Сіверськ. Станція Яма

Нинішню назву цього міста пов’язують з Сіверським Дінцем, найбільшою річкою Донеччини. А до 1972 року воно називалось Ямою. Щоб зрозуміти, звідки така назва, місцеві радять уявити, який вигляд має десятитисячний Сіверськ із висоти. Лежить у низовині, оточений з усіх боків меншими населеними пунктами – дійсно яма, а на дні ями, під землею, лежить доломіт. Корисний і потрібний мінерал. Використовується доломіт у металургії, будівництві, хімічній промисловості, навіть аварійний реактор Чорнобильської АЕС засипали ним. Ще доломіт може годувати усе місто. Не в буквальному сенсі, звісно. Проте досить ефективно. Так і було майже сто років, з 1913-го до 2008-го, поки видобуток доломіту не зупинився.

Спекотно. Біля пам’ятника загиблим у Другій світовій війні з насолодою п’ють квас двоє чоловіків. На одній із стін монумента блищить новий тиньк. Зазвичай такі роботи роблять до 9 травня, але ця дата вже позаду.

«А ми і зробимо до 9 травня, тільки того, що буде, наступного року», – сміються чоловіки. Вони серйознішають, коли згадують літо 2014-го. Місто було звільнене в липні. Останні кілька днів бойових дій були особливо важкими, люди залишились без електрики та постійно перебували під обстрілом. Але жителі Сіверська кажуть, що постраждали набагато менше, ніж досі окуповані Вуглегірськ чи Дебальцеве. Сьогодні від Сіверська до лінії фронту – приблизно півсотні кілометрів.

З одного боку пам’ятника зображені профілі трьох радянських бійців – ймовірно, танкіста, піхотинця та льотчика. З іншого – трьох цивільних – жінки похилого віку, дівчини та чоловіка з характерними вусами та комірцем вишиваної сорочки. Умовно, «козацький» вигляд цивільного пояснюється однією з версій історії міста. Яму начебто заснували козаки.

​ За пам’ятником – будівля школи №1. Це найбільша (навчається приблизно двісті учнів) та найстаріша (з 1927 року) школа Сіверська. Зараз у ній тривають ремонтні роботи, які фінансує Дитячий фонд організації об’єднаних націй (UNICEF). Усього у місті є три школи, хоча раніше було більше. «Оптимізація, людей менше стає», – знизують плечима місцеві. Хоч кількість людей зменшується, проте до Сіверська доїхала частина переселенців з окупованих районів. До цієї школи пішло вісім нових учнів.

На стіні висить портрет коротко стриженого чоловіка. Це поет Володимир Сосюра, якого у багатьох містах Донеччини вважають «за свого». У Ямі він вчився у сільськогосподарському училищі. Будівля цього навчального закладу до наших часів не збереглася. З 1980 року у першій школі створили меморіальний музей поета.

Музей Сосюри – колишня класна кімната, обставлена предметами, листами, фотокартками, які пов’язані з поетом. Біля однієї зі стін – скульптура поета, зображеного в формі червоноармійця з «будьоновкою» на голові. Наче для балансу стіна за скульптурою пофарбована в синьо-жовті кольори. Хоча Сосюру, який свого часу встиг повоювати і за УНР, і за Червону армію, мабуть, це б зовсім не здивувало.

На одному зі стендів каліграфічним почерком під лінійку виведено вірш Володимира Сосюри про Сіверськ.

«Я станцію Яму
не можу забуть,
Хоч днів тих далеких
мені не вернуть.

Юнацьке кохання,
Посадки і мрії,
і все, що у серці
навік пламеніє.

Що сяє мені,
наче зорі з висот.
І все цокотить
доломітний завод»

«Місто лежить, навіть не стоїть на колінах!»

Якщо піднятися на дерев’яний залізничний міст, можна побачити майже всю велику територію ТОВ «Сіверський доломіт» із частково зруйнованими будівлями. На заводському паркані висить побитий іржею щит із написом «Об’єкт під охороною». Поруч стоїть спорткомплекс, який раніше утримувався заводом. Кілька років тому його передали району і зробили ремонт.

«Місто лежить, навіть не стоїть на колінах!, – в розпачі каже заступник міського голови Володимир Грек. – Сіверськ розвивався навколо двох підприємств – Ямського радгоспу і Сіверського доломітного комбінату. Зараз обох цих підприємств немає. Це не бойові дії їх знищили, там жоден снаряд не впав!».

Мрія сіверських чиновників – створення постійно функціонуючої військової частини. Кажуть, що шанси є. Це дозволило б підвищити добробут міста, створити додаткові робочі місця, переконані вони. «І покращило б демографію», – зазвичай додають жартівники.

Дуже нас турбує ситуація з гуманітаркою. Я вважаю, що людям треба давати вудку, а не рибу. Халява розбещує

«Дуже нас турбує ситуація з гуманітаркою. Я вважаю, що людям треба давати вудку, а не рибу. Халява розбещує», – каже заступник голови. Нещодавно у місті створили раду волонтерів, яка має розподіляти гуманітарну допомогу так, щоб її могли отримати ті, хто потребує.

Грек говорить українською мовою. Сам він родом із Дніпропетровщини, за фахом – історик. Служив в Афганістані. На його підвіконні стоїть рамка з написом «Бывших пограничников не бывает».

«Люди виживають, як можуть. Хтось пішов у торгівлю – є сотня торгових точок. У місті є житло, є все – немає роботи. Залишаються ті, кому нема куди їхати. А хто може щось робити руками – вже в Києві, Москві, Петербурзі, Італії, Греції», – продовжує заступник голови.

У місті дійсно не вистачає спеціалістів. Очільниця районного Центру дитячо-юнацької творчості, дізнавшись про педагогічну освіту автора тексту, напівжартома-напівсерйозно почала запрошувати на роботу. Частина співробітників центру після початку бойових дій виїхала і назад вже не повернулась.

«Ми маємо робити щось позитивне!»

«Ви підходьте до мого магазину, тільки у мене там вивіски немає, розбили», – телефоном запрошує до себе Олена Руденко, волонтерка та депутатка міської ради.

Руденко говорить швидко, встигнути за її думками складно. Нізвідки з’явлються мапи, схеми, плани. Зараз один із її проектів – це створення міського простору з дитячим майданчиком та сценою. Єдине питання – фінансування.

«Можна ж для людей візуалізувати щось прекрасне? – патетично питає жінка. – Ми маємо робити щось позитивне!»

Невдовзі жінка почала розповідати про організацію концертів для українських військових. З успіхів – виступ українського рок-гурту «Брати Гадюкіни».

«Ви ж не думайте, що в нас армію ніхто не любить», – говорить вона.

Під час бойових дій улітку 2014-го магазин Руденко не закривався, щоб місцеві могли придбати продукти у перерві між обстрілами. Чоловік депутатки служить у Державній службі з надзвичайних ситуацій. Відступаючи, сепаратисти забрали пожежну машину. Таких у місті було всього дві.

«Чоловік вирішив забрати авто. Якимось чином зконтактувався з Мозговим (нині покійний керівник бригади «Привид», що активно брала участь у боях проти Збройних сил України, один з лідерів бойовиків), ті домовились віддати», – розповідає Руденко історію повернення пожежної машини до міста.

Чоловік Руденко вирушив забирати машину на мопеді разом з іще одним відчайдухом, бо таксисти відмовлялись їхати через лінію фронту.

«Машину віддали, обгорілу, побиту, ледь на ходу. Сепаратистам довелося її штовхати, щоб вона поїхала, – сміється Руденко. – Тільки чоловік поїхав, бачить, що знову сепаратисти їдуть за ним. Вирішив не зупинятися, але потім почали стріляти. Виявилося, що бойовики лишили в машині чималий арсенал…».

Поки вона розповідає цю історію, ми їдемо дорогами Сіверська. Жарт про те, що на звільнених територіях дороги розбомбили ще до війни, актуальний і тут. На зустріч нам їде автобус ПАЗ – єдина одиниця громадського транспорту в місті. Він має закільцьований маршрут, якщо виходить з ладу, пасажири ходять пішки.

«Люди роз’їхались»

Як і з багатьох інших маленьких міст, із Сіверська виїжджає молодь. Війна тільки активізувала цей процес. Марина працює барменом у Херсоні і зрідка повертається додому до батьків.

«Я виїжджала з Сіверська в нікуди, мала в Херсоні лише віддалених знайомих батьків. Прожила у них тиждень, потім мене «попросили». Зараз орендую квартиру, працюю в барі. Увесь час на роботі, і, може, це й на краще, бо коли маю вихідний, не знаю, чим себе зайняти. Друзів нема», – розповідає вона, йдучи на харківський потяг. Зараз це єдиний пасажирський маршрут через станцію Сіверськ.

«А коли час від часу повертаюсь сюди, то теж нема з ким спілкуватись, окрім родини. Колишні друзі та однокласники чи сімейні люди теж роз’їхались. Знайома в Росії заміж вийшла. Я її не засуджую, це ж любов», – каже вона.

Попри хиткість свого становища, Марина повертатися з Херсону не хоче. Каже, що річ не лише в морі.

На Донеччині річка Суха Плотва знову зветься Ямою: їй повернули історичну назву та виправили помилку на карті (ФОТО, КАРТИ)

Річку Яму, яка протікає у Бахмутському районі повз Сіверськ, десятиліттями називали та позначали на картах помилково — Сухою Плотвою. Мешканець Сіверська Віталій Гатченко понад 3 роки тому почав боротися за повернення їй історичної назви: писав листи, зустрічався з посадовцями. Після відкритого вторгнення Росії чоловік пішов на фронт, а днями на карті побачив результат своєї роботи — позначку “ріка Яма”. Про це Вільному радіо розповідає Віталій Гатченко, який ініціював повернення малій ріці її назви. “Я зараз у лавах ЗСУ, і до мене по службі в руки потрапила нова карта рідного краю. Ви не уявляєте, я очам своїм не повірив! Колись на картах наша річка мала назву Яма, а десь з 1940-х років минулого століття чомусь була названа Сухою Плотвою. Але тепер вже знову — Яма. Вважаю це своєю маленькою перемогою, я просто щасливий сьогодні!” — каже чоловік. Фото Віталія Гатченка Фото: Віталій Гатченко
Він зазначає: колись місто Сіверськ теж називалося “Яма”. А ще зовсім неподалік протікає ще одна Суха Плотва, і за правилами картографії це неприпустимо. Річку десятиліттями неправильно позначали на географічних мапах, дорожних вказівниках та в офіційних документах. Річку Яма біля Сіверська десятиліттями помилково позначали та називали Сухою Плотвою. Попри те, що неподалік є ріка з такою самою назвою. Фото Віталія Гатченка
Тому у лютому 2020-го Віталій Гатченко взявся відновити історичну справедливість , аби повернути річці її рідну назву. “Чому для мене це важливо? Бо це історична назва, від якої пішла назва мого міста. Сіверськ до 1973 року мав назву Яма. Колись в коментарі під моїм постом бахмутський журналіст та краєзнавець Володимир Березін написав: “А історики нас вчили, що місто Яма — від збіговиська ямщиків” — ось такі нісенітниці їм у краєзнавчому гуртку розповідали”, — каже Віталій Гатченко. Віталій Гатченко у вересні 2020 року з відповіддю Держводагентства біля цієї ріки на в’їзді у Сіверськ. Архівне фото Вільного радіо
Він вважає, що назву річки спотворили колись випадково. “Я вважаю, це була просто чиясь помилка, людський фактор. Бо дві річки протікають паралельно, між ними близько 10 кілометрів — хтось колись просто переплутав. Тому це не просто перемога здорового глузду, це великий крок у питанні історичної справедливості, на який моя мала батьківщина чекала не один десяток років. Результатом я задоволений”, — каже Гатченко. На старовинній карті ця річка біля поселення Родіонівка (нині частина Сіверська) позначена як Яма. А нижче є інша річка Суха Плотва. Фото Віталія Гатченка
До відкритого вторгнення росіян він був першим заступником голови Сіверської громади. Але назву річки повертав як простий мешканець та краєзнавець. Для цього довелося докладно вивчити карти й джерела та скласти декілька листів з обґрунтуванням. Допомогли особисті зустрічі з фахівцями Сіверсько-Донецького басейнового управління Водних ресурсів (СДБУВР). “Фахівці СДБУВР показали свої каталоги, що ця річка фактично мала у них дві назви — і Суха Плотва, і Яма. Вони підняли купу матеріалів, допомогли мені сформулювати звернення до Держводагенства”, — пояснює чоловік. У каталозі річок басейну Сіверського Дінця одна річка біля Сіверська має фактично дві назви. Фото Віталія Гатченка Саме ця держструктура мусила уточнити назву ріки, щоб можна було виправити помилку на картах, вказівниках та в обліку.

Поверненню історичної назви ріки ледь не завадило масштабне вторгнення росіян

Листа з обґрунтуванням до Держводагентства Віталій Гатченко відправив наприкінці 2021-го. Що відповіла ця установа, чоловік вчасно не дізнався — почалося повномасштабне вторгнення російської армії. “У квітні 2022-го я пішов захищати Батьківщину, а з травня в моєму Сіверську вже не було ані світла, ані води, ані газу, ані пошти. Квартиру пошкоджено та розграбовано, все листування знищено. На мою домашню адресу спрямовували листи-відповіді з перелічених установ, але вони вже не знаходили адресата”, — каже Віталій. Це лише один з листів, який він отримав від посадовців у вересні 2020-го. Архівне фото Вільного радіо
Але процес вже був запущений та просувався без участі його ініціатора. “Я ще зв’язувався з виконавцями у Держводагентстві. Пощастило, що і вони були небайдужі люди. По голосу вони були молодими людьми, не заскорублими чинушами, їх це теж зачепило. Нічого неможливого немає. Я написав всього три офіційних листи, але в них було все аргументовано”, — згадує Віталій Гатченко. Карти вже почали друкувати з правильною назвою. Тепер належить внести зміни у деякі місцеві документи та змінити дорожні вказівники. “Треба буде замінити таблички на трасі Т0513 Горлівка — Лиман. І в правоустановчих документах на водосховища Званівське та Івано-Дар’ївське внести зміни. Бо там написано “Сховище на річці Суха Плотва”, треба виправити на “Водосховище на ріці Яма”. І листи розіслати до тих місцевих рад, які межують з річкою Ямою — це Сіверська, Званівська та Соледарська громади. Щоб вони у своїх подальших документах про виділення землі вказували правильно. Та це вже буде після перемоги”, — пояснює Віталій Гатченко. Сіверська громада межує з майже цілком окупованою Луганщиною. Але росіяни не контролюють цю територію. Тож обстріли там регулярні, лише іноді вони менш інтенсивні. За рік загарбники знищили там усі звичні людські умови життя — так місцеві живуть понад рік. Волонтер із Часів Яра Євген Ткачов іноді буває у Сіверській громаді та нещодавно розповів, що побачив там. Його розповідь читайте в матеріалі “Сіверська громада понад рік живе у “кам’яній добі”: побут місцевих описав волонтер (ФОТО, ВІДЕО)”.