«Коли Росія захопила Крим – світ просто впав на коліна»

Український Крим окупований уже 10 років. Його захоплення російськими військовими в лютому 2014 року стало початком війни Росії проти України. Неповторний український півострів, де б мали вільно розвиватися корінні народи, окупанти перетворили на місце для репресій, військову базу та плацдарм для повномасштабного вторгнення на територію України. Але одразу ж, коли загарбник ступив на українську землю, у Криму розгорівся спротив, – його продемонстрували тисячі кримських татар, українців та представників інших національностей біля Верховної Ради Криму. Попри утиски та намагання знищити і викорінити все українське, опір загарбникам та боротьба за свободу тривають.

До Дня спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя Укрінформ провів бліц-інтерв’ю з людьми, які борються за український Крим та створюють стратегію його визволення, – головою Меджлісу кримськотатарського народу Рефатом Чубаровим, командиром добровольчого батальйону «Крим» Ісою Акаєвим, постійною представницею Президента України в Криму Тамілою Ташевою, головою управління з правових питань та закордонних справ Меджлісу кримськотатарського народу Ескендером Барієвим.

ЧОМУ СТАЛА МОЖЛИВОЮ АНЕКСІЯ КРИМУ?

Рефат Чубаров:

«Росія обрала момент, коли Україна була в дуже знесиленому стані. Україна, на жаль, не змогла захистити свої землі. Але повна правда полягає в тому, що весь світ, всі міжнародні інституції, які створювалися десятиріччями і вибудовувалися після Другої світової війни, зокрема ООН, ОБСЄ, Рада Європи, – усі вони виявилися неспроможними захистити Україну в умовах, коли агресором стала держава, яка має найпотужнішу ядерну зброю і є постійним членом Ради безпеки ООН. Сьогодні світ переконався: якщо тепер не вибудувати інші механізми, щоб зупиняти такі конфлікти, вони можуть повторюватися в інших регіонах.

Отже, це сталося завдяки дуже багатьом чинникам, і внутрішнім, і зовнішнім, – світ просто впав на коліна».

Таміла Ташева:

«По-перше, варто уточнити, що це була не анексія, а спроба анексії. Ми і весь світ цього не визнаємо. Це тимчасова окупація.

Росія ніколи не полишала задуму «відродити Російську імперію», захопивши території країн колишнього Радянського Союзу. Росіяни вичікували зручного моменту, коли Україна буде ослаблена, майже без армії та влади після подій Революції Гідності, а міжнародна спільнота – настільки залежна від російських ресурсів, що готова буде заплющити очі навіть на найгрубіші порушення міжнародного права та посягання на чужі території. Крим був лише першим кроком у цій війні, до якої росіяни готувалися дуже довго».

«Серед причин анексії Криму можна зазначити два основних моменти: недостатньо уваги приділяли кримськотатарській проблемі та саме питання Автономної Республіки Крим ніби пустили на самоплин. На той момент усе керівництво Республіки Крим було проросійським. Майже не проводили роботу над тим, щоб інтегрувати кримських татар в українське суспільство».

Ескендер Барієв:

«Анексія Криму сталася тому, що українська влада не звертала увагу на проблеми кримськотатарського народу і не намагалася знайти баланс у цьому питанні серед кримчан».

ЩО ПОТРІБНО БУЛО РОБИТИ, ЩОБ ЦЬОГО НЕ СТАЛОСЯ?

Рефат Чубаров:

«Із моменту досягнення Україною незалежності у 1991 році потрібно було системно проводити державну політику щодо Криму. На кримській території щойно проголошеної Української держави було сконцентровано багато проблем, які передавалися від Радянського Союзу. Щороку масово поверталися з вигнання кримські татари, приїздило по 25–40 тисяч людей на рік.

На той час у Криму етнічно переважало російське населення. І тут могли бути різні маніпуляції з протиставлянням їхніх інтересів інтересам кримських татар, які поверталися. За 70 років вигнання було створено багато негативних стереотипів, міфів щодо кримських татар. Тому це повернення проходило достатньо проблематично, складно.

Україні потрібно було впроваджувати цілісну програму, спрямовану на відновлення їхніх прав, інтеграцію, облаштування. Ця політика повинна була укріплювати Українську державу в середовищі російського впливу.

Києву потрібно було знайти формат збалансованої державної політики щодо Криму. Якщо б Київ тоді виконував такі наративи, то я впевнений, що у 2014 році, на момент спроби окупації півострова, був би зовсім інший стан кримського суспільства. Ми б тоді мали відверті виступи проти російського вторгнення не тільки з боку кримських татар, а й з боку всього багатонаціонального громадянського суспільства».

Таміла Ташева:

«Дуже важко відповісти на це питання, враховуючи велику кількість факторів та подій, які призвели до окупації Кримського півострова, а потім і до повномасштабного вторгнення. Потрібна була більш рішуча реакція України та наших країн-партнерів на злочини, які вчинила Росія ще до вторгнення в Україну.

Ми не були першими, до кого росіяни вдерлися та захопили чужу територію. Відсутність рішучих дій та наслідків з боку міжнародної спільноти показали РФ, що вони можуть розв’язувати війни та порушувати кордони своїх сусідів і не нести за це покарання».

«Потрібно було виховувати насамперед молодь в українському дусі. Молоде покоління повинно відчувати, що ми – політична нація, ми – українці, що у нас є держава, народ. Найголовніше – не було цієї ідеології. Без ідеології жодний народ не може інтегруватися у суспільство».

Ескендер Барієв:

«Треба було відновлювати Автономну Республіку за національно-територіальною ознакою, щоб представники корінного народу мали право впливати на рішення місцевого парламенту».

ЯК ДІЯТИ ТЕПЕР, АБИ ЯКНАЙШВИДШЕ ДЕОКУПУВАТИ КРИМ?

Рефат Чубаров:

«Щоб швидше звільнити Крим, потрібна максимальна внутрішня єдність і максимальна міжнародна консолідація довкола українського суспільства».

Таміла Ташева:

«Тепер ми маємо продовжувати боротьбу. Працювати з міжнародними партнерами та союзниками, щоб посилювати санкції, продовжувати співпрацю, зокрема в оборонній сфері. У Формулі миру Президента України Володимира Зеленського прописані конкретні дії та кроки, які ми разом із міжнародними партнерами маємо запроваджувати, щоб досягти справедливого миру та повернути усі наші території, включно з Кримом».

«Для швидшої деокупації Криму потрібно виправити попередні помилки та виховувати молодь у проукраїнському дусі, працювати над інтеграцією кримських татар в українське суспільство. Кримськотатарський народ має відчути, що вони є частиною України».

Ескендер Барієв:

«Щоб прискорити звільнення Криму, треба дати зрозуміти представникам корінних народів, що їхнє майбутнє може бути тільки в незалежній, правовій і європейській державі Україні. Для цього вже сьогодні потрібно відновлювати справедливість, починаючи з відновлення історичних топонімів у Криму, і закінчуючи всіма нормативно-правовими актами і законами, які нададуть гарантії для розвитку прав корінних народів України».

Довідка: Окупація Росією українського півострова розпочалася з того, що в ніч з 26 на 27 лютого російські спецпризначенці захопили й блокували Верховну Раду Криму та Раду Міністрів Криму. Представники так званого ополчення Криму за підтримки військовослужбовців Збройних сил Російської Федерації, яких пізніше назвали «зеленими чоловічками», захопили інші адміністративні будівлі, аеропорти у Сімферополі та Севастополі, установи зв’язку, засоби масової інформації тощо. На їхню вимогу до парламенту Криму прийшла частина депутатів, щоб проголосувати за проведення референдуму про «розширення автономії Криму».

День 26 лютого 2014 року став і першим днем опору Криму російській окупації. Тоді до стін Верховної Ради АРК з усіх куточків півострова приїхали тисячі людей з українськими і кримськотатарськими прапорами, щоб захистити територіальну цілісність своєї країни. Вони скандували: «Крим – це Україна!» А їхні супротивники з «аквафрешами», які мріяли про «возвращение в родную гавань», волали: «Россия!»

У цій тисняві постраждали кілька десятків осіб, а двоє кримчан загинули.

Згодом окупанти відкрили на деяких учасників проукраїнського мітингу кримінальні справи – так розпочалося політичне переслідування Росією кримчан.

Депутати-зрадники все ж проголосували за проведення незаконного референдуму, призначивши його на 25 травня 2014 р., день президентських виборів в Україні. Водночас невідомо, чи вдалося їм зібрати кворум для цього рішення, оскільки на засідання не допустили ЗМІ.

1 березня 2014 року Рада Федерації РФ підтримала звернення президента Російської Федерації Володимира Путіна про дозвіл на застосування Збройних сил Російської Федерації на території України.

Дату псевдореферендуму змінили на 30 березня, потім – на 16 березня. Питання було переформульоване і в новій редакції звучало як «Ви за возз’єднання Криму з Росією на правах суб’єкта Російської Федерації?». За результатами референдуму, які оголосили організатори, за приєднання до Росії у Криму (крім Севастополя) буцімто проголосувало 96,77 % учасників голосування, у Севастополі – 95,6 %.

Весь час до проведення псевдореферендуму в Криму тривали проукраїнські мітинги. Під час одиночного пікету в Сімферополі невідомі викрали 39-річного кримського татарина Решата Аметова, катували його і застрелили. Він став першою жертвою російської окупації півострова.

17 березня «Верховна Рада АРК» проголосила незалежність Республіки Крим, а 18 березня Путін спільно з самопроголошеними головою «Ради Міністрів АРК» Сергієм Аксьоновим, спікером ВР АРК Володимиром Костантиновим та самопроголошеним «головою координаційної ради зі створення управління з забезпечення життєдіяльності Севастополя» Олексієм Чалим підписали Договір про прийняття Республіки Крим до складу Російської Федерації.

21 березня Рада Федерації ратифікувала Договір та закон про утворення «нових суб’єктів федерації» – Республіки Крим та міста федерального значення Севастополь, закріпивши анексію цих регіонів Росією.

Україна і весь цивілізований світ не визнають результатів сфальшованого Росією «референдуму». 27 березня 2014 року Генеральна Асамблея ООН підтримала територіальну цілісність України, визнавши Крим і Севастополь її невід’ємними частинами. За відповідну резолюцію проголосували 100 країн-членів ООН зі 194. Проти були 11 країн (Білорусь, Болівія, Венесуела, Вірменія, Зімбабве, Куба, КНДР, Нікарагуа, Російська Федерація, Сирія та Судан), 58 країн утрималися, решта не брали участі в голосуванні.

Насильницька анексія Криму не визнається українською державою, не визнається Генеральною асамблеєю ООН, ПАР’Є, ПА ОБСЄ, а також суперечить рішенню Венеційської комісії. Згідно з Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» територія Кримського півострова внаслідок російського захоплення вважається тимчасово окупованою територією.

Ольга Матарикіна

Пам’ятки Гродно | історія, цікаві місця в Гродно

Це місто не даремно називають королівським: величні замки, витончені костели, вражаючі церкви притягують сюди мандрівників. Гродно – стильний і витончений місто. Він ненав’язливо запрошує подихати своїм повітрям – повітрям минулого і майбутнього, помилуватися своїми архітектурними пам’ятками, погуляти по вузьких мощених вуличках, помріяти на березі Німану. Закохатися в це місто так просто, а от забути його – неможливо.

Справи давно минулих днів

Історія Гродно налічує вже понад 800 років. Багато століть назад – в X столітті – на березі могутнього Німану, там, де в нього впадає річечка Городнічанка, було засновано поселення, яке отримало назву городень. Виникло воно на перетині торгових шляхів, тому дуже швидко перетворилося в невеликий, але дуже добре укріплене місто з фортецею. Існує версія, що саме від слів «городити», «захищати» і пішла назва міста. Є й інше припущення: Гродно отримав своє ім’я від річки Городня (Городнічанка). Не виключають історики і того, що назва могла піти від річки Німан, яка раніше носила ім’я Кронон.

Вперше Гродно згадується в давньоруських літописах в 1127 році. Київський князь Мстислав Володимирович організував похід на полоцкие землі. Серед його війська був і гродненський князь Всеволодка Городенська.

Вигідне розташування змушувало піклуватися про безпеку міста, тому вже в XII столітті Гродно мав потужні деревоземляниевогневі зміцнення, а на деяких ділянках – і кам’яні. Якщо до цього додати 30-метрову кручу і швидкі води Німану, то місто було практично невразливий. Це було справжнім викликом для хрестоносців, які хотіли завоювати місто за всяку ціну. Крім того в самому Гродно було розвинене ремісництво, тому там було чим поживитися. Мріяли роздобути багате місто і татари, які кілька разів брали в облогу його.

Перший напад на Гродно стало показовим для захисників міста. Магістр тевтонський Конрад Тірнберг в 1284 році обложив Гродно, але все було безрезультатно. Поки в самому Гродно не знайшли два зрадника – вихідці з Пруссії, які допомогли хрестоносцям взяти місто. Він був розграбований і зруйнований, але незабаром відродився. Ще багато разів погрожували лицарі славному місту, але взяти його так і не змогли. У XIII столітті Гродно і його землі увійшли до складу Великого князівства Литовського. У ці непрості для Гродно часи з’явилася людина, що став легендою – каштелян Гродненського замку князь Давид. По всій Білорусі, Литві та Польщі прославився він – мужній захисник Гродно, Новогрудка, Пскова, гроза прусських, лівонських, датських і німецьких земель. Сам великий князь Гедимін оцінив заслуги гродненського каштеляна і видав за нього заміж свою красуню-дочку Біруте.

Князь Давид не тільки захищав свої землі, а й робив сміливі набіги на землі супротивника. Навесні 1319 року гродненський каштелян і 800 його кіннотників здійснили зухвалу рейд в Пруссію. Скориставшись повінню, вони непомітно добралися до прусської провінції Вегендорф і розорили її. При цьому захопили багато полонених і велику здобич. Прусські воєначальники намагалися зупинити зухвалого князя, але нічого не вийшло – Давид повернувся в Гродно неушкодженим і з великою здобиччю.

Все це не могло не викликати пекучу ненависть хрестоносців, які боялися гродненського князя, як вогню. Вони розуміли, що побороти його в чесному бою не вийде, тому підкупили одного з лицарів Давида, поляка Андрея Госта. Він убив грізного каштеляна зрадницьким ударом в спину в його власному наметі.

Після смерті Давида Городенського для Гродно настали важкі часи. До цього хрестоносці боялися чіпати місто. У 1328 вони захопили і місто, і замок – розграбували і спалили його. Але через пару десятиліть Гродно знову повстав з попелу.

В кінці 1370-х років місто стало належати великому князю Вітовту. Правда, в результаті міжусобної війни з Ягайло 1382 року Гродно перейшов до останнього. Але Вітовт повернув своє місто дуже швидко. В цей час Гродно стає другою столицею земель Вітовта – тут бурхливими темпами розвивається економіка і культура. Місто знають по всьому Великому князівству і завдяки його воїнам – гродненська хоругву здобула собі вічну славу в Грюнвальдській битві. У XV столітті місто отримує Магдебурзьке право, що ще більше сприяє його розквіту.

Занепад міста починається в середині XVII століття, коли вся Річ Посполита знаходиться в глибокій кризі. Під час численних воєн місто руйнувався, він переживав епідемії і пожежі, але потім знову відроджувався. Гродно став першим білоруським містом, де виходила своя газета. Тут був монетний двір, театр, медична школа. Місто вперто продовжував розвиватися, незважаючи на незліченні біди.

Після розпаду Речі Посполитої місто стало частиною Російської імперії, центром Гродненської губернії. Під час війни 1812 року більшість городян підтримали Наполеона, виступили проти російської влади. Але це нічого не змінило, а тільки посилило політику русифікації. На такий гніт Гродно відповів тим, що підтримав повстанців 1830-31 рр, а потім – в 1863 році – на території губернії діяли загони Калиновського.

В кінці XIX століття Гродно став одним з найбільших промислових центрів Північно-Західного краю. У 1862 році через місто пройшла залізниця. Тут розвивалися ремісничі майстерні, деревообробна і тютюнова промисловість.

Історія Гродно на початку XX століття схожа з історією інших білоруських міст – його перекидали, як м’ячик, від одних господарів до інших. Литва, Польща, СРСР – цим країнам належав стародавнє місто. Під час Великої Вітчизняної війни місто, на щастя, постраждав не так сильно, як інші білоруські міста.

З 1944 року Гродно – центр Гродненської області БССР. Місто швидко відбудували після війни, став займати лідируючі позиції за економічними показниками.

Зараз це сучасне місто, який цінує свою історію і піклується про сьогодення. З 2003 годa в рaмках програми по блaгоустройству білоруських міст начaти активні рaботу по восстaновленію історичного облікa городa. Восстaновлени ботaніческій сaд і «Швейцaрская долінa» на території пaрка ім. Желіберa, оновлений Коложской пaрк, в 2006 році завершенa реконструкція центрaльной (Радянської) міський площaдью і пішохідної вулиці Радянській. У 2008 році реконструйований Стaрий міст через річку Немaн.

королівське місто

Гродненський замки – перше, що приваблює туристів в місті. Їх тут збереглося два – старий і новий . У кожного – своя історія і своя принадність. Старий замок був побудований в далекому XII столітті. За довгі століття він не раз руйнувався, перебудовувався і реконструювався. Одна з наймасштабніших реконструкцій сталася за часів Стефана Баторія, який залишив від замку часів Вітовта тільки стіни і деякі вежі укріплень, а сам замок повністю перебудував. Зараз в цьому пам’ятнику архітектури розташований Гродненський історико-археологічний музей.

новий замок був побудований набагато пізніше – в XVIII столітті – навпаки старого замку. Він будувався як літня резиденція польських королів і великих князів литовських. Крім того в цьому замку проходили сейми Речі Посполитої. До речі, угоду про розподіл Речі Посполитої 1793 року було підписано саме тут, як і зречення Станіслава Августа Понятовського від королівського трону. Тут останній король Речі Посполитої жив до 1797 року. У червні 1941 року будівля згоріла. До 1952 року його відбудували, але в стилі радянського неокласицизму. Тут розміщувався обласний комітет КПРС. Зараз в будівлі Нового замку – філія історико-археологічного музею.

Гродно недарма називають містом церков і костелів , Їх тут дуже багато і побачити все практично нереально. Але побувати в Гродно і не відвідати знамениту Коложской церква не можна. Це воістину унікальна споруда – архітектурне диво, побудоване до 1184 року. Коложская (або Борисоглібська церква) – пам’ятник давньоруського зодчества, побудована вона була в князювання Бориса і Гліба Всеволодковічей і освячена на честь їх небесних заступників Бориса і Гліба.

Не менш відомий і Кафедральний костел Святого Франциска Ксаверія, раніше відомий як Фарний костел. Це пам’ятник білоруського зодчества XVII-XVIII століть. Кілька століть тому костел і монастир єзуїтів при ньому були найбагатшими в Речі Посполитої і займали цілий квартал міста. Костел прикрашають годинник, які є найдавнішими працюють годинами в Європі. Їх механізм був виготовлений в кінці XV століття. Спочатку вони були встановлені на ратуші, але вона була зруйнована під час військових дій. Тому в XVIII столітті годинник переїхали на вежу костелу.

Є й інші дивовижні будівлі в Гродно. Наприклад, найстаріша в Білорусі діюча аптека-музей . Вона була побудована в 1687 році. Тепер тут можна не тільки купити ліки, а й познайомитися з історією фармацевтики в окремо взятому місті.

Будинки-музеї Елізи Ожешко і Максима Богдановича, найстаріший в країні зоопарк, водонапірні башти «Кася» і «Бася», міський парк «Гродненська Швейцарія» – це ще далеко не все. Гродно вміє дивувати.

Чарівний повітря Гродно добре впливає на творчо здатності, тут завжди було дуже багато талановитих людей. Відомий письменник Василь Биков жив в цьому місті. Художник Лев Бакст, скульптор Ілля Гінзбург народилися в Гродно. Поет Максим Богданович також жив тут. Пишається місто і своїми представницями прекрасної статі – письменницею Елізою Ожешко, поетесою Данутою Бічель-Загнетовой, спортсменкою Ольгою Корбут і багатьма іншими.

Галерея з фотографіями Гродно