Героїзація тактики випаленої землі та одної з її виконавиць Зої Космодем’янської в назвах вулиць на Полтавщині

Топоніми, що присвячені Зої Космодем’янській – один із цілої низки ідеологічних маркерів СРСР, правонаступником якого є держава-агресор росія. Попри те, що декомунізаційний закон Верховна Рада схвалила ще шість року, досі не подолано цей шкідливий спадок «імперії зла». Зокрема за даними Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті у Полтавській області нараховується 27 незаконних назв вулиць і провулків на честь Зої Космодем’янської.

А саме: у містах Полтава, Пирятин, Гребінка, Заводське, Глобине, Лохвиця, Хорол, селищах Ромодан і Скороходове, у селах Петрівка-Роменська, Лютенька, Омельник, також у селах Вирішальне Сенчанської сільської ради, Грушківка Гребінківської міської ради, Римарівка Краснолуцької сільської ради, Лобачі Решетилівської міської ради, Харківці і Кроти Пирятинської міської ради, селі Широка Долина Велико-Багачанської селищної ради, селі Устивиця Гоголівської селищної ради, селі Світлогірське Кобеляцької міської ради, селі Михнівці Лубенської міської ради, Селещина Машівської селищної ради, Коновалівка Михайлівської сільської ради, Брусове і Степанівка Семенівської селищної ради, селі Филенкове Скороходівської селищної ради.

Така проблема не лише на Полтавщині. Сила-силенна населених пунктів України промарковані іменем цієї російської комсомолки і радянської диверсантки.

Автор цієї статті є жителем Чернігова. Мешканці вулиці Зої Космодем’янської мого рідного міста, як і вся громада, під час оборони обласного центру з 24 лютого до початку квітня цього року проклинали російських загарбників за нищення критичної інфраструктури, цілеспрямовані обстріли житлових районів міста мирного населення. Ворог свідомо вбивав, калічив людей, позбавляв їх води, світла, газу, засобів для існування, житла… І це не мало жодного стосунку до безпосереднього воєнного протиборства між військами російського агресора та українськими захисниками.

Так із початком російського вторгнення українці практично всієї країни, а не тільки Донецької та Луганської областей, відчули на собі жах злочину під назвою «тактика випаленої землі».

Чим особливі назви топоніміки на честь Зої Анатоліївни Космодем’янської (13 вересня 1923 р., село Осино-Гай (нині Гавриловський район) Тамбовської області РРФСР — 29 листопада 1941 р., село Петрищево Наро-Фомінського району Московської області РРФСР)? Вона була радянською комсомолкою-диверсанткою на початку німецько-радянської війни. У 1941 році стала першою жінкою, що отримала звання Героя Радянського Союзу. У радянській пропаганді увійшла в історію як уособлення патріотизму та самопожертви. Зоя Космодем’янська є символом сталінської/комуністичної політики «тактика випаленої землі».

На початку війни її разом з іншими комсомольцями в складі спецзагонів готували для диверсійних акцій на окупованих нацистськими загарбниками територіях для реалізації сталінської тактики «випаленої землі». Під час битви за Москву диверсійним загонам було поставлено завдання спалити ВСІ будівлі в радіусі 200 км від Москви, щоб німецьким військам не було де зігрітися й переночувати. Цей наказ треба розуміти буквально: комуністичні диверсанти повинні знищувати і житло цивільного населення. Його доля владу НЕ цікавила…

Навіть відомий радянський диверсант Ілля Старінов пізніше назвав ці комуністичні накази злочинними з моральної, безглуздими та навіть шкідливими з військової точок зору.

Зоя Космодем’янська встигла виконати тільки частину бойового наказу, організувавши підпал трьох будинків. Під час другої спроби підпалу житель села С. А. Свірідов підняв тривогу, і вона була заарештована. Її катували і стратили через повішення 29 листопада 1941 року.

Отже, її захопили російські селяни під час спроби підпалити їхні хати, в яких квартирувалися німецькі солдати. Іншими словами, її захопили самі селяни, які були обурені, що радянські диверсанти взимку під час морозів намагалася позбавити їх житла.

Тактика випаленої землі — метод ведення війни за допомогою знищення всього корисного, того що може слугувати життєзабезпеченню або існуванню як військ противника, так і цивільного населення — на території, яку може бути зайнято противником або вже зайнята. Під час Другої світової війни Й. Сталін та керівництво СРСР її використовували масовано.

Комуністична пропаганда, а потім і сучасної Російської Федерації, намагалася та продовжують всіляко її та виконавців героїзувати. Результат ми бачимо наочно…

Пам’ятаємо: Конвенція про закони і звичаї сухопутної війни (Гаага, 18 жовтня 1907 року) забороняє і вважає злочином застосування тактики випаленої землі проти цивільного населення. Так, у статті 25 відділу II «Про військові дії» прямо вказано: «Забороняється атакувати або бомбардувати будь-яким способом незахищені міста, селища, житло чи будівлі». Угодою, як і I-им протоколом Женевської конвенції 1977 року також тактика випаленої землі вважається міжнародним злочином.

Отже, топоніміка на честь Зої Космодем’янської у Чернігові, на Полтавщині, як і в усій країні, героїзує тактику випаленої землі та її виконавців як злочинної політики комуністичного тоталітарного режиму СРСР, так і сучасної російської агресії. Виконання Космодем’янською злочинного наказу жодним чином її не виправдовує. Це стало нормою міжнародного права з часу прийняття рішень Нюрнберзьким процесом, тобто міжнародним судовим процесом над колишніми керівниками нацистської Німеччини.

Наше ставлення до цієї дівчини-диверсантки — вона теж жертва політики комуністичного тоталітарного режиму.

А назви вулиць і провулків на її честь потрібно перейменувати. Чому? По-перше, ці топоніми є незаконними, оскільки відповідно до пп. «є» п. 4 частини 1 ст. 1 Закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», символікою комунорежиму є назви вулиць, провулків, у яких використані імена осіб, які обіймали керівні посади в комуністичній партії та похідні від них, назви, пов’язані з діяльністю компартії (крім назв, пов’язаних з опором та вигнанням нацистських окупантів з України або з розвитком української науки та культури). Цитую інформацію з офіційного сайту Українського інституту національної пам’яті сухою мовою офіційного документа: «Відповідно до Експертної оцінки Інституту історії України НАН, та Українського інституту національної пам’яті підпадають під обмеження, визначені згаданим Законом об’єкти топоніміки, названі на честь Космодем’янської Зої Анатоліївни (1923–1941) – радянської диверсантки, діячки Всесоюзної ленінської комуністичної спілки молоді (ВЛКСМ), партизанки загону, що діяв по завданню Західного фронту на Можайському напрямку, схоплена в с. Петріщево (Рузький район Московської області). Входить до комуністичного пантеону „Великої вітчизняної війни“. Вказана комсомолка не має відношення до історії України, не пов’язана з опором і вигнанням нацистських окупантів з України або з розвитком української науки та культури».

А по-друге, це аморально, цього вимагає наша пам’ять про всі жертви і страждання від застосування тактики випаленої землі минулого і сучасності.

Сергій БУТКО , співробітник Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті

Зоя Космодемьянская — между правдой и вымыслом: жизнь и подвиг женщины-героя

До 1990-х Зоя Космодемьянская и ее последние месяцы жизни были неоспоримым примером храбрости и бескорыстного служения Родине. Биографию «советской Жанны д’Арк» знал и пересказывал каждый школьник. После распада СССР началась переоценка героев, подвигов, событий, приказов, реформ и всего, что связано с государством, пришедшим на смену Российской империи.

С историей жизни Космодемьянской знакомят и современных подростков. Но теперь к классическому жизнеописанию примешивают домыслы, которые выдают за факты. Подробнее о судьбе женщины-героя и ее подвиге – в материале 24СМИ.

Происхождение

В советские годы по идеологическим соображениям не упоминали, что дедом Зои по отцу был священник Петр Космодемьянский, родившийся в 1872 году. Фамилия семьи, как полагают исследователи, происходит от названия церкви святых Космы и Дамиана.

У Петра Ивановича было четыре сына, которые могли пойти по стопам отца. Отец Зои, Анатолий, и его брат Алексей учились в Тамбовской духовной семинарии. Но Октябрьская революция и борьба с религией превратили священников в живую мишень. Деда Зои большевики подозревали в укрывательстве белогвардейцев. В августе 1918 года Петра Ивановича пытали, а затем утопили в пруду.

Дед героини по материнской линии, Тимофей Чуриков, жил в деревне Осиновый Гай и был известен среди односельчан по двум фактам: неистовый спорщик, который женат на первой красавице Марфе Михайловне. Чуриков был житейски подкованным и начитанным человеком, но «академиев не проходил». Поэтому постарался дать дочери Любови образование, которое позволило девушке учительствовать в родной деревне.

Анатолий Космодемьянский, распрощавшись с планами стать священником, начал преподавать. Учителей в селе не хватало, поэтому крестьяне стремились, чтобы дети попали к Анатолию Петровичу или Любови Тимофеевне. Родители Зои пользовались в селе большим уважением и считались самыми образованными в округе. Отца Космодемьянской характеризовали как человека с твердым характером, сдержанного и немногословного, хотя умевшего заразительно и искренне смеяться.

Дата рождения

Через 5 лет после смерти священника Петра Космодемьянского, родилась его внучка Зоя. В советские времена датой рождения героини называли 13 сентября 1923 года. Но исследователи назвали число ошибочным, когда раскрыли обстоятельства сбора информации о девушке, которой собирались присвоить звание Героя Советского Союза.

Процесс превращения «Тани из Москвы» в Зою Анатольевну Космодемьянскую начался со звонка в Осиновый Гай главе партизан Артуру Спрогису одного из сотрудников местной администрации. Сельчанин спутал дату регистрации акта записи – 13 сентября – с днем рождения. Согласно этой версии, девушка родилась 8 сентября.

Переезд в Москву

В 1929 году семья Космодемьянских была вынуждена сменить место жительства. Отец непублично критиковал коллективизацию. О негодовании Анатолия узнали люди, которые собирались написать донос. Но главу семейства предупредили, что его может ждать арест. Поэтому Космодемьянские спешно собрались и уехали с Тамбовщины в Сибирь.

В Москву семья приехала в 1930-м. Изначально это был визит к родственникам, но Анатолию и Любови понравилось в столице, где они вскоре нашли работу и решили остаться. Глава семейства преподавал в Тимирязевской сельскохозяйственной академии. Зоя пошла в школу вместе с братом Александром, который был младше на 2 года.

Смерть отца

В 1933 году Космодемьянским предоставили просторную, светлую и теплую комнату. Но за положительным изменением последовали трагические события. Однажды Любовь Тимофеевна вернулась домой с детьми и обнаружила, что муж не на работе. У Космодемьянского болел живот, била лихорадка. Но Анатолий Петрович сохранял сдержанность, не стонал, хотя боль нарастала.

Зоя не могла спокойно наблюдать за тем, как мучается отец. Взяла пальто, шапку и побежала за доктором. Стояла темная февральская ночь, когда 9-летняя девочка отыскала медпункт и привела врача домой. Медик почти сходу сказал: «Заворот кишок. Немедленная операция». Но драгоценное время ушло на поиск машины, доставку пациента в больницу. Операцию провели, но с опозданием.

В 1933 году страна страдала от продовольственного кризиса. Во многих регионах люди умирали от голода. В Москве дела обстояли получше, чем в отдаленных областях, но на учительскую зарплату прокормить двоих детей было тяжело. Любовь Тимофеевна после смерти мужа дополнительно устроилась в вечернюю школу. Почти весь день мать Зои была на работе, поэтому девочка присматривала за братом и быстро училась самостоятельности.

Конфликт с одноклассниками

В учебе девушка проявляла усердие, ко всему относилась серьезно, легкомысленность и озорство ей были чужды. Получала «отлично» и «хорошо» по всем предметам, особенно любила историю и русскую литературу. Но отношения с одноклассниками не складывались, поэтому Зоя завоевала репутацию «прямолинейной одиночки».

Осенью 1940 года Космодемьянская перешла в 9-й класс. Однажды мать вернулась домой и обнаружила дочь в полуобморочном состоянии. Девушку увезли в Боткинскую больницу, где диагностировали острый менингит и несколько суток боролись за жизнь. Высокую температуру, сильные головные боли и уколы пациентка переносила без стонов и жалоб. Врачи удивлялись, как 17-летняя школьница стоически переносит болезнь.

Аркадий Гайдар

После выздоровления Космодемьянская восстанавливалась в подмосковном санатории «Сокольники», где познакомилась с Аркадием Гайдаром. Писатель оказался на оздоровлении в связи с посттравматическими болями. Подтверждением тому, что Гайдар и Космодемьянская отдыхали в одном санатории, служат фото, сделанные в ноябре 1940 года. Среди пациентов здравницы запечатлены прославленный писатель и будущая женщина-герой СССР.

По словам историографов, литератор и школьница познакомились во время взятия снежной крепости, которую соорудил автор повести «Тимур и его команда». Зоя прогуливалась по территории «Сокольников» и обратила внимание на развлечения отдыхающих. Среди участников снежных баталий Космодемьянская увидела человека, чьи произведения были в списке любимых. Зоя призналась Гайдару, что восхищается его творчеством. А писатель рассказал, как проводит время, и пересказал «биографии» снежных баб, слепленных во дворе санатория.

Выживут 5%

Выросшая на патриотических книгах и вере в советские идеалы Космодемьянская искала возможности принять деятельное участие в борьбе с нацистами, которые стремительно подбирались к столице. Осень 1941 года для защитников Москвы оказалась самой сложной и решающей. Для помощи фронтовикам создали разведывательно-диверсионные части, которые набирали молодежь для деятельности в тылу врага.

Зоя попала в воинскую часть № 9903, которую наспех сформировали после начала войны. Командиром назначили майора Артура Спрогиса, который был примечательной личностью. Выходец из Латвии начинал службу пограничником, работал во внешней разведке, был связным Рихарда Зорге, участвовал в поимке террориста Бориса Савинкова. Спрогис воевал на стороне республиканцев в Испании, где организовывал диверсионные операции и был знаком с Эрнестом Хемингуэем.

Артур Спрогис и переводчица Елизавета Паршина / Фото: wikimedia.org

Зое и другим добровольцам сказали прямо, что перед частью стоят сложные, но важные задачи, при выполнении которых погибнет 95% личного состава. Отдельно бойцов предупредили, что многие смерть встретят в плену после многочасовых пыток. Командиры призвали сомневающихся оставить разведшколу. Дополнительно офицеры отдельно разговаривали с каждым добровольцем. В итоге из 3 тыс. человек отсеяли 1 тыс. Решимость Космодемьянской была непоколебима, поэтому она прошла трехдневное обучение, в ходе которого ее научили рукопашному бою, обращению с оружием и минированию дорог.

Боевое крещение

4 ноября, через четыре дня после начала службы, Зоя участвовала в первой операции. Отряд пересек линию фронта и заминировал шоссе в районе Волоколамска. Через 2 недели недалеко от этих мест развернулись события, легшие в основу истории о 28 панфиловцах. Первую часть плана бойцы выполнили без заминок, но потом попали под обстрел и с потерями вернулись в расположение.

Несмотря на суровые военные будни, молодость брала свое. Солдаты находили время на общение с девушками. Космодемьянская игнорировала ухаживания легкомысленных юношей, но подружилась с 28-летним сержантом Василием Самсоновичем Бирюковым. До войны боец преподавал математику и физику в школе.

Бирюков позже вспоминал, как восхищался красотой сослуживицы: «Щеки, нос, губы, брови, волосы, лоб, шея – все как выточено великолепным мастером-скульптором». Однажды с очередного задания Бирюкова ждала Зоя, которая прижалась головой к плечу сержанта и сказала: «Я рада, что знаю тебя, Вася!»

Было у бойцов время на просмотр фильмов, которые обычно включали перед сном. Василий Самсонович рассказал, как однажды смотрел кино, но сюжет не запомнил, потому что рядом с ним сидела Зоя, которой он уделял все внимание.

«Гони немца на мороз»

16 ноября немцы продолжили генеральное наступление на столицу СССР. Установилась по-настоящему зимняя погода, которую нацисты за несколько месяцев до этого рассчитывали встретить в Москве. Но взамен оккупанты встретили суровое сопротивление и были вынуждены расквартироваться в небольших городах и деревнях, заняв дома местных жителей.

Поступил приказ от высшего командования использовать тактику выжженной земли, но в тылу врага. Партизанам, разведчикам, диверсантам велели уничтожать дома и другие постройки, в которых от холодов могут укрываться немцы. Сожжению подлежали объекты, расположенные за линией фронта на 40–60 км вперед и на 20–30 км вправо и влево от основных дорог.

Аналогичное задание получила часть Спрогиса, который приступил к выполнению приказа. 22 ноября Зоя и еще 70 диверсантов пересекли линию фронта. На следующее утро в лесу бойцы разделились на группы и получили задания. Здесь Космодемьянская и Бирюков виделись в последний раз.

Диверсантам выдали теплую форму, но Зоя Космодемьянская отправилась на задание в сапогах и пальто. Девушка считала, что так лучше выходить на разведку. Диверсантке выдали револьвер, по три гранаты и «коктейля Молотова». В вещмешках держали патроны, паек на 5 дней и бутылку водки, чтобы греться в холод. В этот период температура в Подмосковье опускалась до –10 °C, днем колебалась от 0 °C до –8 °C.

Ошибка Космодемьянской

Диверсионные группы выполняли задание с переменным успехом: одни молниеносно наносили удар и скрывались в лесу, а другие попадали в засаду и погибали. В ночь на 27 ноября Космодемьянская с Борисом Крайновым и Василием Клубковым пришли в деревню Петрищево. Диверсанты подожгли 3 дома и конюшню, уничтожив 20 лошадей, которых использовали для транспортировки оружия на фронт.

В Петрищево бойцы разделились, договорившись встретиться в условленной точке. Первым пришел Крайнов. Боясь быть схваченным, командир группы отправился к месту встречи с другими отрядами. Космодемьянская не застала Крайнова, а Клубков попал в плен к немцам. Зоя ушла одна, но вернулась через сутки, чтобы завершить начатое. Немцы приказали местным жителям отслеживать диверсантов, поэтому Космодемьянскую схватили почти сразу, как она вернулась.

200 ударов

Оккупанты пытались выведать планы диверсионной группировки, чтобы эффективнее устраивать засады. Но пленница не дала ценную информацию. Тогда нацисты принялись пытать Космодемьянскую. Девушку били армейским ремнем с пряжкой. Допрос проходил в избе Василия и Прасковьи Кулик. Хозяева дома насчитали не менее 200 ударов.

В перерывах между избиением Зою с завязанными за спиной руками выводили на мороз. На пленнице был жакет и брюки. Босые ноги топтали снег, из разбитых губ сочилась кровь, на лбу от удара появился синяк.

Казнь

В избиениях Космодемьянской участвовали не только немцы. Пожар уничтожил дом пожилого колхозника Ивана Солнцева, которому нацисты предложили избить диверсантку, но тот отказался. Тогда оккупанты позвали Аграфену Смирнову и Федосью Солину, которые ударили партизанку палками. «Мой дом сожгла, а немцам ничего не сделала!» – негодовала Смирнова. Прервала избиение Прасковья Кулик, которая была свидетельницей допроса и пыток. Женщина встала перед замахнувшейся Смирновой, закрыв собой Космодемьянскую.

Казнь 18-летней Зои состоялась утром 29 ноября. Стоя на ящиках из-под макарон с петлей на шее, девушка произнесла речь о неминуемой победе СССР и наказании для нацистов за совершенные зверства.

Установление личности

Тело казненной партизанки висело месяц. Проходившие отряды немцев сгоняли злость от поражений, издеваясь над трупом. В конце декабря местным жителям разрешили захоронить тело диверсантки на окраине Петрищева. Но последовавшие события в Москве не позволили истории о Космодемьянской затеряться в пучине перипетий Великой Отечественной войны.

Руководство страны сделало ставку на поднятие боевого духа военнослужащих и гражданских, рассказывая о подвигах соотечественников. Выдержка и храбрость Космодемьянской и тысяч других граждан могли затеряться во времени. Но за дело взялись журналисты и литературные секретари, которые принялись собирать информацию о самоотверженных советских людях.

В такие истории проникали преувеличения, свойственные советской пропаганде. Но от этого ценность подвига как всего народа, так и отдельных людей меньше не становилась. Особенность ситуации с Зоей заключалась в том, что девушка назвалась Татьяной – в честь Татьяны Соломахи, погибшей от рук белогвардейцев.

Первые месяцы Космодемьянскую считали без вести пропавшей. Разобраться помогла только эксгумация, которых были две. Зимой 1942 года, когда немцев отбросили на запад, в Петрищево приехало 10 женщин во главе с комиссией. Но никто из них не признал в трупе свою дочь. Ситуация изменилась, когда погибшей присвоили звание Героя Советского Союза.

В Петрищево приехала новая партия женщин, одна из которых заплакала, якобы узнав дочь. Другие гражданки делали то же самое, и в итоге началась драка, которую прервала Любовь Тимофеевна Космодемьянская. Тогда Татьяна стала Зоей Анатольевной, и развеялись сомнения, что в Петрищеве похоронили другую диверсантку. Хотя мистификации на эту тему возникали и в 1960-х: якобы казнили не Зою, а партизанку Лилю Азолину. После перезахоронения и восстановления личности труп решили кремировать. Останки Космодемьянской погребли на Новодевичьем кладбище в Москве.

«За Зою»

Когда Зоя вступила в диверсионный отряд, ее брату было 16 лет. После восстановления судьбы сестры Александр добивался отправки на фронт, чтобы отомстить нацистам. К 18 годам окончил танковое училище и в октябре 1943-го принял участие в первом бое. Младший лейтенант написал на своем тяжелом танке КВ: «За Зою». Космодемьянский дослужился до звания старшего лейтенанта и дошел до Восточной Пруссии. Брат Зои громил врага и совершал подвиги, которые приводили к тактическим победам советских сил.

До победы над Германией Александр не дожил менее месяца. 13 апреля 1945-го 19-летний офицер получил смертельное ранение в боях вблизи Кенигсберга. После войны командиру танковой батареи присвоили звание Героя Советского Союза.

Любовь Космодемьянская наблюдала за веселящимися жителями Москвы, которые ликовали 9 мая. Но радость Победы перебивала горечь утраты дочери и сына, которые прославили семью учителей.

Мифы о Космодемьянской

Советские власти бережно охраняли память о Космодемьянской. В СССР не рисковали публично заявлять, что подвига якобы не было. В России власти пресекают попытки рассказать альтернативную историю Зои. «Относиться к ее жизни можно только как к житию святых», – сказал Владимир Мединский в 2016-м.

Но с 1990-х укоренилась тенденция на появление иных обстоятельств последних дней жизни Зои. Многие из них основаны на домыслах и искаженных фактах, которые не приняты большинством историографов.

Психическая болезнь

Легенда гласит, что в школьные годы на фоне ссор с одноклассниками Космодемьянская пережила тяжелейший нервный срыв. Психологическая травма оказалась такой сильной, что Зоя якобы неоднократно попадала в лечебницу для душевнобольных. На этом фоне возникла фанатичная любовь к Сталину и готовность совершать безумные поступки.

Авторы мифа сослались на архив психбольницы, где некоторое время лежали записи о здоровье пациентки. Когда Зоя снискала славу, пропагандисты принялись не только устанавливать биографические сведения, но и избавляться от «неудобных» фактов. Так, якобы в лечебницу пришли два человека, которые сверкнули удостоверениями и изъяли документы, касающиеся Космодемьянской.

Отсюда стартует «усовершенствованная» версия, появившаяся в конце 2016 года. Либеральный оппозиционер Андрей Бильжо заявил, что Космодемьянская якобы страдала шизофренией. По словам экс-психиатра, в момент допроса и пыток девушка впала в «кататонический ступор с мутизмом», поэтому не смогла внятно отвечать на вопросы нацистов.

Из этой истории правдой является только то, что Зоя действительно пережила нервный срыв из-за проблем в школе. Факт подтвердили мать и брат героини, но проблему удалось преодолеть, и о шизофрении речь не идет.

Жертва предательства

Обстоятельства пленения партизанки покрыты темными пятнами, которые пытаются закрыть фактами, основанными на домыслах. Здесь фигурирует имя Василия Клубкова, за которым в годы войны закрепилась репутация предателя. Обстоятельного следствия по делу не было, парня допрашивали и в итоге расстреляли.

В 2000 году журналисты опубликовали версию событий, которые происходили в Петрищеве 59 лет назад. Клубков попал в плен, но смог сбежать, был пойман и снова ускользнул – во второй раз удачно. Изначально боец говорил, что попал к немцам один, Космодемьянской с ним не было. Позже молодой человек признался, что выдал соратницу, за что получил от немцев свободу.

Василий Клубков / Фото: wikimedia.org

Историографы полагают, что Василия вынудили оговорить себя. Когда парня допрашивали, в СССР имя Космодемьянской было широко известно. Предполагается, что чиновник ради продвижения по службе сфабриковал дело, явив народу предателя и «убийцу» Зои.

Зоя Космодемьянская – патриотка и кумир послевоенной советской молодежи. Память о ней увековечена памятниками, а в 2020 году список музеев пополнил комплекс «Зоя» в Петрищеве. Факт подвига оспаривается, но внятных и достоверных сведений скептики не предоставили.

Як загинула космодем’янська. Зоя Космодем’янська: що було насправді. “Зоя Космодем’янська”, М. М. Горінов. Нові подробиці про подвиг

На твоєму обличчі смертний спокій.
Ми запам’ятаємо тебе не такий.
Ти залишилася в народі жива,
І Вітчизна пишається тобою.
Ти – як слава її бойова,
Ти – як пісня, що кличе в бій!

«Скільки нас не вішайте, всіх не перевішайте, нас сто сімдесят мільйонів. Але за мене вам наші товариші помстяться».

…Так. Це говорила вона – Зоя Космодем’янська – перша жінка, удостоєна звання Герой Радянського Союзу (посмертно).

Зоя Анатоліївна Космодем’янська народилася 13 вересня 1923 року у сім’ї священних служителів. Місцем народження є село Осино-Гай Тамбовської губернії (СРСР). Діда Зоя, Петра Івановича Космодем’янського, був по-звірячому вбитий більшовиками в 1918 році за спробу сховати контрреволюціонерів у церкві. Батько Зої, Анатолій Космодем’янський, навчався у духовній семінарії, але не встиг закінчити її, т.к. (за словами Любові Космодем’янської – матері Зої) вся сім’я втекла від доносу до Сибіру. Звідки через рік переїхала до Москви. 1933 року після операції помер Анатолій Космодем’янський. Таким чином, Зоя та її брат Олександр (в майбутньому Герой Радянського Союзу) залишилися на вихованні однієї матері. Зоя закінчила 9 класів школи №201. Її цікавили такі шкільні дисципліни, як історія та література. Але, на жаль, знаходити спільну мову із однокласниками їй було важко. У 1938 році Зоя вступила до Всесоюзної ленінської комуністичної спілки молоді (ВЛКСМ).

1941 року настали страшні події для країни, почалася Велика Вітчизняна Війна. З перших днів відважна Зоя хотіла боротися за Батьківщину та вирушить на фронт. Вона звернулася до Жовтневого райкому комсомолу. 31 жовтня 1941 року Зоя разом з іншими добровольцями – комсомольцями була доставлена ​​до диверсійної школи. Після трьох днів навчання дівчина стала бійцем розвідувально-диверсійної частини (партизанської частини 9903 штабу Західного фронту). Керівники військової частини попереджали, що учасники цієї операції є смертниками, рівень втрати бійців становитиме 95%. Також новобранці були попереджені про тортури у полоні та смерті. Усім неготовим було запропоновано залишити школу. Зоя Космодем’янська, як і багато інших добровольців, не здригнулася, вона була готова боротися за перемогу Радянського Союзу в цій страшній війні. Тоді Космодем’янській було лише 18 років, її життя лише починалося, але Велика війна перекреслила життя юної Зої.

17 листопада вийшов наказ ВГК № 428, в якому наказувалося позбавити (цитата) «німецьку армію можливості розташовуватися в селах і містах, вигнати німецьких загарбників з усіх населених пунктів на холод у полі, викурити їх з усіх приміщень і теплих притулків і змусити мерзнути небом», з якою метою «руйнувати і спалювати вщент всі населені пункти в тилу німецьких військ».

Команда диверсантів одержала завдання спалити десять населених пунктів протягом 5-7 днів. Групі, в яку входила і Зоя, видали пляшки із запалювальною сумішшю та сухий пайок на 5 днів.

Космодем’янська встигла підпалити три будинки, а також знищити німецький транспорт. Увечері 28 листопада під час спроби підпалити сарай Зоя була схоплена німцями. Її допитували троє офіцерів. Відомо, що дівчина назвалася Танею і не говорила нічого про свій розвідувальний загін. Німецькі кати жорстоко катували дівчину, вони хотіли дізнатися, хто і навіщо прислав її. За словами присутніх, відомо, що Зою, роздягнувши до гола, пороли ременями, потім протягом чотирьох годин водили босою по снігу на морозі. Також відомо, що у побитті брали участь Смирнова та Соліна, господині, чиї будинки зазнали підпалу. За це їх засудили до розстрілу.

Мужня комсомолка не промовила жодного слова. Зоя настільки була відважна і віддана Батьківщині, що не назвала навіть свого справжнього імені та прізвища.

О 10:30 наступного ранку Космодем’янську вивели на вулицю, де вже було споруджено шибеницю. Весь народ змусили вийти надвір дивитися на це «видовище». На груди Зої повісили табличку з написом «Піджигателька будинків». Потім її поставили на ящик і накинули на шию петлю. Німці стали її фотографувати – дуже вже вони любили фотографувати людей перед стратою. Зоя, скориставшись моментом, почала голосно говорити:

Гей, товариші! Будьте сміливішими, боріться, бийте німців, паліть. Травіте. мені не страшно вмирати, товариші. Це – щастя, померти за свій народ. Прощайте, товариші! Боріться, не бійтеся! З нами Сталін! Сталін прийде!

Тіло Зої Космодем’янської провисіло на вулиці місяць. Проходящі повз солдати неодноразово безсовісно знущалися з нього. Під Новий 1942 рік п’яні нелюди-фашисти зняли з повіщеного одяг і сколотили тіло ножами, відрізавши одну груди. Після таких знущань було наказано зняти тіло та поховати за селом. Надалі тіло Зої Космодем’янської було перепоховано в Москві на Новодівичому цвинтарі.

Про долю цієї мужньої дівчини стало відомо із статті Петра Лідова “Таня”, опублікованої 27 січня 1942 року в газеті “Правда”. А вже 16 лютого Зої Космодем’янській було надано звання Героя Радянського Союзу. Космодем’янській присвячені вірші, оповідання, поеми. Пам’ятники Героїні встановлені на Мінському шосе, на станції метро «Ізмайлівський парк», у місті Тамбові та селі Петрищеве. У данину пам’яті про Зою відкрито музеї та названо вулиці. Зоя – юна та самовіддана дівчина – стала натхненним прикладом для всього радянського народу. Її героїзмом і відвагою, виявленими у боротьбі з фашистськими загарбниками, захоплюються та надихаються досі.

У селі Осинов-Гай Гаврилівського району Тамбовської області в сім’ї потомствених місцевих священиків 8 вересня 1923 народилася дівчинка Зоя, а 27 липня 1925 її брат – Олександр.

Їхній батько – Анатолій Космодем’янський навчався у духовній семінарії, але не закінчив її. Одружився з місцевою вчителькою Любовою Чуріковою.

Сім’я Космодем’янських: Любов, Шура, Зоя, Анатолій.

В 1929 сім’я бігла в Сибір, рятуючись від доносу. Потім переїхала до Москви завдяки клопотам сестри Л. Космодем’янської, яка служила в Наркомпросі.

Анатолій Космодем’янський помер у 1933 році після операції на кишечнику, мати виховувала дітей одна.

У школі Зоя навчалася добре, особливо захоплювалася історією та літературою, мріяла вступити до Літературного інституту. Проте, стосунки з однокласниками не завжди складалися – 1938 року її обрали комсомольським групоргом, але потім не переобрали. В результаті у Зої розвинулася «нервова хвороба». За деякими даними, Зоя неодноразово лежала в дитячому відділенні лікарні ім. Кащенко і в неї підозрювали шизофренію (насправді, була у неї шизофренія чи ні – суті не змінює).

У 1940 році Зоя перенесла гострий менінгіт, після якого проходила реабілітацію в санаторії з нервових хвороб у Сокільниках, де подружилася з письменником Аркадієм Гайдаром. У тому ж році закінчила 9-й клас середньої школи № 201, незважаючи на велику кількість пропущених через хворобу занять.

Олександр та Зоя Космодем’янські.

31 жовтня 1941 року Зоя, серед 2000 комсомольців-добровольців, з’явилася до місця збору в кінотеатрі «Колізей» і звідти була доставлена ​​до диверсійної школи, ставши бійцем розвідувально-диверсійної частини, що офіційно носила назву «партизанської частини 9903 штабу».

Після короткого навчання Зоя у складі групи було 4 листопада перекинуто до району Волоколамська.

17 листопада вийшов Наказ ВГК №428: «позбавити німецьку армію можливості розташовуватися в селах і містах, вигнати німецьких загарбників з усіх населених пунктів на холод у полі, викурити їх з усіх приміщень та теплих притулків і змусити мерзнути просто неба», для цього наказувалося “руйнувати і спалювати вщент всі населені пункти в тилу німецьких військ на відстані 40-60 км у глибину від переднього краю і на 20-30 км праворуч і ліворуч від доріг”.

На виконання наказу, 18 (за іншими відомостями 20) листопада командири диверсійних груп отримали завдання спалити протягом 5—7 днів 10 населених пунктів. Учасники груп мали по 3 пляшки із запалювальною сумішшю, пістолет (у Зої це був наган), сухий пайок на 5 днів та пляшку горілки. Вийшовши на завдання дві групи (по 10 осіб у кожній) потрапили під обстріл біля села Головкове і зазнали важких втрат. Ті, що залишилися живими, об’єдналися під командуванням Бориса Крайнєва.

27 листопада о 2 годині ранку Борис Крайнєв, Василь Клубков та Зоя Космодем’янська підпалили у селі Петрищеве (Рузький район Московської області) три будинки, в яких розташовувалися німецькі офіцери та солдати.

Крайнєв не дочекався своїх товаришів в умовленому місці зустрічі і пішов, благополучно повернувшись до своїх. Клубков був схоплений німцями і за однією з версій “здав” Зою. Зоя, розминувшись із товаришами і залишившись сама, вирішила повернутися до Петрищева і продовжити підпали.

Увечері 28 листопада, при спробі підпалити сарай С. А. Свиридова, Космодем’янська була помічена господарем та передана фашистам. Свиридов був нагороджений пляшкою горілки.

На допиті Космодем’янська назвалася Танею і не сказала нічого певного. Роздягнувши догола, її жорстоко били, потім приставлений до неї вартовий протягом 4 годин водив її босою, в одній білизні, по вулиці на морозі.

О 10:30 наступного ранку Космодем’янську вивели на вулицю, де вже була споруджена шибениця; на груди їй повісили табличку з написом «Піджигач будинків». Коли Космодем’янську підвели до шибениці, одна з місцевих мешканок ударила її по ногах ціпком, крикнувши: «Кому ти нашкодила? Мій будинок спалила, а німцям нічого не зробила…».

Страта Зої Космодем’янської.

Перед стратою Космодем’янська вимовила: «Громадяни! Не стійте, не дивіться. Треба допомагати воювати Червоній Армії, а за мою смерть наші товариші помстяться німецьким фашистам. Радянський Союз непереможний і переможе». І звертаючись до німецьких солдатів: Німецькі солдати! Поки не пізно, здайтеся в полон. Скільки нас не вішайте, але не переважаєте, нас 170 мільйонів» .

Тіло Космодем’янської провисіло на шибениці близько місяця, неодноразово зазнаючи наруги з боку німецьких солдатів, що проходили через село. Під Новий 1942 рік п’яні фашисти зірвали з повішеного одягу і в черговий раз поглумилися над тілом, сколівши його ножами і відрізавши груди. Наступного дня фашисти віддали розпорядження прибрати шибеницю, і тіло було поховано місцевими жителями за околицею села.

Згодом Космодем’янська була перепохована на Новодівичому цвинтарі в Москві.

Могила Зої Космодем’янської Москви на Новодівичому цвинтарі.

Зоя стала першою жінкою, яка удостоєна звання Героя Радянського Союзу під час Великої Вітчизняної війни. (Посмертно).

Про долю Зої стало відомо з статті Петра Лідова «Таня», опублікованій у газеті «Правда» 27 січня 1942 року. Автор випадково почув про страту в Петрищеві від свідка — літнього селянина.

Молодшому братові Зої Олександру було 16 років, коли фашисти страчували його сестру. У дитинстві він був дуже дружний із Зоєю, її загибель виявилася йому важким ударом. Він просив послати його на фронт, але у військкоматі відмовляли через вік.

Тільки у квітні 1942 року його прохання було задоволене: його призвали до армії, у 1943 році він закінчив Ульянівське військове танкове училище.

Бойове хрещення Олександр отримав 21 жовтня під Оршею. Екіпаж танка КВ гвардії лейтенанта Космодем’янського з написом на борту «За Зою» першим досяг ворожої траншеї, вогнем і гусеницями проклав шлях піхоті, що його супроводжувала. У тому бою екіпаж знищив 10 бліндажів, кілька знарядь, самохідну установку до роти солдатів супротивника.

Танк “Зоя Космодем’янська”.

Пізніше він брав участь у звільненні Білорусії та Прибалтики, у прориві рубежів німецької оборони у Східній Пруссії, у штурмі фортеці Кенігсберг.

Командир самохідної установки 350-го гвардійського важкого самохідного артилерійського полку (43-а армія, 3-й Білоруський фронт) гвардії старший лейтенант Космодем’янський О.О. 6 квітня 1945 року під артилерійським та мінометним вогнем противника подолав у місті Кенігсберг канал Ландграбен та знищив артилерійську батарею, склад боєприпасів та багато гітлерівців. Потім, прикриваючи вогнем дії військ, забезпечив наведення моста через канал та переправу радянських танків та самохідних установок. За сміливість та винахідливість у бою призначений командиром батареї СУ-152.

8 квітня в бою на північний захід від Кенігсберга його батарея, подолавши мінне поле і щільний загороджувальний вогонь, першою прорвалася у форт «Королева Луїза» і, завдавши значної шкоди противнику потужним вогнем, змусила гарнізон форту до капітуляції. Коли вцілілі залишки гарнізону фортеці Кенігсберг почали відходити на захід, батарея Космодем’янського надала підтримку вогнем радянським стрілецьким частинам, що переслідували ворога.

13 квітня 1945 року в бою біля населеного пункту Фірбруденкруг (на північний захід від Кенігсберга) батарея Космодем’янського знищила 4 ворожі протитанкові гармати, до роти солдатів. Але противнику вдалося підпалити самохідку Космодем’янського. Вибравшись із палаючої машини, Олександр разом із піхотинцями увірвався до населеного пункту та вибив із нього супротивника. В цей час ворожа артилерія відкрила вогонь. Олександра Космодем’янський отримав осколкове поранення, яке виявилося смертельним.

Звання Героя Радянського Союзу Олександру Анатолійовичу Космодем’янському присвоєно 29 червня 1945 (посмертно), він похований у Москві на Новодівичому кладовищі поряд з могилою сестри.

Могила Олександра Космодем’янського в Москві на Новодівичому цвинтарі.

29 листопада 1941 року партизанку Зою Космодем’янську повісили фашисти. Це сталося у селі Петрищеве Московської області. Дівчині було 18 років.

Героїня воєнного часу

Кожен час – свої герої. Героїнею радянського військового періоду стала комсомолка Зоя Космодем’янська, яка прийшла добровольцем на фронт, будучи школяркою. Незабаром її направили до диверсійно-розвідувальної групи, яка діяла за завданням штабу Західного фронту.

Космодем’янська стала першою жінкою у роки ВВВ, удостоєної звання Героя Радянського Союзу (посмертно). На місці фатальних подій є пам’ятник зі словами “Зої, безсмертної героїні радянського народу”.

21 листопада 41-го групи наших добровольців вийшли за лінію фронту із завданням зробити підпали у кількох населених пунктах. Неодноразово гурти потрапляли під обстріл: частина бійців загинули, інші заблукали. У результаті в строю залишилися троє людей, готових виконати цей диверсійній групі наказ. У тому числі була Зоя.

Після того, як дівчина була схоплена німцями (за іншою версією, вона була спіймана місцевими жителями і передана ворогам), комсомолку піддали жорстоким катуванням. Після тривалих тортур Космодем’янська була повішена на Петрищевській площі.

Зою вивели надвір, на грудях висіла дерев’яна табличка з написом “Піджигач будинків”. Німці зігнали на страту дівчата майже всіх мешканців села.

За розповідями очевидців, останніми словами партизанки, зверненими до катів, були: “Ви мене зараз повісите, але я не одна. Нас двісті мільйонів. Усіх не переважаєте. Вам помстяться за мене!”.

Тіло близько місяця провисіло на площі, лякаючи місцевих жителів і бавлячи німецьких солдатів: п’яні фашисти викололи мертву Зою багнетами.

Перед відступом німці наказали прибрати шибеницю. Місцеві жителі поспішили поховати за околицею села партизанку, що мучиться навіть після смерті.

Зоя Космодем’янська стала символом героїзму, самовідданості та патріотизму. Але вона була не єдиною: у той час на фронт вирушали сотні добровольців – таких самих юних ентузіастів, як Зоя. Ішли і не поверталися.

Майже водночас, коли стратили Космодем’янську, трагічно загинула її подруга з тієї ж диверсійної групи – Віра Волошина. Фашисти побили її до напівсмерті гвинтовими прикладами, а потім повісили біля села Головкове.

Про долю Зої Космодем’янської заговорили після виходу в газеті “Правда” у 1942 році статті Петра Лідова “Таня”. За свідченням господині будинку, в якому катували диверсантку, дівчина стійко переносила знущання, жодного разу не попросила про помилування, не видавала інформацію та називала себе Танею.

Існує версія, що під псевдонімом “Таня” ховалася зовсім не космодем’янська, а інша дівчина – Ліля Азоліна. Журналіст Лідов у статті “Хто була Таня” невдовзі повідомив, що особу загиблої встановили. Було проведено розкопку могили, вчинено процедуру пізнання, яка підтвердила: 29 листопада було вбито саме Зою Космодем’янську.

У травні 1942 прах Космодем’янської був перенесений на Новодівиче кладовище.

На честь юної партизанки, яка здійснила подвиг, називали вулиці (у Москві є вулиці Олександра та Зої Космодем’янських), встановлювали пам’ятники та меморіали. Є й інші, цікавіші об’єкти, присвячені пам’яті Зої Космодем’янської.

Наприклад, існують астероїди №1793 “Зоя” та №2072 “Космодем’янська” (за офіційною версією, названий на честь матері дівчини – Любові Тимофіївни).

У 1943 році на честь героїні радянського народу було названо сорт бузку. “Зоя Космодем’янська” має світлі лілуваті квітки, зібрані у великі суцвіття. Згідно з китайською мудрістю, фіолетовий колір є символом позитивної духовної сили, індивідуальності. А от у африканського племені цей колір пов’язаний зі смертю.

Зоя Космодем’янська, яка прийняла мученицьку смерть в ім’я патріотичних ідеалів, назавжди залишиться взірцем життєвої енергії і мужності. Реальна це героїня чи військовий образ – напевно, це вже не так важливо. Важливо, щоб було вірити, кого пам’ятати і чим пишатися.

27 січня 1942 року у газеті «Правда» вийшла стаття Петра Лідова «Таня». В нарисі розповідалося про героїчну смерть юної комсомолки, партизанки, яка назвалася під час тортур ім’ям Таня. Дівчину захопили німці та повісили на площі у селі Петрищев, у Підмосков’ї. Пізніше вдалося встановити ім’я: нею виявилася комсомолка Зоя Космодем’янська. Дівчина назвалася ім’ям Таня на згадку про кумира, героя Громадянської війни Тетяну Соломаху.

Герой Радянського Союзу Зоя Космодем’янська

Не одне покоління радянської молоді виросло на прикладі мужності, самовідданості та героїзму молодих людей, таких як Зоя Космодем’янська, котрі віддали життя у боротьбі з фашистськими загарбниками у роки Великої Вітчизняної війни. Хлопці знали, що найімовірніше загинуть. Їм не потрібна слава – вони рятували Батьківщину. Зоя Космодем’янська стала першою жінкою, яка здобула звання Героя Радянського Союзу (посмертно) під час Великої Вітчизняної війни.

Дитинство

Зоя Космодем’янська народилася 13 вересня 1923 року у селі Осинов Гай, Гаврилівського району Тамбовської області. Мама Любов Тимофіївна (у дівоцтві Чурікова) та отець Анатолій Петрович працювали шкільними вчителями.

Зоя Космодем’янська (друга справа) з батьками та братом

Отець Любові якийсь час навчався у Духовній семінарії. Виріс у сім’ї священика Петра Іоанновича Козьмодем’янського, який служив у церкві в селі Осинов Гай. Влітку 1918 року за допомогу контрреволюціонерам священика схопили і на смерть закатували більшовики. Тіло знайшли лише за півроку. Священика поховано біля стін Знам’янської церкви, в якій вів служби.

У селі сім’я Зої жила до 1929 року, а потім, рятуючись від доносу, перебралася до Сибіру, ​​в село Шиткіне Іркутської області. Там сім’я прожила трохи більше року. 1930 року старша сестра Ольга, яка працювала в Наркомпросі, допомогла Космодем’янським переїхати до Москви. У Москві сім’я жила на околиці біля станції Підмосковна, в районі Тимірязівського парку. З 1933 після смерті батька (тато дівчинки помер після операції на кишечнику) Зоя з молодшим братом Сашком залишилися втрьох з мамою.

Зоя та Саша Космодем’янські

Зоя Космодем’янська закінчила 9 класів 201-ї школи (нині гімназія №201 імені Зої та Олександра Космодем’янських) міста Москви. Навчалася на “відмінно”; любила історію та літературу, мріяла вступити до Літературного інституту. Через прямий характер важко знаходила спільну мову з однолітками.

З 1939 року, за спогадами матері, Зоя страждала на нервову хворобу. Наприкінці 1940 року Зоя захворіла на гострий менінгіт. Взимку 1941 року після важкого одужання відновлювати сили вирушила до Сокільників, до санаторію для людей, хворих на нервові захворювання. Там познайомилася і потоваришувала з письменником.

Зоя Космодем’янська у санаторії у Сокільниках

Здійснити плани на майбутнє Зої, як і однолітків, завадила війна. 31 жовтня 1941 року Зоя Космодем’янська разом із 2 000 добровольцями від комсомолу прийшла до призовного пункту, що розташовувався в кінотеатрі «Колізей», звідки вирушила на передбойову підготовку до диверсійної школи. Набір проводився із вчорашніх школярів. Перевага віддавалася спортсменам: юрким, сильним, витривалим, здатним витримати великі навантаження (таких ще називали «людьми з підвищеною прохідністю»).

Під час вступу до школи новобранців попереджали, що у диверсійній роботі виживають до 5%. Більшість партизанів гине, потрапивши в полон до німців під час виконання човникових рейдів у тил противника.

Після підготовки Зоя стала членом розвідувально-диверсійної частини Західного фронту та закинута у тил ворога. Перше бойове завдання Зої було з успіхом. Вона у складі підривної групи замінувала дорогу біля Волоколамська.

Подвиг Космодем’янської

Космодем’янська отримала нове бойове завдання, в якому за короткий термін партизанам наказали спалити села Анашкіне, Грибцове, Петрищеве, Усадковому, Іллятіно, Грачові, Пушкіно, Михайлівське, Бугайлове, Коровіні. Для підриву бійцям видавалися по кілька пляшок із запальною сумішшю. Такі завдання партизанам давалися відповідно до наказу Верховного головнокомандувача № 0428. Це була політика «випаленої землі»: ворог вів активний наступ по всіх напрямках, і щоб уповільнити просування, на шляху прямування знищувалися об’єкти життєдіяльності.

Село “Петрищеве”, в якому загинула Зоя Космодем’янська

На думку багатьох, це були дуже жорстокі та необґрунтовані дії, але це вимагалося у реаліях тієї страшної війни – німці стрімко наближалися до Москви. 21 листопада 1941 року, у день виходу завдання диверсантів-розвідників, війська західного фронту вели важкі бої у Сталиногорському напрямку, у районі Волоколамська, Можайська, Тихорецька.

Для виконання завдання виділено дві групи по 10 осіб: група Б. С. Крайнова (19 років) та П. С. Проворова (18 років), до якої входила Космодем’янська. Під селом Головковим обидві групи потрапили в засідку, зазнавши втрат: частину диверсантів убили, а деяких партизанів взяли в полон. Бійці, що залишилися, об’єдналися і під командою Крайнова продовжили виконання операції.

Біля цього сараю була схоплена Зоя Космодем’янська

Вночі 27 листопада 1941 року Зоя Космодем’янська разом із Борисом Крайновим та Василем Клубковим підпалила у Петрищеві (це село виступало транспортною розв’язкою у німців) три будинки, в яких розташовувався вузол зв’язку, та квартирувалися німці перед відправкою на фронт. Також знищила 20 коней, призначених для транспортування.

Для подальшого виконання завдання партизани збиралися в обумовленому місці, але Крайнов не дочекався своїх і повернувся до табору. Клубкова схопили німці. Зоя вирішила самостійно продовжити виконання завдання.

Полон і тортури

28 листопада після настання темряви юна партизанка спробувала підпалити сарай старости Свиридова, який давав нічліг фашистам, але була помічена. Свиридов зчинив тривогу. Німці, що примчалися, заарештували дівчину. Під час затримання Зоя не стріляла. Перед завданням вона віддала зброю подрузі, Клавдії Мілорадової, яка йшла на завдання першою. Пістолет Клавдії був несправний, тому Зоя віддала надійнішу зброю.

Зі свідчень жителів села Петрищеве Василя та Параски Кулик, до будинку яких привели Зою Космодем’янську, відомо, що допит вели три німецькі офіцери з перекладачем. Її розділили і сікли ременями, водили роздягнувшись на морозі. За словами свідків, німцям не вдалося вирвати з дівчини інформацію про партизанів, навіть шляхом нелюдських катувань. Єдине, що сказала, – назвалася ім’ям Таня.

Свідки показали, що у тортурах брали участь і місцеві мешканки А. В. Смирнова та Ф. В. Соліна, будинки яких постраждали від підпалів партизанів. Пізніше їх засудили до розстрілу за статтею 193 Кримінального кодексу РРФСР співробітництво з фашистами під час війни.

Страта

Вранці 29 листопада 1941 року побиту з відмороженими ногами комсомолку Зою Космодем’янську вивели на вулицю. Там німці вже підготували шибеницю. На груди дівчата повісили табличку, на якій російською та німецькою було написано: «Піджигач будинків». Подивитися на видовище зібралося багато німців та місцевих. Фашисти фотографували. У цей момент дівчина вигукнула:

«Громадяни! Не стійте, не дивіться. Треба допомагати воювати Червоній Армії, а за мою смерть наші товариші помстяться німецьким фашистам. Радянський Союз непереможний і переможе».

Неймовірна мужність – стояти на краю могили і, не думаючи про смерть, волати до самовідданості. У той момент, коли Зої надягали петлю на шию, вона прокричала слова, що стали легендою:

«Скільки нас не вішайте, всіх не переважаєте, нас 170 мільйонів. Але за мене вам наші товариші помстяться.

Нічого більше Зоя сказати не встигла.

Зоя Космодем’янська була повішена

Повішену комсомолку не знімали з шибениці ще місяць. Над змученим тілом продовжували знущатися фашисти, що проходили через село. Напередодні нового 1942 порізане ножами, оголене, з відрізаними грудьми тіло Зої зняли з шибениці і дозволили селянам поховати. Пізніше, коли радянську землю очистили від фашистів, порох Зої Космодем’янської перепоховали на Новодівичому цвинтарі в Москві.

Визнання

Юна комсомолка – символ епохи, приклад героїзму радянського народу, виявленого у боротьбі з фашистськими загарбниками під час Великої Вітчизняної війни.

Проте інформація про партизанський рух того часу десятиліттями засекречувалася. Це з військовими наказами і методами виконання, з погляду обивателя, занадто жорстокими. А недомовленість веде до різноманітних домислів, а то й просто – до інсинуацій «критиків від історії».

Так, у пресі з’являються статті про шизофренію Космодем’янську – нібито подвиг здійснила інша дівчина. Проте незаперечний той факт, що комісія, що складається з представників офіцерів Червоної Армії, представників ВЛКСМ, члена Ревкому ВКР(б), свідків від сільради та мешканців села, при пізнанні підтвердила, що труп розстріляної дівчини належить москвичці Зої Космодем’янської, 4 лютого 1942 року. Сьогодні у цьому немає жодних сумнівів.

Танк із написом “Зоя Космодем’янська”

Загинули героями та товариші Зої Космодем’янської: Тамара Махінько (розбилася під час десантування), сестри Ніна та Зоя Суворови (загинули в бою під Сухиничами), Маша Головотюкова (у руках розірвалася граната). Геройськи загинув і молодший брат Зої – Сашко. Олександр Космодем’янський 17-річним пішов на фронт, дізнавшись про героїчну загибель сестри. Танк із написом на боці «За Зою» пройшов багато боїв. Олександр героїчно провоював майже до кінця війни. Загинув у битві за опорний пункт у містечку Фірбруденкруг, під Кенігсбергом. Нагороджений званням Героя Радянського Союзу.

Пам’ять

Образ героїні Зої Космодем’янської знайшов стала вельми поширеною в монументальному мистецтві. Музеї, пам’ятники, бюсти – нагадування про хоробрість та самовідданість юної дівчини досі на очах.

На згадку про Зою Анатоліївну Космодем’янську названо вулиці на пострадянському просторі. Вулиця Зої Космодем’янської є у ​​Росії, Білорусі, Казахстані, Молдові та Україні.

Ім’ям партизанки-диверсантки названо й інші об’єкти: піонерські табори імені Зої Космодем’янської, школи та інші освітні установи, бібліотека, астероїд, електровоз, танковий полк, судно, селище, пік у Заілійському Алатау та танк БТ-5.

Страта Зої Космодем’янської відображена і у витворах мистецтва. Найбільш відомі роботи належать художнику Дмитру Мочальському та творчому колективу «Кукринікси».

На честь Зої складали вірші, і. У 1943 році Сталінської премії удостоєна Маргарита Алігер, яка присвятила Космодем’янську поему «Зоя». Трагічна доля дівчини торкнулася і зарубіжних авторів – турецького поета Назима Хікмета та китайського поета Ай Ціна.

Ч.6
ПОСМЕРТНІ МИТАРСТВА ЗОЇ КОСМОДЕМ’ЯНСЬКОЇ

Перш ніж перейти до розповіді, я хочу пояснити читачеві чому названа так ця по суті заключна частина роботи.
Про трагічну долю Зої в СРСР стало відомо з статті Петра Лідова «Таня», опублікованої в газеті «Правда» 27 січня 1942 року.
Автор випадково почув про страту в Петрищеві від свідка – літнього селянина, якого потрясло мужність невідомої дівчини: «Вішали її, а вона говорила. Її вішали, а вона все загрожувала їм…» Лідов вирушив у Петрищеве, докладно розпитав мешканців і на основі розпитувань опублікував статтю.
Її особу незабаром було встановлено, про це повідомила «Правда» у статті Лідова від 18 лютого «Хто була Таня»; ще раніше, 16 лютого, було підписано указ про надання їй звання Героя Радянського Союзу.
Але між 27 січня і 16 лютого 1942 р. як навколо особистості Зої Космодем’янської, так і її тіла органами радянської влади було проведено кілька маніпуляцій. Наприклад для ідентифікації її особи було проведено 2 розкриття могили та одне судово-медичне дослідження тіла. Потім тіло Зої було перепоховано на території д. Петрищево, потім тіло знову викопали, піддали кремації і порох поховали в Москві на Новодівичому цвинтарі. У 1945 р. з Кенігсберга доставили тіло її брата і так само поховали поряд із Зоєю.
У читача у зв’язку з цим можуть виникнути питання на кшталт а навіщо все це було потрібно якщо командуванню в/ч 9903 і так все було достовірно відомо з показань В.Колобова.
А річ у тому, що після 27 січня 1941 р. близько 20 матерів зниклих під час боїв дочок військовослужбовців стали затверджувати. Що “партизанка Таня” їхнього д. Петрищево це їхня рідна дочка. У зв’язку з чим влада і змушена була проводити дві ексгумації тіла Зої Космодем’янської.
У результаті все документально підтверджено. Щоправда, ніхто не порахувався з трагедією матері Зої Космодем’янської в ході всіх цих маніпуляцій з її тілом, але це вже не предмет нашого дослідження. Час був такий, що як цінність особливо не цінувалися оскільки були свого роду витратним матеріалом.!
А тепер коли читач вник у тему я Далі знову наводитиму тільки справжні архівні справи з розсекречених архівів РФ які мають відношення до Зої Космодем’янської.
№1
Зі спогадів К.А. Милорадової – про пізнання та перепоховання тіла Зої
1983 – 2003 р.
Мені випала сумна доля – супроводжувати Любов Тимофіївну у поїздці до Петрищева, у лютому 1942 року, на упізнання загиблої героїні. Ми тільки-но повернулися з чергового завдання з ворожого тилу. Ішли на лижах, часом і вдень і вночі, у мене, як і в більшості, були обморожені руки та ноги.
І раптом дзвінок: «Терміново з’явитися до штабу частини». Зі штабу ми поїхали до будівлі, де знаходилася військова експертиза.
З бійців були двоє: Борис Крайнов та я. Борис, прочитавши статтю Лідова «Таня», впевнено сказав, що ця дівчина – Зоя Космодем’янська, він не мав сумнівів.
І ось ми біля будівлі військової експертизи.
Попереду я побачила ще одну машину. А поруч стояв молодик, на диво схожий на Зою.
То був її брат Сашко. Ми познайомилися. Він підвів мене до машини, в якій сиділа Любов Тимофіївна.
Не забути ніколи, яким було її обличчя. На ньому друк того заціпеніння, яке знають багато людей, які пережили тяжке нещастя. Мама була висока і худенька, волосся темно-русяве, кучеряве майже як у Зої, в сірому пуховому півшалку.
Любов Тимофіївна за кілька днів перед тим була у Петрищеві на першій ексгумації загиблої героїні. Командир нашої частини А.К.

Спрогіс розмовляв у Москві з декількома матерями, які вважали, що «Таня» – це їхня дочка.
Після розмови з ним залишилося дві претендентки, одна з яких – Л.Т. Космодем’янська.
У Петрищево поїхали Спрогіс, дві матері, а також Віра Сергіївна Новосьолова та Віктор Білокунь, вчителька та учень 201-ї школи, яких попросили допомогти встановити особу мертвою.
А.К. Спрогіс твердо сказав, що це Космодем’янська.
Але друга мати заголосила, що це її Таня.
А Любов Тимофіївна і впізнавала дочку, і не впізнавала.
Коли труп стійма притулили до дерева, вона впевнено сказала, що Зоя була набагато нижчою.
Тіло загиблої сильно витяглося, бо більше місяця провисіло на шибениці. Бентежило Любов Тимофіївну і те, що її дочка опинилася в самому пеклі війни, і при знайомстві вона запитала мене, чи справді ми воювали у Верейському районі.
На другу ексгумацію їхала ціла комісія: від нашої частини – майор О.К. Спрогіс, Б. Крайнов та я; Олександр Шелепін – від МК комсомолу; Михайло Клейменов – від штабу Західного фронту; Любов Тимофіївна та Шура Космодем’янські та лікар – спеціаліст з військової експертизи.
Шура добре пам’ятав фотографію в «Правді» і був майже певен, що загибла – його сестра. Тому він сказав нам із Борисом: «Я стану посередині і візьму вас за руки. Я стисну вам долоні і, що б ми не побачили, ви не плачте. Мати може не витримати».

І ось – дорога в Петрищеве. Їхали повільно та дуже довго. Нарешті згорнули з Мінського шосе. При в’їзді в Петрищево ще залишався вказівник німецькою мовою.
Гітлерівці пішли менше місяця тому. Після їхнього відходу місцеві жителі зняли труп із шибениці і закопали його в ямі, що утворилася від вирви. Ми вийшли з вантажівок.
Було дуже холодно, пуржило. В якійсь хаті нас усіх нагодували обідом і повели до могили. Зоя лежала в розкопаній могилі, на відірваних дверцятах. Навпаки була будівля школи, то були шкільні двері. Ми з Борисом та Шурою встали, як домовилися. А матуся кинулася до могили. Тіло загиблої було понівечене страшно.
Одні груди відрізані, руки як батоги, і пальчики без нігтів, замість нігтів – рожеві ямочки. Мамочка стала перед нею навколішки, і завмерла, і гладить все тіло. Шура стиснув нам долоні, у мене сльози течуть, але мовчки. Я на нього подивилася – і в нього сльози течуть. І у Бориса також.
До мене підійшов лікар: «Які прикмети пам’ятаєш?»
А я мовчу – горло стиснулося.
Він мене струсив: Ти боєць чи ні?
Зібралася з духом. Відповідаю:
«На лівій нозі через коліно – шрам, це вона ще в дитинстві в Осинових Гаях від бика рятувалась і полізла через колючий дріт». (Про шрам Зоя розповіла мені, коли в Кунцеві нас возили в лазню.) Трохи стягнули панчоху на задубілій нозі – цей самий шрам.
А мама все стояла навколішки. Повіяв вітер, сніжинки здуло, а вона наче в тому петрищевському снігу назавжди залишилася. Мамочка стала блондинкою – на наших очах посивіла.
І потім повалилася, непритомніючи, до неї підбігли, донесли до машини. На зворотному шляху в кабіні вантажівки сиділа мама і з нею Шура, а решта – у кузові. І Любов Тимофіївна постійно питала сина: «Чому так тихо?»
Завмерли для неї всі звуки на землі – від пережитого потрясіння мама майже втратила слух.
Незабаром вийшла стаття Петра Лідова «Хто була Таня» та указ про посмертне присвоєння Зое звання Героя Радянського Союзу.
Після цього мама і Шура переїхали – їм дали кімнату на початку вулиці Горького (навпроти Центрального телеграфу).
Наприкінці лютого я вперше побувала у Любові Тимофіївни у гостях.
Це була велика світла кімната у два вікна.
Акуратно застелене, стояло Зоїне ліжко. Збита подушка, на ній біла беретка, яку Зоя дуже любила і так поклала перед відходом на фронт. Мама не дозволяла підходити до ліжка.
Над нею – Зоїн портрет на повний зріст, можливо роботи брата. Тяжко було перебувати в цій кімнаті, поряд із невтішною, убитою горем матір’ю.
А навесні, 5 травня, ми знову поїхали до Петрищева – треба було Зою поховати як годиться. Ми розуміли, що земля вже добряче підтанула, і труп буде важко обрядити.
Інструктор ЦК комсомолу Ліда Сергєєва взяла з собою кілька метрів блакитного крепдешина. Коли ми сповивали Зою в цю повітряну тканину, баби петрищевські вили, криком кричали. Потім кремація. Тяжко це було, жахливо.
Коли ховали Зою на Новодівичому цвинтарі(3), оркестр грав «Ви жертвою впали у боротьбі фатальної. » Цю пісню Зоя дуже любила з того часу, як почула її в сибірському селі, коли ховали вбитих кулаками комуністів. Я стояла, тримала її портрет і нічого не бачила через сльози, що застилали очі. І того дня я дала собі клятву, що, якщо не загину, буду до кінця життя служити твоїй пам’яті, Зоя. На похороні був і Борис Крайнов. Шури не було, він уже поїхав до Ульянівського танкового училища.
Пам’ятник матері: спогади про Любов Тимофіївну
Космодем’янської. Тамбов. 2010. С. 32 – 36.
Примітки:
(1) Був і ще один незаперечний доказ. Розмовляючи зі Спрогісом у Москві, Л.Т. Космодем’янська сказала, що з прикмет у Зої була лише одна: велика чорна родимка біля пупка (а не вузлом зав’язаний пупок, як чомусь писали надалі. Зоя народилася не в полі, а в хаті бабусі Лідії Федорівни Космодем’янської) (приміт. Є.Г. Іванової).

№2
Акт огляду та пізнання тіла Зої Космодем’янської

4 лютого 1942 р.
Ми, члени комісії, що підписалися нижче, у складі: т. Володимирова – від ЦК ВЛКСМ, т. Шелепіна – від МК ВЛКСМ, старшого лейтенанта т. Клейменова – від Червоної Армії, т. Муравйова – від Верейського РК ВКП(б), т. Березина – від Грибцівської сільради, тт. Сєдової, Вороніної, Кулик – від мешканців с. Петрищево, склали 4 лютого 1942 р. цей акт з огляду та пізнання невідомої громадянки, повішеної у с. Петрищеве, Грибцівської сільради, Верейського району, Московської області.
Нами встановлено таке:
1. Під час опитування очевидців, громадян с. Петрищево – Сєдовий В.М., Сєдовий М.І., Вороніної А.П., Кулик П.Я., Кулик В.А. – Встановлено, що на початку грудня місяця 1941 р. в будинках громадян с. Петрищево – Сєдовий М.І., Вороніної А.П., Кулик В.А. проводився обшук, допит та звіряче знущання німецькими солдатами та офіцерами над невідомою радянською дівчиною.

Після обшуку, допиту та звірських знущань над нею вона була другого дня повішена в центрі с. Петрищеве на перехресті доріг.
Громадяни с. Петрищево – Сєдова В.М., Сєдова М.І., Вороніна А.П., Кулик П.Я., Кулик В.А., а також викладач мови та літератури т. Новосьолова В.С. та учень Білокунь В.І. по пред’явлених Розвідвідділом штабу Західного фронту фотографіям упізнали, що повішеною була комсомолка Космодем’янська Зоя Анатоліївна.

2. Комісія здійснила розкопку могили, де похована Космодем’янська Зоя Анатоліївна. Огляд трупа підтвердив показання вищезгаданих товаришів, ще раз підтвердив, що повішеною є т. Космодем’янська З.А.

3. Комісія на підставі показань очевидців обшуку, допиту та страти встановила, що комсомолка Космодем’янська З.О. поводилася як справжня патріотка соціалістичної батьківщини та загинула смертю героя. Звертаючись до місцевого населення, зібраного німецьким командуванням, вона вимовляла слова заклику до нещадної боротьби з німецькими окупантами:
«Громадяни! Не стійте, не дивіться. Треба допомагати воювати Червоній Армії, а за мою смерть наші товариші помстяться німецьким фашистам. Радянський Союз непереможний і переможе. Товариші! Перемога буде за нами!”

“Німецькі солдати! Поки не пізно, здайтеся в полон. Скільки не вішайте, але всіх не переважаєте, нас – 170 мільйонів!

Протокол опитування очевидців – мешканців с. Петрищеве, документи – паспорт та комсомольський квиток т. Космодем’янської Зої додаються.

До роботи комісії було залучено тт. Новосьолова В.С. – викладач мови та літератури школи №201 та учень 10-го класу цієї школи т. Білокунь В.І., які знають Зою Космодем’янську протягом кількох років.
Про що й склали цей акт.
Підписи:
1. Володимирів
2. Шелепін
3. Клейменов
4. Муравйов 5. Березін
6. Сєдова
7. Вороніна
8. Кулик
З Петрищево, Грибцовського с/р, Верейського району, Московської області, 4 лютого 1942 р.
Копія з оригіналу вірна(1) А. Шелепін
ЦАОПІМ. Ф. 3. Оп. 52. Д. 145. Л. 13-15.
Завірена машинописна копія з автографом Шелепіна;
там же. Ф. 8682. 0п.1. Д. 561. Л. 31 – 33.
Незавірена машинописна копія із завіреною машинописною
копії. РГАЛІ. Ф.1865. Оп. 1. Д. 110. Л. 13 – 15.
Незавірена машинописна копія. Опуб.: Подвиг Зої (документи)
// Наука життя. 1966. №12. С. 10; Москва прифронтова.
1941 – 1942.: архівні документи та матеріали. М., 2001. З. 566 -567.
Друкується за текстом завіреної машинописної копії ЦАОПІМ.

№3
Акт ексгумації трупа З.О. Космодем’янської

12 лютого 1942 р.
Комісія у складі підполковника Спрогіса, старшого лейтенанта Клейменова від Червоної Армії, Шелепіна – від МГК ВЛКСМ, Никифорова – СМЕ(1) МосОМЕ і в присутності Милорадової виїхали до села Петрищево Верейського району Московської області, де був вийнятий з могили, повішеної німцями в цьому селі.

Цей труп був представлений для впізнання громадянці Космодем’янської Л.Т. та її сину Космодем’янському А.А. та Милорадової К.А., які ствердно заявили, що труп невідомої жінки-партизанки є її дочкою та братом [так у тексті] її сина за наступними прикметами:
1. Зростання.
2. Стрижка волосся та зачіска.
3. Риси особи.
4. Стан пупка.
5. Жакет.
6. Шкарпетки та панчохи.
Труп перебуває у стані промерзання, добре збережений для пізнання.
Члени комісії:
1. Спрогіс
2. Шелепін
3. Клейменов
4. Никифоров
Ті, що пізнали труп:
1. Космодем’янська
2. Космодем’янський
3. Милорадова

ЦАОПІМ. Ф. 8682. Оп. 1. Д. 561. Л. 36-36 про.
Автограф синім чорнилом. Автографи Шелепіна, Клейменова,
Нікіфорова, Космодем’янської, Космодем’янського, Милорадової
синім чорнилом і автограф Спрогіса синім олівцем.
Опуб.: Москва прифронтова. 1941 – 1942:
архівні документи та матеріали. М., 2001. С. 574.
Примітки:
(1) СМЕ – Судово-медична експертиза.

Ми, члени комісії, що підписалися нижче, у складі: т. Володимирова – від ЦК ВЛКСМ, т. Шелепіна – від МК ВЛКСМ, старшого лейтенанта т. Клейменова – від Червоної Армії, т. Муравйова – від Верейського РК ВКП(б), т. Березина – від Грибцівської сільради, тт. Сєдової, Вороніної, Кулик – від мешканців села Петрищеве, – склали 4 лютого 1942 р. справжній акт з огляду та розпізнавання невідомої громадянки, повішеної у селі Петрищеве, Грибцівської сільради, Верейського району, Московської області.
Нами встановлено таке:
1. При опитуванні очевидців – громадян села Петрищеве – Сєдовий В.М., Сєдовий М.І., Вороніної А.П., Кулик П.Я., Кулик В.А. встановлено, що на початку грудня місяця 1941 р. в будинках громадян села Петрищеве Сєдовій М.І., Вороніної А.П., Кулик В.А. проводився обшук, допит та звіряче знущання німецьких солдатів та офіцерів над невідомою радянською дівчиною.
Після обшуку, допиту та звірських знущань над нею вона була другого дня повішена в центрі села Петрищева на перехресті доріг.
Громадяни села Петрищеве – Сєдова В.М., Сєдова М.І, Вороніна А.П., Кулик П.Я., Кулик В.А., а також викладач мови та літератури тов. Новосьолова В.С. та учень Білокунь В.І. за пред’явленими розвідвідділом штабу Західного фронту фотографіям упізнали, що повішеною була комсомолка Космодем’янська Зоя Анатоліївна.
2. Комісія здійснила розкопку могили, де похована Космодем’янська Зоя Анатоліївна. Огляд трупа підтвердив показання вищезгаданих товаришів, ще раз підтвердив, що повішеною є тов. Космодем’янська З.А.
3. Комісія на підставі показань очевидців обшуку, допиту та страти встановила, що комсомолка Космодем’янська З.О. поводилася як справжня патріотка соціалістичної Батьківщини та загинула смертю героя.
Звертаючись до місцевого населення, зібраного німецьким командуванням, вона вимовляла слова заклику до нещадної боротьби з німецькими окупантами:
«Громадяни! Не стійте, не дивіться. Треба допомагати воювати Червоній Армії, а за мою смерть наші товариші помстяться німецьким фашистам. Радянський Союз непереможний і не буде переможений.
Товариші! Перемога буде за нами!”
Звертаючись до німецьких солдатів, Зоя Космодем’янська сказала:
“Німецькі солдати! Поки не пізно, здайтеся в полон. Скільки нас не вішайте, але не переважаєте, нас 170 мільйонів».
Протокол опитування очевидців – мешканців села Петрищеве, документи – паспорт та комсомольський квиток тов. Космодем’янської Зої додаються.
До роботи комісії було залучено т. Новосьолова В.С. – викладач мови та літератури школи № 201, та учень 10-го класу цієї школи т. Білокунь В.І., які знали Зою Космодем’янську протягом кількох років.
Про що й склали цей акт.
Підписи: 1. Володимиров.
2. Шелепін.
3. Клейменів.
4. Муравйов.
5. Березін.
6. Сєдова.
7. Вороніна.
8. Кулик.
Село Петрищеве, Грибцівського с/р, Верейського району, Московської області, 4 лютого 1942 року.

У МК та МГК ВКП(б)
Тов. Щербакову,
тов. Попову,
тов. Чорноусова.
Доповідна записка
У січні 1942 року у газеті «Правда» за № 27 (8798) (від 27 січня) було опубліковано статтю тов. Лідова “Таня”. МГК ВЛКСМ для розслідування фактів, викладених у цій статті, створив комісію, яка встановила таке.
На початку грудня 1941 року в селі Петрищеве, Грибцовського с/р, Верейського району, Московської області, німецькими окупантами була жорстоко закатована і повішена невідома радянська громадянка.
Ретельною перевіркою встановлено, що вона є комсомолкою, ученицею 10;го класу 201-ої школи Тимірязівського району м. Москви – Космодем’янської З.А., яка виявила бажання добровільно піти до армії та мобілізованої МГК ВЛКСМ у розвідувальне управління Західного фронту. Розвідуправлінням вона була спрямована для роботи в тилу ворога.
1 листопада МГК ВЛКСМ надіслав групу комсомольців, у тому числі і комсомолку Зою Космодем’янську, у розпорядження розвідуправління Західного фронту.

Після підпалу їй удалося піти.

Через два дні, о сьомій годині вечора, вона вдруге прийшла до того ж села.

При спробі підпалити будинок на краю села вона була схоплена німецькими патрулями, які привели її до будинку мешканки цього села – громадянки Сєдової В.М.
З оповідань місцевих жителів: гр. Сєдової В.М., Сєдової М.І., Вороніної А.П., Кулик П.Я., Кулик В.А. комісією встановлено такі обставини обшуку, допиту та страти.

У будинок гр. Сєдовий М.І. привели її зі зв’язаними руками три німецькі патрулі приблизно о 7 годині вечора.
Вона була в піджаку, холодних чоботях, підшоломнику, овчинних рукавицях. За плечима у неї висів рюкзак, через плече – сумка з горючою рідиною. Один із німців притиснув її до грубки, двоє інших робили обшук. Під час обшуку були ще 15-20 німців, які жили в цьому будинку.

Вони весь час з неї сміялися і кричали: «Партизан, партизан!» Спочатку з неї зняли рюкзак, потім сумку з горючою рідиною. Під піджаком знайшли у неї наган, що висів через плече. Німці її розділили: зняли з неї піджак, підшоломник, курточку, чоботи. Залишилася вона у ватних штанах, шкарпетках та нижній кофтині білого кольору.
Під час обшуку перекладач не був присутнім. Жодних питань їй німці не ставили, а лише перемовлялися між собою, сміялися і кілька разів ударили її по щоках.

Тримала вона себе при цьому мужньо, жодного слова не промовила. Обшук у цьому будинку тривав не більше 20 хвилин.
Після обшуку старший із них скомандував: «Рус! Марш!

Вона спокійно обернулася і вийшла зі зв’язаними руками у супроводі німецьких солдатів із цього будинку на вулицю.

Німці привели її до будинку гр. Вороніної А.П., де розміщувався німецький штаб військ зв’язку.

Увійшовши до будинку, німці, що привели її, закричали:
«Матка! Рус! Це вона спалила вдома! Тут її вдруге обшукували. Пляшки із горючою рідиною показували гр. Вороніною, і казали: «От, матка, чим удома підпалюють», – і після цього повісили сумку з пляшками на шию цієї дівчини.
Гр. Вороніної німці наказали лізти на грубку, а самі почали роздягати цю дівчину.
Вони зняли з неї штани, і вона залишилася в одній спідній білизні, після чого офіцер став питати у неї по-російськи: Ти звідки?
Вона відповіла: «З Саратова». «Куди ти йшла?» Відповідь: “На Калугу”. “Скільки часу ти переходила через лінію фронту?”
Вона відповіла: “Три дні”. “З ким ти була?” Відповідь: «Нас було двоє, моя подруга була затримана німцями в Кубинці».
Скільки ти спалила будинків? Відповідь: “Три”.
Що ти ще зробила? Вона відповіла: “Більше я нічого не робила і говорити більше нічого не буду”.
Ця її відповідь розлютила офіцера, і він наказав чотирьом солдатам пороти її. Пороли вони її ременями, з перервами, вдарили вони її ременями понад 200 разів.
Вони пороли і питали її: “Скажеш чи не скажеш?”
Але вона весь час мовчала, жодного слова не промовила. Лише в кінці шмагання від сильного болю вона зітхнула і сказала:
«Киньте пороти. Я більше нічого вам казати не буду».
Під час шмагання офіцер кілька разів виходив до іншої кімнати і тримався за голову руками, бо сам не міг дивитись на цю картину.
Потім її вивели до іншої кімнати в одній нижній сорочці. Вигляд у неї був змучений, ноги та таз посиніли від ударів.
Тримала вона мужньо, гордо, відповідала на їхні запитання різко.

Під час шмагання до будинку приходило кілька сотень німців, які дивилися і сміялися.

Після порки о 10 годині вечора з будинку гр. Вороніною її, босу, ​​зі зв’язаними руками, в одній нижній сорочці, по снігу повели до будинку гр. Кулик В.А., де мешкали 25 німців.
Увійшовши до будинку, німці закричали: «Мато! Спіймали партизана».
Її посадили на лаву. Вона стогнала від болю. Губи у неї були чорні, запеклі від жару, обличчя здуте, чоло розбите. Вона попросила пити. Замість води один з німців підніс їй під підборіддя гасову лампу без скла і спалив підборіддя.

Посидівши півгодини, німці потягли її в нижній сорочці та босоніж на мороз. Водили її босу і роздягнуту по морозу хвилин 20. Потім привели назад до будинку, через 10-15 хвилин знову повели на мороз, потім знову привели до будинку.

Так тривало з десятої години вечора до другої години ночі. Все це робив 19-річний німець, приставлений до неї.
О другій годині ночі цього німця змінив інший, якого приставив до неї офіцер.
Цей німець поклав її на лаву спати. Трохи полежавши, вона по-німецькому попросила розв’язати їй руки.
Він розв’язав їй руки. Вона заснула і спала три години. О 7-й ранку до неї підійшла господиня будинку Кулик П.Я, якій вдалося з нею трохи поговорити.
Ось що вона з нею говорила.
Господиня запитала: Звідки ти? Вона відповіла: “Московська”. “Як тебе звати?” Вона промовчала. “Де твої батьки?”
Вона промовчала. «Навіщо тебе прислали?» Вона відповіла: “Мені було завдання спалити село”. “А хто був з тобою?”
Вона сказала: “Зі мною нікого не було, я була одна”. Господиня запитала: «А хто спалив удома минулої ночі?»
Вона відповіла: “Спалила ці вдома я”. Потім вона запитала у господині: Скільки я спалила будинків?
Господиня їй відповіла, що спалила три будинки і двадцять коней. Вона питала ще у господині, чи були жертви. Потім вона порадила господині йти з села від німців.
Вона попросила в господині дати їй щось обутися.
Але господиня їй нічого не дала, сама нічого не мала.
Насамкінець вона сказала: «Перемога все одно за нами. Нехай вони мене розстріляють, нехай ці нелюди з мене знущаються, але все одно нас усіх не розстріляють».

Під час розмови було кілька німців, але вони російської мови не знали.
Один німець запитав у неї: Де Сталін?
Вона відповіла: Сталін на посту.
Потім відвернулась і сказала німцеві: «Я більше з вами не розмовлятиму!»
Після цього господарку вигнали з дому. Її перевели на нари, вона лягла, а сотні німців приходили дивитись на неї. Це все було о 8-й годині ранку.

О 9 годині прийшли 3 офіцери з перекладачами та почали її допитувати.
При допиті, крім німців, нікого не було в цій кімнаті, бо хазяйку й хазяїна хати вони вигнали, але хазяїн будинку затримався в іншій кімнаті і чув допит.
Щойно увійшли офіцери, то вона їм сказала: «От ваші німці залишили мене зовсім роззутою і роздягненою».
Один із офіцерів наказав їй принести штани.
Їй дали одягнути мокрі ватяні штани, принесені з вулиці.
Після цього почали її допитувати.
Перекладач кілька разів запитував: Звідки ти, як тебе звати?
Але вона жодного слова не вимовила.
Більше їй жодних запитань не ставили. Штани, принесені їй, вона надіти сама не могла, тому що ноги у неї були відморожені і стояти на ногах вона не могла.
Одягала штани вона сидячи, за допомогою одного офіцера, інші ж офіцери кричали на неї: “Швидше одягайся!” Коли вона попросила в них чоботи, вони засміялися і не дали їй.
Після цього о 10 годині 30 хвилині ранку її вивели на вулицю до приготовленої заздалегідь шибениці.
Вели її під руки два солдати, бо сама вона від побиття, болю та відморожених ніг йти не могла.
Навколо неї йшов великий натовп піших і кінних німців, які прямували до шибениці.
Біля шибениці вже зібралося багато німців та цивільних. Щойно вивели її з дому, то їй привісили на шию фанерну табличку з написом: «Піджигач будинків». Написано було російською і німецькою: російською – великими літерами, німецькою – дрібними.

Від дому до шибениці вона йшла рівно, гордо, з піднятою головою. Коли привели її до шибениці, то офіцер скомандував розширити коло глядачів. Після цього почали її фотографувати. Фотографували її з трьох сторін: спереду, збоку, на якому висіла сумка з горючою рідиною, і ззаду (щоразу її повертали).
У момент зйомки вона вимовляла такі фрази:
«Громадяни! Ви не стійте, не дивіться. Потрібно допомагати воювати Червоній Армії. Ця моя смерть – це моє досягнення».
Один офіцер за ці слова замахнувся на неї кулаком і хотів ударити, інші закричали.
Але вона продовжувала говорити:
«Товариші! Перемога буде за нами”.
Звертаючись до німецьких солдатів, вона сказала:
“Німецькі солдати! Поки не пізно, здайтеся в полон!
Офіцер люто заволав: «Рус. »
Але вона продовжувала говорити:
«Радянський Союз непереможний і не буде переможений!»
Потім поставили під мотузку дерев’яний ящик. Вона без жодної команди сама піднялася на скриньку. Німець став надягати їй на шию петлю. Вона встигла ще вимовити:
«Скільки нас не вішайте, але не переважаєте! Нас 170 мільйонів. За мене вам наші товариші помстяться!»
Це вона сказала вже з петлею на шиї. Вона схопила петлю рукою, хотіла щось сказати, але солдат ударив її по руках і вибив з-під ніг ящик.

Народ, що був тут, і солдати розійшлися.”

Тут я змушений перервати цитування цього важливого документа та нагадати читачеві, що не всі жителі д.Петрищево добре поставилися до Зої Космодем’янської.
Дві з них зайняли якраз протилежну позицію, яка органами НКВС СРСР була кваліфікована як зрада Батьківщині та обидві жінки розстріляні за вироком військового трибуналу!

По друге викликають великі сумніви ось ці твердження:
28-29 листопада вона була спрямована через лінію фронту на верейському напрямку. У районі дер. Обухово вона була висаджена з машини і пішла до тилу ворога.
На початку грудня вона вночі прийшла в село Петрищеве і підпалила три будинки (будинки громадян Карелової, Солнцева, Смирнова), в яких жили німці.
Разом із цими будинками згоріло: 20 коней, один німець, багато гвинтівок, автоматів та багато телефонного кабелю.
Після підпалу їй вдалося піти.

Нами в процесі нашого історичного розслідування було встановлено, що в тил до німців вона була відправлена ​​не одна, а в групі з 20 осіб (дві ДРГ).
При переході лінії фронту всі вони потрапили в засідку, і в результаті їх залишилося 6 людей! З них Крайнов, Колобов і Космодем’янська вирушили в д. Петрищеве!
Напад на д.Петрищево було скоєно один раз і Крайнову та Космодем’янській вдалося підпалити три хати, але в них не було німецьких Солдатів та офіцерів!
Тому говорити про якусь шкоду від пожеж для командування 332 піхотного полку говорити навряд чи доречно.
Дійсно З. Космодем’янська вдруге цього ж дня за допомогою останньої пляшки “КС” спробувала підпалити сарай із сіном біля будинку Ситникова.
Де справді квартирували німці. В результаті вона господарем будинку Сітниковим була виявлена ​​і незабаром затримана німецькою варти.

Продовження цитування документи №5

Протягом трьох днів біля шибениці стояли німецькі вартові. Так провисіла вона півтора місяці. Повісили її в центрі села, на перехресті доріг. За три дні до відступу німецьке командування наказало зняти її з шибениці і закопати в землю.
Староста села Петрищеве виконав цей наказ, і вона була закопана за 50 метрів від школи.

При перевірці всіх причин її смерті була розкрита могила та оглянутий труп з метою встановлення належності її до групи фронту.

Показання громадян Сєдовий В.М., Сєдовий М.І., Вороніної А.П., Кулик В.А., Кулик П.Я., огляд трупа та звірення його з фотографіями підтвердили, що вона Космодем’янська З.А., дійсно та комсомолка, яку мобілізував МГК ВЛКСМ та направив у розпорядження розвідуправління Західного фронту.
З усього викладеного можна зробити висновок, що комсомолка Космодем’янська Зоя Анатоліївна вела як справжня патріотка соціалістичної Батьківщини та загинула смертю героя, як належить дочці Ленінського комсомолу.

5/II. 1942 р. Секретар МК та МГК ВЛКСМ ПЕГІВ.
Стилістика, орфографія та пунктуація документа збережені. – М.Т.
Матеріал із щомісячного науково-популярного журналу «Наука життя», № 12, грудень 1966 року (стор. 10-13).

№7
Запис бесіди з матір’ю, братом Шурою та шкільними друзями
Зої Космодем’янської у Тімірязівському РК ВЛКСМ
10 лютого 1942 р.
Тов. Космодем’янська. Смерть Зої для мене не була несподіваною, коли Зоя пішла на фронт. Так вона й казала: «Або помру героєм, чи прийду героєм». Я плакала, а вона казала мені: «Що ти, пишайся тим, що в тебе дочка герой».
Зоя народилася в 1923 році. Вона розмовляла як доросла людина, і я з нею радилася. Зоя говорила, що треба діяти рішуче: якщо намітив план, то й виконуй його. Вона мені так і казала. Мені треба було б її вчити, а виходило, що вона мене вчила, кажучи так.
Зоя була піонеркою з 9 років, вона навчалася разом із братом Шурою в одному класі до 10 класу. Сама я раніше працювала викладачем 9-ї школи Жовтневого району, зараз 216-та школа.
Зоя дуже любила літературу та збиралася бути письменницею. Вона написала твір: «Хочу вчитися розпізнавати людей». У неї вівся щоденник із 1936 р., останній щоденник вона спалила.
Зоя хотіла взяти його на трудовий фронт, але я сказала, що це робити не можна, тоді вона кинула свій останній щоденник у піч, але мені хотілося знати, що вона писала там. Представники газети “Комсомольська правда” взяли у нас її щоденник, який вівся з 1936 року.

Як була одягнена Зоя, коли пішла на фронт. На ній була вовняна фуфайка кольору беж, ця фуфайка моя, з відкладним коміром кольору беж. На фуфайці було три гудзики сіро-бежевого кольору. Один лікоть закритий нитками такого ж кольору. Пальто довге, у смужку, вже старе, внизу хутро, великий комір.
Крім того, у неї була чоловіча спецівка-сорочка сірого кольору з кишенями з боків і шкіряний пояс – з листочків. Нічого хутряного на ній не було. На голові був вовняний шарф фісташкового кольору, вона взяла з собою і бере, що не одягала.

На руках у неї були зелені рукавиці домашньої в’язки. Вона взяла з собою дві пари маленьких рукавичок, друга пара кольору беж фабричного в’язання. На ногах були туфлі коричневі на віденському підборі, гетри та панчохи кольору беж. У неї були труси темно-блакитного кольору і ще дві-три пари світліше. Також ще була сорочка із широкими мереживами.

Зоя почала жити у Москві з 1931 р. Цього року вона почала навчатися у першому класі. Батьківщина її – село Осинові Гаї Тамбовської області.
Ми живемо у будинку колишнього студентського гуртожитку Тимірязівської сільськогосподарської академії.

У комсомол Зоя вступила до 201-ї школи. Це була ціла подія для неї. Вона готувалася до вступу до комсомолу і пишалася цим. Потрібно було знати Статут, і коли її прийняли, вона прийшла сяюча. Коли вона одержала квиток, це для неї також було цілою подією. Вона дуже переживала. Вдома Зоя працювала серйозно та наполегливо. Математика їй давалася тяжко, а література легко. Зоя довго працювала над творами, наприклад, Шура за годину готував твір, а Зоя сиділа цілу ніч, але Шура теж мала хороші твори. Класні твори Зої залишилися вдома. Особистих її записок зовсім немає.

Вона дуже любила Маяковського і говорила, що його не люблять лише ті, які не розуміють, і що книги про Маяковського мають бути прочитані усі. Вона чудово декламувала та читала його твори. Зоя також любила і Горького.
(Зі школи: Зоя читала на шкільному вечорі поему Маяковського «Добре!»)

Літературою Зоя дуже захоплювалася, також любила музику. Вона завжди жалкувала, що ми не маємо піаніно. Коли Зоя була в санаторії, то користувалася там кількома уроками музики. Педагог їй казав, що з неї міг би бути чудовий музикант.

Театр вона теж дуже любила і казала, що не снідатиме, а піде до театру. Зоя говорила: “Якщо, мамо, тобі дають квиток, то другий ти купи для мене”. Вона була дуже смілива і нічого не боялася у житті. Під час нальотів німецьких літаків на Москву навіть чоловіки нашого будинку ховалися в притулок або десь за дверима, а вона і Шура вирушали на горище чергувати або Зоя ходила навколо будинку, ні з ким не розмовляючи, бо люди іноді глузливо дивилися на це. і думали, що вона хизується своєю сміливістю, не боячись уламків. Але це був не показний бік.

Будинок у нас дерев’яний і іноді хитався від стрілянини. Коли я починала хвилюватися, вона говорила мені: “Мамо, соромся, як тобі не соромно, що ти, навіщо ти трясешся”, – а сама була така спокійна. Наша кімната знаходиться на другому поверсі будинку, і я турбувалася, коли Зоя була внизу.
Особливих щирих подруг у неї не було. Була одна дівчинка Серікова, з якою зустрічалася. На мою думку, в класі Шура сидів разом з нею.
(Зі школи: Ця дівчинка зараз знаходиться в Омську з батьками і там працює.)
До Зої також ходила Іра Поздняк, але за час війни вони отримали розбіжності в поглядах. Коли зробили бомбосховища та траншеї, то вони мали різні думки і вони посварилися, але Іра порожня дівчинка.
Коли школа перестала працювати, Зоя та Шура надійшли на завод «Борець». Там Зоя зійшлася з однією гарною стаханівкою і казала, що це серйозна людина. Але Зоя була незадоволена обстановкою роботи на заводі, в яку потрапила і все це переживала. Мета Зої була вчитися, і на завод вона вчинила, щоб щось робити, оскільки школа не працювала, а щойно школа почала працювати, то зараз же пішла із заводу. Її не відпускали.

Раніше я працювала на цьому заводі викладачем. І мені казали, що моя донька тільки-но надійшла на роботу і вже через три дні йде, але вона була незадоволена порядками на заводі.

Я вже говорила, що на заводі їй дуже сподобалася одна стаханівка, і за три дні роботи вона якось зійшлася з нею. Не знаю прізвища цієї стаханівки, вона по радіо виступала. Зоя заробила на заводі 40 руб. за три-чотири дні.
У санаторії з нервових хвороб у Сокільниках Зоя теж товаришувала з однією сестрою, яка, на мою думку, також виступала по радіо або її лист був опублікований з фронту.
Ця сестра була серйозною дівчиною. У цьому санаторії був і т. Гайдар, який робив їй моралі, і вона йому також. Вони разом каталися на ковзанах. Він увесь час був разом із нею, і мені хотілося б знати від нього, про що вони розмовляли.

У санаторії Зоя перебувала 40 днів, і як я бувало не прийду до неї, то завжди їх бачу разом у парку. Зоя хворіла на нервове захворювання з 1939 р., коли переходила з 8-го в 9-й клас, і при переході з 9-го в 10-й клас у 1940 р. хворіла на менінгіт в гострій формі. Спочатку лікарі казали, що надії на одужання немає, але вона потрапила до професора Маргуліса, який урятував її. Якби потрапила до іншого, то не вижила б. Лікарі навіть здивувалися, коли її виписували із лікарні.

Вона терпіла такі болючі уколи в спинний мозок! Зоя була в пам’яті і говорила, що уколи були дуже болючі. Вона була витривала і терпляча.
Коли знайомі дивилися фотографію Тані, то вирішили, що то Зоя, а не Таня, але мені не говорили.
(Дивиться показаний їй знімок.) Так, це Зоя, вона схожа, волосся, ніс та губи її.
(Син: Все дуже схоже, волосся дуже схоже.)
Так, це Зоя. Для паспорта вона раніше знімалася, а для комсомольського квитка пізніше, і тут вона більше схожа.
(Син: На ​​паспорті характерніше.)

На комсомольському квитку остання її фотографія.
Дрова нам зараз привезли, і ми топимо зранку, тож температура зараз трохи побільшала. У нас стоїть піч, яка виходить у дві суміжні кімнати, і коли витопиш, то тепла немає, руки та ноги не ворушаться від холоду. Я просила хоча б тимчасово перевести нас кудись тепліше, але досі нічого не зроблено.

Я зараз не працюю поки що, але мені обіцяли дати роботу. Не працювати не можна, тому що жити буде нема на що. Якщо сьогодні, наприклад, продам пальто Зої, а далі житиму!
У цьому районі ми живемо весь час, спочатку мешкали в іншому будинку. Нас хотіли виселити після смерті чоловіка, але прокурор не дозволив. Мій чоловік працював бухгалтером у Тимірязівській сільськогосподарській академії.
Я теж працювала у школі при академії, навчала дітей студентів. Мій чоловік помер несподівано.
(Зі школи: У вересні учні школи їздили копати картоплю, і Зоя їздила. Спочатку вона працювала окремо від бригади, але продуктивність праці у неї була не гірша, ніж у інших. Коли вона почала працювати в бригаді, то там були чотири хлопчики, відбувалися розмови, робота йшла погано, а вона любила працювати як слід, і тому почала працювати одна).
Мати: Зоя говорила, що деякі працюють недобросовісно та залишають картоплю в полі. Вона намагалася вибирати його весь.
(Зі школи: Вона говорила, що деякі несумлінно ставляться до роботи. Зоя намагалася працювати якнайкраще.)

Мати: Зоя казала: “Коли я бачу афішу “Чим ти допоміг фронту?”, то мене бере за серце і я думаю, чим я допомогла фронту”. Я казала, що вона була на трудовому фронті, і цим допомогла.

“Ні, це не те”, – відповіла Зоя. Вона хотіла піти на фронт та говорила про це з викладачем історії. Коли Зоя повернулася із трудового фронту, то говорила, що поїде на фронт. Після цього вона стала такою серйозною.
Зоя хотіла піти на курси медсестер і за день все зробила. Їй надали довідку про стан здоров’я. Але на курси медсестер вона не пішла і за два дні заявила, що поїде на фронт.
Зоя говорила: «Я не можу, щоб тобі, мамо, не сказати, ти найближча людина, що я йду до партизанського загону. Але ти нікому не кажи». Вона була така задоволена та збуджена.

Каже: “Мені дали завдання, а Шурі не дали”. Ні сльозинки в неї не було, коли йшла, навіть на мене образилася, побачивши сльози: «Якщо ти плачеш, то не ходи мене проводжати».
Коли виступав Молотов по радіо про оголошення війни, то мене і Шури вдома не було, тому я не знаю, як реагувала на це Зоя. Але Зоя була впевнена, що перемога буде за нами, хоча наші й віддавали міста. Зоя говорила, що вона готова роздерти таких людей, які вагаються, сумніваючись у нашій перемозі. Вона знала, що ми переможемо.
Останнім часом я навіть вагалася, з ким Зоя має зв’язок. Вона завжди мені говорила, коли куди йшла, але двічі-тричі вона десь пропадала і приходила додому ще більш переконаною. Відчувалося, що хтось впливав на неї. Я так розуміла, що хтось впливав на неї. Зоя не казала, куди йде.
Вона заявляла, що скоро прийде і просила про неї не турбуватися.
(Син: Коли хтось починав говорити про те, де впали бомби та уламки, то Зоя завжди говорила: «Розстріляти б таких людей, тільки паніку створюють». Коли, бувало, з нею посваришся через щось, то вона відповідає: “Що ти, фашист, чи що?!”)

На неї сильно подіяла доповідь т. Сталіна. Вона пішла на фронт у листопаді, коли німці наближалися до Москви.
Мати: Третього дня після її від’їзду я отримала листівку зі штампом «Польова пошта». Шура навіть казав, що листівка, мабуть, із Москви, а не з фронту, але була відмітка «Діюча армія». Другого листа теж швидко отримала, мабуть, за тиждень.
Воно збереглося, щоправда, написано дуже коротко, лаконічно: «Відчуваю себе добре. Про мене не турбуйся. Після виконання завдання приїду погостювати».

Фізкультурою вона займалася, робила обтирання холодною водою, каталася на ковзанах.
(Син: Зоя домоглася дозволу лікаря займатися фізкультурою. Обладнання у нас було гарне в гімнастичній залі школи, і їй дуже хотілося займатися. Якщо вона не виходила на снарядах, то вона продовжувала завзято займатися.)

Вставала Зоя швидко вранці, займалася фізкультурою, але весь режим я не могла простежити. Вона все встигала робити. Сходить до магазину, приготує обід, помиє підлогу, щоправда, кімната маленька. Встигала робити все. Їй важко було мити підлогу за станом здоров’я, але вона говорила, що я старша за неї.
Іноді в кіно ходила, до театру рідко. Вона ніколи не сиділа і не розмовляла з кумушками, як робили інші. Зоя любила читати, вона брала книги у бібліотеці, і я також діставала книги для неї. Вона читала, переважно, класиків – Шолохова153, Фадєєва154, Фурманова155, Толстого тощо.

Вона хотіла вступати до Літературного інституту. Мала намір вступити до вузу з 9-го класу, але там їй сказали, що такого становища немає, що треба закінчити десятирічку. Зоя говорила, що підготувала себе з літератури. Але потім вона залишила цю справу.

Я думаю написати про Зою з дня її народження. Я сама писала в газету і гадаю, що зможу написати про Зою. У «Правді» три роки тому була опублікована стаття про те, як одна мати виховує свою дочку, але мені не сподобалася ця стаття, і я написала спростування в «Правду». Мені сказали, що моя стаття є цінною і що в цій статті було самохвалство, але я написала цю статтю через місяць після опублікування першої. Так що в мене, можливо, щось і вийде, якщо я почну писати про Зою.

У неї навіть було нервове захворювання через те, що її хлопці не розуміли. Їй не подобалося непостійність подруг, як іноді буває – сьогодні дівчинка поділиться своїми секретами з однією подругою, завтра – з іншою, ці поділяться з іншими дівчатками тощо. Зоя не любила цього і часто сиділа сама. Але вона переживала все це, говорила, що вона самотня людина, що не може собі підібрати подругу.
Після хвороби до неї стали більш чуйно ставитися до школи, виклопотали їй путівку до санаторію(1).
ЦАОПІМ. Ф. 8682. Оп. 1. Д. 561. Л. 56-63.
Машинописний прим. Опуб.: Москва прифронтова. 1941 – 1942.:
архівні документи та матеріали. М., 2001. С. 572 – 574.

Далі події розвивалися наступним шляхом.
Перепоховавши Зою на Новодев’ячовому цвинтарі в СРСР, стали про неї поступово забувати. У країні йшла війна, з’являлися все нові й нові герої та героїні, потім було відновлення та мирне життя.
Але ось у 1961 р. до ознаменування 20 роковинами зовсім нею подвигу радянський пропагандистський апарат згадав про подвиг Зої Космодем’янської і вона відтоді разом зі своїм рідним братом Олександром стають культовими героями для піонерів та комсомольців у СРСР.
Тут як із “рогу достатку” почали писатись і видаватися книги, створювати музеї. споруджувати в різних місцях СРСР численні пам’ятники, не кажучи вже про назви вулиць. та пароплавів.
Але все добре рано чи пізно закінчується. у серпні 1991 р. розпався СРСР, почалася демократія та гласність, поступово почали відкривати архіви і в країні як це і не дивно знову виникло до фігури Зої Космодем’янської. Причому інтерес є негативним. Її як символ толітаризму спробували зняти п’єдесталу і знаючи стан справ 26 років слід визнати, що це антикомуністам майже вдалося!
Щоб не бути голослівним, я далі наведу ще один документ. Це акт криміналістичної експертизи. Бо у 1992р. знову в ЗМІ став підніматися питання про те, що в с.

№8
Висновок фахівця ВНДІ судових експертиз
Олександра Олександровича Гусєва на запит ЦА ВЛКСМ
про проведення експертизи щодо встановлення особи партизанки, яка загинула в селі Петрищеве
№ 1828/020 4 січня 1992
17 грудня 1991 р. до Всеросійського НДІ судових експертиз із Центрального архіву ВЛКСМ при листі завідувача ЦА ВЛКСМ В. Хорунжого від 16.12.91 р. надійшли 9 фотографій:
дві із зображенням Зої Космодем’янської,
три із зображенням Лілі Азоліної,
одна із зображенням дівчини серед німецьких солдатів,
три із зображенням трупа повішеної дівчини.
Частини та
елементи особи Властивості зовнішності Ознаки зовнішності зображень на
об’єкті 1 об’єкті 2 об’єкті 3
1 2 3 4 5
Голова форма овальна овальна овальна
Волосся межа зростання звивиста рівна звивиста
колір темні темні темні
густота середня середня середня
форма злегка хвилясті прямі злегка хвилясті
обличчя форма овальне кругле овальне
ширина середня більш середня середня
ступінь повноти середня середня середня
брови форма дугоподібні злегка вигнуті дугоподібні
становище:
відносно горизонталі злегка косо внутрішнє горизонтальне злегка косо внутрішнє
відносно один одного віддалене середнє віддалене
лоб висота середня мала середня
ширина середня більша за середню середня
ніс ширина перенісся середня середня середня
перегородка носа злегка виступає злегка виступає
носогубна
ямка ширина широка середня широка
рот розмір середній середній середній
положення кутів рота горизонтальне горизонтальне горизонтальне
підборіддя висота середня більш середня середня
вухо форма козелка злегка виступаючий виступає злегка виступаючий
форма
слухового
отвори у вигляді коми округла у вигляді коми

Потрібно встановити – Зоя Космодем’янська, Ліля Азоліна або інша особа знята на фотографіях трупа повішеної дівчини?
Виробництво дослідження доручено кандидату юридичних наук Гусєву Олександру Олександровичу, який спеціалізується в галузі судово-портретної експертизи з 1948 року.
Після проведення дослідження представлені фото відзначені відбитками штампу «Всесоюзний НДІСЕ».
Всі фото, що надійшли, виготовлені на глянцевому фотопапері. Особа на фотознімках 3. Космодем’янської зображено з поворотом вліво, на двох знімках Л. Азоліною – з поворотом вправо, а на одному – вліво, на знімку дівчини серед німецьких солдатів, так само як і на посмертних знімках – з поворотом вліво. На семи знімках зображення погрудне, а на двох – на повний зріст.
Для зручності написання висновку фотографії 3. Космодем’янської умовно позначені «Об’єктом 1», Л. Азоліною – «Об’єктом 2», а трупа повішеної дівчини – «Об’єктом 3».
Дослідження проводилося із застосуванням методів: мікроскопічних, вимірювальних та зіставлення. При цьому було встановлено, що особи на зазначених об’єктах, що порівнюються, характеризуються наступними ознаками зовнішності (див. по тексту зведену таблицю).

Перелічені ознаки у своїй сукупності по кожному об’єкту дослідження неповторні і у своїй сукупності достатні для висновку про те, що на фотографіях трупа повішеної дівчини зображена Зоя Космодем’янська.
Фахівець О.О. Гусєв
РДАСП. Ф. М-7. Д. 649. Ч. 1. Л. 4а – 4а про.
Машинописний текст з автографом чорним чорнилом Гусєва.
Опуб.: Москва прифронтова. 1941 – 1942.:
архівні документи та матеріали. М., 2001. З. 581.

Так нарешті у питанні з ідентифікацією Зої Космодем’янської було поставлено остаточну точку.

На цьому і я також хочу запевнити цю роботу.
Вважаю, що шановний читач ознайомившись із усіма частинами даної роботи, тепер уже й сам може точно відповісти на головне питання:
“Чи є Зоя Космодем’янська героєм Великої вітчизняної війни чи одним із її незліченних мучеників”?