“Села-привиди” у ФРН. Як туди селять українських біженців

Довкола вугільних кар’єрів на заході Німеччини є населені пункти, які мали зносити, жителів звідти вже виселили. Але тепер у закинутих селах селять біженців. Репортаж DW.

Закинутий будинок у селі Мангейм Фото: Daniela Natalie Posdnjakov/DW

На Google-картах ці місця на заході Німеччини, у федеральній землі Північний Рейн-Вестфалія, виглядають як три великі білі плями. А наживо ці плями – три величезні кар’єри Інден, Гамбах і Гарцвайлер, в яких концерн RWE видобуває буре вугілля.

Неподалік кар’єрів розташовані населені пункти, деякі з них занедбані вже від кількох місяців до кількох років. Будинки місцевих жителів викупив RWE, а їх переселили в інші місця, виплативши компенсації. За початковим задумом, спорожнілі “села-примари” підлягали зносу, але через плани Німеччини відмовитися від видобутку бурого вугілля майбутнє цих поселень туманне.

Українці у занедбаному селі: “Ми не скаржимося”

Видобуток вугілля у кар’єрі Гамбах розпочали у 1978 році. До 2030 року його мають закрити. Поки що кар’єр нагадує місячний ландшафт.

На місці цього вугільного кар’єру колись були селаФото: Daniela Natalie Posdnjakov/DW

Колись тут була частина гамбахського лісу. У 2018 році цей ліс став основним місцем протесту німецьких екоактивістів, які вимагали від концерну RWE припинити видобуток та зберегти дерева. Частину лісу, в цьому місці, все ж таки врятувати не вдалося. Як і кілька населених пунктів довкола кар’єру. Два з тих, що підлягають знесенню “сіл-примар” – Моршеніх і Мангейм (не плутати з однойменним містом на південному заході Німеччини).

Вид на шпиль церкви в покинутому селі МангеймФото: Daniela Natalie Posdnjakov/DW

У Мангеймі нас зустрічають ряди будинків з опущеними жалюзі та забитими вікнами. Вулиці з потрісканим асфальтом, розбиті ліхтарі вздовж дороги. У центрі – католицька церква, всі вікна якої забиті фанерою. Біля кількох будинків, що добре збереглися, – колючий дріт і напис про те, що це власність концерну RWE. Подекуди на околиці замість окремих будинків уже руїни. Дорогу перебігає заєць, а у високій траві поряд із зупинкою, де колись зупинявся рейсовий автобус, поважно ходить фазан.

Розбитий вуличний ліхтар у покинутому селі МангеймФото: Daniela Natalie Posdnjakov/DW

Людей тут не видно. Власне, їх тут і не має бути. Як і в сусідньому селі Моршеніх. Тут такі ж самі ряди порожних будинків із забитими вікнами, недоглянуті палісадники з високою травою, автобусна зупинка без покажчиків. Ще одне “село-примара”, як здається на перший погляд.

Але якщо придивитися, на дверях кількох будинків помітні білі аркуші паперу. На одному аркуші – список із українських прізвищ, на іншому – арабські імена. В одному з таких будинків мешкає молода пара українців. Вони просять не називати їхні імена та розповідають, що живуть у цьому селі з грудня 2022 року. Будинок на одну сім’ю зараз займають кілька людей – свого роду міні-гуртожиток для біженців. Тут українська родина з Донбасу живе в сусідстві з біженцями із Сирії.

Автобусна зупинка у МоршеніхуФото: Daniela Natalie Posdnjakov/DW

“Ми ні на що не скаржимося, світло, вода, опалення у нас є. І навіть інтернет і мобільний зв’язок, – каже Денис (ім’я змінено на прохання співрозмовника). – Можемо дзвонити додому, в Україну. Щотижня сюди приїжджають представники комунальної влади, допомагають нам із документами, ми регулярно отримуємо допомогу. Ось тільки поки що нам не дали мовні курси”.

Про те, що в селі немає магазинів, ні аптек, ні лікарів, пара не переживає. Дружина Дениса Юлія (ім’я змінено) каже, що вони виїжджають до сусіднього села за продуктами на власному транспорті. Поряд із будинком припарковано автомобіль з українськими номерами.

“Коли ми приїхали в це село, спершу нічого не зрозуміли. Це потім нам пояснили, що це за місце. Але вдома в Україні ми три місяці сиділи під обстрілами, так що тут нам спокійно. Тільки от у лісі (показують на дерева, які починаються через поле за парканом. – Ред.) живуть екоактивісти, вони собі там будинки на деревах збудували, іноді ми їх бачимо. Але вони нас ніяк не турбують”, – каже Денис. За словами співрозмовників, регулярно до села для контролю правопорядку приїжджає поліція.

Вулиці покинутого МоршеніхаФото: Daniela Natalie Posdnjakov/DW

З іншими сусідами – у цьому селі кілька українських родин – Денис та Юля зустрічаються, коли приїжджають представники влади, чи коли гуляють вулицями. Тут одна дорога – у полі чи в ліс, де вони збирають ожину. “Тут нудно, звичайно, на перший погляд. Ось ходимо по ягоди”, – розповідає Юля. “Але іноді поїдемо до міста, а там так галасливо, що поспішаємо повернутися у свої поля”, – продовжує Денис.

Вони зізнаються, що не знають, як довго залишаться тут. “Начебто кажуть, що це село зносити не будуть. Та й нас сюди комунальна влада направила, а спочатку ми опинилися в таборі для біженців, у Бохумі, тож житимемо, доки не переселять чи не депортують”, – каже Юля.

Поштова скринька на будинку в покинутому селіФото: Daniela Natalie Posdnjakov/DW

Згідно з останніми планами, село Моршеніх, справді, вирішили все ж таки не зносити, а вугільний кар’єр закриють через відмову Німеччини від видобутку бурого вугілля. Про це у відповіді на запит DW повідомили і в концерні RWE. “Знесення вищезгаданих сіл більше не передбачено. А будинки та квартири, які свого часу викупив концерн у сімей, переселених в інші місця, за бажанням комун були надані їм у тимчасове користування для проживання там людей, які терміново потребували даху над головою”, – йдеться у заяві пресслужби RWE. У відповіді на запит DW у комуні Мерценіх, до якої належить село Моршеніх, нам запропонували зустрітися для інтерв’ю у середині серпня, оскільки зараз бургомістр перебуває у відпустці.

Гуртожиток для біженців у школі “села-примари”

Села Кукум і Каєнберг розташовані біля іншого кар’єру – Гарцвайлер-2. Місцевих жителів із цих населених пунктів теж переселили, виплативши компенсації. Ці села – наступні на черзі під знесення. По сусідству з ними розташоване село Лютцерат, яке здобуло популярність у зв’язку з протестами екоактивістів за участю Грети Тунберг. Його мають за планом знести в 2023 році. Проїхати в Лютцерат зараз не можна. Усі під’їзди до нього закриті. Можливо, цього населеного пункту вже не існує.

А ось до сусіднього Каєнберга проїхати можна. При в’їзді цей населений пункт на перший погляд не відрізняється від інших переселених сіл. Такі ж вузькі вулички, ряди добротних, але порожніх будинків. Католицька церква. Дитячий садок, майданчик для дитячих ігор, який подекуди заріс бур’янами.

Дитячий майданчик у КаєнберзіФото: Daniela Natalie Posdnjakov/DW

Ще за кілька метрів – будівля школи, з якої несподівано виходять кілька людей. Вони виносять стільці та розташовуються прямо на шкільному дворі. На вулиці дуже спекотно. Перехожий, що йде назустріч нам, відповідаючи на запитання, каже: “Ми тут живемо. Ми з Сирії”. І поспішає зникнути з поля зору. Чи живе він у цій школі чи ні, з’ясувати не вдалося. Всі інші розмову починати не хочуть і трохи налякані теж заходять усередину.

Поруч зі школою – автобусна зупинка, на ній висить розклад автобуса, який усе ще їздить у це село. На дверях булочної – у самому центрі навпроти церкви – висить розклад: вона відкрита лише на кілька годин кілька днів на тиждень. Магазинів і аптек, які працюють, тут немає. Будинки, в яких були розташовані всі інші заклади, теж порожні. Зате є пункт пожежної охорони, який працює. Виявляється, що в деяких будинках живуть люди, біля кількох будівель припарковані автомобілі.

Закритий пивний бар у КаєнберзіФото: Daniela Natalie Posdnjakov/DW

“Так, у селі Каєнберг усе ще живуть місцеві жителі, хоча близько 80 відсотків уже виїхали, отримавши компенсацію. Приблизно 15-20 відсотків ще там залишаються. Зараз там живуть і біженці, під гуртожиток для яких перебудували стару школу. Низку будинків віддали під розселення – десь в особисте користування, десь у формі комунального гуртожитку. У селі є світло, вода й опалення. Комунікації не були зруйновані, оскільки статус села був спірним через плани відмови від вугілля. Для біженців, які живуть тут, організували мовні та інтеграційні курси, а діти ходять до дитячого садка”, – коментує ситуацію для DW заступниця голови земельного комітету з питань різноманіття та інтеграції, депутатка міськради Бохума з фракції ХДС Ірина Бекер (Irina Becker).

За її словами, після повені влітку 2021 року в землі Північний Рейн-Вестфалія між RWE і місцевою владою, зокрема, комуною Еркеленц, до якої належить Кукум і Каєнберг, було досягнуто домовленості про те, що частина порожніх житлових будинків у “селах-привидах” може використовуватися як тимчасовий дах над головою для людей, які постраждали від стихії.

Покинутий будинок у КаєнберзіФото: Daniela Natalie Posdnjakov/DW

У відповіді на запит DW прессекретар RWE підтвердив цю інформацію: “Ми охоче допомогли комунам Мерценіх і Еркеленц для того, щоб і вони могли надати допомогу нужденним”. Відповіді на прохання DW про інтерв’ю на момент публікації цієї статті від керівництва Еркеленца не було, оскільки в липні багато співробітників у відпустці. На офіційному сайті комуни Еркеленц згадується, що вона “гостро потребує” і шукає житло для українських біженців.

Хто відправляє біженців у покинуті села

Ще одні жителі Каєнберга – сім’я з дитиною з України. Своїх імен вони не назвали, але розповіли нам, що “довго були в Польщі”, а потім у групах у соцмережах дізналися, що можна поїхати в Бохум, щоб звідти потрапити у велике місто – Дюссельдорф або Кельн. Але зрештою з бохумського центру первинного прийому і розподілу біженців (LEA) їх направили в Еркеленц, а потім вони опинилися в Каєнберзі.

Забетоноване вікно занедбаного будинку в КаєнберзіФото: Daniela Natalie Posdnjakov/DW

Розподіл біженців у федеральні землі та комуни відбувається за квотами, автоматизовано. Співробітник центру LEA ніколи не знає, куди вирушить та чи інша людина або сім’я, до того моменту, поки на екрані комп’ютера не з’явиться назва конкретного населеного пункту, розповідає DW Ірина Бекер. Із пресслужби уряду землі Північний Рейн-Вестфалія відповіді на запит DW щодо біженців у відселених селах на момент публікації не надійшло.

У пресслужбі міністерства землі Північний Рейн-Вестфалія у справах сім’ї, молоді, мігрантів і біженців запит DW переадресували до комун Еркеленц і Мерценіх, які недоступні для коментаря через літні канікули.

За словами сім’ї українських біженців із Каєнберга, їм тут усе подобається. Поки що вони живуть самі в будинку, але скоро обіцяють підселити ще одну сім’ю з України. “Ми спочатку були шоковані, але краще тут, ніж десь у спортзалі, на розкладачці”, – кажуть вони, посилаючись на досвід своїх знайомих. В Україну сім’я повертатися не хоче, поки триває війна. Можливо, залишаться в Німеччині й після завершення бойових дій на батьківщині. “Подивимося, поки що нормально. Село ж не будуть зносити, може тут і залишимося, якщо дозволять”, – кажуть українці.

При виїзді з КаєнбергаФото: Daniela Natalie Posdnjakov/DW

Села Каєнберг і Кукум і справді зносити не будуть, підтвердили DW в концерні RWE – у зв’язку із закриттям кар’єру Гарцвайлер у 2030 році через відмову від видобутку бурого вугілля. І ці населені пункти планується зробити частиною нової курортної інфраструктури.

За даними депутатки міськради Бохума Ірини Бекер, у цих населених пунктах знесуть лише окремі будинки, оскільки більша частина житлового фонду перебуває у хорошому стані. Вік будівель у середньому становить 50 років. У цих місць є потенціал перетворитися зі “сіл-примар” на “села майбутнього”. І багато колишніх власників місцевих будинків намагаються викупити їх назад. Але поки що в них живуть біженці.

Заброшенные дома: как село на Сумщине помогает ВПЛ найти новое жилье

За даними Мінсоцполітики, в Україні зареєстровано майже 4,9 млн внутрішніх переселенців. Тільки з Донеччини виїхало близько пів мільйона мешканців. Люди виїжджають із небезпечних регіонів, тікаючи від обстрілів або зими без опалення.

Але перебравшись у село на зиму, як їм знайти прихисток? Де шукати житло великій родині з дітьми та домашніми улюбленцями?

Яке рішення?

Для багатьох таким прихистком стали покинуті хати. Так, у маленькому селі Капустинці Роменського району, що на Сумщині, облаштували домівки, а до того ж знайшли роботу кільком родинам переселенців. Покинуті хати, які десятки років стояли зачиненими, стали прихистком для людей, що рятувалися від війни.

Як ідея дати житло людям об’єднала мешканців села та як це працює з погляду закону, розповідаємо в матеріалі “Рубрики”.

Як це працює?

Житло для переселенців

Коли почалося повномасштабне вторгнення, мільйони українців мусили залишити свої домівки, тікаючи від агресора. Сотні тисяч втратили житло. Для багатьох очевидним вибором у пошуку прихистку стали українські села — і село Капустинці на Сумщині не було винятком. Ба більше — сюди після 24 лютого переселенців відкрито кликали: староста села Світлана Кулинич згадує, що все почалося з посту-запрошення у Facebook.

“Ніщо так не об’єднує людей, як біда. Сьогодні вона на всіх одна”, — каже Світлана Кулинич і додає, що в таких обставинах мешканці села просто не могли не допомогти співвітчизникам, які втратили все.

Яна Акулова з трьома доньками та двома котами — переселенці з Донеччини. Про те, що в Капустинцях надають житло, жінка дізналася з інтернету.

“Чи їхати людям у село? Це кожен має вирішувати для себе. Шукайте, дізнавайтеся, спілкуйтеся зі старостами, я думаю, вони допоможуть. По собі знаю, що дуже важко залишити свій дім, але вірю, що скоро ми зможемо повернутися додому. Доньки дуже сумують за домівкою”, — ділиться жінка, а проте мало-помалу обживається на новому місці. Схожий досвід розділяють мільйони українців: до повернення додому вони мають облаштувати собі новий дім, тимчасовий. І тут немає кращої підтримки, ніж активна допомога громади на новому місці.

Для того, щоб підготувати житло для переселенців, мешканці Капустинців багато працювали, а зрушила цю підтримку староста села: жінка самотужки обійшла всі закинуті хати, зв’язувалась із власниками та спадкоємцями будинків . Якщо вони погоджувались впустити постояльців, організовувала ремонти та наведення ладу.

Жителі села приходили зі своїми щітками, віниками, лопатами. Приганяли техніку, розчищали подвір’я. Працювали на таких толоках безплатно, а матеріали для ремонту забезпечувала місцева агрофірма.

Крім того, Капустинський старостат шукав для переселенців не тільки житло, а й роботу. Працевлаштування часто ставало пріоритетом: адже для ВПО просто мати помешкання — недостатньо, важливо й знову отримати можливість заробляти на життя. Так, Яна Акулова змогла влаштуватися педагогом у Капустинську школу, а водночас почала здобувати другу вищу освіту. Були й такі випадки, коли для людей, що відгукнулися на оголошення Світлани Кулинич, роботу за спеціальністю вдавалося знайти через знайомих в інших районах, тож потім уже там підшукували й житло.

Як це працює?

Капустинці — невелике село, але приязне й дружнє. Постійно в селі мешкають близько 700 жителів, а від лютого тут оселилися 167 внутрішньопереміщених осіб. Не всі з них “осіли”: багато хто вже повернувся до рідних регіонів, коли там стало спокійніше. Але тридцятеро переселенців залишилися й стали частиною громади.

Повномасштабна війна ще більше згуртувала людей: коли в селі створювали загони тероборони, записуватися прийшло все село, навіть переселенці.

“У нас у селі люди добрі, привітні. Коли приїздили нові мешканці, намагались допомогти всім, чим самі багаті. Приносили меблі, килими, одежу, харчові продукти”, — говорить староста Світлана Кулинич. З розв’язанням побутових проблем допомагає і сільська рада: “Тим, у кого немає газового опалення, потрібно допомогти придбати дрова. Ми живемо не в зоні бойових дій, тож сільрада не може забезпечувати дровами ВПО безплатно, але ми даємо дозволи на видалення зелених насаджень. Тож переселенці, яким потрібні дрова, можуть забезпечити себе самостійно: у селі, щоб жити, потрібно працювати”, — додає Світлана Кулинич.

Ольга та Владислав Плешиві

Ольга та Владислав Плешиві приїхали до Капустинців з міста Попасна (Луганська область). У мирні часи обидва працювали на Попаснянському вагоноремонтному заводі. Внаслідок російських обстрілів завод згорів у них на очах. Виїхати з міста у вогні Ользі та Владиславу за допомогою волонтерів вдалося тільки 29 березня.

Подружжя, що втратило все, знайшло новий дім на Сумщині. “У селі люди добрі та чуйні. Все нам принесли. Меблі, постільну білизну, посуд, продукти. Весною ми засадили город насінням, яким поділилися місцеві жителі. Але тим, хто наважиться перебратися в село, сподіватися тільки на допомогу не варто. У селі треба розраховувати на себе. Спочатку допоможуть, але далі — самі. Це важко — морально, фінансово”, — каже Ольга Плешива.

Але для тих, хто хоче працювати, робота знайдеться завжди. Нині Ольга працює на швейному виробництві в сусідньому селі. На роботу її привозить автобус, який організувало підприємство. Владислав — працевлаштований у місцевій школі. Разом вони продовжують обживати нове житло, адже в Попасній окупанти зруйнували не тільки рідний завод, а і їхній будинок.

Новий дім Ольги та Влада Плешивих

Втім, не всі власники будинків у Капустинцях були готові дозволити переселенцям жити в них тимчасово: натомість пропонували викупити нерухомість. Для таких випадків у селі теж знайшли рішення: ці будинки купувала власниця агрофірми Світлана Грищенко, щоб потім туди безоплатно поселити ВПО. Та оформлення всіх документів та передача права власності за законом були дуже копіткою роботою, згадує староста села Світлана Кулинич.

“Я зараз згадую, скільки труднощів нам довелося пройти, щоб все оформити законним шляхом — навіть ворогові не побажаєш такого”, — каже жінка. У чому ж річ?

Бюрократичні пастки

Річ у тім, що далеко не всю покинуту нерухомість у селі виходило швидко викупити. Покинуті хати — це часто будинки, власники яких померли. Складнощі ж виникали тому, що в деяких випадках у селі не було жодних документів, які б підтверджували право власності на певні будинки. Тож доводилося наново виготовляти технічні паспорти, збирати довідки, що підтверджували факт проживання померлих власників, потім оформляти спадщину на спадкоємців і вже тоді викупляти будинок , щоб поселити там родину ВПО.

Усі ці дії вимагали часу та коштів: попри те, що вартість старої хати становить в середньому 50-60 тисяч гривень, “оформлення” будинку коштує додаткових кількадесят тисяч: лише оформлення спадщини — це 23 тисячі гривень, і стільки ж — переоформлення на нового власника.

” Ситуація, коли закинуті хати не мають документів, в українських селах не рідкість , — каже пані Світлана. — Було б добре, щоб в Україні прийняли відповідні закони щодо спрощеної процедури оформлення нерухомості. Наразі це дуже копітка робота. А через війну випадків, коли документи на житло можуть бути втрачені, стане значно більше”.

Які юридичні рішення?

Як пояснює юридичний консультант Максим Смирнов , це справді може бути викликом. У деяких західних країнах (наприклад, Великій Британії чи Іспанії) законодавча база дозволяє людям, що не мають свого житла — мігрантам чи безхатькам, користуватися покинутим житлом — нерухомістю, що певний термін (пів року, рік та більше) пустує. В Україні ж самовільне заселення може бути кваліфіковано як ст. 356 Кримінального кодексу (самоправство) .

Проте в цивільному праві України є поняття набуття права на безхазяйну річ (ст. 335 Цивільного кодексу України ) — нею може бути й житло. Згідно з цією нормою безхазяйною вважається річ, яка не має власника або власник якої невідомий . Безхазяйні нерухомі речі має взяти на облік орган, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. А передача безхазяйної нерухомої речі в комунальну власність здійснюється виключно за рішенням суду.

“Щоб почуватися впевнено, під час купівлі, оренди чи отримання в дар від громади житла, що раніше мало статус безхазяйного, обов’язково вимагайте від посадових осіб громади оригінал рішення суду з відміткою про те, що це рішення набуло чинності. Без такого рішення та без вказаної відмітки будь-який договір між вами не буде мати юридичної сили, тобто буде недійсним ( ст. 215 ЦК України)”, — пояснює юрист.

Важливо! Майно не може бути визнане безхазяйним, якщо його власник відомий, але його місце знаходження невідоме.

На що варто звернути увагу під час купівлі будинку у власника?

📌 Під час воєнного стану слід пам’ятати, що якщо в будинку зареєстровані чоловіки призовного віку (від 18 до 60 років) , за його зняття з обліку у військкоматі можуть з’явитися проблеми, особливо якщо:

• чоловік бере участь у бойових діях,
• місце його знаходження невідоме,
• він знаходиться за кордоном (наприклад, на заробітках або як моряк далекого плавання).

Проте у випадку перебування за кордоном ця проблема вирішується наданням довіреності на зняття з реєстрації, яку можуть видати посольство або консульство України, розташоване в цій країні. У такому випадку уповноважена ним особа має право від його імені зняти його з реєстрації у житлі, яке ви хочете придбати.

📌 Якщо в будинку, який ви купуєте чи отримуєте за договором дарування, зареєстрована одна або більше неповнолітніх осіб, для здійснення угоди з відчуження потрібен дозвіл не тільки законних представників неповнолітнього (батьків, опікунів або усиновителів), але й дозвіл від місцевих органів опіки та піклування, які проводять відповідну перевірку щодо гарантії збереження прав дитини на житло.

📌 Нерідко під час фактичної купівлі сторони за домовленістю оформлюють угоду договору дарування (це дозволяє зекономити). Експерт попереджає: тут є великий “підводний камінь”. Якщо фактичний продавець (за документами — дарувальник) звернеться до суду із позовною скаргою про визнання угоди дарування недійсною та на підтвердження своїх доводів надасть розписку про отримання ним певної грошової суми від фактичного покупця (згідно з угодою — обдарованої особи), то є висока ймовірність, що суд визнає цю угоду недійсною. Тобто фіктивний “дарувальник” знову стане власником “подарованого” раніше житла. Тоді щоб повернути гроші, “обдарована особа” матиме подати окрему позовну скаргу та довго чекати справедливості.

Річ у тім, що ключовою ознакою дарування згідно з ЦК України є її безоплатність. “За 24 роки своєї юридичної практики я декілька разів зустрічав різних аферистів та чорних маклерів. Таких, хто неодноразово укладав подібні «псевдоугоди», а після них та суду залишались і з нерухомістю, і з грошима! Тому будьте дуже обережні з оформленням фіктивного договору дарування!” — наголошує юрист Максим Смирнов.

Ще більше корисних рішень!

Допомога не лише переселенцям, а й селу

Вимушені переселенці з охоплених війною регіонів здатні вдихнути нове життя в українські села, поповнити нечисленне сільське населення, врятувати села від вимирання.

Приймати нових людей у Капустинському старостинському окрузі почали ще до повномасштабної війни. Як розповіла староста Світлана Кулинич, робити кроки для відродження села стали торік — тоді для того, щоб урятувати школу від закриття, у село запросили багатодітні родини.

“Тепер наступні два роки в нас будуть наповнені перші класи. А далі буде видно. Поки йде війна, я вважаю за злочин закривати школу. Тим паче, що зараз складно підвозити дітей до шкіл в інших селах, та ще й наражати при цьому на небезпеку”, — каже староста села.

Переселенці, які знаходять у селі новий, хай і тимчасовий дім, — це теж рушій локального розвитку. Стаючи частинкою місцевої громади, вони підтримують економіку, місцеві ініціативи, школу, дозвілля. І це вкотре доводить: взаємодопомога та підтримка роблять нас сильнішими. Завжди.

Цей матеріал створено онлайн-виданням «Рубрика» в межах програми «Український фонд швидкого реагування», яку втілює IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключною відповідальністю онлайн-видання «Рубрика» і не обов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.