Пасіка братів миколаївських чувашія

В Вербівці настав молодий піп і почав брати велику плату за треби. Джеря перестав ходити до церкви і як було вгледить попа, то зараз хапається за свою кишеню. Вряди-годи, одначе, Микола молився богу в пасіці, хрестячись та кланяючись до схід сонця.

На старості літ Джеря любив довгими зимніми вечорами розказувать дочці й онукам, де він бував, що він бачив, в яких краях ходив, з якими людьми зострічався. Діти слухали й засипали коло його й на його руках.

Настали інші часи, настали інші люди. Джеря тільки згадував, як колись він жав з Нимидорою вночі при місяці, як людський хліб стояв незжатий, гнувся додолу й висипавсь, а люди на панщині хапали серпами панський хліб. Тепер стало діло напереверт: на людському полі стояли полукіпки, а панський хліб стояв незжатий. Пани, в важку для селян годину, почали наймать зимою «строкових» на жнив’яний час за нікчемну плату й накладали велику пеню на того, хто пропускав в жнива дні. Стала знов маленька панщина: це тоді завелись в польських панів відомі «порції».

Джеря вговорював людей не ставать на ті «порції», а сам перебравсь на все літо в свій хуторець. Він був за пасічника і в інших пасіках, котрі стояли сливе суспіль по садках поблизу од його пасіки.

Був пишний тихий літній вечір. Сонце стояло на заході. Старий Джеря сидів у своїй пасіці коло курева з своїми малими онуками. Невеличка пасіка стояла в балці на коcoгopi в садочку, а насупроти неї, по другий бік балки, стояла крута гора, як стіна, вся зверху вкрита густим лісом, а внизу густою ліщиною.

Коло пасіки суспіль росли на балці старі садки, а між ними подекуди стояли здорові старі дуби з густим темним листом, ніби скелі. Балка, вкрита садками, вилась попід горою і ховалась далеко-далеко в старому липовому лісі. В садках було ще знать окопи та ями, зарослі терном та ліщиною: то було померше село, може, ще старіше, ніж була Вербівка, може, знесене татарським або польським мечем та вогнем.

Невеличка Джерина пасіка була обгороджена низьким тином і обставлена од півночі очеретом. Коло очеретяної стіни притулився курінь. Попід уликами вилися прочищені стежки, а серед пасіки стояв важкий низенький хрест, з двома дощечками, прибитими зверху на обидва кінці перехрестя. Серед хреста було видно образ Зосими й Савватія. Під хрестом стояло корито з водою для бжіл, потрушеною стеблами соломи.

Коло пасіки росли яблуні й груші, посхилявши густе гілля в пасіку над уликами. За пасікою зеленів маленький баштан. Довге гарбузиння вилізло на курінь і почіплялось по тину. На самому курені вгніздився здоровецький гарбуз, неначе виліз, щоб погріти своє біле черево на сонці. В одному кутку коло хвіртки тліло курево, і легенький димок вився вгору й ховався в густому гіллі старої груші. Джеря сидів на пеньку коло вогню і держав на руках маленького замурзаного онучка. Коло його сиділо дві дівчинки-унучки, а старший хлопець з батогом в руках стояв проти діда й не зводив з його очей. Джеря був сивий, аж білий. Густі сиві брови низько понависали й закривали очі, а з-під їх і тепер блищали темні, як терен, очі. Довгі сиві вуса спускались вниз, а голова біліла, наче вишневий цвіт, його вид і тепер був сміливий і гордовитий.

Любка принесла дідові харч в клунку і стояла під гіллям груші, схиливши голову і підперши щоку долонею. Дід дав онукам по огірку і все розказував їм про далекий край, про Чорне море, про лиман. Діти слухали неначе якусь дивну казку та все розпитували діда про морську чудну та страшну рибу та про море. Мала дитина заснула на його руках.

А в пасіці гули в уликах бджоли густим глухим гуком, неначе вони були закопані десь під землею. В вічках подекуди ліниво лазило кілька бджіл. Дві-три бджоли сновигали ліниво понад хрестом, та й ті незабаром ніби падали в вічка. В пасіці пахло медом, пахло молодою травою та польовими квітками. Серед пасіки десь взялася кавуняча огудина, сплелась з бадилиною, березкою та з широким листом огірків і побігла до одного вулика довгою зеленою стежкою. Між уликами зеленіла трава, синіли сині дзвоники, показуючи свої ясні осередочки; під тином червоніла, ніби кров’яні краплі, червона смілка, ріс жовтий кущик дроку. Косе проміння промкнулось під яблунями та важкими дубами й ніби запалило зелену траву, улики, зелене листя на грушах, ще й облило сивого діда червонястим світом.

Вже сонце зайшло, вже ніби дрімота розлилась над густими садками, над густим лісом, а дід усе розказував, а діти все слухали, а бджоли гули, неначе гула гучними струнами кобза, приграваючи до чудової казки-пісні пасічника Миколи Джері.

За винятком VI розділу текст звірено з виданням: І. С. Нечуй-Левицький. Зібрання творів у десяти томах. Том третій. Прозові твори. Київ: Наукова думка, 1965. ст.34-142.

Пасіка братів миколаївських чувашія

Уже 12 років минуло відтоді, як обірвалося життя видатного майстра унікального різьблення по дереву О. Пасіки. До Дня Державного Прапора й Незалежності України в експозиції «Українське село середини ХХ століття» в НМНАП України відкривається виставка О. Пасіки – провісника правди, який силою свого мистецтва прагнув розбудити національну самоповагу, національну самосвідомість та національне самоутвердження кожного українця, вказати дорогу до чистих національних джерел.

О. Пасіка народився 29 липня 1929 року в с. Кровинка Теребовлянського району Тернопільської області. Тут закінчив середню школу. У 1944 р. ще 15-річним хлопцем почав працювати в Теребовлянській друкарні. Голодні роки, робота із шрифтами, свинцевий пил зробили свою негативну справу: захворів на туберкульоз легень, змушений був погодитися на видалення частини легені, через що медичні комісії вважали його постійно непрацездатним [1]. Але нелегке життя змушувало його багато працювати й вчитися. О. Пасіка навчався у Львівському поліграфічному технікумі, а згодом – на факультеті журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Працював у багатьох часописах Тернопільщини як до, так і після навчання. Став професіоналом у сфері журналістики. Після переїзду до м. Києва працював у різних видавництвах столиці. Захоплювався історією України. Але життя й діяльність О. Пасіки випала на страшні роки комуністичної дійсності, яку він дуже боляче сприймав. Не міг сказати те, що хотів би сказати пером, а «піддакувати катам свого народу теж не мав бажання, бо знав, що хто партію не славить, той буде швидко на Соловках» [2]. Але в О. Пасіки була віддушина – любив він дерево. Часто відвідував свій батьківський край, свій Кровинківський ліс, де відпочивав душею, де йому здавалось, що він неначе ходить серед живих людей. Тут, у лісі, і зароджувались його перші ідеї й стремління допомагати людям. «Розмірковуючи над фактами кричущих підлостей та фальсифікацій імперії, я знов і знов приходив до одного і того ж висновку: не можна мовчати, треба щось робити і я взявся за різець. Спершу освоював техніку різьби на дереві, виготовляючи прості речі, а вже потім робив виношені та вимріяні сюжети, старався створити такі алегорії, котрі б вчили людей відрізняти добро від зла, правду від брехні» [3].

Коли О. Пасіка остаточно залишив роботу редактора Політвидаву України та став першим штатним керівником Київської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, то уже сміливіше взявся за відстоювання духовних надбань нашого народу. Уже в 1985 р. в доробку майстра було більше ніж сотня різних за жанром композицій, вирізаних на дереві специфічною технікою – поперек шарів дерева. Називають такі роботи барельєфами або плоскою різьбою, які є одним із різновидів художнього рельєфу, тобто скульптурна композиція виконана на площині дерева так званої коренепластики.

Творчий доробок О. Пасіки складає понад півтисячі робіт лісової скульптури. Музею подаровано 209 створених ним композицій. У своїх роботах майстер переймався пристрасною вірою в широчінь історичних просторів, на які мусить вийти Україна, зробивши цілий екскурс в історію української державності. О. Пасіка наділив образи своїх героїв як негативними, так і позитивними рисами характеру, підкреслюючи їхнє історичне значення в процесі творення держави.

У далеких 70-х рр. ХХ ст., ще лиш коли в інтелектуальних колах української громадськості почав пожвавлюватися рух до демократичних цінностей, окремі ентузіасти з творчої інтелігенції високо тримали планку таких цінностей. Тому, кожне патріотичне починання творчих особистостей знаходило живильне середовище й широкий відгук у серцях людей, що мислять. Таким патріотичним починанням, можна сказати спалахом світла «у мороці» застою, була непересічна подія – виставка неперевершеного різьбяра, журналіста й інтелектуала О. Пасіки.

Його художні композиції з дерева, якими він відгукувався на будь-яку подію патріотичного значення, які він виконував на честь майже кожної значущої особистості в історії Руси-України – це чи не єдиний випадок у новітній історії мистецтва, щоб людина-творець так багатогранно зафіксувала плин історії своєї землі та її видатних людей у різьблених на дереві композиціях. У ті далекі роки О. Пасіка зробив першу виставку своїх творів у підземному переході на майдані Незалежності в м. Києві. Це місце кияни тоді називали «труба».

Колись під поштою збирався

Гуртами небайдужий люд,

Це той масив, із чого склався

В майбутньому Народний Рух.

В період темного застою