Норильське повстання 1953 року. «Дуже кривава конфронтація з росіянами була» – Євген Грицяк

Сьогодні минає 67 років від початку повстання політичних в’язнів у Норильському концтаборі. Воно тривало з 26 травня до 4 серпня 1953 року. Вирішальну роль у Норильському повстанні, в результаті якого влада СРСР була змушена піти на поступки, відіграли в’язні-українці. У поєднанні з повстанням у Воркуті Норильське повстання історики вважають таким, що підірвало основи таборової репресивної системи СРСР. Одним із лідерів Норильського повстання був українець Євген Грицяк (1926–2017). У 2004 році в ефірі Радіо Свобода він розповідав про події в Норильську, розмову з ним тоді вів також багатолітній політв’язень, філософ Євген Сверстюк (1927– 2014).

(В основі цієї публікації покладено матеріал, який був розміщений на сайті Радіо Свобода у 2017 році)

У 1953 році повстали майже 20 тисяч політв’язнів, представники понад 80 національностей. Упродовж 70 днів вони страйкували й голодували. Політв’язні вимагали скорочення робочого дня, дозволів на листування й побачення, припинення тортур. Вони висунули політичні вимоги, включно з переглядом особових справ.

Норильське повстання 1953 року: архівні фото

Норильське повстання – велике заворушення в «державному особливо режимному таборі» влітку 1953 року, організоване політв’язнями. Дії понад 20 тисяч ув’язнених поєднали всі відомі форми протесту: повстання, страйк і голодування. Вони висунули низку вимог не тільки керівникам табору, а й загалом Москві. У поєднанні із повстанням у Воркуті Норильське повстання історики вважають таким, що підірвало основи таборової репресивної системи СРСР.

​Історики назвали Норильське повстання першим кроком до знищення сталінської тоталітарної системи.

Євген Сверстюк: Чи було щось у вашій позиції радикально відмінне від позиції інших людей, що були активними у повстанні?

Інтерв’ю із Євгеном Грицяком

No media source currently available

​Євген Грицяк: Були підпільні групи в таборах, дуже законспіровані, було маскування. А, може, це було навіть і не те, може, люди звикли до підпільної конспірації, а я до того не привик.

Євген Сверстюк: І, мабуть, у зв’язку з тим є така закономірність, що очолювали повстання переважно люди військові, не підпільні, а саме військові, так?

Євген Грицяк: Нам одного разу полковник читав лекцію і казав, що нам треба вчитися конспірації у «бандерів»: «Дивіться, як вони строго законспіровані і нічого «нє болтают». Він наказував солдатам брати приклад з «бандерівців», як треба тримати язик за зубами.

Євген Сверстюк: Що потрібно для повстання в таборі? Які передумови в різних таборах, зокрема в цій вашій зоні?

Євген Грицяк: Коли мені Степан Венгрен пропонував всегулагівський страйк організувати, то я відповів йому, що це неможливо, навіть в одній зоні без зовнішнього поштовху, потрібен був зовнішній поштовх, який зачепив би за живе кожного, хто перебуває в таборі, щоб кожен відчув, що це в його інтересах. Примусово йти на таке неможливо було. Ми всі були як спресовані, воля спресована, і не було ніколи ніде ніякого виходу, люди були затиснені, як у тиски.

Норильське повстання. Євген Грицяк розповідає про його про початок (відео)

No media source currently available

​«Чотириста змучених і голодних політзеків важко зачовгали своїми кирзовими шкарбунами по твердій, вигорілій під гарячим сонцем, казахській землі.

Довгий і виснажливий робочий день на будівництві Карагандинського пивзаводу закінчився, і нас повели додому, себто в табір. Все йшло, як завжди. І, як вимагав того конвой, мовчки. Кожен замкнувся в собі і думав про своє.

Мене захопила ідея організації всегулагівського політичного страйку, яку за кілька тижнів перед тим подав мені Степан Венгрин.

Однак, незважаючи на моє захоплення ідеєю, я відхилив її, як важку до виконання, і замість цього запропонував провести такий страйк тільки в нашій зоні.

З часом цей рух ланцюговою реакцією міг би поширитись усім ГУЛАГом».

(Євген Грицяк. З книги «Норильське повстання»)

Євген Сверстюк: Але кров вони проливали постійно, і розстріли були системою. Що це потрібно для того? Якась, очевидно, перспектива, якась надія.

​Євген Грицяк: Тут велику роль зіграла смерть Сталіна. Смерть Сталіна давала якісь надії. Усі ці лихоліття пов’язували з особою Сталіна. Коли Сталін помер, то люди сподівалися, що якась переміна на краще буде, а тут, замість кращого, нас почали стріляти.​

«. блатні захищалися відчайдушно. Двоє з них, ховаючись за стіну, стали по обидві сторони пролому і готові були прохромить ножем кожного, хто насмілився б просунути у пролом свою голову.

Інші, заваливши грубку, яка стояла посеред секції, жбурляли в нас глиною, а коли не вистачило глини, то шматками рафінаду. Але найбільш небезпечними для нас були все ж таки ті двоє, що охороняли пролом.

Ми намагалися схопити їх або хоча б відігнати від пролому, але зробити цього ніяк не вдавалось.

Побачивши на стіні два вогнегасника, ми схопили їх і стали поливати охоронців діри піною. Одному з них піна потрапила в очі. Він заревів од болю і схопившись руками за очі, побіг у глибину секції. На його місце став інший.

(З книги Євгена Грицяка «Норильське повстання»)

Євген Сверстюк: Чому в Караганді був інший дух, а в Норильську так само були українці, а був інший дух, інший клімат зони?

Євген Грицяк: Тут треба трошки вернутися назад.

Привезли етап у табір – жінок. А в таборі були разом побутові, блатні, політичні. Надзиратель переказала найважливішому блатному, що одна дуже гарна «бандерівка» є

Коли організовували спецтабори, на півдні Красноярська відбулася велика подія, і її чомусь ніхто не описав ніде. Привезли етап у табір – жінок. А в таборі були разом побутові, блатні, політичні. Тоді ще не було спецтаборів.

І надзиратель уже переказала одному найважливішому блатному, що одна дуже гарна «бандерівка» є. І той наказав своїм «рєбьятам» привести її.

Надзирателі сказали, що вона ще невинна дівчина. Вона не давалася. Десь мала лезо, зашите в одязі, дістала його

Коли запровадили жінок у зону, то були чоловіки з жінками разом. Її привели туди, і він хотів її зґвалтувати. Причому надзирателі сказали, що вона ще невинна дівчина. Вона не давалася. Десь мала лезо, зашите в одязі, дістала його, коли він її мучив, порізала собі груди, вся порізалася, пішла кров і її забрали в санчастину.

Коли все те загоїлося, її привозять назад. І знову та сама історія. І вона знову себе ріже.

На третій раз, коли привезли її, то він наказав тримати її, і «рєбята, кому нє лєнь, давайтє хором». І пішли по черзі. Потім вивели її вимучену з барака, посипали голову дьогтем, розрізали пухову подушку (блатні завжди її мали, це їхній атрибут був) і посипали цим пір’ям голову зверху.

В’язні-українці, які там були: політичні, навіть герої УПА, були пригнічені. І хтось єдиний це побачив і крикнув: «Хлопці, над нашою кров’ю знущаються!»

В’язні-українці, які там були: політичні, навіть герої УПА, можна прямо сказати, були так пригнічені, так придавлені, що ніхто не міг піднятися. І хтось єдиний це побачив (здається, що це був Михайло Хміль, я не пам’ятаю) і крикнув: «Хлопці, над нашою кров’ю знущаються!».

І як бараки затріщали, нари почали ламати, їх щось 80 осіб вбили там. Деякі скакали через колючий дріт і кричали: «Конвой, нас нє стрілять – «бандери» нас убівают»

І як бараки затріщали, нари почали ламати і з дошками на блатних кинулися. А ті з ножами: «Ти смотрі, смотрі, мужикі! Фраєра». То їх щось 80 осіб убили там. Деякі з них скакали через колючий дріт і кричали: «Конвой, нас нє стрілять – «бандери» нас убівают». Але конвой стріляв.

І українців, які дуже активними відзначилися в цій боротьбі, відправили до Караганди. А в той час: 1948–1949, молодь підходила, яка не проявила себе у боротьбі, а хотіла проявити. А тут такі герої, такий прецедент.

Навіть якщо і не було б нашого етапу, то в нашій зоні дуже підігрівала адміністрація, дуже кривава конфронтація взагалі з росіянами була.

«Після придушення заворушень у карагандинських таборах у 52 році, арештовані й відправлені «для перевиховання» в Заполяр’я, вони вважали своїм завданням «нести далі факел свободи», як написав один із них, Євген Грицяк.

У підготовці й проведенні Норильського повстання роль карагандинського етапу, безумовно, велика: їм вдалося змінити сам «клімат» Горлагу.

Природно, що одні з них (Євген Грицяк, Тарас Супрунюк, Іван Воробйов та інші) стали членами страйкових комітетів, інші – авторами лозунгів, звернень, треті – учасниками переговорів з комісіями МВС.

(Макарова. «Норильське повстання. Травень-серпень 1953 року».)

Євген Сверстюк: Ви ще згадуєте про тих блатних, які тероризували людей з етапу, що приїхали в Норильськ. І одного з них знайшли без голови, так?

Євген Грицяк: Так, це Горожанкін. Це була перша жертва після нашого приходу. Мені здається, що це все ж таки жертва адміністрації.

Євген Сверстюк: А який їм був сенс?

Адміністрація говорила: «Єдут бандеровскіє горлорєзи. Будут всєх рускіх убівать». Блатним всім роздавали ножі

​Євген Грицяк: Який був сенс? Коли ми мали приїхати, ми ще пливли Єлисеєм у баржах, а адміністрація говорила: «Єдут бандеровскіє горлорєзи. Будут всєх рускіх убівать». Блатним всім роздавали ножі. А горлорізи приїхали і нікого не ріжуть.

Він був дуже жорстокий, відважний і дуже жвавий. На нього піти – це не була легка справа. Заходить він у барак і спить в куті на нижньому місці. Рано бараки розмикаються. Днювальні йдуть у сушилку, приносять взуття, люди взуваються. Потім приходить два битов’язні з сокирою на плечах, у масках, заходять до нього і рубають йому голову.

Взяти час. Ранок. Пробудилася вся зона. Всі метушаться. Такий час для вбивства ніякий в’язень не вибере.

Отже, їм треба було продемонструвати, що це ми робимо.

Пішла чутка: «П’ята, четверта зона рускіх убівают». Казали, що ми хочемо для росіян «Варфоломіївську ніч» влаштувати

Відразу після цього пішла чутка: «П’ята, четверта зона рускіх убівают». Казали, що ми хочемо для росіян «Варфоломіївську ніч» влаштувати.

Там був офіцер Власівської армії, старший лейтенант Смірнов, він сказав: «Неправда, б’ють не росіян, б’ють наволоч»

Там був офіцер Власівської армії, старший лейтенант Смірнов, він сказав: «Неправда, б’ють не росіян, б’ють наволоч». Цей Смірнов підходить до мене і каже: «Ми чули, що ви хочете «Варфоломіївську ніч» влаштувати тут, у таборі, ми хотіли б, щоб ви сказали, кого ви маєте на увазі, аби часом добрих людей наших не понищили, а якщо таку наволоч, то ми нічого не маємо проти».

«Суки всіма силами підтримували табірний режим і співпрацювали з адміністрацією, тому що добре жити в таборі вони могли тільки в умовах найсуворішого режиму й насильства.

Знову ж таки, адміністрація завжди підтримувала сук і протегувала їм, тому що без їх допомоги вона не могла б утримувати режим на рівні поставлених перед нею завдань. І все ж таки суки не могли вічно сидіти в своїх камерах – як би там не було, а це все ж тюрма – і коли вважали, що небезпека для них минула, виходили в зону.

Так якось вийшов з тюрми молотобоєць Сікорський. Він одразу очолив бригаду і вивів її на роботу. Але не встигла ще бригада взятись за працю, як бригадира не стало. Він лежав на снігу мертвий, без будь-яких ознак поранення».

(Євген Грицяк. З книги «Норильське повстання».)

Євген Сверстюк: Але мене ще зацікавив вплив символіки. Коли ви почали вивішувати чорні прапори?

Євген Грицяк: Коли 1 липня розстріляли п’яту зону (там 27 осіб вбили). Ми тільки чули стрільбу (це десь у трьох кілометрах від нас) і крики. Я звернувся до в’язнів: «Знову пролилася невинна кров наших братів. Давайте відзначимо це на нашому прапорі». За пів години вже був вивішений прапор: дві чорні широкі смуги, а посередині червона, яка символізує пролиту кров.

Коли я був на конференції в Москві, то там зачитували вірш однієї француженки, котра сиділа в німецькому концтаборі, який починається так: «Чорна земля, чорне небо, посередині кров. »

Яке однакове бачення в’язня німецького концтабору і радянського: «Чорна земля, чорне небо, посередині кров. »

Значення Норильського повстання, можливо, не до кінця оцінене. Це був перший після смерті Сталіна протест в’язнів проти створеної ним системи гноблення особистості. Це був масовий протест: у повстанні взяло участь біля тридцяти тисяч осіб. Такого масштабу табірна система раніше не знала. З цим уже не можна було не рахуватися. Але можна сказати більше. Із Норильського повстання почалось розкріпачення країни, нехай досі ще не завершене.

Будемо ж пам’ятати про тих, хто поклав початок цьому оновленню.

(Макарова. «Норильське повстання. Травень-серпень 1953 року)

Петро Мартынюк: Радянські партизани були ізвєргами. Часто грабували й ґвалтували жінок

. Табір у Норильську називався «Медвежий ручей». Будували нікелевий комбінат, шахти, заводи. Спочатку барака не було, жили в брезентових наметах, які задувало снігом. Спали на двоповерхових нарах. Три місяці тривав полярний день, стільки ж — ніч. Працювали по 14 годин на добу. Пайки були малі. Через недоїдання люди вмирали .

Улітку 1941 року проходив шоферську практику на спирттресті в селі Конюхи Локачинського району. 21 червня поїхали з директором і напарником на львівський спиртзавод по матеріали. Ночувати лишилися в директора на мансарді. Вікна виходили на вокзал «Підзамче». Ввечері там почав грати військовий духовий оркестр. Побачив, як із вагонів ешелон за ешелоном вигружаються солдати. О четвертій ранку прокинувся від гуркоту. Наш директор відчинив фіранку й закричав: «Братцы, по коням! Война!»

У Кам’янці-Струмиловій (тепер місто Кам’янка-Бузька на Львівщині. — Країна) нас затримали воєнні. Машину забрали. Директора й напарника Макара мобілізували, бо були військовозобов’язані. Я пішки пішов додому.

Петро й Ольга Мартинюки на з’їзді ветеранів УПА в Івано-Франківську 2011 року. З ними колишній голова братства ветеранів УПА Луцького району Василь Кушнір (на фото — ліворуч). Фото надане Петром Мартинюком

23 червня вперше зустрівся з німцями. Кілометрів 10 відійшов від Радехова й побачив, як вони їдуть вантажівками. Одна машина зупинилася. Шофер відкрив капот і почав у моторі колупатися. Попросив, щоб підвезли. У кузові грав патефон, солдати вгощали цукерками й сигаретами. Довезли до села Стоянів, неподалік якого жив мій дядько.

Дядькова жінка мене не пустила: «Німці як бачать чужого в хаті, то всіх розстрілюють. Ще моїх дітей повбивають». Попросився на веранді лягти. Порадив, як зайдуть, казати, що вперше мене бачить. Та ніхто не приходив. Уранці встав і рушив до Горохова. На трасі німці людей затримували й кидали в оборонну траншею. Мене посадив туди поранений і перев’язаний німець. «Не оглядайся, бо застрелять», — мовив. Німецький офіцер наказав усіх вести у штаб до Горохова. Построїв нас і сказав підняти руки догори: «Хто опустить — будемо стріляти». Попереду колони й за нею йшли солдати з автоматами. У штабі нас усіх кинули в одну камеру.

Німецький старшина наказав затриманим розчищати район від убитих. Їхніх солдатів несли до штабу на застелених білим простирадлом носилках. Кожен мав на грудях ланцюжок із надвоє пересіченою бляшкою з домашньою адресою. Нас заставляли розстібати їм гімнастерки й відламувати половину. А радянських солдатів мали на місці засипати землею. Була жара, ті трупи вже засмерділися. Після п’яти днів нас відпустили.

Німці дозволили зайти на склад і вибрати інший одяг, бо свою куртку замастив трупами. Взяв совєцьку воєнну спецівку й штани. Дорогою інші німці прийняли за радянського офіцера. Відпустили після того, як показав пропуск. Коли дійшов до полів, скинув той одяг. Рушив навпростець у самих кальсонах.

Наприкінці липня 1941-го старший брат Василь розповів про Організацію українських націоналістів. Разом на подвір’ї викопали схрон. Усередині застелили соломою, перекрили брусами. Вхід зробили з хати. Ввечері прийшли двоє озброєних чоловіків: Григорій Сало на псевдо «Сушко» й Іван Лобур — «Охрім». Сказав їм про бажання вступити до ОУН. Прийняли в день мого народження — 23 серпня. Взяв псевдо «Дуб». Мав шоферські права, тому доручили доставляти товари до села з району.

Навесні 1943-го забрали на вишкіл в урочище Вовчак на межі Турійського й Володимир-Волинського районів на Волині. Проходив у колишній німецькій колонії поблизу села Мочалки. Там навчився добре стріляти.

22 травня пішли на бій із німцями, які збиралися спалити села Синявку й Мочалки. Планували організувати засідку в Синявському лісі, яким вони мали їхати. Взяли з дев’ять кулеметів — чотири-п’ять людей на один. У селі знайшли дядьків із підводами, які погодилися нас підвезти. Під’їжджаємо до лісу, а німці вже там. І не дві машини, як нам говорили, а зо 20. Чотовий сказав відступати, а його помічник — обкопатися й тримати оборону. Обкопали кулемети. Німці пішли на нас. Ми пустили чергу по них. Усі попадали. Я убив кількох офіцерів. Підняв козирка на шапці й далі давай цілитися. Чую, шапка злетіла з голови. То куля її наскрізь пробила. Потім подарував шапку побратимові. Казав, вона щаслива.

У тому бою з наших 43 хлопців загинули 17, дев’ятеро отримали поранення. Мені прострелили п’яту, кров залила весь чобіт. Потім запекло в ліву руку. Став стікати кров’ю. Приклав до рани на нозі жменю землі й поповз до окопу. Німці почали забирати своїх поранених і відступати. Після того два місяці лежав. Мали відтяти ногу, але виходив друг мого батька — військовий фельдшер. Вони вдвох служили в царській армії, потім — у петлюрівській.

Петро МАРТИНЮК, 96 років, стрілець Української повстанської армії. Народився 23 серпня 1922-го в селі Роговичі Горохівського повіту Волинського воєводства, зараз — Локачинський район на Волині. Батьки були селянами. Мав старшого брата Василя і молодшого Олексія. Закінчив чотирикласну школу, потім навчався в польській семикласній у Локачах. «Лише раз на тиждень була година української мови. І то — не завжди. Довгий час не було викладача, то нас займали роботою чи співами». 1940 року вступив до Львівського технікуму, на факультет автотракторної механіки. З 1942-го допомагав УПА. Мав псевдо «Дуб». Був шофером «повстанського кооперативу», доставляв товари до села. Згодом очолив відділ пропаганди в районі. 1943 року став військовим референтом у службі безпеки УПА — підбирав кадри на навчання. Брав участь у бою проти німців у Мочалках Турійського району Волинської області 22 червня 1943-го. 1945-го засудили до 10 років таборів «за підозрою у зв’язках із українськими націоналістами». Після завершення терміну додали ще п’ять років заслання. Покарання відбував у Норильську. Працював на будівництві, пізніше — механіком на інструментальному заводі. Був учасником Норильського повстання 26 травня — 4 серпня 1953 року. В Україну повернувся ­1960-го. Оселився в місті Володимир-Волинському. На цукровому заводі працював слюсарем, згодом — старшим майстром із ремонту обладнання. Наприкінці 1980-х вступив до Народного руху України. З дружиною Ольгою прожив у шлюбі 62 роки. Поховав її торік. Дітей не має. На фото: Петро Мартинюк у своїй квартирі на вулиці Луцькій у Володимир-Волинському Волинської області. Він є почесним громадянином міста

Уже референтом Служби безпеки мав провести людину на навчання в село Стенжаричі Володимир-Волинського району. З нами йшла ще зв’язкова. Чую, в лісі коні хропуть і віз дзвенить. Мав наган із собою, мовив: «Сховайтеся, я їх затримаю». Коли проїжджі порівнялися зі мною, вискочив на дорогу й ухопив за вуздечку їхнього коня. На возі сиділи двоє німців. Сказав: «Хенде хох!» Вони заклякли. Натиснув на курок — не вистрелило, другий раз — те ж саме. Та німці пострибали з воза й побігли в ліс. На підводі знайшов яйця, тютюн — товар вони збирали по селах. Сів потім на пеньок і став стріляти в консервну банку. Всі шість патронів вилетіли.

Радянські партизани були ізвєргами. Часто грабували й ґвалтували жінок. У одного священика в нашому районі, який мав трьох доньок, двох із собою забрали. Їх ґвалтували, а потім скрутили дротом і в рів кинули. Приїхали до їхнього батька: «Ей, поп, забирай дочерей». Третя дівчина, коли побачила сестер, збожеволіла.

Узимку 1944 року мав завдання на вишкіл у селі Велика Осниця Маневицького району привести трьох хлопців. Йшли вночі. Останній відрізок шляху пролягав через річку. На мосту були мадяри з німцями. Тому рушили навпростець. Було 25 градусів морозу, то думали, лід грубий. Але на середині шляху я ступив в ополонку, яку замело снігом. Хлопці мене витягли. На вишкіл їх привів, та після цього захворів бронхітом.

Лікувався в Сокалі. Зупинився на квартирі в однофамілиці Юлії. Коли в липні 1944-го німці відступали, а замість них прийшли совєти, вона хотіла тікати в Австрію до тітки. Кликала й мене з собою, бо влюбилася. Але я так просто погодитися не міг — мав узяти дозвіл в організації. Юля сказала, чекатиме мене три дні. Поїхала сама, бо я так і не вернувся.

Коли повернувся на Волинь, там уже були совєти. КДБ працює, схрони порозривали, повстанців арештовують. У серпні 1944-го рушив до райцентру Рожище. Там ще жили хлопці з ОУН неподалік від вокзалу. Йшов через вокзал, де саме людей на фронт відправляли. Ешелон із мобілізованими рушив поперед мене. Раптом ззаду під’їжджає машина, а на ній — старший сержант із капітаном НКВС. Питають: «Ти куда, мужик?» Відповів, що мене мобілізували, та вагон вже поїхав. «Садісь, догонім», — відказали. Підвезли впритул до вагона й наказали стрибати. Діватися було нікуди. Доїхав до Києва, а звідти — до Харкова.

З Харкова відправили в Ромни на вишкіл офіцерів. Перед фронтом треба було провчитися два місяці. Разом зі мною були двоє знайомих хлопців — Ананій і Григорій із Локачинського району. Кликали мене тікати, але я не наважився. Зробили це самі. Та потім десь ночували в колгоспній скирті соломи — і сторож їх здав. Одного відправили у штрафбат, другого — в Норильський табір. Після цього всіх почали трясти. Юрія Ємчика з Горохівщини спитали, кого ще знає з УПА. Вказав на мене. Він женився на подружці дівчини, з якою я гуляв. Мене арештували. Зірвали погони й кинули в камеру.

З Ромнів відвезли до Харкова. Сидів у камері-одиночці розміром, як двері. Вдень не давали спати, а вночі тягали на допити. Били, однак за три місяці ні в чому не признався. Потім ще півроку сидів у тюрмі в Холодній Горі поблизу Харкова. Влітку 1945-го відправили в Норильськ.

Із майбутньою дружиною Олею познайомився, коли в’язнів етапами привезли на пересильний пункт у Молотовську (тепер — Сєвєродвінск Архангельської області РФ. — Країна). Чоловіків загнали в одну огорожу, жінок — у другу. Я став упритул до дроту й закричав: «Хто з Волині?» Одна дівчина підійшла. Сказала, що її звати Оля. Нас відігнав конвой — пустили автоматну чергу над головами. «Я тебе знайду», — пообіцяв. Раніше бачив її у Горохівському районі. Якось приїхав по завданню в село Підбереззя до тамтешнього голови Івана Кунчика, а вона там прибирала. В УПА Оля мала псевдо «Ліщина». Була швачкою і заготовляла продукти для повстанців.

Табір у Норильську називався «Медвежий ручей». Будували нікелевий комбінат імені Аврамія Завенягіна (заступник голови Ради міністрів СРСР у 1955–1956 роках, організатор промисловості. — Країна), шахти, заводи. Спочатку барака не було, жили в брезентових наметах, які задувало снігом. Спали на двоповерхових нарах. Три місяці тривав полярний день, стільки ж — ніч. Працювали по 14 годин на добу. Пайки були малі. Через недоїдання люди вмирали. Тим, хто вже доходив, їсти давали ще менше. На сани клали по шість трупів. На прохідній кожного кілком проштрикували — чи не живий, і везли за територію. Там закопували у траншеях.

Жінки в таборі носили мішки цементу, тягали на собі будівельний розчин і цеглу. На плечі ставили дошку з двома поперечинами, а на неї вантажили матеріали.

До 1947-го з нами покарання відбували «вори в законі», які мали по 25–35 років сидіти. Хто не хотів на роботу йти — вбивав когось. Таких на час слідства відправляли у табірну тюрму. Вони рік сиділи в теплі, не працювали й отримували харчі. Були такі, які мали 75 убивств на рахунку.

Норильське повстання було мирне. Одного дня ув’язнені не вийшли на роботу — і заводи зупинилися. Мали три вимоги: зменшити години праці, не ставити номерів на куфайці, штанях і шапках і не закривати на ніч бараків — якби пожежа сталася, самі б не вибралися. Комісія з Москви наказала видавати більше хліба, відкрити бараки, зняти номери й перевести нас на госпрозрахунок. Із заробленого вираховували гроші за їжу й обмундирування, на руки лишалося 2–5 рублів. За них у ларьку біля табору могли купити мило, зубний порошок, консерву чи згущонку.

День смерті Сталіна ми святкували три дні. Дозволили не ходити на роботу.

Після 10 років табору отримав ще п’ять — висилки. Наприкінці терміну працював станконаладчиком на інструментальному заводі. У трудовій маю подяку за дострокове виготовлення бурового станка НБС-2, що свердлить руду на 36 метрів. До того станки бурили тільки на 15.

У Норильську знайшов Олю. Вийшов на свободу на два місяці раніше за неї, оселився на вільному поселенні. Про Олю розказав сусід Коля, який жив там із жінкою. У день звільнення мав із ним її зустрічати, але директор мене не відпустив. Попросив Колю, щоб забрав Олю до себе. На другий день купив пляшку шампанського. Знайшов у ресторані, бо в магазинах тільки спирт продавали. Як прийшов до Олі, спитав: «Чи не забула, що обіцяв найти тебе?» «Забула», — відказує. — «А я пам’ятаю». Розписалися в Норильську і стали жити разом. Я на заводі отримував 500 рублів. 250 рублів тоді вважали хорошою зарплатою в Союзі, а я ще стільки ж мав заполярних.

У Норильську в Олі сталися три серцеві напади. Лікарі сказали: треба змінити клімат. 1960-го із заводу дали путівку в Сочі. З курорту поїхали до Володимир-Волинського. Хотіли прописатися в брата. Але через відмітки в паспортах нам наказали залишити місто за 24 години. Те саме повторилося в Горохові та Нововолинську. В останньому жив мій двоюрідний брат. Він працював шофером в одного начальника. Таки отримав дозвіл прописати мене в себе. А жінка мала родичів у селі Печихвости Горохівського району. Сільський голова приписав її у своїй хаті. Я працював станочником на рудоремонтному заводі. Згодом у Володимирі-Волинському відкрили цукровий завод — і мене взяли туди на роботу. Отримав житло. За кілька років обвінчалися з Олею у церкві села Підбереззя, де вперше зустрілися.

Ірина Левицька, фото: Валерій Шмаков; опубліковано у виданні Газета по-українськи