“Петро Дорошенко. Спроби об’єднати Гетьманщину. Дем’ян Многогрішний

Охарактеризувати політичне становище Гетьманщини в 60-х — на поч. 80-х рр. ХVІІ ст.; Проаналізувати період правління гетьмана Петра Дорошенка, його внутрішню та зовнішню політику, заходи щодо об’єднання України в одну державу; Продовжувати роботу над поняттям «Руїна»; Розвивати в учнів уміння працювати з джерелами інформації, аналізувати й узагальнювати історичні явища та події, Виховувати відчуття власної причетності до минулого України через усвідомлення думки, що історія народу – це історія окремих людей, поколінь.

Гетьман Петро Дорошенко. Спроби об’єднання Лівобережної та Правобережної Гетьманщини. Дем’ян Многогрішний

МЕТА УРОКУОхарактеризувати політичне становище Гетьманщини в 60-х — на поч. 80-х рр. ХVІІ ст.;Проаналізувати період правління гетьмана Петра Дорошенка, його внутрішню та зовнішню політику, заходи щодо об’єднання України в одну державу; Продовжувати роботу над поняттям «Руїна»; Розвивати в учнів уміння працювати з джерелами інформації, аналізувати й узагальнювати історичні явища та події, Виховувати відчуття власної причетності до минулого України через усвідомлення думки, що історія народу – це історія окремих людей, поколінь.

Очікувані результати• Характеризувати політичне становище Гетьманщини в 60–80-х рр. ХVІІ ст.;• Давати історичну оцінку діяльності гетьмана Петра Дорошенка;• Показувати на карті території, підвладні гетьманам Лівобережної та Правобережної України, та території, що перебували під контролем Москви, Польщі, Туреччини;• Пояснювати причини та наслідки укладення гетьманськими урядами важливих угод з державами-сусідами;• Розвинути вміння працювати з джерелами інформації.

Завдання наші такі: Не просто слухати, а чути. Не просто дивитися, а бачити. Не просто відповідати, а міркувати. Дружно і плідно працювати

Гра «Правда – неправда» Національно-визвольна війна почалася у 1648 році. Національно-визвольну війну очолив гетьман Криштоф Косинський. Перша битва відбулася біля річки Жовті Води. Кримські татари постійно допомагали козакам. Переяславська рада відбулася у 1654 році. На Переяславській раді було укладено союз України з Туреччиною. Період громадянської війни ІІ половини ХVІІ століття називається занепад. В Андрусівської угоді 1667 року мова йшла про поділ України.

Основні поняття й терміни. Руїна – період занепаду й спустошення України під час громадянської війни у середині ХVІІ (17) століття. Громадянська війна – військова боротьба за владу між громадянами однієї країни. Андрусівський договір – угода, таємно підписана Московією та Польщею про розподіл України на сфери впливу.

Актуалізація знань. Що може пов’язувати ці зображення?Кого можуть називати «Сонце Руїни»?Сьогодні ми дізнаємося кого називають «Сонце Руїни».

гетьман Петро Дорофійович Дорошенко

Проблемне питання Хто такий Петро Дорошенко –„останній козак” і „сонце Руїни” чи гетьман, що „запродав Україну в турецьке ярмо”?

У період Руїни по обидва береги Дніпра були свої гетьмани. Їх влада була слабкою, і на гетьманську булаву претендували інші козацькі старшини. Тривали війни за владу в Україні.

Час вимагав такої постаті, яка б змогла встановити мир і спокій на українських землях і знову об’єднати державу. І ось у 1665 році на козацькій раді було обрано гетьманом Правобережної України Петра Дорошенка.

«Звернімо увагу ще на одного гетьмана. який із цілого їх ряду, безперечно, був найбільш талановитим, найбільш розумним чоловіком і справжнім патріотом, що дбав про долю свого народу.»В. Антонович

1627 – 1698 Майбутній гетьман України народився 1627 року в славному козацькому місті Чигирині в родині спадкової козацької старшини. Батько його Дорофей був полковником Війська Запорозького, дід Михайло — гетьманом.

Родина Дорошенків прагнула дати дітям добру освіту. Імовірно, юнак навчався у Києво-Могилянському колегіумі, звідки виніс знання польської та латинської мов, історії й риторики. Петро, як і його четверо братів та сест­ра, виховувався переконаним у правоті боротьби своїх предків проти соціальної несправедливості й національно-релігійних переслідувань. Не випадково 20-літній нащадок древ­нього роду з’являється серед козаків, що тікали разом із Хмельницьким на Запо­розьку Січ, щоб розпочати небезпечний похід проти шляхти навесні 1648 р. Оче­видно й те, що юнак користувався повною довірою великого гетьмана. Герб родини Дорошенків

1650 року П. Дорошенко вже серед старшини козацького війська, яке вирушило в похід до Молдавії. Кар’єра молодого козака була стрімкою — у 1655 році він полковник Прилуцького полку. Але його час ще не прийшов; після поразки під Хмельником від 1665 російських військ у кінці 1659 року П. Дорошенко втратив свій полк, посаду і став звичайним козаком. У 1660 у званні полковника чигиринського Петро Дорошенко їздив до Москви, де домагався скасування деяких пунктів Переяславських статей 1659. У 1663—1664 — генеральний осавул у гетьмана Павла Тетері, із — полковник Черкаського полку.

1665 р. правобережні полковники обрали Дорошенка тимчасовим гетьманом Правобережної України. У 1665—1666 Петро Дорошенко придушив амбіції двох претендентів на гетьманську булаву — Василя Дрозденка і Степана Опару.

Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, Дорошенко, за підтримки київського митрополита Йосифа Тукальського, провів ряд важливих реформ.

Він одразу взяв курс на об’єднання двох частин Української козацької держави. Відновив лад, зміцнив фінансову систему держави, встановив спеціальну митну лінію на кордоні, що дало змогу контролювати транзитну торгівлю. Це своєю чергою сприяло підвищенню державних доходів. П. Дорошенко сформував постійне наймане військо, яке в деякі роки сягало 20 тис. осіб. У зовнішній політиці схилявся до союзу з Османською імперією і Кримським ханством.

Наприкінці 1666 р. П. Дорошенко уклав союз з кримцями. 19 грудня 1666 р. в битві під Браїловим (нині селище на Вінничині) П. Дорошенко вщент розгромив військо Речі Посполитої. У червні 1667 р. українсько-кримське військо рушило на Галичину. Але в битві під Підгайцями (нині місто в Тернопільській області) 6 жовтня 1667 р. зазнало невдачі.

За результатами битви 19 жовтня 1667 р. було укладено українсько-польське Підгаєцьке перемир’я. Підгаєцька угода хоч повністю і не задовольнила всіх планів П. Дорошенка, проте на певний час стабілізувала ситуацію на заході держави. Це створило умови до початку процесу об’єднання з Лівобережжям

У цей час на Лівобережжі спалахнуло збройне повстання 1668 проти московської влади. Його причиною було невдоволення гетьмана і старшини Московськими статтями 1665 р. й Андрусівською угодою 1667 р. Очолив боротьбу І. Брюховецький. Він мав намір об’єднатися з П. Дорошенком. Тим часом цар обіцяв віддати П. Дорошенку владу на Лівобережжі у разі визнання ним протекторату московського царя. Проте П. Дорошенко не прийняв пропозиції московитів і, зібравши військо, рушив на Лівобережжя. Там його військо з’єдналося з військом І. Брюховецького. Однак невдоволена І. Брюховецьким козацька старшина вчинила заколот, у ході якого гетьмана було вбито. Наступного дня гетьманом обох берегів Дніпра було проголошено П. Дорошенка.

У 8 червня 1668 році Петра Дорошенка проголосили гетьманом по обидва береги Дніпра.

Твір на тему: «Хто в Україні гідний називатися патріотом»

Чимало останнім часом говорять про патріотизм, особливо сьогодні, коли постає питання про любов до рідної землі, уміння і бажання її захищати навіть ціною власного життя. Точаться суперечки, кого можна назвати патріотами, адже є люди, які обожнюють красу рідного краю, користуються її благами, але скаржаться на оточення; є такі, що люблять минуле і критикують сьогодення; є й такі, що голосно сповіщають про свою любов до України і народу; є й такі, кого мало хто знає, але вони своєю невтомною працею примножують матеріальні цінності; є герої, які зі зброєю в руках захищають честь і незалежність своєї держави, віддаючи за неї життя… То хто ж справжній патріот?!

А як уважаєте Ви? Викладіть Ваш погляд на цю проблему.

Складіть роздум про те, хто в Україні гідний називатися патріотом.

ОРІЄНТОВНИЙ МАТЕРІАЛ ДЛЯ НАПИСАННЯ ВИСЛОВЛЕННЯ

На мою думку, патріот — це людина, віддана своєму народові, яка любить свою Батьківщину, готова її захищати в найважчі хвилини, людина, що живе і працює заради процвітання свого краю. Інколи, і навіть сьогодні, з високих трибун звучить море слів про любов і відданість Україні, але, на жаль, це тільки слова. Проте можна навести безліч прикладів самовідданої любові українців до рідного краю. Сьогодення є прикладом цього, адже багато синів і дочок України віддали за неї найдорожче — життя. Ми стали свідками цього. Події Майдану, війна на Сході… І досі проливається кров найщиріших патріотів.

Історія свідчить, що українці в усі часи були патріотами. Про це розповідають історичні пісні й думи, художня література. Прикладом самовідданого служіння рідній землі є, наприклад, Ярослав Мудрий, справжні патріоти Залізняк, Гонта, Кривоніс, Дорошенко, Богдан Хмельницький, Леся Українка, Тарас Шевченко, Михайло Грушевський, Василь Стус, Іван Пулюй, наша сучасниця Ліна Костенко.

Порушує тему патріотизму та засуджує балакунів-псевдопатріотів В. Самійленко в поезії «Патріоти». Справжнім патріотом у цій поезії, на мою думку, є третій юнак, який

…бачив душею Вкраїну

І все, що вона добула.

Письменник намагається допомогти читачам не купитись на гарні слова, а дбати про свій край, любити рідну землю, працювати для неї.

Я ще зовсім юна. І хоча життєвого досвіду в мене небагато, проте розумію, що дуже легко любити Батьківщину, коли вона багата і могутня, значно важче — коли вона слабка і незахищена. Та хіба зможуть справжні сини кинути хвору матір напризволяще? Я не засуджую тих людей, які в пошуках кращої долі емігрували за кордон, але впевнена, що вони глибоко нещасні, бо, можливо, маючи матеріальні блага, вони не мають змоги дихати рідним повітрям, бачити, як ростуть їхні діти, уклонитися рідній оселі, захищати свою землю від ворогів.

Отже, справді, справжніми патріотами є ті люди, які не розказують про любов до рідного краю, а захищають його навіть ціною власного життя, працюють і живуть задля його процвітання, примножуючи набуте.

Графа «національність»: юридичний аспект

Нещодавно в парламенті зареєстровано дві мої законодавчі ініціативи. Перша — про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо зазначення у свідоцтві про народження дитини її національності. Друга — про внесення змін до Положення про паспорт громадянина України, в якому пропонується дати змогу співвітчизникам вносити дані про свою національність до паспорта. Відповідні записи можуть робитися добровільно, за бажанням самого громадянина.

Із моменту реєстрації законопроектів я отримав сотні відгуків. Листи приходять поштою, на електронну адресу, на Фейсбук, до громадських приймалень. Ніколи не сподівався, що питання національності набуде такого резонансу. Але це тішить, адже за цими листами відчуваєш підтримку виборців, їхню небайдужість до майбутнього української нації, а відтак переконуєшся у правильності своїх намірів.

В інтерв’ю народного депутата України кількох скликань Григорія Омельченка в газеті «Голос України» від 28 грудня 2012 року мене вразив і змусив замислитися шокуючий факт: за даними статистики, за останнє десятиліття в Україні народилися понад 7 мільйонів дітей. А от хто вони за національністю? Даних про це немає, а 7 мільйонів — це, між іншим, населення середньоєвропейської країни!

Аналізуючи законодавче регулювання цієї проблеми, я дійшов кількох висновків.

Перший — чинне законодавство України містить поняття ідентифікації особи за національною ознакою.

Так, зокрема, Закон України «Про національні меншини в Україні» визначає, що «Верховна Рада України, виходячи із життєвих інтересів української нації та всіх національностей. приймає цей Закон з метою гарантування національним меншинам права на вільний розвиток».

Більше того, цей закон гарантує громадянам України, незалежно від їхнього національного походження, «рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення».

Також у законі зазначено, що «громадяни України мають право вільно обирати та відновлювати національність. Примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається».

Ось тут виникає низка суттєвих запитань: як, а найголовніше, кому гарантувати всі ці права, якщо жоден документ, який посвідчує особу громадянина, його національності не визначає? Кому і чому було вигідно протягом першого десятиліття незалежності України зробити все для того, щоб із реєстраційних документів прибрати графу «національність»? Яку мету переслідували ці люди?

Мимоволі згадується вислів першого Президента України Леоніда Кравчука, що в Україні як демократичній і правовій державі всім неукраїнцям має бути краще, аніж в їхніх національних державах. Імовірно, Президент знав, про що каже.

Другий висновок — закону, який прямо забороняв би зазначати національність в реєстраційних документах, не існує.

Є лише постанова Верховної Ради України від 26 червня 1992 року «Про затвердження положень про паспорт громадянина України, про свідоцтво про народження та про паспорт громадянина України для виїзду за кордон», з якої зусиллями так званої комуністичної «групи 239» було вилучено графу «національність».

Також існує постанова Кабінету Міністрів України від 12 вересня 2002 року №1367, прийнята під головуванням тодішнього глави уряду А. Кінаха, якою затверджено зразок бланку свідоцтва про народження, куди свідомо не внесли зазначену графу.

Отже, з 2002 року органи реєстрації актів громадянського стану не зазначають в реєстраційних документах ні національності батьків у свідоцтві про народження, ні національності всиновленої дитини, ні національності померлого. Крім того, відтоді в Держкомстаті України не ведеться статистичний облік народжених дітей за національністю. Схоже, від початків незалежності йде тиха бюрократична війна проти українського народу, війна на знищення у такий спосіб цілої нації!

Здавалося б, не змогли впродовж століть виморити українців голодоморами, депортаціями до Сибіру чи м’ясорубками у великих і малих війнах, тому вирішили це зробити непомітно — просто затвердити зразки реєстраційних документів, в яких не передбачена графа «національність». І ведуть цю війну проти власного народу можновладці, які живуть в незалежній європейській державі, але й далі ностальгують за «великим і непорушним». Але ж впав давно «непорушний», і нинішні «нащадки Ілліча» нарешті мали б це усвідомити!

Третій висновок — права титульної нації в Україні жодним чином не захищені.

Ідеться про титульну націю нашої держави — українців. Закон України «Про національні меншини в Україні» впродовж

20 (!) років чітко регламентує питання визначення національності громадян, які відносять себе до нацменшин: «До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою».

Керуючись положеннями цього закону, представниками національних меншин слід уважати всіх, хто за національністю не є українцем. Гаразд, а хто ж тоді українці? Де знайти визначення цього поняття? Як їх ідентифікувати? За логікою цього закону, мала б бути якась інша норма закону, яка, власне, дає визначення саме українцям, а вже закон про нацменшини гарантує права представників цих меншин стосовно титульної нації.

Але ж такого закону немає! Натомість є Закон України «Про закордонних українців», в якому закордонний українець тлумачиться як «особа, яка є громадянином іншої держави або особою без громадянства, а також має українське етнічне походження або є походженням з України».

Чи не дивно, що українцями вважають не тих, хто живе і працює в Україні, а тих, котрі емігрувавли в першій, другій, третій хвилях еміграції (заробітчанства) і є громадянами інших країн? А тоді хто і як має ідентифікувати українця, що проживає в Україні, має українське етнічне походження та належить до української нації?

Отже, всупереч статтям 21—24 Конституції України, за якими всі люди рівні у своїй гідності та правах, саме українці, як титульна нація держави, позбавлені свого права на ідентифікацію за національною ознакою, бо ж національні меншини таке право мають.

На тлі цього закиди скептиків про те, що повернення в паспорт графи «національність» може спричинити ймовірність дискримінації людей за національною ознакою, видаються, щонайменше, смішними та безглуздими.

Я ж своїми законопроектами жодним чином не націлений підвищувати авторитет української нації за рахунок інших етносів, які проживають в Україні, розпалювати міжнаціональну ворожнечу чи нетерпимість, я хочу домогтися, щоб кожна особа за власним бажанням (!) мала можливість в реєстраційних документах зазначати хто вона, яка в неї національність. Цією диспозитивною нормою однаково можуть скористатися українці, американці, росіяни, грузини, євреї, німці, одне слово — кожен. Ось і вся суть. Повторюю: закиди про загрози виникнення дискримінації я категорично відкидаю.

Наостанок ще один цікавий аргумент. Верховна Рада України 5 листопада 2009 року ухвалила спеціальний Закон України №1707-VІ «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за злочини з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості». Статті ККУ про умисне вбивство, умисне тяжке тілесне ушкодження, умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження та низку інших (побої і мордування, катування, порушення рівно-правності) доповнили новим терміном — національна нетерпимість.

Постає просте і логічне запитання: яким чином слідчий орган внутрішніх справ чи прокурор встановлюватиме національність особи при порушенні кримінальної справи, якщо в Україні жодним нормативно-правовим актом не передбачено фіксацію національності особи? Як, на підставі якого документа Уповноважений Верховної Ради України з прав людини зафіксує своє провадження в разі надходження до нього звернення представника одного із 136 етносів, що проживають в Україні?

На сьогодні представники жодної з офіційно зареєстрованих організацій національних меншин не заперечили проти встановлення законом України права внесення запису про національність до свідоцтва про народження, паспорта, свідоцтва про шлюб, усиновлення чи удочеріння, свідоцтва про смерть. Упевнений, якщо соціологи захочуть провести загальноукраїнське соціологічне опитування з цієї проблеми, його результат буде очевидний. Усі ці аргументи свідчать про необхідність прийняття таких законопроектів.

Прикро, що більш як через 20 років після здобуття Україною незалежності ми повинні думати про те, як урівняти в правах з національними меншинами титульну націю держави — українців! Ми маємо це зробити, якщо хочемо, щоб представники всіх національностей, які живуть в Україні, почувалися гідними громадянами країни. А громадянська гідність, на моє глибоке переконання, неможлива без гідності національної.

А як у них?

Свого часу я стверджував, що є велика вірогідність повернення графи «національність» до паспортів в одній із країн ЄС. Нині констатую — це Латвія. Латвійський сейм почув своїх громадян і прийняв відповідний закон. Отже, з 1 квітня всі громадяни Латвії зможуть вписувати до своїх паспортів національність. Колись Росія також намагалась розігрувати в цій країні «національну карту», але латвійському керівництву вистачило політичної волі й мужності зважено підійти до національного питання. Воно не роз’єднало державу, бо було вирішено цивілізовано.

Олег КАНІВЕЦЬ, народний депутат України.