(1838-1918)

Іван Нечуй-Левицький (справжнє прізвище Левицький) народився в містечку Стеблеві, що на Черкащині, у родині священника. Хлопець зростав серед чарівної природи Надросся. Поетичні народні звичаї та обряди, народна пісня — це те середовище, яке посприяло формуванню майбутнього автора повісті «Кайдашева сім’я» — одного з найулюбленіших художніх творів українства. Цей твір ви будете читати в 10 класі, а сьогодні пропонуємо вам казку «Запорожці» про славного лоцмана 1 Карпа Летючого. Хто такий лоцман ? Чим він прославився? Які казкові пригоди чекають на цього козака? Зараз ви про це дізнаєтеся.

1 Лоцман — провідник судна, добре обізнаний із навігаційними умовами певної ділянки моря.

Над Дніпром, коло славних порогів, у селі Старому Кодаку, жив собі молодий лоцман Карпо Летючий. Як і всі лоцмани, він був потомок славних запорожців і мав увесь хист, усю вроду запорозьку. Високий, чорнявий та кучерявий, гарний із лиця, гарний станом, ще й до того сміливий! Ще змалку брав його батько на байдаки 2 та плоти, переводячи їх через пороги. Карпо знав добре всі пороги, усі забори, знав кожний камінь. Він любив пороги, бо виріс коло них. Карпо любив летіти стрілою прудким козацьким ходом через пороги, летіти птицею з лави на лаву; любив слухати, як шумить Дніпро на порогах, як реве Звонець або Дід та обливає бризками його гаряче лице.

2 Байдак — річкове однощоглове дерев’яне судно для перевезення вантажів.

Отаман дуже любив Карпа й настановив його лоцманом, незважаючи на його дуже молоді літа. Отаман вірив йому, як самому собі.

Одного разу приплив до порогів великий байдак якогось багатого купця.

— Дай мені, отамане, лоцмана, та найкращого! — каже багатий купець до отамана.

— Немає в мене певнішого й вірнішого лоцмана, як Карпо Летючий, хоча він і молодий. Посилаю його, то все одно, що й сам їду, — одказав отаман. (. )

Карпо поблагословився в отамана й вилетів орлом на байдак. Усі попереду сіли по українському звичаю, потім стали на коліна й помолилися богу. Ніхто не знав напевне, чи повернеться живий додому.

— Щасти ж боже! — промовив отаман до Карпа. — Як щасливо повернешся додому, то дам тобі велику-велику плату — що маю найлюбішого та наймилішого. Пам’ятай! Моє слово тверде! — промовив отаман Іван Музика, ще й сивим вусом моргнув.

У Карпа дуже забилося серце, бо гарна була, як картина, Музичина дочка Олеся. Він відчув, що в нього виростають орлині отаманські крила.

— Гребімо! — крикнув він на гребців, ще й рукою махнув.

Гребці запустили весла у воду. Байдак знявся з місця і полетів, як птиця. Коло стерна стояв, як той явір високий, Карпо Летючий. (. )

Погода була тиха та ясна. Надворі був ранній теплий ранок. За Дніпром починало червоніти небо широкою смугою. Вода в Дніпрі стояла тиха й гладенька, як скло. А там десь далеко внизу вже стогнав, неначе під землею, перший поріг Кодацький.

О. Кошель. Ілюстрація до казки І. Нечуя-Левицького «Запорожці»

— Разом, друзі! — крикнув Карпо. І (. ) байдак полетів, неначе на крилах. (. )

— Шабаш! — крикнув Летючий, і всі гребці підняли гребки. — До стерна! — командував він, і всі кинулися до стерна, щоб направити байдак просто на прохід.

Зашуміла вода й заревла. Кодацький поріг з’явився ввесь од берега до берега, увесь білий, укритий піною та бризками. Байдак загув і полетів із лави на лаву рівно, як стріла. В одну мить його перенесло через поріг! Вода оббризкала гребців і присипала Карпові кучері. Судно тихо загуло, як порожня бочка. Усі перехрестилися.

Карпо не зоглядівся, як байдак минув Звонецький, Сурський та Лохманський пороги. Його смілива й горда душа палала щастям. Водяна курява та бризки тільки прохолоджували йому лице. (. )

Коли це де не взялася вітрова смуга! Вітер дмухнув трохи збоку. Коло самісінького порога вода вкрилася неначе чорними воронами. Вітер ухопив судно та зніс трошки набік. У душі в Карпа похололо. Він сам кинувся до стерна, кричав на гребців, махав руками, налягав на стерно грудьми. Але нічого не допомогло! Велика сила вхопила байдак і знесла набік. Байдак полетів із лави на лаву й черкнувся дном об Зелений камінь, котрий, одначе, не шкодить байдакам. Судно разом загуло, наче крикнуло, і знову полетіло, як стріла, але звертало вбік. Ще нижче його вхопив страшний камінь Крутько й обкрутив кругом себе. Байдак застогнав, зачепився довгим стерном за Крутька. Стерно хруснуло, як трісочка, і переломилося натроє. Тепер все пропало, усе загинуло!

Карпо й гребці підняли руки до бога.

Вода вхопила байдак, як легеньку трісочку, крутила його на всі боки, понесла й кинула на лаву. Судно заревіло перед смертю, затріщало дуже страшно, аж перемогло великий клекіт Ненаситця та впало на гостру скелю. Каміння відбило йому ніс. Колодки полетіли вниз і розбилися на маленькі поліна. Частина судна зачепилася на скелі. Люди, як птиці, трималися за мотузки.

Пекло не було таке страшне, як Ненаситець! Зверху ревла вода, унизу кипіла хвиля. Цілі гори білої ревучої піни бились об каміння, стрибали вгору, закручувалися гребенями й знову падали назад на каміння. (. )

— Пропала навіки моя честь! Утратив я навіки мою Олесю! Честь моя! Олесю моя! Що скаже тепер отаман, як я повернуся живим додому?! — говорив Карпо, висячи над страшною безоднею.

Унизу від порога лоцмани вже побачили розбитий байдак. Човни й дуби вже попливли рятувати живих людей і крам. Один був уже наблизився до скелі, де висів байдак, уже лоцмани кидали мотузку гребцям, щоб пристати збоку до тієї скелі й забрати хоча б людей.

— Пропав я навіки, Олесю! Нащо мені жити на світі! — крикнув Карпо й скочив у білу кипучу хвилю.

Карпо тільки й пам’ятав, що вода клекотіла, крутила ним, кидала його то вгору, то вниз, як вода в печі кидає зерном у казані. Уже вода залила йому вуха й рот. Карпо чекав, що вода от-от ударить ним об скелю та розтрощить його, як пелюсточку. Коли це він почув, що полетів униз, у якусь безодню — і знепритомнів.

От прокидається Карпо й дивиться — аж він лежить на сухому. Полапав він рукою кругом себе й налапав м’який мох, а під мохом твердий камінь. Одкриває він очі й бачить світ.

«Боже мій! Де це я? Чи мене витягли, чи я вмер, чи це мені сон сниться?» — подумав Карпо й глянув угору.

Високо над ним висіла водяна стеля. Він почав придивлятись і побачив, що там, угорі, лилася вода, текла, пінилась і навіть шуміла, а через скляну стелю синіло небо, а серед неба світило ясне сонце. (. )

Глянув Карпо кругом себе й побачив, що він лежить на скелі. Оглянувся він на всі боки, і знов йому здалося, що все то був сон: і той байдак, і та біда на порогах, і та отаманська обіцянка. Він побачив, що під водою стояла, як стіна, рівна скеля від одного дніпровського берега до іншого: то була одна лава Ненаситецького порога; а там далі, нижче, знову стояла друга від високої дзвіниці, а зверху лився цілий Дніпро. (. )

От дивиться Карпо вниз, а між тими стінами росте пишний сад, про який тільки в казках розказують. Там розстелялися зеленою скатеркою луки з такою травою, як і на землі; там були розкидані невеличкі, але гарні пригорки, велике каміння, то гостре, як дзвіниці, то рівне й високе, наче стовпи. І все місце було гарне, як рай; зеленіло гаями, лужками, садками та виноградом. Між зеленою травою цвіли всякі квітки. (. ) Придивляється Карпо вниз, аж попід гаями неначе ростуть купи високих червоних і синіх квіток. Придивляється він краще, аж ті квітки ворушаться: то були люди. Два чоловіки йшли просто до того місця, де був Летючий. На них були високі чорні шапки із червоними верхами, сині кунтуші 1 з рукавами.

1 Кунтуш — верхній чоловічий одяг.

— А чого ти, хлопче, заліз туди, куди тобі не годилося б лізти? — спитали вони в Карпа. — Хто ти такий? Що ти за людина?

— Я. — почав Карпо та й не доказав, бо забув, як його звали.

— Немає кудою злізти, бо скеля крута, як стіна! — крикнув Карпо й почув, що його голос зовсім змінився: став дзвінкий, рівний та голосний. Карпо заговорив, неначе пісню заспівав.

— Стрибай, не бійся! — крикнули ті люди до Карпа.

Карпо стрибнув і відчув, що тихесенько спускається на землю, як обережна птиця спускається з неба на дерево. Ті люди підтримали його за руки й поставили на траву.

Карпо глянув на тих людей, і трохи злякався, і здивувався, і замилувався. Такі вони були високі, рівні та дужі! Такі вони були гарні на вроду, що він таких людей не бачив ні між панами, ні між простими селянами.

— Еге, ти, хлопче, з України! — промовив один із них, і голос його розсипався між скелями, як весняний перший грім.

— З України, — тихо обізвався Карпо.

— Чи вже ж тепер в Україні стали такі маленькі та мізерні люди, як оце ти? — спитав один чоловік, й обидва вони якось жалібно усміхнулися.

Карпо, глянувши на їхню несказанну красу, трохи опам’ятався та став сміливіший.

— Отакі, як бачите! — промовив він.

— Хто ж ти такий, хлопчику? — спитали вони.

— Я лоцман на порогах. Летючий на прізвище. — сказав Карпо, а ймення свого все-таки не пригадав.

— Правда, — промовив Карпо, і та гірка правда прийшла йому на пам’ять, як дуже давній колишній сон.

— Ходи ж із нами, — сказали ті люди й повели Карпа далі, ставши по обидва боки. — Як тобі наш край? Чи гарна наша сторона? — спитали вони

Карпо тільки глянув на ту стелю, де сонце раз по раз блищало, як блискавка, усіми кольорами, і затулив очі рукою.

— А знаєш, хлопчику, хто ми? — спитали вони в Карпа.

Карпо тільки глянув на їхні чорні очі й великі шовкові вуси.

— Ми козаки-запорожці. Чи ти чув що-небудь про запорожців?

— Чув, що колись за порогами була Січ; мені покійник батько дещо розказував.

— Отож щоб ти знав, тут тепер Запорозька Січ, — промовив один запорожець. — Ото, бач, як зруйнували Січ, а допомоги нам не було де взяти, то наші характерники й зачарували Січ. З того часу наша Січ з островом, з гетьманом, з козаками отут! Нашу Січ поглинув Дніпро. Чи бачиш ти: далеко-далеко ворушаться попід гаєм за отією скелею неначе червоні квітки? То наше січове товариство.

Й обидва козаки повели Карпа назустріч тому товариству. Усі вони троє ввійшли в невеличкий лісок. У тому ліску зовсім не було тіні; скрізь попід деревом блищав однаково ясний теплий світ.

Карпо озирнувся набік і побачив, що через обох запорожців було видно кожне дерево, кожну квітку. Запорожці здались йому тінями, одначе він зовсім не злякався, бо страху там зовсім не було на тому світі.

За ліском вони зустріли інших козаків. Запорожці сиділи на зеленій траві групами, сиділи на дрібному камінні, стояли по два, по три, розмовляли між собою, і всі поглядали на Карпа, як на якесь диво. Усі козаки були високі, рівні та здорові; усі були гарні, повбирані в гарну одежу, неначе в празник або в неділю. Вони стиха розмовляли, а Карпові здалося, що то ревуть страшні Дніпрові пороги.

— Оце наш січовий курінь! Ми побачимо ще не один курінь, поки дійдемо до нашого гетьмана, — промовив один запорожець.

— До гетьмана! До гетьмана! — закричали деякі запорожці, і слідом за Летючим та за його двома проводирями пішли всі козаки.

От вони йдуть та йдуть і зайшли в тихе, спокійне місце, навкруги обставлене камінням. У тім крузі, під самою високою кам’яною стіною, був пишний сад, а в тому саду росло дерево. На ньому висіли спілі яблука й груші, червоніли вишні та черешні, червонів і жовтів спілий виноград, порозкладавши широкий лист і важкі кетяги ягід скрізь по камінні. Те місце було зовсім одгороджене, тиша була там аж мертва. (. )

Тільки-но Карпо минув високу кам’яну огорожу, то побачив уже другий сад, зелений, засаджений квітками, а з того саду линув чоловічий голос, та такий же гарний та дзвінкий! Хтось співав козацьку думу, дуже старовинну. Голос той лився низом, як грім, то піднімався вгору та дзвенів, як голосний дзвін, а під той голос стиха грала бандура, неначе птиця щебетала. Карпо ввійшов у сад і побачив, що ту думу співав сивий кобзар, сидячи на камені, а кругом нього сиділи й стояли козаки середніх літ і слухали старовинну думу про козацьких гетьманів, про славні давні діла в Україні.

— До гетьмана! До гетьмана! — стиха промовили старі запорожці, і кобзар перестав грати й співати. Усі козаки піднялися з місця та рушили до гетьмана. (. )

Карпа повели через сад між двома рядами високого дерева, на котрому срібний лист був перемішаний із золотими яблуками та грушами, з кораловими вишнями та черешнями, з кетягами винограду з дорогого каміння. Увесь сад блищав, як сонце. З дерева на дерево перелітали райські птиці, неначе хто перекидав пучки вогню або блискавки. А там за садом стояв простий зелений дуб, а під дубом на камені сидів гетьман. Він був такий великий, як Палій. Здається, не було коня на світі, щоб утримав його на собі! На гетьманові була висока шапка, а із шапки набік висів золотий вершок; він був підперезаний золотим поясом та обутий у червоні чоботи із золотими підківками. Спершись однією рукою на широкий меч, гетьман тримав у другій руці булаву із щирого золота, обсипану дорогим камінням, котре блищало, як проміння. Уся булава так світилася, неначе гетьман тримав у руці сонце. Гетьман думав глибоку думу, схиливши голову, і його думки вилітали соловейками, сідали на дубові та співали. Побачивши козаків, він грізно подивився, і з того погляду знявся орел та й полинув під небо, розпанахавши крилами кришталеву стелю. Додолу з очей посипались іскри й розтопили землю.

Не знімаючи шапок, два діди стали перед гетьманом і поставили поперед Летючого. Їх роєм обступили козаки.

Гетьман устав і випрямився на цілий зріст.

— Яке діло маєте, шановне товариство? — спитав гетьман, і Карпо чув, що земля під ним затремтіла.

— Хіба ж Ви не бачили, ясновельможний гетьмане? Чоловік прибув до нас з України.

Гетьман тільки тоді кинув оком на Летючого, довго дивився на нього, і дві сльози впало з його очей на землю. На тому місці вже лежало дві рожі.

— Чи ти, хлопче, з України? Як же ти зайшов до нас? Чи не наслав тебе до нас бог і народ?

— Я розбив байдак на порогах і не знаю і сам, як я сюди зайшов.

— Сину мій любий, сину мій милий! Я б тебе обняв, та боюся задушити тебе від моєї великої сили, од щирого серця, — промовив гетьман і стиха поцілував Летючого. — Скажи ж мені, сину, що там діється в Україні.

— Чи пам’ятають в Україні про гетьмана й козаків, чи згадують?

— Трохи пам’ятаємо. Старі люди дещо розказують.

— Чи не говорили ж вам про нас попи, або ченці, або вчені люди?

— Ні. Ніхто про те нам нічого й не згадував. Трохи чули дещо від кобзарів.

— Як же там на світі живуть люди? Чи краще їм, чи гірше? (. )

— (. ) А чи краще тепер людям, я про те не знаю.

— Чи вже ж вам ніхто нічого не розказував?

— Ніхто, ясновельможний гетьмане.

Гетьман важко зітхнув і поклав свою булаву на камінь. З каміння так і бризнули левкої та фіалки навколо булави, а виноград обплів навкруги камінь і постелився по траві.

— Ходімо ж, козаки, до церкви та спитаємо в бога, що діяти нам, і помолимося богу за Україну. (. )

Гетьман тихою ходою виступив уперед, і козаки розступилися на обидва боки. Гетьман був вищий і кращий од усіх запорожців; високий, як Палій, гарний, як Мазепа, сміливий, як Богдан Хмельницький. Його лице блищало, як раннє сонце. Слідом за гетьманом два сиві запорожці повели Карпа, а за ним роєм посипалась уся громада.

Скільки можна було скинути оком, червоніли шапки та кунтуші. Усе військо йшло широким зеленим полем, а по обидва боки росли чудові гаї та сади. У тих садах росло дерево із золотим і срібним листом, а між тим деревом траплялося часом і просте дерево садове, й отсе на одному були спілі овочі, а на другому тільки що наливалися, а третє дерево стояло в білому цвіту.

Гетьман повернув за високу скелю, де була церква. За тією скелею Карпо побачив нове диво. З високої кам’яної стіни, з двох розколин лилися водоспади й спадали найдрібнішою білою росою у дві річечки. Ті річечки стікалися докупи, а між ними був високий острівець. На тому острові понад річечками, скрізь попід кам’яною стіною росли вишневі сади й стояли у цвіту, як у нас буває весною. Увесь той куток білів вишневим цвітом. Карпо бачив тільки на острівці камінь, а на камені стояв високий хрест із чистого золота, увесь гладенький знизу доверху. На самому перехресті висів терновий вінок, а на колючках того вінка блищала свіжа кров. Хрест блищав, як сонце, а від того світу над хрестом на кам’яній стіні стояли аж три веселки, дуже-дуже яснії. (. )

— Це наша церква! — промовили діди до Карпа, показуючи на хрест. — Тільки отой хрест ми взяли із собою із Запорожжя, бо ми знали, що й хреста там не зосталося б. А ми за хрест поклали в степах і на морі свої голови.

От почали вони наближатися до хреста, аж чує Карпо: хтось співає пісню, і співає голос дівочий. Карпо чув усякі голоси, та ще зроду не чув такого гарного, рівного, високого, дзвінкого та голосного! Той голос співав українську пісню. Карпові навіть на ум приходила та пісня, така вона була знайома. Але він чув, що та пісня була краща несказанно від усіх пісень, хоч і нагадувала йому то одну, то другу сільську пісню. То велика, незмірна туга та горе, то надія, то радість і гаряче кохання лилося в тому чудовому голосі. Карпо чув, як дуже забилося його серце, як у його серці переливалося все те, що співав голос. Навіть старі діди посхиляли голови.

— Хто це співає? — спитав несміливо Карпо в дідів.

— Швидко сам побачиш, — понуро відказав йому один характерник.

Увійшли вони в ті сади. Дивиться Летючий — аж навпроти самого хреста, коло острівця, стоїть одним один зелений кущ: то був кущ калини. Зверху на кущі червоніли спілі ягоди, а середина куща була облита білим цвітом. Під самісіньким кущем блищала в калині криничка. Карпові здалося, що той голос ллється або з калини, або з криниці.

Тільки-но гетьман наблизився до острівця, аж той голос затремтів од незмірної туги та й замовк. Гетьман став навпроти хреста на коліна, і за ним упало навколішки все товариство. От гетьман почав читати молитву, а разом із ним загула вся громада, як-от гуде народ у церкві, тоді як почнуть співати «Їже херувими».

Карпо чув, що під його коліньми тремтіла земля; він ухопився рукою за камінь, і той камінь тремтів, а після так і розколовся надвоє. Од тієї козацької молитви страшно заревли пороги, затремтіли обидва береги Дніпра, затрусилася земля в Україні, затрусився Київ на горах.

І знову загуло товариство, і впало ниць до землі. У той час знов із калини заспівав чудовий дівочий голос, заспівав пісню до бога, і вся громада слухала ту пісню та плакала.

Гетьман закінчив молитву й устав, козаки встали за ним.

— Настав час! — промовив гетьман.

О. Кошель. Ілюстрація до казки І. Нечуя-Левицького «Запорожці»

Один дід пішов до криниці, набрав у пригорщі води й тричі бризнув на калину. І Карпо бачив, як червоні кетяги калини ставали квітками та стрічками на голові чудової дівчини, ставали рум’янцями на повних щоках; він бачив, як білий цвіт ставав білим лицем, білою сорочкою, як криничка стала відрами. Де був кущ калини, там стояла чудова дівчина й брала воду з криниці. Коли Карпо придивився до тієї дівчини — аж то стоїть Олеся, дочка отамана Музики. (. )

Розвиваємо компетентності

Добре, коли в людині поєднується внутрішня краса із зовнішньою. Кого з казки «Запорожці» описано словами: «Вони були високі, рівні та дужі! Такі вони були гарні на вроду, що він таких людей не бачив ні між панами, ні між простими селянами»? Знайдіть і прочитайте опис зовнішності Карпа Летючого та Марусі Музиківни. Що допомагає мати гарний зовнішній вигляд? Здоровий спосіб життя, заняття спортом, прогулянки на свіжому повітрі, правильне харчування, здоровий сон, позитивний настрій (оптимізм, доброта, любов), дотримання гігієнічних норм, догляд за шкірою, стиль одягу та ін. Чого з переліченого вам бракує?

• Прочитайте продовження казки І. Нечуя-Левицького «Запорожці».

Відтворюємо прочитане

1. Персоніфікація наявна в реченні

• А «Глянув Карпо кругом себе й побачив, що він лежить на скелі».
• Б «Ще було чути, як стогнали вищі пороги, а тут уже заревів Дід»·
• В «Скрізь світило сонце через водяну стелю, але той світ був тихий. »
• Г «На дереві висіли спілі яблука й груші, червоніли вишні та черешні».

2. Літературні герої і героїні в казці «Запорожці» з’являються в такій послідовності

• А Іван Музика — Маруся Музиківна — Карпо Летючий — гетьман
• Б Карпо Летючий — гетьман — Іван Музика — Маруся Музиківна
• В гетьман — Карпо Летючий — Іван Музика — Маруся Музиківна
• Г Карпо Летючий — Іван Музика — гетьман — Маруся Музиківна

3. Установіть відповідність.

Значення слова

4 характерник

А великий човен

Б провідник суден

В чаклун, чарівник

Г частина козацького війська

Д людина з важким характером

Аналізуємо зміст та особливості художнього твору

4. За які якості цінували лоцмана?

5. Куди Карпо потрапив після трагедії на порогах? Опишіть це місце. Кого він там зустрів?

6. Яку умову поставив гетьман Марусі Музиківні?

7. Хто допоміг Карпові й Марусі повернутися в Україну?

8. Хто був «високий, як Палій, гарний, як Мазепа, сміливий, як Богдан Хмельницький»? Поміркуйте, чому в цього літературного героя немає імені.

9. Розкажіть історію Марусі Музиківни й гетьмана. За що була покарана Маруся?

10. Чому український народ жив бідно? У чиїх руках були багатства козацьких земель?

Творчо мислимо

11. Поділіть казку І. Нечуя-Левицького «Запорожці» на частини за змістом, доберіть до кожної з них заголовок і запишіть їх як пункти плану.

Даємо відповіді за змістом твору

12. Гра «Упізнай героя/героїню». Коротко опишіть одного/одну з героїв/героїнь казки «Запорожці», не називаючи його/її імені. Запропонуйте складений опис класу для впізнавання героя/героїні.

Виконуємо домашнє завдання

1. Знайдіть в інтернеті відомості про С. Палія, І. Мазепу та Б. Хмельницького. Підготуйте про них коротке повідомлення.

2. Навчіться переказувати останню частину казки І. Нечуя-Левицького «Запорожці», у якій Карпо й Маруся повернулися в Україну.

Подумайте й розкажіть

• Яких ви знаєте князів? Хто з них викликає найбільшу повагу?

• Про що з далекого минулого України ви хотіли б дізнатися більше?

• Який твір про давню Україну вам найбільше сподобався?

• Що було найскладнішим під час вивчення теми?

Лиходій

Лиходій, -дія, м. Злодѣй. Ведено з ним двох лиходіїв на смерть. Єв. Л. XXIII. 32.

Зміст

Сучасні словники

Словник української мови Академічний тлумачний словник (1970—1980)

ЛИХОДІ́Й, я, чол. Той, хто чинить лихо, здатний чинити лихо. [Кармелюк:] Я ж не лиходій, я ж не звір, я ж не заїдав у світі чужого віку (Степан Васильченко, III, 1960, 484); — Лиходій! — дивлячись просто в очі куркулеві, промовив наймит. — Ми тебе судитимемо! (Іван Багмут, Щасл. день. 1959, 194); * Образно. Зашуміли із лісу осокори: — Зростемо ми до неба скоро. Не страшні нам суховії-лиходії (Любов Забашта, Нові береги, 1950, 144).

[1]

Лиходій (англ. villain, також відомий у літературі та кіно як “антагоніст”, “поганець”, “чорний капелюх”) — злий персонаж в історичних оповіданнях або вхудожній літературі. Зазвичай це погана людина, яка бореться з героєм. Один зі словників визначає лиходія, як «безжально злобну людину, що займається злочинами або присвячена злобі чи злочинам; негідник, або персонаж в грі, романі тощо, який являє собою важливого посередника зла в сюжеті»[1].

Іноземні словники

[2]

ЛИХОДЕЙ 1) лиходій (-дія), лиходійник, злочинник, (враг) ворог. [Держіться у мене всі лиходії, що на мене брехню точите! (Мирний). В щасті не без ворога (Номис)]; 2) бот. Gentiana cruciata L. – лихоманник, лиходій, тирлич (-чу), товстуха, ґенціяна.

Ілюстрації

Цікаві факти

Відомі літературні лиходії та їхні реальні прототипи

Лиходій і негативний герой – не одне і те ж саме. Негативний персонаж як правило, є антагоністом позитивного героя. Він зовсім не абсолютне зло, просто він проти того, що робить головна дійова особа. Лиходій – втілення абсолютного зла, він здійснює погані вчинки по відношенню до всіх і завжди, і вже, якщо інші герої чорно-білі, то лиходій завжди тільки чорний.

Пропонуємо згадати найвідоміших літературних лиходіїв та їхніх реальних прототипів.