Як дворяни заробляли життя

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

§8. РИЦАРСЬКІ ТРАДИЦІЇ. ЗАМКИ. ЖИТТЯ СЕЛЯН. ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ

Який термін об’єднує такі поняття, як король, граф, рицар, сюзерен, васал?

Кожен учень має прочитати текст параграфа у класі. Потім усі учні об’єднуються у дві команди з однаковою кількістю гравців і готуються до рицарського турніру. Обирають: розпорядника турніру, який стежить за правилами і по черзі надає слово кожній команді; суддю, який підраховує бали, і двох його помічниць – «прекрасних дам» від кожної з команд. Учасники обирають капітанів і придумують назву своєї команди і девіз, малюють герб. Перша частина турніру – відповіді на питання в кінці параграфа, які зачитує розпорядник, а команди відповідають по черзі. Можуть бути й доповнення, які теж враховує суддя. Друга частина турніру – питання та вправи по тексту параграфа, які вигадала для своїх суперників кожна команда. Озвучувати завдання можуть капітани. Учитель підбиває підсумки і оцінює відповіді учнів.

1. Як жили рицарі. З XI ст. усіх світських феодалів почали називати рицарями (з нім. – вершник). Це слово стало синонімом знатності й благородства. Рицарями не народжувалися, а ставали. Це нелегке заняття вимагало не лише фізичної сили та особистої хоробрості, а й тривалої військової підготовки. У 6-7 років хлопчиків зі знатних сімей віддавали служити пажами при дворах великих феодалів, де їх навчали володіти зброєю та їздити верхи. Вони засвоювали також правила вишуканої придворної поведінки, училися танцювати та співати. Значно менше уваги приділялося вмінню читати та писати.

Панувала думка, що рицарю це не потрібно. Усі добре знали старе франкське прислів’я: «Хто, жодного разу не скочивши на коня, до 12 років залишається в школі, той не здатен ні до чого більш путнього, ніж стати священиком». Лише наприкінці Середньовіччя частина рицарів почала усвідомлювати важливу роль освіти.

Закінчивши навчання, юнак ще декілька років служив зброєносцем у рицаря: усюди супроводжував його і допомагав у битвах. Тільки після цього, у 18-20 років, відбувалося урочисте посвячення в рицарі. До пояса майбутнього рицаря прив’язували меч, вдягали йому шпори й ударяли кулаком по потилиці. Щоб продемонструвати свою спритність, він стрибав на коня і з усього шалу вражав списом опудало. Іноді посвячення проходило на полі бою. Юнака вдаряли плазом меча і казали: «Будь рицарем!». Навіть король мусив пройти обряд посвячення в рицарі.

У вільний від війни час улюбленою розвагою рицарів було полювання із соколом і рицарські поєдинки – турніри. На турніри, які перетворювалися на яскраві видовища, збирався натовп. Переможцем ставав той, хто за допомогою затупленого списа вибивав свого противника із сідла. Відбувалося це, як правило, без будь-яких тілесних ушкоджень, але іноді траплялися нещасні випадки. У XVI ст. французький король Генріх II помер від поранення в око. Турніри давали успішним рицарям чималий матеріальний зиск. Вони отримували за переможеного викуп, а також його коня, зброю і обладунок.

Порушення васалом своїх обов’язків, заплутаність відносин між сеньйорами та їхніми численними васалами, прагнення феодалів пограбувати слабшого сусіда – усе це призводило до безперервних війн. Церква намагалася обмежити їхній розмах. З кінця X ст. вона постійно закликала до «Божого миру». Упродовж нього, тобто з вечора середи до ранку понеділка, а також у великі свята воювати заборонялося. Пізніше накази про обмеження воєнних дій почали видавати королі. Згодом і феодали зрозуміли, що за будь-якої суперечки краще не знищувати церков, млинів і селянських посівів у володіннях один одного. Поступово складалися «правила війни», які стали частиною своєрідного «кодексу рицарської честі». Він передбачав хоробрість у битві, вірність сеньйору, захист християнської віри, надання заступництва знедоленим та немічним. Найганебнішим вважалося боягузтво, а честь цінувалася вище за життя.

Справжній рицар мав бути також куртуазним, тобто вміти поводитися при дворі й віддано служити прекрасній дамі. Куртуазність (від франц. – двір) означала чемність, галантність, щедрість, уміння складати вірші. Насправді не завжди і не всі рицарі дотримувалися цих правил. Будучи воїнами, вони звикали до крові й насильства, безжально грабували мирне населення. Але зовні намагалися відповідати рицарському ідеалу, особливо при королівському дворі.

У ХІV-ХV ст. зароджується дворянство, до складу якого ввійшли рицарство й наближені до короля посадові особи. Дворяни вважали, що головна їхня відмінність від звичайних людей – особливі, притаманні лише їм якості: відданість королю, великодушність, відвага, вірність слову, вишуканість мови та вчинків. В Англії вони так і називали себе – джентльмени, що означало «приємна, культурна людина».

Дворяни жили за рахунок рент – плати, яку вони отримували від селян за надану в їхнє користування землю. До фізичної праці й торгівлі дворяни ставилися як до занять ганебних. Справою, гідною їхнього звання, вони вважали лише службу у війську або при дворі короля. Дворяни оголосили себе «кращими людьми» і намагалися скрізь бути першими. Проте на схилку Середньовіччя в більшості європейських країн їхнє матеріальне становище помітно погіршилося, а політичний авторитет упав.

2. Замок та його мешканці. Починаючи з X ст., складовою частиною середньовічного ландшафту стають замки. Головною причиною зведення цих фортець була постійна загроза мирному існуванню, прагнення захиститися від ворогів. Зазвичай замки будували на пагорбі або на високому березі річки. Звідти вдавалося здалеку побачити ворога, було легше оборонятися. До кінця X ст. замок – це двоповерхова дерев’яна вежа, донжон. Нагорі жив феодал, а внизу – воїни та слуги. На першому поверсі розташовувалися також господарські приміщення, кухня, зброярні та продуктові склади.

Замок оточував вал із частоколом і глибокий рів з водою, через який на ланцюгах перекидався міст. Коли його підіймали, доступ до замку ставав неможливим. В одну з веж вели важкі в’їзні ворота з міцного дуба, окуті зверху залізом. Позаду воріт, на певній відстані від них, знаходилися підйомні ґрати. Тільки-но їх опускали, той, хто встигав прорватися за ворота, потрапляв у пастку.

З XI ст. феодали почали будувати кам’яні замки. їх обносили двома, а іноді навіть трьома високими (до 15 м) і товстими (до 5 м) мурами. У мурах робили бійниці – вузькі отвори, через які ворога засипали стрілами, а по кутах ставили вартові вежі. У центрі, як і раніше, височів донжон – тепер уже кам’яний. У його підземелля, у темряву і вологість, кидали ув’язнених – непокірних васалів та селян. Донжон не тільки був житлом феодала, а й останньою схованкою у разі падіння зовнішніх укріплень. Ворог міг узяти такий замок лише після облоги. Її тривалість залежала від кількості припасів харчів та води, тому кожний замок обов’язково мав свій колодязь. Під час будівництва донжона головною умовою були не розкішні покої, а надійні стіни. Згодом поряд з донжоном виник досить зручний будинок для проживання в мирні часи.

Життя за міцними стінами минало усамітнено й розмірено. Якщо не було війни, сеньйор полював, виконував військові вправи або розважався грою в м’яч, кості та шахи. Пані проводила час за рукоділлям. Тільки на початку літа замок оживав: справляли весілля, влаштовували змагання і бенкети.

У ранньому Середньовіччі меблі були дуже простими. У замку феодала для прийомів гостей споруджували тимчасовий стіл: на дерев’яні козли клали довгі дошки. Після закінчення трапези їх знімали і притуляли до стін, звільняючи таким чином простір. Звідси до наших часів дійшов вислів «накрити стіл».

Облога заліку. Мініатюра. XIII ст.

Знатне подружжя. Мініатюра. XIV ст.

Уся округа перебувала немов у затінку такого замку. У ньому феодал зосереджував свою владу й військову могутність. Тут стояли його воїни та збиралися васали, щоб виступити на захист володінь свого сеньйора. Усередині замкових мурів переховувались під час ворожих нападів навколишні жителі. За право вважати господаря замку своїм захисником вони сплачували побори й виконували деякі роботи, наприклад ремонтували укріплення. У своєму замку сеньйор судив васалів і селян. Крім нього, не було для них іншого судді та іншого правителя.

3. Трудівники-селяни. У середньовічній Європі землю переважно обробляли залежні селяни. Зрозуміло, що частину з них становили колишні римські раби. Але як перетворились на залежних вільні германці? Відбувалося це по-різному. У той неспокійний час люди шукали захисту в могутнього сусіда. В обмін на заступництво вони віддавали феодалу свою землю і так потрапляли в залежність від нього. Залежними ставали також за борги, за провину, після одруження із залежною людиною.

Свою землю феодал ділив на дві частини. Одну залишав собі – ліси, луки й панське поле, яке обробляли залежні селяни, а весь урожай з нього належав сеньйору. Другу частину землі феодал розбивав на ділянки і роздавав у користування селянам. За це вони мусили нести на його користь повинності. Насамперед селяни виконували панщину – працювали в панському господарстві 2-3 дні на тиждень у сезон сільськогосподарських робіт, плюс ще декілька днів упродовж усієї іншої частини року. Далі вони сплачували феодалу продуктовий або грошовий податок. Крім того, їм дозволялося молоти зерно лише на млині сеньйора, тільки його пресом давити вино, у його печі випікати свій хліб. За все це доводилося додатково платити.

На селян покладався також тягар «громадських робіт»: ремонт мостів та захисних споруд, забезпечення сеньйора підводами для перевезення вантажів. Феодал був для залежних селян і єдиним суддею.

Проте таких селян не можна називати кріпаками. Адже сеньйор не мав права їх убити, продати без землі або розлучити із сім’єю. Якщо селянин виконував усі повинності, заборонялося зганяти його із землі. Більше того, сеньйор був зобов’язаний захищати селян. І кожен феодал робив це, бо, зрештою, саме від результатів селянської праці залежав його добробут. Вільних селян у Середні віки залишилося мало. Значну групу населення вони складали лише у Скандинавських країнах, де суворий клімат і брак родючих земель ускладнювали розвиток землеробства. Однак і вільні селяни перебували під судовою владою сеньйора.

Селяни не тільки працювали на землі. У кожному селі були свої майстри – ковалі, ткачі, гончарі. Вони виробляли все – від знарядь праці до одягу й посуду. Такий стан економіки, коли майже все необхідне не купується, а виготовляється на місці, називається натуральним господарством.

Мешканці одного чи декількох сусідніх сіл об’єднувалися в громаду й усі важливі питання сільського життя вирішували на загальних зборах. Селянський сход встановлював порядок користування угіддями – лісом, пасовиськом, сінокосом, які перебували в спільному розпорядженні всієї общини. Зазвичай громада обирала старосту, будувала власну церкву й утримувала священика. Вона дбала про порядок на своїх землях, допомагала бідним і сиротам, влаштовувала за власні кошти сільські свята. Не дивно, що вигнання з громади за якусь провину було дуже суворим покаранням. Така людина ставала безправною і беззахисною.

1. Чому в тогочасному суспільстві вміння майбутнього рицаря гарно їздити верхи і володіти зброєю цінувалося більше, ніж вміння читати і писати?

2. У яких літературних творах описано рицарські турніри? Яку роль у цих турнірах відігравали прекрасні дами?

3. Який зміст ми сьогодні вкладаємо у вислів «рицар на білому коні»?

4. Чому замки стали центром влади феодала, що приваблювало до них купців та торговців, як це сприяло появі тут міста?

5. Уважно розгляньте малюнки. Які засоби праці використовувалися в сільськогосподарському виробництві на той час?

6. Поясніть термін «натуральне господарство».

7. Назвіть повинності, які мав виконувати селянин щодо землевласника-феодала.

Дворяни

Термін «дворяни» (дворові люди князя) з’являється в джерелах з кінця XII в. Так позначалися невільні люди (челядь), що служили у князя або боярина. Вони знаходилися на їх повному матеріальному забезпеченні (були мілостніка) і були нижчої прошарком вотчинної адміністрації.

З XV в. дворянам стали виділятися маєтку в якості плати за службу: вони ставали поміщиками. З другої половини XVIII в. поняття «дворянин» і «поміщик» були практично рівнозначні європейському поняттю «феодал». Проте проведення таких паралелей стосовно до XV-XVII ст. невірно.
У ті століття частіше вживався термін «служиві люди». Це був залежний від держави шар, спочатку позбавлений адміністративної свободи і громадянських прав. Його зростання почалося в другій половині XV в., Що обумовлювалося адміністративними потребами об’єднаного Російської держави.
Дворянство формувалося державою на базі різних груп населення. Так, після завоювання Новгорода, Пскова, Вятки тисячі городян були переселені на південні окраїни Московської князівства – в Олексин, Боровськ, Муром і у фортеці, щоб захищати кордони нової держави. Священики і грамотні городяни поповнювали ряди наказових піддячих.
У жовтні 1550 р. складений список з розселення в радіусі 50-60 км від Москви 1070 боярських і дворянських сімей, зібраних з різних куточків країни (так звана Тисячна книга). Хоча в нього входили і бояри, в цілому це рішення стало одним із заходів, спрямованих на зменшення впливу боярства. В особі залежного від нього дворянства цар створював слухняну політичну силу.
Розміри маєтків в середині XVI в. залежали від службового місця дворянина і складали в основному від 150 до 300 десятин землі (приблизно 150-300 га); московські дворяни отримували до 1500 десятин. За військові заслуги розміри маєтку могли бути збільшені. Однак у випадку поганого виконання обов’язків маєток могли і відібрати. До Помісному змістом належало грошове, але зазвичай воно видавалося лише перед підготовкою до походу, оскільки без нього служилої людині було складно придбати зброю.

Законодавче оформлення, юридичну стрункість і закінченість помісна система набула в 1556 р., коли були створені Помісний (відав питаннями помісного землеволодіння) і Розрядний (що займався призначенням служивих людей на посади) накази.

Незважаючи на те що дворянство в XVI в. перетворилося на ту групу населення, з якої рекрутувалися державні службовці всіх рівнів, його не можна вважати правлячим шаром. Дворянство було політично безправним і залежним від держави в побутовому плані.

Маєтку видавалися державою служивим людям на час служби і по спадку не передавалися. Проте син, який брав на себе службові обов’язки батька, міг залишити маєток за собою. З юридичної точки зору право власності складається з трьох елементів: володіння, користування, розпорядження. Поміщик міг користуватися і володіти землею, але розпоряджалася нею в кінцевому рахунку тільки держава.

Розміри маєтки і грошового платні для кожного служивого людини визначалися індивідуально. Роздачу землі здійснювали Помісний, Розрядний, Великого палацу, Малоросійський, Новгородський та інші накази, у розпорядженні яких знаходився даний служилий людина. Дарування являло собою видачу жалуваною грамоти і запис в наказовій книзі.

Коли військові дії не велися, дворяни жили у своїх маєтках.
У роки Смути дворянство проявило себе як віддане монарху стан. Однак, оскільки царі російською престолі змінювалися дуже часто, для політичної позиції дворян було характерно метання: зневірившись у старому царя, вони намагалися підтримати нового, причому кожному служили вірою і правдою. Прикладом таких дій може бути доля одного з дворянських ватажків Захара Ляпунова: спочатку він примкнув до Лжедмитрій I проти Бориса Годунова, після цього – до Івана Болотникову проти Шуйського, після загибелі Болотникова – до Шуйського проти Лжедмитрія II, а в 1610 р. він уже бився проти Шуйського за царевича Владислава.

Протягом першої половини XVII в. дворянство прагнуло підвищити статус своїх маєтків, і певною мірою йому це вдалося. Так, з 1611 р. частина маєтку стала виділятися дворянським вдовам і дочкам. За згодою уряду можна було поміняти маєток на вотчину. У разі видачі дочки заміж за людину, що приймає на себе службові обов’язки батька, маєток зберігалося за новою сім’єю.
Однак життя служивого людини залишалася важкою і небезпечною. Так, 1633 р. государю били чолом навіть московські дворяни (тобто вищий шар дворянства), що на війну йти не можуть, так як у одних немає землі, у інших є, але без селян, у третіх – селян виявилося всього по п’ять -шість душ. Уряд ці чолобитні уважно вивчило і дійшло висновку, що поміщик може служити, тільки маючи 15 селян. Самі ж служиві люди доводили, що у кожного з них має бути не менше 50 кріпаків. З чолобитних 1641 видно, що багато провінційні дворяни були настільки бідні, що йшли в холопи до більш багатим дворянам. Таким служивим холопом був, скажімо, Іван Болотников. У середині XVII в. 38,4% дворян залишалися беспоместних, а 58,2% – полупанками.

Обов’язків у дворян і раніше було набагато більше, ніж прав. У разі неналежного виконання військового обов’язку дворянин з легкістю міг позбутися майна і навіть життя. Дворяни часто були погано забезпечені матеріально. Лише деякі з них не були на весняні заклики «по недбайливості». Більшість же просто не мало для цього достатніх коштів.

Життєвий і творчий шлях

Панас Якович Рудченко, знаний у літературі як письменник Панас Мирний, народився 13 травня 1849 р. в сім’ї дрібного чиновника Якова Григоровича Рудченка в Миргороді на Полтавщині. Батько з неабиякими труднощами пройшов усі нижчі щаблі чиновництва, щоб під кінець життя дослужитися до повітового казначея.

Родина Рудченків була чималою, а заробітна платня Я. Рудченка не покривала її насущних потреб. Якби не родючий шматок власної землі, як згадував пізніше письменник, доводилося б навіть голодувати. Цілеспрямований батько мріяв бачити синів освіченими людьми, а у майбутньому – чиновниками високих рангів. Висока мета потребувала жорсткої економії та дисципліни, тому до дітей він ставився строго. Брак батьківського тепла компенсувала дітям мати, Тетяна Іванівна, яка, незважаючи на дворянське походження з роду Гординських, з дітьми спілкувалася тільки українською мовою. Але найбільше діти Рудченків любили слухати свою няньку, бабу Оришку, яка розповідала бувальщини й «страшні» історії про «нечисту силу». Баба Оришка – Ірина Костянтинівна Батієнко – пізніше стала прототипом багатьох героїнь Панаса Мирного. Старші сини Рудченків – Іван і Панас – із раннього дитинства знали напам’ять увесь Шевченків «Кобзар», а Іван іще у шкільні роки опублікував у газеті «Полтавские губернские ведомости» українські народні пісні про Семена Палія та Івана Мазепу. У 1869-1870-х рр. він друкувався під псевдонімом Іван Білик, видав два збірники українських казок, студіював найдавніші українські міфи, був літературним критиком. Згодом у співавторстві брати опублікували наукові розвідки «Народные южнорусские сказки», «Чумацкие народные песни».

«Панас Мирний належить до найвизначніших наших повістярів і визначається особливо влучною характеристикою дійових осіб та поглибленням їх психології».

Іван Франко

Навчаючись у Миргородському парафіяльному, а потім у Галицькому повітовому училищах (1858-1862), за особливу старанність Панас Мирний отримував похвальні листи, педагоги радили батькові віддати сина до гімназії, а після її закінчення – в університет. Але Я. Рудченко не дослухався до цих порад, тож коли Панасу виповнилося 14 років, батько запропонував «переходити на власний хліб», влаштувавши канцеляристом у Гадяцькому повітовому суді. Умови праці виявилися жахливими: середовище брехунів і підлабузників, бездушність чиновників, гра в карти на гроші, постійна пиятика, хабарі, відвертий обман прохачів. Проте юний Рудченко зумів протистояти гнітючій атмосфері, показав себе здібним і старанним.

Коли ж перевівся у повітове казначейство, а ще через рік – отримав значно вищу посаду письмоводителя у Прилуках, батько щиро радів успіхам сина. Зауважимо, що Панас Рудченко пройшов шлях від канцеляриста, помічника бухгалтера аж до статського радника губернського казначейства, що в Російській імперії прирівнювалося до військового чину генерала й посади губернатора. Юнак мріяв про літературну творчість, проте обставини життя, а згодом – потреби власної сім’ї виявилися сильнішими від поривів письменника.

Панас Мирний 1871 р. переїжджає до Полтави. Літературні твори писав переважно вночі, у листах ділився планами зі старшим братом Іваном, який чи не єдиний з усіх родичів підтримував його мрію. А здобутки в красному письменстві цього митця виявилися вагомими!

Хоча Панас Якович почав писати ще у 1860-х рр., тільки у 1872 р. на сторінках львівського журналу «Правда» з’явилися вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав» досі нікому не відомого автора – Панаса Мирного. Саме такий псевдонім обрав П. Рудченко. Лексичне значення літературного імені акцентувало на тому, що митець аж ніяк не є носієм бунтарства й відвертого протистояння владі, проте художні твори письменника несли потужний заряд гіркої правди, довго тамованих народом болю й кривди та волання до небес про кару й справедливість. Микола Лисенко так пояснював львівським друзям причину появи псевдоніма: «Певно, не хоче, щоб його прізвище було відоме. В нас на Україні доволі одного погуку, щоб чоловіка з місця скасувати і пустити без шматка хліба. Вважайте на це».

«Непривітне воно само по собі, те сидіння з дня у день над столом, те брязкання на щотах, те составления усяких свєдєній та відомств, а коли ж нема хіті того робить, а коли робиш ради шматка хліба, – о, яке невеселе і тяжке таке життя!»

Панас Мирний

Кабінет і вітальня в будинку Панаса Мирного. Літературно-меморіальний музей Панаса Мирного в м. Полтаві

Знаковими художніми полотнами у творчій спадщині Панаса Мирного вважають насамперед його панорамні соціально-психологічні романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія». Літературознавці називають його зачинателем соціально-психологічного роману. Також цьому письменникові належать і такі високохудожні твори: повість про представників молодої інтелігенції «Лихі люди», колоритні оповідання «Палійка» та «Морозенко», суспільно-викривальні сатиричні новели «П’яниця» та «Лови», повість «Лихо давнє й сьогочасне», драми «Перемудрив» і «Лимерівна», філософська «Казка про Правду та Кривду». Панас Мирний здійснив переспів «Слова о полку Ігоревім. » («Дума про військо Ігореве»), перекладав українською мовою твори Миколи Огарьова, Кіндрата Рилєєва, Івана Тургенєва, Олександра Островського, Генрі Лонгфелло (кілька пісень про Гайявату), Генріха Гайне, Йоганна-Фрідріха Шиллера, Вільяма Шекспіра («Король Лір»), Ведучи мову про таку інтенсивність праці митця, треба брати до уваги, що доба, в якій судилося жити й творити Панасові Мирному, аж ніяк не була сприятлива для творчості українських митців, тим більше – для вільнодумства як прояву національної самосвідомості.

Панас Мирний (праворуч) та Іван Білик. Фото (1881)

«Була мета, висока й благородна, яка спонукала його працювати ночами, вслухаючись у голоси, що долинали з мороку вируючої дійсності. Цілеспрямована, зігріта глибокою любов’ю до народу, творчість письменника найвірогідніше від усього засвідчує, чим жила ця людина – суворий літописець епохи».

Олесь Гончар

Цікаво знати!

Панас Мирний співпрацював із членами київської «Громади»: Михайлом Старицьким, Павлом Житецьким, Миколою Лисенком, Павлом Чубинським, Марією Заньковецькою – брав безпосередню участь у підготовці святкування столітнього ювілею з часу першої публікації «Енеїди» Івана Котляревського (1898) і відкриття в 1903 р. пам’ятника авторові безсмертної «Наталки Полтавки». Панас Мирний був людиною прогресивних поглядів, наприклад, він гаряче підтримав створення товариства жіночої емансипації «Союз рівноправних жінок».

Як уже згадували, Панас Мирний дебютував у львівській «Правді», згодом там були опубліковані й інші його твори, а роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1880) видрукуваний у Женеві. Причиною цього стали імперські заборони на українську книгу. Тільки у 1885 р. Панас Мирний наважився видати у Наддніпрянській Україні власні твори у двох книгах із поетичною назвою «Збираниця з рідного поля», а в 1903-1907 рр. побачило світ тритомне видання.

Цікаво знати!

Тільки один-єдиний раз Панас Мирний зважився вийти на публіку: коли у 1890 р. трупа Миколи Садовського привезла до Полтави його драму «Лимерівна» (1883), під оплески глядачів Марія Заньковецька вивела письменника на сцену й власноруч увінчала лавровим вінком.

«Найбільше і найдорожче добро кожного народу – це його мова, та жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя і свої сподіванки, розум, досвід, почування».

Панас Мирний

На початку XX ст. митець відверто обстоював права українського народу, був організатором і керівником журналу, що виходив українською мовою, «Рідний край».

Та найважчі випробування принесла Перша світова війна, адже поліція переслідувала патріотично налаштованих українців. По всій Полтавщині вона розшукувала якогось Рудгана, який листується з представниками ворожої держави й нібито може виявитися шпигуном. Тим часом збройне протистояння між Росією та Австро-Угорщиною обернулося для сім’ї письменника великою трагедією: у вересні 1915 р. загинув син Віктор, а згодом – Леонід. У той час на фронті перебував іще один син Панаса Мирного – Михайло, тож зрозуміло, чому так різко фізично ослаб письменник.

Більшовицька війна в Україні призвела до нових бід. Денікінський терор, а саме на його розгул випало святкування 150-річчя з дня народження І. Котляревського в 1919 р., грозив смертю кожному свідомому українцю. Щоб не наражати на небезпеку інших, Панас Мирний сам підготував театралізоване «Батькове свято», а також виступив із промовою про значення творчості І. Котляревського для українського народу. Перемогу більшовицької влади Панас Мирний зустрів песимістично, але погодився працювати завідувачем II відділу податків Полтавського губернського фінансового відділу й на власні очі бачив, як більшовики обдирали й пролетаризували українське село. Найбільше письменникові боліло те, що культурні надбання багатьох віків нова влада називала «буржуазними пережитками», тому бездумно нищила. У вірші «До волі» Панас Мирний із сумом зауважував: «Та знищити все захотіли, / Що наживалося віками, / Що здобувалося кров’ю і потом / І з примусу, і по охоті / Дідами нашими й батьками. / Бо то було майно “буржуйне”, / А ми усі соціалісти. »

Помер письменник 28 січня 1920 р. Незважаючи на люті морози, тисячі жителів Полтави й навколишніх сіл, а також сотні прибулих проводжали в останню путь видатного українського митця й громадянина.

Роль і місце Панаса Мирного в українському письменстві – особливі. Це митець великого таланту, яскравий взірець людини національної гідності й свідомості. У 1939 р. в полтавському будиночку, де жив Панас Мирний, відкрито літературно-меморіальний музей його імені, а в 1951 р. – пам’ятник письменнику в Полтаві. В Україні започатковано Літературну премію ім. Панаса Мирного.

Пам’ятник-бюст біля меморіального музею письменника в м. Полтаві

«Спадщина письменника належить до тих здобутків гуманістичної літератури, які підносяться над своїм часом, виходять за межі однієї мови, стають невичерпним джерелом, з якого п’ють люди всієї землі».

Петро Хропко

Діалог із текстом

1. Коли, де і в якій сім’ї народився Панас Мирний? Який вплив на молодше покоління Рудченків мала няня баба Оришка? Чому взірцем для наслідування для Панаса з юних літ став його брат Іван?

2. Як вплинув батько на долю Панаса-підлітка? Що ви довідалися про його матір?

3. Сім’я Тетяни та Якова Рудченків була небагата, але до реформи ці дворяни все ж володіли чотирма кріпаками. Як ви це розцінюєте?

4. Чому Панас Якович «тягнув чиновницьку лямку» до останніх днів свого життя?

5. Що саме ви довідалися про Панаса Мирного-драматурга і що вам відомо про його здобутки на ниві художнього перекладу?

6. Аргументовано поясніть, чому Панас Мирний був змушений видавати свої твори за кордоном?

7. Де і коли письменник уперше використав псевдонім Панас Мирний? Як М. Лисенко пояснював його появу львівським приятелям?

8. Які надзвичайно тяжкі випробування випали на долю митця на схилі життя?

9. Як інтерпретує О. Гончар мету літературної творчості, до якої ціле життя ішов Панас Мирний?

10. Чому саме Панаса Мирного літературознавці називають зачинателем соціально-психологічного роману? Які твори письменника однозначно підтверджують слушність цього звання?