Плетіння із лози (110 фото): схеми плетіння з описом. Покроковий майстер-клас з рукоділля в домашніх умовах

Плетіння з лози – це мистецтво, що прийшло в наш час ще з давніх-давен. Ті ж кошики, які так звичні для нашого побуту зараз, навчилися плести ще шість із половиною тисяч років до нашої ери.

Щоправда, якщо в минулому вміння керуватися лозою вважалося суворою необхідністю (ні рибу ні покласти, ні білизну сховати, і взагалі, де спатиме наш новонароджений?!), то зараз лозоплетіння залишилося у вигляді елементарного хобі.

Але не варто скидати лозоплетіння з рахунків, бо хобі це дуже корисне та захоплююче. З лози можна плести як основи для прикрас (ловців снів), так і самі прикраси, а ще – кухонне начиння: миски для фруктів, кошики, скрині… з лози можна плести навіть меблі!

Але в цій статті про плетіння меблів ми говорити не будемо, тому що вони в основному написані для тих, хто дуже хоче почати, але не знає, як підступитися.

Що і як плетуть з лози?

Стрімкого розвитку лозоплетіння набуло в тих регіонах України, де були або значні масиви верболозу, або сприятливі природно-географічні умови для його культивування.

Щодо матеріалу та технології його обробки, то вербу заготовляли й обробляли по-різному, залежно від того, яку сировину хотіли отримати: з корою – «сіру» (неокоровану) чи без кори – «білу» (окоровану). Зокрема, верболіз, який плели не знімаючи кору, починали рубати переважно тоді, коли на ньому вже не було листя, – пізньої осені чи взимку. Заготовлений на зиму верболіз зберігали в погрібниках. Також використовували весняну молоду лозу, що добре гнулася і не потребувала додаткової спеціальної обробки. Із неокорованої лози виготовляли певні частини й елементи будівель, малі архітектурні форми – стіни, димарі, паркани, речі господарського призначення – кошелі, кошики, меблі, дитячі колиски.

Тим часом окоровану лозу, яку використовували для виготовлення меблів, підставок для квітів, вибивачок для килимів, кошиків тощо заготовляли незалежно від пори року. У такому разі звертали увагу лише на те, щоб вона «добре дралася». Відповідну сировину піддавали термічній обробці – паренню. Роль парні в домашніх умовах виконувала піч, а на спеціалізованих підприємствах, фабриках, це були так звані парілки. Випарену лозу очищали – «драли» за допомогою спеціального залізного інструменту – дра́лки. У процесі власне ручного плетіння користувалися секатором та дерев’яним молотком.

Характерною особливістю лозоплетіння є те, що основний сировинний матеріал, – верболіз, – будучи досить легким в заготівлі й обробці, одночасно використовувався як для виготовлення невеликих господарсько-побутових речей, так і в будуванні окремих частин хат, хлівів, клунь, дровників.

Селянська хата із обплетеною верболозом призьбою та тином, І пол. ХХ ст.с.Вирівка Конотопського р-ну. Фото з архіву автора

Зокрема, в кінці ХІХ – першій половині ХХ ст. стіни житла або окремих його елементів, як-от димар, плели із товстої вербової лози. Хати такого зразка, що були особливо характерними для Полісся, в народі називали лі́сяним. Тут існувало два типи лісяних хат – наземні та землянки. Зокрема, про наземні форми таких будівель стосовно України згадував Д. Зеленін: «… На Украине встречаются дома (хаты) типа наземных из ивовых веток, из хвороста, из связанного в пучки камыша…».

Фактичні дані вказують на те, що у таких спорудах жили переважно бідні люди чи заробітчани-переселенці. Нерідко відповідне житло було тимчасовим, і сім’я мешкала у ньому поки не зведе дерев’яне. Свідченням будівництва з верболозу спочатку землянки, а згодом наземної плетеної будівлі може бути інформація, записана у с-щі Заводському на Конотопщині, яке заселялося на початку ХХ ст. робітниками місцевого торфопереробного підприємства: «Приїхали люди сюди, хати-землянки отам покопали, бо жить ніде було, а там яр такий був, дак там люди землянки поробили, пооблітали лісами, пообмазували і груби поробили, очерет понапинали – і так зімували. А тоді, там на горі, люди із ліси поробили собі хати. А робили так: чотири рейси чи шість поставлять, а тоді пообплітають їх лозою, обмажуть зсередини і зверху, кришу зроблять, двері, вікна… І так у лісяних хатах жили» (с-ще Заводське Конотопського р-ну Сумської обл.).

Застосовуючи техніку плетіння, із неокорованого верболозу робили також господарські (нежилі) будівлі, які, на відміну від хат, могли й не обмазувати глиною зовні. Через те, що плетені конструкції із означеного матеріалу були недовговічними, з часом мешканці регіону майже повністю відмовитись від його використання в будівельній галузі.

До поширеного типу лозоплетених виробів відносяться такі малі архітектурні форми, як лі́са, або тин, що були звичними для традиційного обійстя мешканців Сумщини. Паркан із верболозу навколо подвір’я, городів заввишки близько метра, був характерний не лише для сіл, але й для міст регіону. Подекуди невисокою лісою облітали призьбу, тим самим укріплюючи земляний насип довкола хати. Наприкінці ХХ ст. у деяких селах басейну р. Сейм (Конотопщина, Кролевеччина) ще можна було побачити плетені із вербової лози тини, якими огороджували городи або й навіть фронтальні частини садиб.

Найширшою є родова група предметів господарського призначення. Насамперед у її структурі звертають на себе увагу засоби, які застосовували для перевезення та перенесення вантажів. Зокрема, при транспортуванні на возах великої кількості товару, об’ємних речей чи сипучих матеріалів користувалися спеціальними плетеними із неокорованого верболозу пристроями. Такі знімні конструкції, за допомогою яких, за свідченнями інформантів, до середини ХХ ст. найчастіше перевозили дрова, торф, глиняний посуд, в одних місцинах називали «коші́ль», в інших – «кучу́ра».

Значно більше було плетених виробів для перенесення ручної поклажі. Так, окрему типологічну групу складають валізки, які призначалися для транспортування особистих речей, й побутували як на Поліссі, так і Слобожанщині. Досить розповсюдженими були лозяні короби для скляного посуду, що дозволяли не лише зберігати напої (квас, вино) повсякчас в темряві, але й були зручними для перенесення, оскільки мали здебільшого одну-три спеціально виплетені ручки.

Загалом найбільш поширеними є кошики господарського призначення, які робили із неокорованої, або «сірої» лози. В різних місцинах їх називали по-різному: корзи́ни (карзі́ни, корзинки́), вірє́йки, кашо́лки (кошо́лки), сапéтки, лáптики тощо. За формою вони могли бути овальними і круглими, у т. ч. дещо розширеними догори. Розмір таких кошиків відповідав вмісту одного чи кількох відер. Переносили їх за допомогою ручок чи мотузок. Невеликий круглий кошик на одне-півтора відра мав довгообразу кручену лозяну ручку. Круглий кошик на два-три відра, розширений догори, призначався для перенесення важкого вантажу удвох і мав по боках дві ручки – вуха. Кошик овальної форми зазвичай носили на плечі за допомогою шпагату чи мотузки необхідної довжини.

Плетені вироби застосовувались і як засоби тої чи іншої діяльності.

Зокрема, багато де було і до сьогодні залишається популярним зроблене з лози рибальське знаряддя – верша, що нагадувала форму конуса зі зрізаною вершиною; у деяких місцинах вона виглядала як великий бутиль. Стосовно будови варто зазначити, що верша мала два отвори – один зверху, другий – всередині. Внутрішня частина верші повторювала зовнішню лише до середини і закінчувалася невеликим отвором, куди заходила риба, при цьому верхній отвір перед опусканням у воду обов’язково закривали, а відкривали лише після підняття нагору, щоб витрусити спійману рибу. Традиційні верші, як і господарські кошики, виготовляли із неокорованої неколотої вербової лози. Поряд із ними у кінці ХХ ст. селяни використовували також верші із алюмінієвого дроту, сплетені традиційною технікою.

Найменш поширеною, зокрема на території Лівобережної України (Полісся, Слобожанщина, Середня Наддніпрянщина), виявилась родова група плетених із верболозу виробів, що репрезентує такі предмети облаштування житла як меблі – колиски, дитячі ліжечка, дивани, стільці, крісла, крісла-гойдалки, столи, підставки для квітів тощо. Так, здавна і до 80-х років ХХ ст. невід’ємним атрибутом оселі в багатьох місцевостях була плетена із неокорованого верболозу дитяча колиска.

Побутували і плетені з окорованої лози дитячі ліжечка, однак зустрічалися вони значно рідше. Мала місце також практика виготовлення предметів обстановки житла. Значну увагу плетінню із лози та інших рослинних матеріалів різноманітних меблів приділяли у майстерні с. Боромля вже на початку ХХ ст. Зокрема, робили «дачную и гостинную мебель, по всевозможным рисункам. ». Широким був і асортимент меблів та дрібних побутових виробів лозомеблевої фабрики: «Корзини плели, вибивалки, вази, дивани, стулья, кресла, та там видів багато було. Все в ручну, станків не було. Большинство по Україні воно йшло: на курорти, санаторії. Скрізь брали, одправляли вагонами! Спрос був і січас спрос є» (с. Боромля Тростянецького р-ну Сумської обл.).

У 90-х рр. ХХ ст. вербова лоза як суто будівельний матеріал лише де-не-де використовувалась у вигляді плетених конструкцій невеликих господарських приміщень для зберігання дров, вугілля, будівельних матеріалів тощо. Натомість одним з найпоширеніших занять залишилося плетіння різних за формою та розміром господарських кошиків, рідше плели рибальські верші.

Останнім часом лозоплетіння швидко розповсюджується як естетично привабливе декоративне явище традиційно-побутового зразка: плетеними з верболозу парканами оздоблюють простір місць відпочинку, торгівлі й харчування, подвір’їв, квітників тощо.

Отже, незважаючи на скорочення структури досліджуваного ремесла через зникнення речей, які втратили свою практично-побутову роль, лозоплетіння дотепер не припинило свого функціонування завдяки з’яві нових видів та модифікованих форм виробів.

канд. іст. наук, наук. співробітник відділу “Український етнологічний центр” ІМФЕ ім.М.Т.Рильського НАН України