фахівці-лаборанти відзначають наявність форм лейкоцитів, нехарактерних для віку пацієнта, а також зміни в структурі клітин. Лейкоцитарна формула, переважно, не встановлюється окремо; її визначають разом із іншими показниками у загальному клінічному аналізі крові.

Лейкоцити суттєво відрізняються від решти клітин крові, адже вони мають ядро, тоді як еритроцити та дрібні тромбоцити позбавлені цього клітинного елементу. Всі лейкоцити розділяють за двома загальновизнаними схемами:

Перша схема зародилась давно і спирається на дослідження їхньої структури, яку можна роздивитись під мікроскопом. Згідно її правилам лейкоцити поділяють на гранулоцити та агранулоцити. Гранулоцити мають велике ядро, поділене на 2 та більше сегментів, та містять в цитоплазмі гранули. До гранулоцитів належать:

• нейтрофіли ‒ від двох до п’яти сегментів у ядрі дорослих клітин, дрібна зернистість;
• еозинофіли ‒ два сегменти в ядрі, досить крупна зернистість;
• базофіли ‒ у ядрі два або три сегменти, дуже великі зерна, щільні, перекривають ядро.

Агранулоцити характеризуються округлим несегментованим ядром і цитоплазмою без включень:

• лімфоцити ‒ ядро ексцентричне, з насиченим забарвленням, природні кілери (NK-клітини) містять в цитоплазмі невеликі окремі зерна із цитотоксином для атаки, решта ліфмоцитів не мають жодних гранул;
• моноцити ‒ велика клітина, ядро неправильної форми, гранули відсутні.

В загальному аналізі крові користуються саме цією схемою, оскільки вона ідеально пристосована для дослідження мазків крові та підрахунку різних форм лейкоцитів.

Друга схема спирається на особливості кровотворення (гемопоезу). За цією схемою лейкоцити поділяються на групи залежно від клітин кісткового мозку, які були їхніми попередниками. Таких груп дві: мієлоїдні клітини (нейтрофіли, еозинофіли, базофіли та моноцити) та лімфоїдні клітини (всі лімфоцити). В аналізі лейкоцитарної формули ця схема не використовується.

Коротка інформація про типи лейкоцитів, які входять у лейкоцитарну формулу

• В-клітини пам’яті ‒ запам’ятовують антиген і при повторній його появі виробляють специфічні антитіла, чим забезпечують тривалий імунітет
• Решта В-лімфоцитів, включно з плазматичними клітинами приймають участь у вироблені антитіл для підтримки різних ланок імунітету

Т-лімфоцити: Основна ланка клітинного імунітету, забезпечують розпізнавання та атаку на клітини, які містять чужорідні білки, підсилюють дію лейкоцитів, які безпосередньо здійснюють атаку, приймають участь у синтезі імуноглобулінів

Природні кілери (NK-клітини) ‒ знешкоджують клітини, які уражено вірусами та клітини пухлин

Як і для більшості клітин крові, наприклад еритроцитів, нормальна кількість окремих видів лейкоцитів, яка встановлюється при підрахунку лейкоцитарної формули, змінюється з віком. Норма лейкоцитарної формули для немовлят значно відрізняються від аналогічних значень для дорослих:

Для дітей також характерні певні відмінності в лейкоцитарній формулі у порівнянні з дорослими пацієнтами. По основних видах лейкоцитів у лейкоцитарній формулі спостерігається така зміна їх норми для дітей (вік від 1 до 15 років, нейтрофіли приводяться в сумарному вмісті – паличкоядерні та юні форми разом із сегментоядерними):

Кількість базофілів для дітей не перевищує одного відсотка й становить у середньому 0,5 %. Плазматичні клітини – від 0% до 0,1 %.

Зміни в лейкоцитарній формулі відповідають багатьом захворюванням і не можуть трактуватися як ознака конкретної хвороби. Проте, значення цього дослідження дуже велике в діагностиці, оскільки воно дає уявлення про важкість стану пацієнта та ефективність проведеного лікування. При гемобластозах – пухлинних захворюваннях кровоносної й лімфатичної тканини, дослідження лейкоцитарної формули нерідко дозволяє встановити клінічний діагноз.

При аналізі результатів підрахунку лейкоцитарної формули слід пам’ятати, що цей метод не дуже точний. На результати впливає маса факторів, частину з яких неможливо повністю усунути – помилки при взятті крові, приготуванні й фарбуванні мазка, людську суб’єктивність при визначенні типу клітин. Деякі види лейкоцитів, особливо моноцити, еозинофіли й базофіли, розподіляються в мазку абсолютно нерівномірно.

Вперше сучасний погляд на фарбування мазків запропонував у 1879 Пауль Ерліх (Paul Ehrlich), який використав суміш з двох барвників ‒ кислотного (фуксин) та лужного (метиленовий синій). У 1891 році Дмитро Романовській розробив метод фарбування, в якому використовував суміш еозину (кислотний барвник) та модифікованого метиленового синього (азуру), подібно до способу Ерліха. Використання цієї суміші давало чудові кольори, які відрізнялись для різних внутрішньоклітинних елементів клітин.

Оскільки суміш Романовського була нестійка, у 1902 році Джеймс Райт (James Wright) та Вільям Лейшман (William Leishman), ім’ям якого названа група хвороб ‒ лейшманіозів, запропонували у якості розчинника використовувати метанол, якій також застосовували для фіксації мазка. Нарешті, у 1904 році німецький вчений Густав Гімза (Gustav Giemsa) остаточно вдосконалив метод і стандартизував суміш для фарбування, а також підвищив її стабільність додаванням гліцерину. Популярною також є суміш за Райтом-Гімза, яка складається з еозину, азуру, метиленового синього та, іноді, інших барвників.

При проведенні цього аналізу зазвичай підраховується 100 клітин – лейкоцитів, розподіл яких і є лейкоцитарною формулою. При лейкопеніях – малому вмісті лейкоцитів у крові, деякі лабораторії підраховують менше 100 клітин. Іноді підрахунок ведеться для 200 або більше клітин. Якщо було враховувалось число клітин відмінне від 100 – це повинне бути відображено в бланку результатів.

Найменш трудомістким способом є підрахунок 100 лейкоцитів на мазку. Проте, багатьма дослідженнями було достовірно показано, що цей метод має значну похибку. Диференційний підрахунок сотні клітин не є достатньо чутливим для прийняття рішень при лікуванні пацієнтів; він надає точні відомості лише про загальну кількість нейтрофілів.

Одне дослідження показало, що на мазку слід визначати щонайменше 300 лейкоцитів. Більшість експертів погодились з цим твердженням. Помилка, обумовлена випадковістю, виникає тоді, коли наша оцінка кількості різних типів лейкоцитів, загальне число яких надзвичайно велике, базується на вивченні лише декількох їхніх представників. Навіть коли відсутні помилки у техніці підрахунку або інтерпретації даних, помилка випадковості неминуча.

Наприклад, було показано, що в ідеально зробленому та пофарбованому мазку, який містив точно 20% лімфоцитів, при підрахунку стандартним способом (на 100 клітин) точний результат одержали лише у 10% спроб. Похибка лейкоцитарної формули обернено пропорційна квадратному кореню від кількості підрахованих клітин. На основі цих та інших експериментів зроблено висновок про те, що необхідно відрахувати принаймні 400 клітин, щоб отримати достовірні результати. Національний комітет з клінічних лабораторних стандартів (National Committee for Clinical Laboratory Standards) також рекомендує 400-клітинний підрахунок лейкоцитарної формули.

Підрахунок лейкоцитарної формули здійснюється вручну та автоматизованими методами. З цього приводу триває дискусія щодо обставин, за яких слід застосовувати автоматизовані системи або використовувати працю лікаря-лаборанта. Загалом, слід прийняти до уваги наступне: ручний підрахунок лейкоцитарної формули ‒ тривалий та виснажливий процес. Є відомості, що фахівець протягом робочого дня може із достатньою увагою та точністю підрахувати лейкоцитарну формулу лише на 30 мазках (100 клітин на кожному). Така значна тривалість виконання аналізу є наслідком того, що фахівець не тільки здійснює підрахунок лейкоцитів та визначає їхній тип, але і відмічає наявність змін в структурах клітин, шукає внутрішньоклітинних паразитів, а також фіксує зміни еритроцитів. Ці дії досі недоступні для автоматизованих систем. Пошук та інтерпретація внутрішньоклітинних змін залежить виключно від кваліфікації лікаря-лаборанта.

З іншого боку, автоматизовані системи можуть підраховувати тисячі лейкоцитів при встановленні лейкоцитарної формули. Це призводить до суттєвого збільшення точності, порівняно із ручним методом, навіть якщо ним порахували 400 клітин. Кількість та швидкість обробки зразків вражає ‒ деякі системи здатні обробляти до 120 зразків на годину. Ще однією перевагою є підвищена безпечність, яку надають автоматизовані аналізатори, оскільки співробітники лабораторії мінімально контактують із зразком крові. Впродовж двох останніх десятиліть розроблені різні методи, спрямовані на автоматизацію підрахунку лейкоцитарної формули. З цією метою використовують: електричний імпеданс, QBC-аналіз, розпізнаванні клітинних шаблонів, проточну цитометрію, електромагнітну провідність та їхні комбінації.

Таким чином, слід зробити висновок, що для рутинного аналізу великих кількостей проб, наприклад в скринінгових дослідженнях, слід використовувати автоматизовані системи підрахунку. Якщо виявлена патологія, або пацієнт перебуває в лікарні із діагнозом, який передбачає зміни внутрішньоклітинної структури клітин крові, то необхідний підрахунок лікарем-лаборантом, який уточнить та розширить межі діагностування.

При багатьох важких інфекціях, септичних і гнійних процесах лейкоцитарна формула змінюється за рахунок збільшення кількості паличкоядерних нейтрофілів, метамієлоцитів і мієлоцитів. Така зміна зветься зсувом вліво; збільшення кількості сегментноядерних і полісегментиоядерних форм називається зсувом вправо. Ступень зсуву ядер нейтрофілів оцінюють індексом зсуву (ІЗ).

де М – мієлоцити, ММ – метамієлоцити, П – паличкоядерні нейтрофіли, С – сегментноядерні нейтрофіли. Нормальна величина ІЗ коливається між 0,05 і 0,08. Величина ІЗ – важливий критерій, що визначає важкість перебігу гострої інфекції й загальний прогноз. При ІЗ=1,0 і більше – важка форма, 0,3-1,0 – середній ступінь важкості, менше 0,3 – легкий ступінь.

Широке поширення для оцінки виразності інтоксикації одержав лейкоцитарний індекс інтоксикації (ЛІІ) за формулою Кальф-Каліфа:

де мц. – мієлоцити, ю. – юні (метамієлоцити), п. – паличкоядерні нейтрофіли, с. – сегментноядерні нейтрофіли, пл.кл. – плазмоцити, лімф. – лімфоцити, мон. – моноцити, е. – еозинофіли.

В подальшому ця формула спрощувалась, і для розрахунку на нашому калькуляторі лейкоцитарних індексів також використана формула Островського (дивись нижче). Цей індекс окремими дослідниками вважається більш достовірним, так як не використовує додаткових коефіцієнтів, що, ймовірно, більш об’єктивно відображає суть процесів. Норма ЛІІ знаходиться в межах від 1,0 до 1,6.

При легкій інтоксикації ЛІІ становить від 1,7 до 2,8; середня важкість відповідає середнім значенням ЛІІ 4,3, якщо ж ЛІІ більше за 8,1 – це важка форма інтоксикації.

Підвищення ЛІІ до 4-9 свідчить про значний вплив бактеріальних токсинів на загальну інтоксикацію, помірне підвищення ( до 2-3) – або про обмеження інфекційного процесу, або про інтоксикацію продуктами розпаду власних тканин. Лейкопенія з високим ЛІІ – тривожна прогностична ознаку.

Крім ЛІІ в модифікації Островського ми виділяємо модифікацію РВН – реактивна відповідь нейтрофілів, яка також розраховується на калькуляторі лейкоцитарних індексів. В нормі РВН становить до 15, від 15 до 25 вказує на компенсацію інтоксикації, 26-40 – субкомпенсацію та більше 40 – декомпенсацію (тривожна ознака).

Розрізняють дві основні групи лейкоцитів: гранулоцити (зернисті) і агранулоцити (незернисті). Гранулоцити підрозділяються на наступні види: нейтрофіли (мієлоцити, юні, палочкоядерні й сегментноядерні), еозинофіли, базофіли. До агранулоцитів належать лімфоцити й моноцити.

Розшифрувати значення лейкоцитарної формули та визначити лейкоцитарні індекси в комплексі із іншими показниками, що входять у загальний клінічний аналіз крові можна за допомогою програми автоматичного розшифрування онлайн.

Калькулятор лейкоцитарних індексів

Відомості в форму вносяться у відсотках. Якщо якась форма лейкоцитів відсутня в бланку аналізу – виставляйте у відповідне поле значення нуль (0)