(Народилася 1969 року)

Марія Морозенко народилася на Рівненщині в багатодітній сім’ї. Вона була дев’ятою дитиною із дванадцяти. Коли Марії виповнилося дев’ять років, загинув тато. Дітей піднімала на ноги самотужки мама Неоніла Андріївна, за що й отримала нагороду «Мати-героїня».

Пережитий біль втрати, уболівання за рідних розвинули в Марійки почуття співпереживання.

Ідучи зі школи, часто забігала до сільської бібліотеки. Третьокласниця Марійка не читала, вона «ковтала» ті книги. Дівчинка також виступала зі своїми віршами у школі. Майбутня письменниця читала праці Івана Франка, підручники з літературознавства. І постійно писала.

Зараз Марія Морозенко — письменниця, редактор, ведуча студії «Духовність української родини» при Національному музеї літератури. Усі її твори — для родинного читання.

Спробуй увечері вдома попросити всіх залишити ґаджети й послухати якийсь твір Марії Морозенко у твоєму прочитанні. Поділися враженнями від такого родинного читання з друзями. Які твори Марії Морозенко ти їм запропонував би/запропонувала б для родинного читання? Чому?

ВІРНІСТЬ ХАТІКО

Напевно, немає такої людини, яка не чула про Хатіко. Розповідь про цього дивовижного пса з породи акіта 1 розчулює і зворушує до сліз.

Акіта є одним із найбільших японських собак

1 Акіта — порода собак, виведена в префектурі Акіта на японському острові Хонсю.

Тривалий час акіту використовували для полювання на ведмедя.

Ти маєш домашнього улюбленця? Розкажи про нього.

Це особлива історія собачої вірності, нескінченної надії та безмежної любові. Історія про те, що наші чотирилапі друзі чуйні і безкорисливі. І попри все, готові чекати нас вічність. Дозволь, я розкажу тобі про Хатіко і його господаря — професора Хідесабуро Уено.

— Я назву тебе Хатіко — восьмим. Як добре, що ми зустрілись. Нещодавно я втратив свого вірного друга. То був чудовий пес, мій сьомий улюбленець. Знаєш, я невимовно сумую за ним, і найбільше боляче через те, що він так мало був поряд. Гірко, що собачий вік такий короткий. Але ти житимеш довго. Обіцяєш мені, Хатіко?

Кадр із фільму «Хатіко: Найвірніший друг». Наступні ілюстрації до твору також узято із цієї кінострічки

Маленький песик мало що розумів зі сказаного. Він був іще зовсім крихітним, а його досвід спілкування з людьми — мізерним. Та чомусь цієї миті Хатіко захотів залишитися із цим чоловіком, що мав світлий погляд і неймовірно теплі лагідні руки, які вміли ніжно гладити собачу шерстку. Цуценятко відразу ж полюбило свого господаря. Професор сподобався Хатіко вже тієї миті, коли той узяв його на руки. Почуття безпорадності, що невідступно супроводжувало малого песика від рідної ферми, відразу ж зникло, щойно той заговорив лагідно до нього. Так, безперечно, Хатіко сумував за своїм звичним домом на фермі, де він насправді так мало провів часу. Щойно навчився їсти з мисочки, його колишній господар привіз цуценя у гамірне місце і передав на руки цього чудового чоловіка зі словами:

— Учителю, собачку породи акіта я хотів би подарувати вам на знак вдячності. Завдяки вашим життєвим урокам я навчився бачити цей світ по-новому, а знання, які отримав від вас, навчаючись на факультеті сільського господарства, допомогли мені визначитись із майбутнім. Тепер я став успішним фермером і ось тепер маю чудову прибуткову справу для родини.

Яке це неймовірне цуценя! Кадр з фільму «Хатіко: Найвірніший друг»

Що свідчить про вдячність учителеві?

За що учнівство зазвичай вдячне вчительству?

Дізнавшись, яке горе спіткало вас, коли ви втратили свого улюбленця, я вирішив привезти «живий гостинчик» із власної ферми в Одате. Мої собаки — добрі помічники та надійні друзі. Вірю, цей песик стане утіхою вам, хоча й знаю, нікого не можна замінити бодай кимось. Але ж я не кажу зараз про заміну.

Гадаю, можна розпочати нову історію дружби. Собачий вік короткий — це не наша провина. Проте життя наших улюбленців триває доти, доки ми пам’ятаємо їх. І та любов, яку ви не встигли дати своєму втраченому песику, може зігріти того, хто так потребує вашого тепла у житті. Ось, погляньте, учителю, яке це неймовірне цуценя! Ви можете подарувати йому свою турботу і чуйність, натомість отримаєте щось значно ліпше — безмежну відданість і любов. Він утішить вас, цей чудовий песик.

Фермер поставив цуценятко долі, песик кумедно задріботів по землі, довірливо чалапаючи до рук професора, коли той присів навпочіпки, закликаючи його до себе. Коли ж цуценя ткнулося носиком у долоні свого нового господаря, професор радісно усміхнувся. Уперше за час втрати свого улюбленця радів присутності поряд собачки, який довірився йому. І це була перша перемога Хатіко. У подальшому їх було безліч.

Хатіко любив господаря. Він супроводжував його скрізь і всюди — удома, на риболовлі й будь-коли був поряд із ним.

Одного разу йому навіть пощастило побувати разом із господарем в Токійському університеті, де той викладав. Щоправда, це сталося через його неслухняність. Трішки підрісши, він якось подався слідом за професором на станцію Сібуя. Той, кваплячись, не помітив свого улюбленця, що поспіхом ішов слідом. Так уперше Хатіко подолав дорогу до залізниці. Коли ж господар сів у потяг до Токіо, угледів свого песика на пероні.

Хатіко навіть пощастило побувати в Токійському університеті, де викладав професор.

Токійський університет

Токіо — столиця якої країни? Знайди цю країну на карті й дізнайся, скільки кілометрів між Токіо та твоїм населеним пунктом.

Чи хотів/хотіла б ти, привести на урок свого улюбленця? Пофантазуй, як би він поводився в школі.

Можливо, разом із домашнім улюбленцем ти навчаєшся вдома?

Спохватившись, узяв його із собою, але в подальшому, після ранкового супроводу, наказував чотирилапому другові йти додому або ж сумирно чекати свого повернення на пероні.

— Я певен — ти все розумієш, Хатіко, — лагідно говорив усміхнений професор, невміло картаючи свого улюбленця, коли той ішов слідом. — Ні, не можу більше брати тебе із собою. Ти бачив минулого разу й сам, що заняття всі звелись до гри з тобою. Ти настільки чудовий пес, що не можеш будь-кого залишити байдужим. Мої студенти так захопились тобою, що їм було не до занять. А це зовсім не годиться, друже. Гра — це чудово, але у визначений час і у визначеному місці. Чекай мене на пероні, Хатіко. Коли я повернусь, ми неодмінно пограємось у саду. Розумієш?

Хатіко направду був розумним і слухняним песиком.

Тож, коли професор їхав у місто в університет, собака проводжав його тільки до входу на станцію Сібуя і не далі, а потім повертався додому, щоб рівно о п’ятій годині дня знову поквапитися на станцію зустрічати господаря з роботи.

Коли потяг прибував із Токіо, усі пасажири звично бачили на пероні Хатіко, що чекав професора.

На пероні Хатіко, щодня чекав на професора.

Подивовані такою відданістю, містяни відтепер ставилися шанобливо не тільки до поважного Хідесабуро Уено, а й його вірного чотирилапого друга.

Так тривало півтора року. За цей час Хатіко безмежно полюбив професора. То було неймовірно — відчувати хазяїна й на віддалі. Він завжди знав про наближення господаря, його настрій і стан. Проте чомусь не відчув біди, що насувалася. Він ніколи й подумати не міг, що може несподівано втратити господаря. Але якогось дня той не повернувся з Токіо.

Вірний пес марно чекав його на станції, сумним поглядом проводжаючи усіх пасажирів. Серед приїжджих людей рідного обличчя не було. Бідолашний Хатіко просидів на пероні до пізньої ночі, але так і не дочекався повернення професора. Черговий на станції, проходячи повз нього, не стримав зітхання:

— Бідолаха, ти мабуть не знаєш, що в твого хазяїна, Хідесабуро Уено, стався серцевий напад і він раптово помер. Додому він уже не повернеться. Не чекай на нього більше.

Хатіко не вірив почутому. Він знав своє — рано чи пізно його господар мусить-таки повернутися на станцію. Недарма ж сказав йому сам: «Чекай мене на пероні, Хатіко. Коли я повернусь, ми пограємось у саду».

Так, він мусив повернутися, бо пообіцяв. Професор щоразу дотримував слова. Чого б мав порушити саме цю обіцянку?

Отож відданий Хатіко заповзято вірив у повернення свого господаря. Щодня він ходив на станцію, розумними очима обводячи щоранку й щовечора поквапливий натовп людей на пероні. Повз нього щодня байдуже проходили пасажири, от тільки дорогої людини в натовпі все не було й не було. Розчулені торговці підгодовували його рибою та якіторі 1 , захоплюючись наполегливістю вірного пса. А залізничники стежили за тим, аби собаку, що став неодмінним атрибутом пристанційної площі, ніхто не ображав.

За десять років розлуки Хатіко так і не забув свого хазяїна.

Які почуття викликає в тебе Хатіко?

Добери музику до цього епізоду. Яка вона? Чому?

1 Якіторі — японська страва зі шматочків курки, підсмажених над жаром на бамбукових шампурах.

Біля Токійського вокзалу Сібуя стоїть бронзовий пам’ятник Хатіко. Щодня тисячі людей проходять повз нього, фотографуються, призначають побачення.

Осиротілий пес знехотя повертався додому, даремно сподіваючись, що раптом застане свого господаря у дворі чи в будинку. Наближаючись до воріт, мав надію, що почує за ними рідний голос.

Але на подвір’ї його зустрічала похмура тиша, яка запанувала тут від дня неповернення професора з Токіо. Вклавшись на ґанку, Хатіко відтепер усе частіше сумував, згадуючи колишні щасливі дні.

Віднині всі ночі його були тривожними, і навіть засинаючи, він скавулів безнадійно, оплакуючи втрату рідної людини. Та щойно наставав ранок, надія поверталася. Хатіко приходив знову на станцію, терпляче сподіваючись на диво.

Минали роки. Про Хатіко з часом дізнався весь світ. Люди були захоплені його вірністю.

Про цього дивовижного пса писали газети, заради нього на станцію Сібуя приїздили туристи, аби на власні очі побачити живе втілення відданості.

Хатіко. Хатіко не зважав на це. Його не цікавила слава. Єдине, чого він хотів, аби його господар усе-таки повернувся. За десять років розлуки він так і не забув його.

До останнього дня чекав з надією. І вже поринаючи поволі в сон вічності, бачив перед очима світле лице професора, як і чув його неповторний голос:

— Чекай мене на пероні, Хатіко.

Він так і стоїть на пероні дотепер, вірний пес Хатіко. Здається, що, вдивляючись у далечінь, усе ще сподівається угледіти наближення рідної людини.

Поміркуй і дай відповідь

1. Історія з Хатіко має реальне підґрунтя. Перейди за https://cutt.ly/XOVDawL і переглянь світлини Хатіко з професором. Вибери одну, що сподобалася найбільше, та опиши її, використовуючи цитати з тексту.

2. Чому, на твою думку, місце біля пам’ятника Хатіко таке популярне?

3. Яка тема твору «Вірність Хатіко»?

4. Чого навчає твір? Сформулюй ідею. Чого може навчитися людина у тварин?

5. Поміркуй, якими особливостями твір «Вірність Хатіко» різниться від казки. Запиши висновок у зошит. Зачитай учителеві/учительці ті особливості, які відрізняють твір Марії Морозенко від казки.

Теорія літератури

Твір «Вірність Хатіко» має такі особливості:

  • невеликий за обсягом прозовий твір;
  • описано невеликий період із життя героїв;
  • невелика кількість персонажів, про яких розповідає автор.

Саме такі особливості притаманні оповіданню. Отже, твір «Вірність Хатіко» за жанром — оповідання.

Оповідання про тварин називають анімалістичним.

Оповідання — це невеликий прозовий твір, у якому йдеться про одну або кілька подій із життя одного чи кількох головних персонажів протягом обмеженого проміжку часу.

Оповідання має сюжет та позасюжетні елементи.

7. Поділи текст на частини і добери до кожної заголовок. Схематично зобрази події твору в кадрах.

8. Увідповідни події з оповідання та сюжетні елементи.

  • 1 Професор помирає від нападу серця.
  • 2 Господар ферми дарує Хатіко.
  • 3 Прощання та зустрічі на вокзалі.
  • 4 Хатіко — восьмий собака в господаря.
  • 5 Смерть Хатіко.
  • А Експозиція.
  • Б Зав’язка.
  • В Розвиток дії.
  • Г Кульмінація.
  • Ґ Розв’язка.

9. Пригадай твори про тварин, які ти читав/читала на уроках зарубіжної літератури. Чим вони тобі запам’яталися?

10. Поміркуй і скажи, як називають письменників, що пишуть твори про тварин. Хто тобі з них відомий?

11. Уважно ознайомся з головними ознаками оповідання та доведи, що твір Оксани Іваненко «Цвітарінь» — це оповідання.

12. Переглянь фільм «Хатіко: Найвірніший друг» (режисер Л. Галльстрем). Зістав сюжети фільму й оповідання. Що в них спільного? Що змінив режисер фільму?

13. Дай розгорнуту відповідь на запитання, чи легко зберігати вірність.

14. Прочитай епіграф до матеріалів теми. Про що свідчать слова Георгія Клочека? Поясни свою думку, наводячи аргументи.

15. Домашнє завдання. В оповіданні про Хатіко авторка звернулася до подій у Японії. Як ти вважаєш, чому? Чи не тому, що доброта, співчуття, любов, вірність не мають кордонів, вони властиві всьому людству? Які твої міркування із цього приводу?

У якому році народилася Марія Лебедєва

За прикладом інших всесвітньовідомих жінок-письменниць ХІХ ст. Марія Вілінська (за першим чоловіком Маркович) обрала для себе чоловічий псевдонім – Марко Вовчок. Очевидно, це мало легітимізувати її в «чоловічій» культурі того часу.

Росіянка за походженням, вона дебютувала як українська авторка, й швидко завоювала значну славу, зайнявши своє місце між таких титанів, як Тарас Шевченко і Пантелеймон Куліш, і донині належить до найвідоміших класиків української прози. Одночасно, вона довгий час була однією з найяскравіших постатей російської аристократичної еліти.

Окрім її творчості, цікавим феноменом є життя письменниці, її біографія і загадкова натура. Цю натуру намагалися збагнути її знамениті шанувальники. Тарас Шевченко і Олександр Герцен порівнювали її з Жорж Санд. Іван Тургенєв і Микола Добролюбов – з Гарієт Бічер-Стоу. На порівняння з Жорж Санд наштовхувала її краса, стиль життя, поведінка, зневага до умовностей. Як і Жорж Санд, вона захоплювала грала фатальну роль у житті багатьох українських і російських літераторів, роками жила в атмосфері слави, скандалів, чуток і пліток.

Ось деякі ЦІКАВІ ФАКТИ з життя Марії Вілінської – Марко Вовчок.

1. Була змішаної крові. Її мати походила з княжого роду Радзивілів, а бабка матері була полькою-литовкою. Батько мав білоруське коріння. Родина жила в Росії (Орловська губернія), а Марко Вовчок з чоловіком-українцем жила в Україні.

2. Повсякденною мовою в родині Вілінських була французька.

3. Вітчим. Коли дівчинці було 10 років, мати вийшла заміж вдруге. Вітчим був п’яницею, «розгнузданий, грубий і відчайдушний гуляка-картяр» (спогад брата Дмитра) та нерідко бігав за дитиною з сокирою і лементом «зарубаю!».

4. «Бідна родичка». Од вітчима матері довелося піти, а двох дітей віддати родичам. Марія була «бідною родичкою» в сім’ї тітки. У приватному будинку не знайшлося для неї вільної кімнати, лише – вільний куток, де поставили перегородку й ліжко.

5. Заміж за засланого в Орел у кирило-мефодіївській справі Опанаса Марковича Марія вийшла в 17 років.

6. Ненависне прізвисько «Марко Вовчок». Перша версія виникнення псевдоніму М. Вілінської – письменниця вигадала псевдо сама, за прізвищем першого чоловіка (Маркович). Друга версія – «Марко Вовчок» народився з вуст П. Куліша, який поєднав прізвище чоловіка Марії з її «вовчкуватістю» у спілкуванні. Сама ж Марко Вовчок це «прізвисько» ненавиділа.

7. Хто автор. Думки деяких дослідників розбігаються щодо того, хто був автором «Народних оповідань» – дебюту Марка Вовчка. Одні кажуть, що Марія писала твори у співавторстві з чоловіком О. Марковичем, оскільки вони вдвох збирали фольклор. Інші наголошують, що М. Вілінська власноруч створила оповідання.

8. Вона була єдиною в українській літературі жінкою-письменницею наприкінці 50-х років ХІХ століття.

9. Дві мови і роль у двох культурах. Росіянка за походженням Марко Вовчок дебютувала як українська авторка. Була відомою й у французькій літературі.

10. У звабливої Марка були романи і з П. Кулішем, і з І. Тургенєвим, і з М. Добролюбовим, і з О. Пассеком, і з Д. Писарєвим. Проте урешті-решт її останнім чоловіком і другим законним був дрібний чиновник М. Лобач-Жученко.

11. Марія Вілінська і Пантелейлон Куліш домовилися про спільне життя за кордоном. Куліш, залишаючи дружину, поїхав за Марком і одразу ж повернувся. Застав її у Берліні з І. Тургенєвим. 13 років ображений коханець виливав гори бруду й непристойностей на звабливу Марко Вовчок.

12. Марко Вовчок випускала журнал, який повинен був допомагати інтелігентним жінкам, у якому піднімалася питання емансипації. У 1871 році вийшло 12 чисел видання, а в 1872 – 5. «Мене дуже тепер хвилює думка, скільки б могли зробити жінки, священицькі доньки й дружини, і що вони нічого не роблять», – писала Марія Вілінська.

13. Повість письменниці «Маруся» отримала нагороду Французької Академії і була перекладена на багато мов. Зокрема, французькою повість вийшла в газеті «Ле Тепс».

14. Марко Вовчок увела в українську та російську літератури образ «нової жінки», незалежної й сильної.

15. Марія порушувала норми, обов’язкові для «доброчесної» жінки. Наприклад, вона не захотіла погодитися редакторськими правками, внесеними у її тексти самим метром Кулішем!

16. Марко Вовчок вільно володіла французькою, англійською, ну і, звичайно ж, українською та російською мовами.

17. Майже 40 років була постійним співробітником журналу «Magasin d`Education et de Recreation», у якому друкувався Жуль Верн.

Спогади про Марко Вовчок

Тарас Шевченко охрестив М. Вілінську «кротким пророком и обличителем жестових людей несытых», своєю «дочкою», а вона його «батьком».

Пантелеймон Куліш називав Марію «мовчазним божеством». Про її літературну творчість: «Автор трудился как этнограф, но в этнографии оказался поэтом»; це було кадіння «з десяти кадильників».

Існує думка, що саме Марко Вовчок надала українській літературі «надмірної сльозливості». П. Куліш пояснює це явище: «Отчего этих рассказов нельзя читать без слез? Тут нет ни страшных бедствий, ни великих несчастий, ни трагических катастроф. Люди живут, стареют и умирают так просто, как обыкновенно бывает в селах, и однако ж у читателя сжимается сердце и выступают слезы при многих, самых обыкновенных повседневно видимых сценах. Это не от чего другого, как от того, что эти рассказы прошли сквозь сердце автора и диктованы ему сердцем. Такою живою, не отвлеченною, не мечтательною любовью к народу загорался у нас еще ни один писатель». «Мы народа не знаем, мы, не зная народа, не любим его, ибо любить можно только того, кого знаешь. Г. Марко Вовчок вводит нас в познание характера и жизни народа, и в то же время он наполняет нашу душу теплотой чувства, дышащей в каждом его слове».

Ганна Барвінок, дружина Куліша: «… була мовчазна, мало говорила, так що трудно було узнати її розум. Може, од того Куліш назвав її «Вовчком», що вона наче злякана, мовчуща!». «Нам вона здалась боязкою чи несвітською, не прикидливою до людей. Якось ні до хазяйки, ні до мене, ні до Куліша не горнулася. А ми всі ласкаво до неї оберталися. А вона якось погордо. ». Г. Барвінок потім думала: «Бідна. Може, її горе ще дитячого життя прибило, і таке приниження терпіла у тітки між людьми! Може, й вона од прислуги терпіла яку наругу, то їй усе й здається нелюдське. ».

Олена Пчілка вважала авторку нахабною самозванкою, московкою, що, мовляв, вкрала прекрасний вінець українського автора – Опанаса Марковича.

Іван Тургенєв називав її «украшением и средоточием» невеличкого гуртка петербурзьких «малороссов». «…Ш(евченко) не повіситься, – Кул(іш) – не застрелиться, – Кост(омаров) … можливо, кинеться в воду…», – заспокоював Марію. «Це прекрасна, розумна, чесна і поетична істота, але заражена пристрастю до самознищення». «Ви з’являєтесь мені у вигляді темного сфінкса».

Катерина Юнґе, донька графа Толстого: «… всі чоловіки сходять від неї з глузду: Тургенєв лежить біля її ніг, Герцен приїхав до неї в бельгію, де його мало не схопили, Куліш через неї розійшовся з жінкою, Пассек захопився до того, що кинув свою працю, свою кар’єру, змарнів увесь і їде з нею, не зважаючи зовсім на те, що брат тільки-но видужав після гарячки, а мати захворіла з горя…»

Олександр Герцен порівнював Марка Вовчка з Жорж Санд, такою ж зневажливою до умовностей, суперечливою та роковою.

Дослідник Віктор Домонтович охрестив її «моцартом любовних історій» минулого віку.