Виникнення і розвиток міста Донецьк

Донецьк (до 1924 року — Юзівка, в 1924—1961 рр. — Сталіно) — місто обласного підпорядкування, адміністративний, економічний і культурний центр області. Розташований на південному заході Донецького кряжа, у верхів’ях ріки Кальміусу. Великий вузол залізничних, автомобільних і повітряних шляхів. Відстань до Києва — 871 км. Населення — 878,9 тис. чоловік. Донецькій міській Раді депутатів трудящих підпорядковані Моспинська міська та «Наринська селищна Ради. Місто має 7 адміністративних районів — Калінінський, Київський, Кіровський, Куйбишевський, «Ленінський, Петровський, Пролетарський.

На території міста (у Київському і Пролетарському районах) збереглися кургани доби неоліту (III тис. до н. е.), в яких виявлено кістяки людини, крем’яні знаряддя праці і глиняний посуд. У, Куйбишевському районі розкопано кургани епохи міді — бронзи, в Київському районі виявлено поховання у кам’яній гробниці часів пізньої бронзи. Поблизу Центральної обласної лікарні досліджено курган із скіфським похованням (IV—III ст. до н. е.). Відомі також кургани кочівників XI—XIII ст. з чоловічими та жіночими похованнями, де знайдено срібні прикраси, шаблі, вудила, кістки коней.

Заселення території нинішнього міста почалося наприкінці XVII ст., коли у верхів’ях ріки Кальміусу, на її правому березі, в урочищі Олександрівці осідали зимівниками і хуторами заможні січовики-запорожці разом зі своїми сім’ями і наймитами. Нижче по Кальміусу запорожець Мандрика заснував зимівник — Мандрикине.

Після російсько-турецької війни 1768—1774 рр. заселення краю значно прискорилося. Ліквідувавши в 1775 році Запорізьку Січ, царський уряд жалував місцеві землі та надавав офіцерські чини «благонадійній» козацькій верхівці. В 1779 році землі в межах нинішнього міста дістав поручик Є. G. Шидловський, якому, як зазначено в одному з документів, козаки, що тут жили, «підсобили… осадити, офундувати слободу Олександрівку, населити й оживити її народом сімейним та осілим, розпланувати, забудувати її». Через три роки населення Олександрівки становило 341 чоловік.

Багаті землі та пільгові умови для нових поселенців — щотижня один день роботи на поміщика — вабили сюди козаків, селян і городян. Але згодом їх було приписано до поміщиків як кріпаків. Колишній зимівник Мандрикйне в 1803 році став поміщицьким маєтком — Авдотьїним. Потім утворилися села Олексіївка і Григорівка, які також належали поміщикам.

Жителі цих сіл займалися переважно землеробством і скотарством. Після 1820 року, коли в Олександрівці відкрили поклади кам’яного вугілля, тут з’явилися дрібні шахти («дудки»), де розроблялися тільки верхні пласти.

У 1841 році новоросійський генерал-губернатор М. С. Воронцов на орендованій у місцевого поміщика землі збудував великий рудник, де працювали 76 вільнонайманих робітників. В середині 50-х рр. XIX ст. на Олександрівському руднику видобуток вугілля становив 400—500 тис. пудів на рік. В цей час тільки тут та ще на державних Лисичанських копальнях застосовувалися парові машини.

У першій половині XIX ст. Олександрівка, Авдотьїне, Олексіївка і Григорівка, що входили до Олександрівської волості Бахмутського повіту, значно розрослися. В 1859 році в Олександрівці проживав 1091 чоловік, Авдотьїному — 380, Олексіївці — 320 і Григорівці — 154 чоловіка.

Після скасування кріпосного права почав створюватися новий промисловий район на Півдні країни. У 1866 році уряд видав князеві Кочубею концесію на будівництво заводу залізних рейок, але він не зміг створити акціонерне товариство, бо в Росії не було необхідних капіталів. За значну винагороду — 24 тис. фунтів стерлінгів — Кочубей поступився своїми правами англійцеві Джону Юзу, який уклав у квітні 1869 року з російським урядом «Договір на утворення Новоросійського товариства кам’яновугільного, залізного та рейкового виробництва і товариства залізничної вітки від Харківсько — Азовської лінії». Уряд безплатно віддав товариству казенні землі, надав йому великі субсидії та пільги. Однак англійці почали будувати завод не на казенній, а на поміщицькій землі біля села Олександрівки. Це місце визначив у 1867 році — ще до появи тут Юза — відомий гірничий інженер А. Ф. Мевіус (з 1887 року завідуючий кафедрою металургії Харківського технологічного інституту). Він писав, що завод можна поставити в Олександрівці не далі як за версту від вугільної копальні, щоб дешево було постачати підприємству вугілля, руду, а саме село зручне для проживання робітників.

Влітку 1869 року Юз, оселившись на хуторі поміщиці Смолянинової, збудував кузню, де виготовляли інструменти для будівництва. Новоросійське товариства взяло під своє управління дві шахти, розміщені на землях іншого поміщика — Лівена. Шахти поглиблювали, розширюючи старі штреки і прокладаючи нові. Поблизу рудників з’явилися землянки для найманих місцевих робітників. З Англії приїхали доменний майстер і кваліфіковані робітники — всього 70 чоловік, яким Юз давав значну платню. Їх оселили в нових дерев’яних будинках. Новоросійське товариство спочатку орендувало для своїх підприємств землі тутешніх поміщиків. Наприкінці XIX ст. англійські підприємці придбали 18 тис. десятин. Вони стали найбільшими землевласниками Бахмутського повіту. Відомий російський учений І. Тіме зауважував, що будь-який німецький можновладний князь або герцог міг би позаздрити маетностям Юза.

У 1869 році, з початком будівництва заводу і шахт Новоросійського товариства, утворилося селище, яке незабаром злилося з шахтарським селищем Олександрівського рудника. Так виникла Юзівка. Завод будувався на правому березі ріки Кальміусу, за 7 км на південь від Олександрівки. Устаткування для нього привезли 8 Англії, 21 квітня 1871 року задули домну, але вже через кілька днів вона вийшла з ладу. Англійці змушені були розпочати ремонт. Лише через 9 місяців, 24 січня 1872 року, почалася виплавка чавуну па кам’яному вугіллі. Налагодили вперше в Росії і коксове виробництво. 1 січня 1873 року почали діяти пудлінгові печі для переробки чавуну на залізо, а у вересні того ж року — прокатні стани, і завод запрацював повним металургійним циклом. 1872 року введена в дію Костянтинівська залізниця (Костянтинівка—Ясинувата—Юзівка — Оленівка), з якою завод був з’єднаний залізничною віткою.

У 1874 році на підприємствах Новоросійського товариства вже працювало 1806 робітників. Через два роки почала діяти друга доменна піч. За обсягом виробництва металу завод вийшов на перше місце в країні. Він поклав початок великій металургії південного промислового району 1 В. І. Ленін, характеризуючи найважливіші центри фабрично-заводської промисловості в Європейській Росії, відмічав, що в 1879 році продукція заводу, яка становила 2 млн. крб., удвоє перевищувала сумарну продукцію всіх 33 фабрик і заводів губернського центру — міста Катеринослава.

Незважаючи на великі масштаби виробництва, на заводі застосовувалася відстала техніка, широко використовувалася ручна праця. М. О. Павлов, згодом відомий учений-металург, оглядаючи в 1884 році завод, писав: «В Англії, на батьківщині коксового доменного виробництва, на той час було багато застарілих заводів, які відстали років на 50 від металургійної техніки,— ось такий саме завод англійці влаштували у нас». Тільки в 1879 році на заводі збудували мартенівські печі і почалося прокатування сталевих рейок замість залізних. Через рік пустили завод вогнетривкої цегли.

З 1885 до 1890 року виплавка чавуну на металургійному заводі зросла в 2,7 раза і перевищила 5 млн. пудів, а чисельність робітників досягла 6326 чоловік; на шахтах працювало 1773 чоловіка.

У період промислового піднесення 90-х років на Півдні вже діяли 17 металургійних підприємств. Найбільшим, як і раніше, лишався завод Новоросійського товариства, який в 1899 році виплавив 17,7 млн. пудів чавуну. В 1900 році тут працювали 7147 заводських робітників, гірників — 58397. Бурхливому розвиткові металургії на Півдні країни значно сприяло будівництво Катерининської залізниці. На початку XX ст. Юзівка стала значним залізничним вузлом, який з’єднував Юзове, Мушкетове, Мандрикине, Рутченкове та Доля. Залізничні вітки від них прокладали до рудників і заводів.

Зростання металургійного виробництва супроводжувалося швидким розвитком кам’яновугільної промисловості. В 1889 році для потреб кам’яновугільної промисловості було споруджено машинобудівний і чавуноливарний завод, який виготовляв обладнання для шахт. Підприємство належало іноземним підприємцям Боссе та Генвефельду. У 1900 році тут працювало 210 робітників. На території Юзівки в 1899 році діяло 9 рудників, на яких було добуто 99,2 млн. пудів вугілля і працювало близько тисячі гірників, тоді як 1875 року на шахтах працювало всього 400 чоловік і було видобуто близько 6 млн. пудів вугілля.

Понад 3/4 усього видобутку вугілля зосереджувалося на 2 рудниках, що належали іноземним капіталістам — англійським (Новоросійське товариство) та французьким (Рутченківське гірничопромислове товариство). Решта шахт була в руках російських та українських підприємців — Карпова, Рутченка та ін. Місцевій буржуазії належали також майже всі дрібні підприємства харчової і легкої промисловості. За останнє десятиріччя XIX ст. число їх зросло з 2 до 16 і працювало на них понад 150 чоловік. Зростала кількість торговельних підприємств у селищі: якщо в 1900 році тут продали товарів на 7 млн. крб., то в 1909 році — на 10 млн. Юзівка стала значним ринком збуту сільськогосподарської продукції. Щотижня по неділях збиралися базари на Сінній площі та Ларинці, 2 рази на рік (навесні та влітку) — великі ярмарки, на які з’їжджалося багато людей з навколишніх сіл. Торгували переважно худобою, зерном і промисловими товарами.

З розвитком промисловості збільшувалася кількість населення. На 1870 рік у Юзівці проживало 164 чоловіка, через два роки — 858 чоловік, у 1884 році — 54945. За переписом 1897 року, населення становило 23 076 чоловік — більше, ніж у будь-якому повітовому місті губернії, за винятком Маріуполя. В. І. Ленін наводив Юзівку як приклад «…створення нових центрів сучасною фабрикою, яка зразу відтягує сільське населення тисячами в індустріальні селища».

На січень 1910 року в селищі проживало 48 тис. чоловік, а напередодні першої світової війни близько 70 тис., з них 43 тис. становили робітники та їхні сім’ї. У північній частині Юзівки («Новому світі») проживали ремісники, власники дрібних торгово-промислових підприємств; поруч був базар з рундуками, готелями і шинками та поліцейське управління, відкрите в 1872 році на клопотання Юза і утримуване коштом Новоросійського товариства. Над усім височіла кам’яна церква. У південній т. зв. заводській частині містилися заводи, депо, шахти, телеграфна станція, лікарня з аптекою, школи. Переважна більшість робітників мешкала в «каютах» — злиденних глибоких землянках з земляним дахом, стінами, обшитими дошками, або частіше вимощеними камінням. Землянки та балагани біля заводів, рудників і шахт служили за житло для основної маси трудящих. Але й цього не мали багато з них. В 1916 році з 12944 робітників металургійного заводу і Центральної шахти Новоросійського товариства 9212 мешкало на приватних квартирах. Не краще було і на інших підприємствах Юзівки. Наприклад, гірники Риківського рудника тулилися в землянках, споруджених вздовж ріки Кальміусу по 12—15 чоловік у кімнатці з кухнею.

Лікар і письменник В. В. Вересаев, який в 1890 році приїздив до свого брата на Вознесенський рудник (нині Петровський район Донецька), в нарисах «Підземне царство» писав: «Безрадісні тут місця! Потворні будівлі шахт, низки робітничих землянок, задушливий сморід кам’яновугільного диму… Чорна земля, чорні дороги… На всьому руднику жодного деревця, жодного кущика».

На двох-трьох центральних вулицях і в т. зв. Англійській колонії, де жили заводчики, фабриканти, інженери та службовці, Новоросійське товариство спорудило будинки-котеджі. Навколо — дерева, квіти, електричне освітлення. Такий аристократичний район був і на Рутченківці, де містилися оселі управителів шахтами і контора рудника. Для трудящих бракувало навіть питної води. В 1910 році в селищі було 27 колодязів з ручними насосами і один — з водокачкою. Воду робітникам доставляли водовози за плату.

Антисанітарія повсякчас загрожувала епідеміями. Холера в 1892 році у Бахмутському повіті найсильніше вразила Юзівку. Тоді було зареєстровано 708 хворих (з 908 в усьому повіті), 313 померли. Епідемія тривала і у 1893 році. У 1896 році лютували черевний тиф і дизентерія, хворіли на них понад 400 чоловік.

Заводська лікарня, збудована в 1871 році, спочатку мала 12 ліжок. Земська лікарня почала працювати тільки з 1911 року. З початку 1916 року в заводській та земській лікарнях на рудниках «Вітка» і «Смолянка» було 275 ліжок (включаючи кілька десятків місць у холерному бараці), працювало 18 лікарів (з них 5 приватних), 23 фельдшери, 5 медсестер. Робітники шанували за самовідданість хірурга заводської лікарні Ф. В. Верві, лікаря земської лікарні В. П. Родіна.

Тільки в 1877 році в Юзівці відкрили однокласну школу, де працювала одна вчителька. Через 2 роки сюди ходило всього 80 учнів. Навчання було платним. Для дітей англійців відкрили окрему школу. Вчитель-англієць одержував плату в 2,5 раза більшу, ніж учитель російської школи. О. С. Серафимович, який бував на гірничопромислових підприємствах Півдня і добре знав умови життя та праці трудящих в оповіданні «На заводі» (1899 р.) писав: «Юзівка — ціле місто… з величезними рядами кам’яних рундуків, з бурхливим крамарством і гендлярством, а жителі його вмирають, не маючи лікарської допомоги, діти виростають, не знаючи грамоти і школи». Не набагато поліпшилося становище з освітою і в наступні роки. У 1904 році в центральному селищі, де мешкало понад 40 тис. чоловік, працювали всього 4 початкові школи на 800 дітей. Настійні вимоги громадськості змусили власті у 1912 році відкрити нову школу, т. зв. братську. Сюди приймали дітей з малоімущих родин. З 1913 року в Юзівці та на прилеглих рудниках було 11 шкіл з 56 вчителями, де навчалося понад 2 тис. дітей. Три приватні гімназії та комерційне училище давали освіту привілейованим.

Про своє безпросвітне життя робітники складали журливі пісні, частівки й оповіді, як-от «Пісня саночника», «Пісня коногона» та інші.

Широко для нас отворена дверь,

Ежедневно нас ожидает смерть.

Видно, бейся, брат, до последнего,

Не пойти бы рад, да есть нечего,—

говорилося в «Пісні вибійників». Ще у 80-і роки при металургійному заводі створили аматорський оркестр. «Люди, які допізна трудилися серед спеки і кіптяви, ще й спроможні після того вчитися музики», — з подивом писав очевидець.

Недалеко від цього ж заводу був парк з літнім театром. Коли приїздили артисти на гастролі, то відкривалися тимчасові театри і цирк. Дерев’яну будівлю цирку спорудили наприкінці 80-х рр. Восени та взимку артисти виступали у орендованих приміщеннях. Наприклад, 1905 року концерти артистів петербурзьких театрів проходили у приміщенні громадського зібрання. На прилеглих рудниках були 4 клубні сцени. На початку 1910 року в Юзівці налічувалося 5 приватних бібліотек. За плату ними користувалися переважно заможні жителі.

Іноземні та місцеві капіталісти наживалися на праці пролетарів. Так, 1892 року прибуток Новоросійського товариства становив 37 проц. на оплачений акціонерний капітал. А Джон Юз залишив своїм синам спадщину, що оцінювалася в 1 млн. карбованців.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Європейський Донбас. Хто насправді заснував Донецьк і чому важливо знати свою історію

Вісім років тому схід України перетворився на передову бойових дій. А після 24 лютого повномасштабне вторгнення остаточно розставило всі крапки над “і” та дало зрозуміти, хто наш сусід насправді.

Сто років тому, під час чергової окупації України, — цього разу більшовицькою владою — було створено красивий міф про індустріальний радянський Донбас. Нібито саме “червоний режим” із нічого підняв занедбаний регіон та зробив промисловим центром срср.

Та чи насправді це так? Якщо заглибитися в історію далі, ніж до початку ХХ століття, то цей міф розсиплеться, як хитка фігурка із доміно.

Ми звикли, що більш проєвропейськими вважаються західні регіони України — географічно та історично нібито саме так і склалося. Проте, як виявляється, Донбас індустріалізували також європейці. Перші великі заводи, шахти, промислові містечка з’явилися саме завдяки підприємцям із Німеччини, Бельгії, Франції, Англії та інших країн Європи.

У цій статті поговоримо про історію Донецька, міста, яке розрослося із невеликого поселення під назвою Юзівка. Адже на фоні дивних історичних дискурсів президента росії, хочеться ще більше заглибитися в справжню історію та проаналізувати, як же все було насправді.

Європа і Донбас. Як усе починалося

У 1869 році валлійський підприємець Юз заснував селище Юзівка, яке з часом стало сучасним Донецьком. Саме німецькі підприємці індустріалізували ці території. Радянська ж влада — як вона вміла і вміє й сьогодні — присвоїла досягнення європейських першопрохідців.

Джон Юз викупив у одного російського князя право побудувати на цій території завод із виготовлення залізничних рейок.

Та, як виявилося, тут були великі поклади вугілля. Тому підприємець вирішив заснувати виробництво повного циклу: вугілля — кокс — метал.

Юз створює «Новоросійське товариство кам’яновугільного, залізного та рейкового виробництв», яке на початку XX століття стає лідером із виплавки сталі в Російській імперії.

росія тоді дуже повільно індустріалізувалася. А Юз буквально за кілька десятиліть виводить Донбас у лідери промисловості у всій імперії.

В Юзівку на роботу приїжджали інженери та майстри із Німеччини, Англії, Франції, Бельгії. Вони жили тут аж до 1920-х років — коли більшовики відібрали в них промислові потужності.

До речі, з окупованих територій Донбасу росіяни з 2014 року вивезли щонайменше 27 підприємств. Розікрали, зруйнували, а обладнання вивезли на росію. Методи в них не міняються століттями. Ось таке обличчя “руского міра”.

Юз та його родина облаштувалися в місті, в орендованій саманній хаті, критій соломою. Поруч із хатою він збудував кузню, де виготовлялися інструменти й дрібне обладнання для майбутнього заводу. Пізніше Юз побудував для себе уже просторіший будинок.

1874 рік. Будинок родини Юзів. Фото з сайту dn.depo.ua

Паралельно тривало будівництво металургійного заводу. Пройшло три роки — і в 1872-му тут уже почав виплавлятися чавун. На фото — металургійний завод Новоросійської компанії з боку шахти «Заводська» із щойно привезеними з Англії конверторними печима та домнами.

Фото заводу Новоросійської компанії з боку шахти «Заводська». Фото з сайту www.radiosvoboda.org

Зараз на цьому місці розташований Донецький металургійний завод.

На заводі виготовляли рейки, які дали можливість прокласти залізницю на території теперішніх Донецької та Дніпропетровської областей, доходячи до Маріуполя.

Юз помер у 1889-му, а керівництво заводом перейшло до його синів, Джеймса та Айвара.

Сини Джона Юза, Джеймс та Айвар

Юзівка: як жило містечко?

Містечко Юзівка — теперішній Донецьк — сплановане під впливом західної культури, спосіб життя та технології якої були недоступні тоді (як і зараз) російській імперії.

На момент заснування населяло Юзівку 164 людини. А в 1907-му (через 38 років) — 32 тисячі осіб.

Містечко у той час вважалося глибокою провінцією. Імперська влада категорично відмовлялася визнати Юзівку містом аж до 1917 року. Жило тут понад 30 тисяч людей, а в них навіть мерії не було.

Всім опікувалася родина Юза. У місті були магазини, недільний ринок, таверни й німецькі пивні. Юз створив навіть поліцейське управління, яке перебувало на забезпеченні компанії. Тут був і готель для підприємців, і пошта.

А ось Перша лінія — центральна вулиця Юзівки, нинішня вулиця Артема. Її забудували магазинами, ресторанами, готелями, а також банками й конторами — там бізнесмени продавали вугілля та метал.

Перша лінія — центральна вулиця Юзівки. Фото з сайту www.radiosvoboda.org

Життя у місті не виглядало спокійним та казковим. Спочатку Юзівка ​​була безформною і розвивалася без плану. Завод був її центром, все інше крутилося навколо нього.

Відвідуючи свого брата, інженера на прилеглій шахті, письменник Вікентій Вересаєв писав: “Найнещасливіше з місць! Люди повертаються додому з роботи в низькорослі шахтарські землянки. Вдихають вугільний пил. чорну землю, чорні дороги”.

Хто насправді робив “сталінську індустріалізацію” Донбасу?

Працюють на шахтах переважно місцеві селяни. Для них це — сезонна робота. Як щирі українці — на час жнив вони повертаються до своїх домівок. Відповідно, видобуток вугілля різко падає.

Ці люди — герої відомого радянського міфу — про цілі покоління пролетарів, які нібито «з діда-прадіда» працювали на заводах. Насправді ж Донбас підіймали українські селяни та європейські підприємці.

Шахти давали можливість заробити невелику копійку робітникам. Гроші тут платили дуже скромні. Умови праці — жахливі, особливо з точки зору техніки безпеки. Це було причиною конфліктів з керівництвом, і на заводі були страйки. Проте, їх придушували.

Промисловість Юзівки була створена англійськими поселенцями. А більшовики її «націоналізували» та модернізували. Валійці електрифікували селище, проклали залізницю, що з’єднала заводи Юза із Харковом та Курськом, і звели потужності.

Крім заводу у місті також працювали чотири шахти. Таким чином, створилося два великих прошарки населення — шахтарі та робітники заводу. Проте населення постійно мігрувало, відчувалася нестача працівників.

1912 рік. Юзівка. Фото з сайту www.radiosvoboda.org

Приїжджали тоді на Донбас не лише британці. У часи стрімкого розвитку промисловості акціонерами ставали бельгійці, німці та французи. Імперський уряд надавав їм прямі дотації на будівництво заводів та фабрик на території країни. Проте, як ми знаємо, далеко не для всіх ця історія завершилася успіхом.

Обережно! Прийшли більшовики

Усе, до чого торкаються росіяни, або зникає, або спотворюється до невпізнаваності. Щось вони присвоюють собі, а щось — просто розпорошують безслідно. Так сталося і тут.

У Юзівці мирно співіснували різні національності та різні конфесії. От, наприклад, найвідоміший православний храм — Свято-Преображенський кафедральний собор поступово знищила влада більшовиків.

Свято-Преображенський кафедральний собор. Фото з сайту dn.depo.ua

Спочатку поруч із собором був побудований кінотеатр, щоб відвадити населення від храму. Потім більшовики вкрали ікони та зняли дзвони, згодом — підірвали дзвіниці.

У 1931 році собор знищили остаточно. У наш час на його місці стоїть пам’ятник “Борцям за радянську владу”. А одноіменний собор у Донецьку побудовано на початку 1990-х в іншому місці, та й виглядає він не так, як оригінал.

Сучасний Свято-Преображенський кафедральний собор. Фото з Вікіпедії

У Юзівці працювали дві синагоги (євреї були другою за чисельністю етнічною групою міста), католицька та англіканська церкви, армяно-григорианська церква та ортодоксальна церква.

Усі вони були розграбовані більшовиками та знищені.

Будинок Юзів у 1918 році націоналізували (читай — розграбували) більшовики. Ось як він виглядає зараз:

2010 рік. Будинок Юзів. Фото з сайту dn.depo.ua

1891 рік. Будинок родини Юзів. Фото з сайту dn.depo.ua

Західні підприємці розвивали не тільки Донецьк. Вони будували потужності й в інших містах сходу. Наприклад, Лисичанськ називають “десятою провінцією Бельгії”. Як ви здогадуєтеся, це не випадково.

У наступному матеріалі поговоримо саме про це місто: як сюди потрапили бельгійці, як воно стало столицею содового виробництва російської імперії та що з європейською спадщиною зробила росія.

Фото на обкладинці з сайту Радіо Свобода

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Відкриваємо історію: Заснування та розвиток міста Миколаєва

Миколаїв був заснований у 1789 році на приказ Єкатерини II. Місто названо на честь святого Миколая, захисника моряків і мандрівників. Однак реальне будівництво міста розпочалося під керівництвом військового інженера принца Григорія Потємкіна.

Історія заснування Миколаєва

На початку заснування, Миколаїв був відомий як місто-верф. Він став важливим центром будівництва кораблів для Чорноморського флоту Російської імперії. Завдяки його стратегічному розташуванню біля річки Інгул, місто розширилося та прославилось у всій Російській імперії.

Скільки років місту Миколаєву?

На даний момент, у 2023 році, місту Миколаєву виповнюється 234 роки. За цей час воно пережило багато важливих подій, які вплинули на його формування та розвиток.

Коли з’явилась Миколаївська область?

Миколаївська область була утворена 27 березня 1932 року. За цей час вона встигла стати однією з найбільших і найважливіших областей в Україні.

Цікаві факти про Миколаїв

• Миколаїв славиться своєю унікальною архітектурою. В центрі міста ви зможете побачити численні зразки пізнього бароко, класицизму та модерну.
• У Миколаєві знаходиться одна з найбільших суднобудівних верфей в Європі.
• Відомий український драматург Микола Куліш народився та виріс в Миколаєві.

Занурюємось глибше: Культура та спадщина Миколаєва

Продовжуючи нашу розповідь про Миколаїв, давайте звернемо увагу на його культурне життя та спадщину, які роблять місто особливим.

Художня і культурна сцена Миколаєва

Миколаїв відомий своїми різноманітними культурними заходами. Місцевий театр, на чолі з відомим українським режисером Віталієм Малаховим, є одним з найвідоміших в Україні.

Архітектурна спадщина Миколаєва

Миколаїв володіє численними пам’ятками архітектури. Серед них варто згадати Собор Святого Миколая, який був збудований у 19-му столітті та вважається одним з найважливіших символів міста.

Навчальні заклади Миколаєва

У місті є кілька вищих навчальних закладів, включаючи Миколаївський національний університет імені В.О. Сухомлинського та Миколаївський державний аграрний університет. Ці установи грають важливу роль у розвитку міста, освіті та науці.

Символи Миколаєва

Відомий символ міста – “Миколаївський Олень” – встановлений на одному з центральних майданів міста. Ця скульптура стала однією з найулюбленіших фотозон для місцевих жителів та гостей міста.

Таким чином, Миколаїв – це не лише історичне місто з унікальною спадщиною, але й важливий культурний, освітній і науковий центр України. Воно продовжує розвиватися та змінюватися, але його коріння з’єднують минуле з майбутнім, створюючи незабутнє враження для кожного, хто відвідує його.