Як називати жителів різних міст України: від Горішніх Плавнів до Кривого Рогу

Нещодавно в Україні в рамках декомунізації відбулося перейменування багатьох населених пунктів. Цей процес викликав чимало суперечок. Як політичних, соціальних – так і мовних. Зокрема, виникли протиріччя й неузгодженості щодо того, як називати жителів деяких “декомунізованих” міст.

Мабуть, найбільший резонанс викликало перейменування міста Комсомольськ у Полтавській області: замість “совкової” назви на карті з’явилася гарна українська – Горішні Плавні. Але одразу ж постало питання: як називати мешканців Горішніх Плавнів?

Ось як відповів на це питання відомий мовний експерт – доцент Київського університету імені Бориса Грінченка Олександр Авраменко. У своїй книзі “100 експрес-уроків української” він пояснив:

Як назвати мешканців населених пунктів, що мають складну чи складену назву на зразок: Кам’янець-Подільський, Горішні Плавні та подібні. Треба вибрати головне слово й утворити назву за певним усталеним словотвірним зразком. У назві Кам’янець-Подільський головне слово – Кам’янець, отже, мешканці міста – кам’янчани, а жителі Горішніх Плавнів – плавнівці, бо головне слово в цій назві – Плавні.

Цікаво, що після перейменування міста Дніпродзержинська у Кам’янське, його жителі, як і містяни з Кам’янця-Подільського, стали називатися “кам’янчани”. Красиво тепер величають і мешканців інших “декомунізованих” міст. Наприклад: Покровськ (колишній Красноармійськ, Донецька область) – покровчани; Подільськ (колишій Котовськ, Одеська область) – подільчани; Сновськ (колишній Щорс, Чернігівська область) – сновчани.

До речі, після того, як президентом України став Володимир Зеленський, уродженець Кривого Рогу, всі стали згадувати й гадати, як же називати жителів цього промислового центру. Криворожани? Криворожці? А жінки – криворожиці? Не смійтеся!

Слово доктору філологічних наук Олександру Пономаріву: “Мешканці Кривого Рогу – криворіжці. Один – криворіжець. Про жінку ліпше казати мешканка Кривого Рогу”

І на завершення – назви жителів обласних центрів України та міст Сімферополь і Севастополь:

Вінниця – вінничани
Дніпро – дніпряни
Донецьк – донеччани
Житомир – житомирці, житомиряни
Запоріжжя – запоріжці
Івано-Франківськ – іванофранківці
Київ – кияни
Кропивницький – кропивничани
Луганськ – луганці, луганчани
Луцьк – лучани
Львів – львів’яни
Миколаїв – миколаївці
Одеса – одесити
Полтава – полтавці, полтавчани
Рівне – рівненці, рівненчани, рівняни
Севастополь – севастопольці
Сімферополь – сімферопольці
Суми – сумчани
Тернопіль – тернопільці, тернопільчани
Ужгород – ужгородці
Харків – харківці, харків’яни
Херсон – херсонці
Хмельницький – хмельничани
Черкаси – черкасці, черкащани
Чернівці – чернівчани
Чернігів – чернігівці, чернігівчани

Говоріть українською правильно!

Если вы профи в своем деле и хотите, чтобы ваша колонка появилась на нашем сайте – напишите нам на почту [email protected]

Як правильно називається мешканка Індії

Стародавня Індія не відповідала повністю за територією і за складом населення сучасній Індії, тому правильніше, маючи на увазі давнину з III тис. до н. е., говорити про Індостан, або про південноазіатський субконтинент. Цей субконтинент обіймав територію чотирьох сучасних держав: власне Індію, Пакистан, Бангладеш, Бутан. Рабовласницький лад у Стародавній Індії склався до кінця IV-початку III тис. до н. е. Історію Стародавньої Індії слід поділити на кілька періодів, кожен з яких має свою специфіку. Відповідно і стан медицини в кожен з цих періодів мав свої особливості.

Найдавнішим був період так званої хараппської культури – від назви міста Хараппа на території сучасного Пакистану. Сформувалася ця високорозвинена міська культура в долині Інду в III тис. до н. е., продовжувала свій розвиток у II тис, значно перевищуючи рівень культури міст Стародавнього Єгипту і Месопотамії. Розкопки міста Мохенджо-Даро свідчать про планову забудову: всі вулиці точно орієнтовані на чотири сторони світу – південь – північ і схід – захід. Це перший в історії приклад такого планування міста. Вражає досить високий як на той час рівень благоустрою, зокрема штучне зрошування, колодязі, лазні, система каналізації – ці санітарно-технічні споруди є найдавнішими з відомих на сьогоднішній день. Унікальний великий басейн у центрі міста мав глибину 3 м, розмір 12X7 м. Вода в ньому не застоювалася, була текучою. Колодязі в місті були викладені випаленою цеглою; місце навколо колодязя ретельно забруковане. У кожному кам’яному будинку була кімната для миття з цегляною підлогою і похилом до одного з кутів. Як зазначає англійський учений А. Бешем у книзі під назвою «Чудо, яким була Індія» (російський переклад.- М., 1977), «. водостічні труби і каналізаційна система – одне з вражаючих досягнень індійської цивілізації. Жодна інша стародавня цивілізація, навіть римська, не мала такої досконалої системи водопроводу». Кожна вулиця і кожен провулок у Мохенджо-Даро мали окремий викладений цеглою канал близько 60 см завглибшки і близько 50 см завширшки. Перед надходженням у канали стічна вода і нечистоти проходили через вигрібні ями і відстійники, покриті щільно притертими кришками. Так само добре було продумано систему будівництва житлових будинків – дво- або триповерхових. Висока культура міст долини Інду зуміла за 2 тисячі років до Стародавнього Риму створити найдосконаліший у давнині зразок санітарно-гігієнічного будівництва. За підрахунками археологів, в Мохенджо-Даро могли жити близько 100 тисяч чоловік. Писемність хараппської культури ще не до кінця розшифрована, що утруднює з’ясування причин її занепаду на межі II і І тис. до н. е.

Наступним після хараппського був в історії Стародавньої Індії ведичний період, з кінця II до середини І тис. до н. е. На цей час у долині Гангу сформувалось кілька рабовласницьких держав, мало пов’язаних або, точніше, зовсім не пов’язаних з державними утвореннями хараппського періоду в басейні Інду. Спочатку як усна традиція, згодом і з писемною фіксацією в басейні Гангу почалося складання жерцями текстів вед – одкровень або священного учення, а також самхіт – збірників гімнів, закликань і молитов. Були й самхіти медичного змісту. Так, збірники медичних порад, складені видатними лікарями – Чаракою (І-II ст. н. е.) і Сушрутою (IV ст. н. е.)-також називалися самхітами: Чарака-самхіта, Сушрута-самхіта. Серед вед відомі такі: Рігведа – веда гімнів і міфологічних сюжетів; Самаведа – веда пісень; Яджурведа – веда жертовних заклинань; Атхарваведа – веда замовлянь і заклинань, зокрема й проти хвороб. Пізніше, уже до початку нашої ери, було складено Аюрведу – Мистецтво лікування, учення про довге здорове життя. Як зазначають дослідники, зокрема уже згадуваний відомий індолог А. Бошем у своїй праці «Чудо, яким була Індія», «індійська система медичних знань деякими сторонами подібна до системи Гіппократа й Галена, а в деяких питаннях пішла далеко вперед». У Рігведі також знаходимо тексти про обряди лікування. У ведичний період історії Індії лікування й медичні уявлення тісно перепліталися з релігійними обрядами і уявленнями. У Рігведі зустрічаємо і такі критичні зауваження про лікарів: «Наші бажання різні: візник бажає дров, лікар – хвороб, а жрець – жертовних узливань». Деяке уявлейня про діяльність в галузі медицини ведичного періоду дають також твори народного епосу – поеми «Рамаяна», «Махабхарата» та ін.

У ведичний період в Індії як медичні божества шанували близнят Ашванів – лікарів і Рудру – володаря лікарських рослин. Одночасно визнавали і злих демонів, що приносять людям хвороби, позбавляють їх потомства.

На кінець ведичного періоду населення Стародавньої Індії остаточно поділилося на основні суспільні стани – варни, що намічалося вже раніше: брахмани – «ті, що знають священне учення», тобто жерці, кшатрії – «наділені могутністю», тобто військова знать і члени царських родів, вайшьї – «вільні общинники» (землероби, скотарі, торговці»; шудра, або даса,- безправні бідняки. Кожна варна складалася ще з каст і підкаст – груп людей споріднених, одного походження. І ще існували – поза кастами, мовби поза законом – найнижчі, найбезправніші люди – парії, яких використовували на найбрудніших роботах, саме спілкування з якими вважалося принизливим. Вивчати веди і займатися лікуванням мали право лише три вищі варни: брахмани, кшатрії і вайшьї.

Наступним, найвищим, періодом в історії Стародавньої Індії був період класичний, що поділяється на два півперіоди: друга половина І тис. до н. е. і І-VI ст. н. е. У класичному періоді в Індії набули значного розвитку знання у багатьох галузях: у математиці (зокрема, створення десяткової системи числення, прийнятої нині в усьому світі); в астрономії; у філософії – тут особливе місце посіла система йога, що поєднувала фізичні вправи (хатха-йога) з етикою і відповідним способом життя (раджа-йога). На цьому вдячному грунті багатостороннього культурного розвитку закономірними були і значні успіхи в галузі медицини. Передусім вони знайшли свій вияв у працях Чараки й Сушрути.

Стародавня індійська філософія становить складну суміш різних поглядів, в яких вбачаються як матеріалістичні, так і ідеалістичні тенденції. Здебільшого в основі цих поглядів лежить уявлення про світову душу, яка в процесі саморозвитку спонукає основу всього сущого – першоматерію – до створення матеріального світу, зокрема й людини. Душа людини безсмертна, тіло – лише зовнішня оболонка душі, яка є часткою світового духу, але дуже прив’язаною до земного існування, тому людина за своєю природою недосконала.

Уже за стародавніх часів індійські лікарі вивчали мацеровані трупи людей і своїми знаннями з анатомії перевершували знання лікарів усіх інших країн. Вони перші почали розглядати знання анатомії як обов’язковий ступінь для кожного, хто присвятив себе медичній справі. Можливо, що стародавні індійські вчені, які добре знали акушерство, найбільше вивчали анатомію людського плода і тому вважали, що центром життя є пупок, з якого починаються всі судини й нерви. Безсмертна душа, яка перебуває в ньому, за їхніми уявленнями, надає тілу життя. В описах тіла розрізнялись місця, пошкодження яких небезпечне або безпечне для життя.

Перший трактат з нормальної анатомії людини на підставі даних розтинів людських трупів було написано лише в кінці X ст. н. е. Бхаскаре Бхате.

Основними речовинами в тілі людини стародавні індійські вчені вважали жовч, (носій життєвого тепла), слиз і повітря (прана). Від правильного взаємообміну їх і залежить здоров’я. Найбільше хвороб (80) спричинено порушеннями щодо повітря, менше (40) – жовчі і ще менше (20) – слизу. Такі прояви душевного стану людини, як журба, гнів та переляк, дуже сприяють виникненню захворювання. В Аюрведах є чіткі описи малярії, сибірки, слоновості та кривавих проносів, а також епідемій чуми і холери, які винищували цілі міста й краї.

Сухоти вважались такою ж небезпечною для довколишніх недугою, як і проказа. Брамінам забороняли одружуватися з дівчиною, в роді якої були хворі на сухоти, епілепсію, проказу і хворі на шлунок. При храмах і монастирях були школи лікарів, якими керували жерці.

За Сушрутою, «учень повинен сприймати науку від учителя не лише вухом, а й розумом, щоб не бути подібним до віслюка, який несе на спині сандалове дерево, знає його вагу, але не знає його вартості». Центральні медичні школи були в містах Бенаресі і Таксілі. У лікарів виховували свідомість свого високого призначення. Лікар повинен бути некористолюбним, ставитись однаково до всіх хворих, незалежно від їхнього становища в суспільстві та матеріального достатку, бути для хворого найдовіренішою особою. «Можна боятися батька, матері, друзів, учителя, але не слід відчувати страх перед лікарем: він для хворого – батько, мати, друг і наставник». У школах звертали велику увагу на розпізнавання хвороб – діагностику. Радили враховувати вік хворого, знати його професію, ознайомитися з його звичками, а під час огляду звертати увагу на будову тіла, характер дихання, пульсу, промацувати живіт, визначати розміри печінки й селезінки.

Прижиттєва лікувальна трепанація. (З розкопок стародавніх перуанських поховань).

При медичних школах були великі лікарні, бібліотеки. Лікарні були також у значних портових містах, на торговельних шляхах.

Оскільки причиною захворювань вважали порушення в соках організму, то в лікуванні основного значення надавали проносним та блювотним засобам, кровопусканням. Одночасно радили особливу увагу звертати на чистоту тіла, постелі, на добір страв, які до вподоби хворому, на створення приємного для нього оточення, для чого використовували музику, співи та читання віршів, оскільки добрий настрій та навколишня краса в широкому розумінні сприяють видужанню.

З медичних наук найбільше в Стародавній Індії шанували хірургію – «коштовний подарунок неба і невичерпне джерело слави». Лікар повинен знати хірургію, хірург має бути добре обізнаний з медичною наукою. За Сушрутою, «лікар, який не розуміється на операціях, коло ліжка хворого розгублюється, як воїн, що вперше потрапив у бій. Лікар же, який уміє лише оперувати, але не має теоретичних знань, не заслуговує на пошану. Кожен з них володіє лише половиною своєї науки і подібний до птаха з одним крилом».

Давньоіндійські хірурги при переломах відзначали крепітацію, вміли спиняти кровотечу лігатурами, робили ампутації, витини каменів, трепанації, усунення катаракти, лапаротомії для врятування плода в разі смерті матері, робили поворот на голівку та ніжку в разі поперечного положення плода. Широко практиковане за тих часів відрізування носа як кари і для позначення рабського стану змусило індійських лікарів розробити методи пластичних операцій, окремі з яких збереглися в хірургічному вжитку до наших часів. Інструментарій давньої індійської хірургії налічує близько 200 зразків. Не маючи уяви про антисептику та асептику, індійські лікарі вимагали ретельно додержувати чистоти під час операцій.

Наводимо з Аюрведів Сушрути опис операції пластики носа. «Передусім хірург повинен намалювати на аркуші розмір частини носа, що її не вистачає. Цю зарисовку він має вирізати і прикласти до щоки поруч з носом. Потім належить вирізати клаптик шкіри щоки відповідно до прикладеної зарисовки, але з’єднання з шкірою щоки не перерізувати. Цей клаптик тепер належить перевернути і пришити до решток носа, відповідно до форми частини, якої не вистачає; попередньо цю рештку потрібно освіжити. В ніздрі слід також ввести дві гілки касторового дерева або лотоса чи порожнистої трави. За допомогою їх хірург може підняти прикладену шкіру так високо, як це потрібно. Прикладений кусок слід пришити до решток носа і потім присипати рановим порошком. Зверху накладається смуга бавовни, яку належить частіше обприскувати холодним сезамовим маслом. Коли виявиться, що перенесена шкіра добре прижилася, треба перерізати зв’язок її з щокою».

Медицина Аюрведів для зміцнення здоров’я рекомендує займатися гімнастикою, вставати до схід сонця, широко використовувати водні процедури, танці, ігри, які підтримують добрий настрій, роблять людину сильною і спритною.

При розкопках у північно-західній Індії великого стародавнього міста Мохенджо-Даро виявлено, що в ньому вже за 3 тисячі років до н. е. була міська каналізація з трубами діаметром близько 2 м, басейни біля будинків.

Давня індійська медицина порівняно з медициною інших країн знала найбільше лікарських засобів. Лише лікарських рослин було відомо близько тисячі назв; широко використовувалися органічні і хімічні речовини, передусім ртуть; виготовляли еліксир із золотом для продовження життя. Учені Індії, зокрема лікарі, підтримували стосунки і ділилися своїм досвідом з лікарями Китаю, Ірану. В Київську Русь з Індії завозили камфору, панти, мускус та інші лікарські речовини і прянощі.

В Аюрведах так змальовано образ зразкового лікаря: «Лікар, який бажає мати успіх у практиці, повинен бути здоровим, охайним, скромним, терплячим, мати коротко підстрижену бороду, старанно вичищені й обрізані нігті, носити білий напахчений одяг, виходити з дому не інакше, як з палицею чи парасолькою. Особливо він повинен уникати балачок та жартів з жінками і не сідати поруч з ними на одне ліжко. Мова його має бути тиха, приємна та підбадьорлива. Він повинен мати відкрите, співчутливе серце, суворо правдивий характер, спокійний темперамент, бути поміркованим, доброчесним і завжди намагатися робити добро. Добрий лікар зобов’язаний часто відвідувати і пильно досліджувати хворих, не повинен він бути боязким і нерішучим. Якщо лікар легковажно береться вилікувати хворих на невиліковні хвороби, він ризикує втратити репутацію, друзів і великі прибутки».

Досвід давньоіндійської медицини було запозичено лікарями Тібету, про що свідчить трактат тібетської медицини «Чжуд-Ші» (VIII-IX ст. н. е.).